Основні етапи формування девіації та їх роль у соціальних процесах

Девіантна поведінка – це така поведінка, що не узгоджується з нормами, не відповідає сподіванням соціальної групи або всього товариства. У сучасній соціології розрізняють позитивну девіацію (політична активність, економічна підприємливість, художня творчість) і девіацію негативну (насильницька й корислива злочинність, алкоголізація й наркотизація населення, підліткова девіантність, аморальність поведінки тощо) [7].

У розумінні механізму й етапів трансформування негативних проявів поведінки в девіації варто з’ясувати роль важковиховуваності дітей як психолого-педагогічної проблеми. Важковиховуваність, як зазначають Оржеховська В.М. і Федорченко Т.Є., – це поняття, протилежне за своєю суттю вихованості, тобто здатності особистості правильно сприймати і засвоювати основні суспільні норми і вимоги та піддаватися виховним впливам [4].

Тому в педагогіці використовується термін «важкі діти». «Важкі» діти – це педагогічно запущені діти. Моральна деформація їхньої особистості – результат педагогічних прорахунків (ідеться не про дітей з відхиленнями в нервовій системі, не про розумово відсталих дітей, а про психічно і фізично здорових дітей). Л.С. Виготський зазначав, що складність структури «важкої» дитини викликана впливами життя, характером взаємин. До такої групи зараховують неслухняних, впертих, примхливих дітей, які протистоять вимогам, порадам дорослих. 2(17) Частина дітей відрізняється недисциплінованістю, грубістю. До таких дошкільників доцільно застосовувати індивідуальний підхід і, насамперед, встановлення причин їхньої неслухняності. Як зазначають психологи, у «важких» дітей формується своєрідне ставлення до товаришів і вихователів, своєрідно проявляється й «опір» вихованню. Т.М. Титаренко зазначає, що важковиховуваність досить часто є наслідком деяких відхилень у розвитку особистості, що проявляється в акцентуаціях характеру. Дитина-акцентуант має особливі індивідуальні відмінності, а тому виявляє вибіркову вразливість щодо окремих виховних впливів при нормальній чи навіть підвищеній стійкості проти інших. Основною умовою успіху у виховній роботі з дітьми-акцентуантами є формування в них мотивації самовдосконалення, потреби в самовихованні [1].

За дослідженнями Гатенко В.А., до семи років у дитини вже проявляються такі складні новоутворення, як оцінка самого себе, самолюбство, а також суперечності між сприйманням себе, ставленням до себе й оцінкою навколишніх, дорослих, однолітків. Уперше виникає внутрішня боротьба переживань. Новий спосіб життя, пов’язаний з початком шкільного навчання, виявляє суттєвий вплив на протікання кризи семи років і швидкість виходу з неї. Відбувається переоцінка цінностей, формується нове ставлення до навколишнього світу і природної регуляції поведінки. Провідною діяльністю стає не гра, а навчання, засвоєння системи знань, своєрідна систематична напружена праця. Дитина напрацьовує свій суспільний досвід, пізнає дійсність навколо неї. Велику роль у цей період відіграє емоційна сфера дитини, яка перебуває в стані формування, і може як допомогти у становленні особистості, так і гальмувати її розвиток.

О.І. Кочетов зазначав, що уже в дошкільному віці внаслідок неправильного виховання в сім’ї виникають помилки в поведінці дитини: невміння гратись із ровесниками, спілкуватися з ними, виявлення нешанобливого ставлення до дорослих, недооцінка або переоцінка власних можливостей. Їхньою основою є невдалі стосунки у грі й трудових діях, які породжують невпевненість у собі, образливість, впертість, агресивність, озлобленість. Дефіцит успіху у грі і дефіцит спілкування ведуть до деформованого психічного розвитку. Тому дошкільне дитинство – це період інтенсивної соціалізації особистості, здобуття нею життєвого досвіду. Захисні механізми її психіки тільки починають формуватися, і саме від подій цього періоду життя залежить, якими вони будуть у майбутньому: продуктивними, тобто такими, що стимулюють процес розвитку і саморегуляції особистості, чи непродуктивними, що деформують картини зовнішнього світу, а також поведінку і діяльність дитини. Деформацію поведінки науковці й називають негативними проявами в поведінці або негативізмами [3].

Негативізм – термін латинського походження, що означає заперечення, це позбавлений розумних підстав опір суб'єкта діям, що надаються на нього. Поняття негативізм спочатку вживалося лише щодо п патологічних явищ, які виникають при деяких формах психічних захворювань.

Дата добавления: 2014-01-04