Основні рівні мотивації трудової діяльності

КОМПЛЕКСНЕ КОНТРОЛЬНЕ ЗАВДАННЯ № 21

Соціально-економічною основою поведінки та активізації зусиль персоналу підприємства організації, що спрямовані на підвищення результативності їхньої діяльності, завжди є мотивація праці.
Система мотивації характеризує сукупність взаємозв'язаних заходів, які стимулюють окремого працівника або трудовий колектив у цілому щодо досягнення індивідуальних і спільних цілей діяльності підприємства (організації).

Для формування належного ставлення до пращ необхідно створювати такі умови, щоб персонал сприймав свою працю як свідому діяльність, що є джерелом самовдосконалення, основою професійного та службового зростання. Система мотивації повинна розвивати почуття належності до конкретної організації. Відповідне ставлення до праці та свідома поведінка визначаються системою цінностей працівника, умовами праці й застосовуваними стимулами.
За домінуючої ролі соціально-економічних умов у основу будь-якої моделі мотивації покладаються передовсім психологічні аспекти:

1. Відокремлювані види потреб:

o Фізіологічні

o Безпеки та захищеності

o Соціальні

o Поваги

o Самовиявлення

2. Чинники, що впливають на очікування

o Очікування щодо співвідношення витрат праці та результатів

o Очікування щодо співвідношення результатів та винагороди

o Передбачуваний ступінь відносного задоволення отриманою винагородою

3. Складові елементи справедливості

o Суб’єктивне визначення співвідношення винагороди та затрат праці

o Порівняння особистої винагороди із заохоченням інших людей, що виконують аналогічну роботу

o Зняття спеціального напруження через дотримання принципу справедливості (за наявності дисбалансу)

Вплив керуючої підсистеми підприємства на чинники поведінки залежить від пізнання елементів не лише індивідуальної психології, що визначає вчинки кожного працівника, а й колективної психології певних груп працівників. Це зумовлює сприймання мотивації як імовірнісного процесу: те, що мотивує одного працівника в конкретній ситуації, не впливатиме на нього в іншій ситуації або не впливатиме на іншого працівника за аналогічних умов.

Саме цим пояснюється необхідність конструювання багатофакторних моделей мотивації, що в них остання стає функцією потреб, очікувань і сприймання працівниками справедливості винагороди. Результативність діяльності конкретного працівника зумовлюється передовсім індивідуальними можливостями та особистою заінтересованістю, а також усвідомленням його власної ролі в колективних зусиллях. Обсяг затрат праці залежить від оцінки працівником достатності рівня винагороди й упевненості в тім, що її буде отримано.

До факторів, котрі зумовлюють поведінку працівника і які треба враховувати в практиці мотивації його трудової діяльності, належать передовсім такі: фізичний тип особистості (вік, стать тощо), рівень самосвідомості та освіченості, професійна підготовка, психологічний клімат у колективі, вплив зовнішнього середовища тощо.

1(21) Щодо колективної психології, то формування дійової системи мотивації спирається на постійний аналіз і вдосконалення відносин між: роботодавцями й найманими працівниками; керівниками та їхніми підлеглими; конкуруючими робочими групами; групами, що виконують споріднені функції.

Система мотивації на рівні підприємства має базуватися на певних вимогах, а саме:

• надання однакових можливостей щодо зайнятості та посадового просування за критерієм результативності праці;

• узгодження рівня оплати праці з її результатами та визнання особистого внеску в загальний успіх. Це передбачає справедливий розподіл доходів залежно від ступеня підвищення продуктивності праці;

• створення належних умов для захисту здоров'я, безпеки праці та добробуту всіх працівників;

• забезпечення можливостей для зростання професійної майстерності, реалізації здібностей працівників, тобто створення програм навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікації;

• підтримування в колективі атмосфери довіри, заінтересованості в реалізації загальної мети, можливості двосторонньої комунікації між керівниками та робітниками.

Окрім загальновживаної класифікації методів мотивації (рис. 15.4), їх можна поділити ще й на індивідуальні та групові, а також на зовнішні — винагороди, що ззовні, та внутрішні — винагороди, що надаються самою працею (почуття значущості праці, самоповаги та ін.).

Методи мотивації результативності діяльності:

Економічні прямі:

- Відрядна оплата

- Почасова оплата

- Премії за раціоналізацію

- Участь у прибутках

- Оплата навчання

- Виплати за максимальне використання робочого часу

Економічні непрямі:

- Пільгове харчування

- Доплати за стаж

- Пільгове користування житлом, транспортом та ін.

Не грошові:

- Збагачення праці

- Гнучкі робочі графіки

- Програми підвищення якості праці

- Участь у прийнятті рішень на більш високому рівні

У теорії мотивації слово «винагорода» має ширше значення, ніж просто гроші абозадоволення, з якими це слово найчастіше асоціюється. Винагорода — це все те, що людина вважає цінним для себе. Але розуміння цінності в людей неоднакове, а тому різною є оцінка винагороди та її відносного рівня. Персоналізація (індивідуальна або групова) форм і методів винагородження є фундаментом дійовості будь-якої моделі мотивації, а матеріальні потреби
домінуватимуть іще достатньо довго.

Принципи та порядок регулювання поведінки працівників
Водночас варто зауважити, що заробітна плата не може бути єдиною метою трудової діяльності. Матеріальне заохочення робить мотивацію праці результативною лише за умови функціонування останньої як системи, що базується на таких основних принципах:

1(21) • комунікація, співробітництво та згода між працівниками та адміністрацією щодо загальних принципів системи;

• обґрунтована система оцінки робіт та визначення обсягу останніх;

• добре осмислені та обґрунтовані критерії виміру та оцінки; виважені нормативи, контроль за ними, періодичний перегляд; чітке узгодження заохочення з результативністю діяльності; винагородження, особливо додаткове, не за рівень результативності взагалі, а саме за той, що його передовсім зв'язано з якістю.

Такі самі принципи покладаються в основу організації оплати праці на підприємстві (в організації).

Поточні зміни в діяльності підприємства, окремих його підрозділів, а також вироблення та реалізація стратегії дальшого розвитку часто-густо потребують коригування (регулювання) поведінки окремих категорій працівників.

Регулювання поведінки означає мотивацію на підставі виявлення функціональних, або бажаних, видів поведінки та підкріплення таких.

Фундаментальні принципи, що зв'язані з регулюванням поведінки, є такими:

• необхідність брати до уваги тільки реально можливі за даних умов поведінкові явища;

• використання як основних показників частотності конкретних
явищ поведінки;

• важливість спостереження за поведінкою в рамках конкретної ситуації.

Послідовно здійснюваний алгоритм регулювання поведінки окремих категорій персоналу підприємства (організації) залежно від результативності діяльності має універсальний характер і передбачає п'ять кроків (етапів) регулювання:

1) виявлення конкретного виду поведінки та його зв’язки з результативністю функціонування

2) вимірювання частотності тих чи інших видів поведінки

3) виявлення на підставі функціонального аналізу наявних можливостей (варіантів) поведінки

4) розробка стратегії втручання

5) оцінка результативності

Одиницею аналізу може бути як індивід, так і група людей. Але в будь-якому разі успіх так званого «ситуаційного управління поведінкою» значною мірою залежить від виявлення причинно-наслідкового зв'язку між поведінкою та результатами, між коригуючими діями та підвищенням ефективності діяльності підприємства.

2. Сучасна криза сім’ї як соціального інституту і причини цього явища.

У 20-і роки ХХ ст. американські соціологи дійшли висновку про зниження ролі сім”ї у життєдіяльності суспільства, який грунтувався насамперед на підставі зниження дітонародження і зростання злочинності. Здавалося, що сім”я перестала належно виконувати свої функції, особливо репродуктивну і виховну. У 60-і роки за так званої “сексуальної револ юції”, коли значно збільшилась кількість розлучень, стали говорити навіть про агонію сім”ї як соціального інституту. Все це давало підстави для висновків про дезорганізацію сім”ї. Дещо пізнішше аналогічні явища спостерігалися і в нашому суспільстві. Щоб знайти причини цієї дезорганізації, з”ясувати, наскільки сім”я, як соціальне утворення вичерпала свої можливості, неохідно розглянути об”єктивні та суб”єктивні чинники, що зумовлюють кризу сучасної сім”ї.

Фундаментальне значення сім”ї здавна полягало у її посередницькій функції, яа з”єднувала окрему людину із соціальною структурою суспільства. Так тривало аж до ХХ ст. Однак поступове відособлення, диференціація і спеціалізація діяльності соціальних інститутів 2(21) започаткували процес ослаблення посередницької ролі сім”ї, звуження кола її функцій. Це було зумовлено частковою співучастю у реалізації сімейних функцій, перехопленням їх іншими соціальними інститутами, переміщенням за межі сім”ї важливих видів діяльності, які традиційно їй належали. Так, сім”я перестала бути виробничим осередком, члени сім”ї часто харчуються за межами дому, все частіше вдаються до сфери послуг тощо, значну відповідальність за виховання дітей взяла на себе школа.

Помітно вплинуло на дезорганізацію сім”ї промислове машинне виробництво, усунувши сімейне виробництво і залучивши членів сім”ї до сфери найманої праці. Цим було завершено руйнацію посередницької ролі сім”ї.

В умовах індустріального способу виробництва благополуччя людини стало залежати не від сім”ї, а від індивідуальних досягнень особи в інших соціальних інститутах. За попередніх умов людині було важче прожити поза сім”єю. Це стосувалось не тільки матеріальної, а й інших сфер життя, наприклад, сексуальної. У доіндустріальний період люди здебільшого мешкали у порівняно невеликих поселеннях, де позашлюбні сексуальні контакти легко виявлялися і осуджувалися.

Паралельний поцес поліпшення санітарно-гігієнічних умов життя і розвитку охорони здоров”я значно знизив смертність, радикально трансформував структуру захворювань, які спричиняли смерть. З цього часу потреба в постійно високій народжуваності і багатодітності, які б компенсували високу смертність, стала не такою актуальною для самозбереження людства. Пом”якшилося ставлення до дошлюбних і позашлюбних стосунів, процедури розлучення тощо. В індивідуальних уявленнях про сім”ю починає переважати орієнтація на сексуальне партнерство, товаришування.на домашню кооперацію співіснування. Бажання стати матір”ю (батьком) відійшло на задній план, народження однієї дитини стало даниноюодруженню, побутовому конформізму, оскільки жити “як усі” передбачало й народження дитини. Одночасно розростаються позасімейні орієнтації, розширюються можливості для мінімізації кількості дітей у сім”ї аж до бездітності.

Скорочення дітей у сім”ї зумовлено не стільки матеріальними труднощами, як конфліктом цінностей у суспільстві, конкуренцією пріоритетів, де цінність сім”ї та дітей девальвується, а перевагу отримують цілком інші інтереси, що роз”єднують сім”ю, руйнують сімейне “Ми” і збільшують вартість позасімейного “Я”. Ослаблення почуття сімейного обов”язку в усіх членів сіи”ї – у батьків перед дітьми, молодших перед старшими, у подружжя одне перед одним. Усе це постає у центрі сімейної дезорганізації і супроводжується ізоляцією кожного її члена. Знкають форми власне сімейного життя, його способу, замінюючись формами одиноко-комунального співіснування. Сім”я сприймається як зосередження безлічі справ, які вимагають сил,часу, нервів.

Все частіше це призводить до її розпаду або формування неповної сім”ї з одним із батьків, адже у зазначених випадках мінімізуються затрати життєвої енергії їндивідів. Неповна сім”я з 1-2 дітьми, але з постійною відсутністю батька, матері, дітей вдома у зв”язку з перебуванням батьків на роботі, а дітей у дитячих закладах стають формами особистої свободи. Наявність трьох і більше дітей у сім”ї спричиняють відчуження від самого себе. Орієнтованість індивідуальних систем цінностей на позасімейні сфери діяльності все частіше асоціюється з перешкодою до особистого успіху. У раданському суспільстві названі процеси відбувалися взагалі у дуже несприятливих для сім”ї умовах: ”соціалістична індустріалізація”, ”колекивізація” сільського господарства, ліквідація приватної власності та різних дрібних господарств, урбанізація породжували або посилювали кризові явища в сім”ї.

Однак неодноразові прогнози про зникнення сім”ї як соціального інституту не підтвердилася, вона все ж існує і буде існувати, бо альтернативи їй як універсальній формі за 2(21) доволення особистих проблем не знайдено. Тому суспільство повинно турбуватися про захист та розвиток сім”ї.

Сучасна соціологічна наука доводить,що серйозним чинником у збереженні та зміцненні сім”ї може бути повернення їй функцій, які вона втратила, особливо виробничої. При цьому відродження виробничої функції сім”ї може відбуватися на якісно іншій, ніж раніше, матеріально-технічній базі. Американські соціологи вважають, що широке застосування мікроЕОМ може перетворити кожний дім на своєрідний інформаційний центр, обладнаний дисплеями, засобами автоматичного зв”язку, іншою технікою, що забезпечить можливість виконувати вдома різні види робіт – від підготовки рахунків і податкових квитанцій до надання інформації про стан здоров”я кожного члена сім”ї. Поширення надомної праці може зумовити певні зміни у способі життя сучасної людини, системі розподілу праці, своєрідну гуманізацію сім”ї та сімейних стосунків. Ідеалом може стати сім”я, де будуть краще сприймати досвід старших поколінь, сімейні традиції. Повернення виробничої функції може сприяти, крім економічного ефекту, вирішенню багатьох соціальних проблем – об”єднанню сім”ї у трудовій діяльності, залученню дітей до праці на конкретному прикладі батьків, розвитку розширеної сім”ї, прищепленню членам сім”ї таких позитивних якостей, як доброта, прагнення допомоги одне одному та ін.

Безумовно, розвиток виробничої функції сім”ї відбуватиметься суперечливо, в неоднозначних умовах, у сім”ях різного типу – міських, сільських, малодітних, багатодітних, різної соціальної приналежності. Ймовірно, будуть такі негативні аспекти, як надмірна інтенсифікація праці в окремих сім”ях, що в свою чергу може спричинити інші негативні наслідки. Існуватиме також загроза формуванню надто вузької внутрісімейної корпоративності тощо. Але повернення у сім”х виробничих функцій сприятиме оптимізації сімейних стосунків, задоволенню різноманітних потреб сім”ї, людини, суспільства.

Важливим явищем, що веде до створення сім”ї і значною мірою визначає характер її існування, є вибір шлюбного партнера. На цей процес впливають такі чинники:

Просторова близькість (сусідство, далека рідня, належність до однієї місцевої спільноти).

Уявлення про ідеального партнера.

Приклад власних батьків і намагання знайти партнера, який був би схожий на батька чи матір.

Прагнення особистості до саоствердження й уявлення про партнера, який дав би змогу його реалізувати (твереза оцінка життєвих можливостей партнера).

Намагання пошуку партнера, подібного за психічними чи соціальними рисами, або навпаки – із цілком відмінними.

Тепер чимало шлюбів укладаються з економічних міркувань: двоє багатих людей бажають об”єднати свою власність чи хтось один хоче отримати доступ до грошей іншого. Господарську причину часто мають шлюби літніх людей, адже разом господарство вести легше. Про певні матеріальні підстави можна говарити і тоді, коли шлюб повя”зується із можливим позитивним впливом шлюбного партнера на професійну, службову кар”єру. Деякі сучасні шлюби мотивуються психологічним комфортом: задовільнити свою потребу турбуватись про когось і у свою чергу відчувати турботу про себе або позбавити себе самотності. Тому однозначної негативної або позитивної відповіді щодо раціонального шлюбу бути не може, кожна людина сама вирішує, як їй вчиняти.

Міжособистісні стосунки чоловіка та дружини можуть зазнавати постійних змін на різних етапах подружнього життя: у перші місяці спільного життя; у період народження дітей, особливо першої дитини; на етапі їх виховання у середньому віці шлюбу; у пеіод старіння. Тому практично жодна сім”я не обходиться без конфліктів.

2(21) Причини виникнення конфліктів можуть бути різними: на основі незадоволеної потреби у визнанні значимості власного “Я”, посягання на почуття гідності з боку партнера, його зневажливе ставлення; незадоволення сексуальних потреб одного або обох партнерів; відсутність позитивних емоцій; психологічне відчуження чоловіка і дружини; пристрасть чоловіка, дружини чи обох до алкогольних напоїв, азартних ігор чи інших захоплень, які породжують марнотратство; розбіжності фінансового характеру, надмірні потреби одного із подружжя; у зв”язку з домашнім благоустроєм, розподілом праці у сім”ї, веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми; різні інтереси, смаки щодо проведення вільного часу тощо. Конфлікти ще не свідчать про неблагополучність сім”ї. Часто вони сприяють порозумінню подружжя. Серйозні проблеми виникають тоді, коли конфлікти набувають затяжного, хронічного характеру і мають негативні наслідки для членів сім”ї. Тому нераціональною є установка на уникнення конфліктів узагалі і шкідливою є їх недооцінка. Стійкі і невирішені конфлікти зумовлюють постійне напруження в сім”ї, яке може спричинити її дезорганізацію та розпад.

Конфлікти і напруження можуть виникати не тільки між чоловіком і дружиною, а й між батьками і дітьми. Часто спричиняє їх вікова різниця, відмінність характерів,що утруднює взаєморозуміння. Причина непорозумінь частіше лежить у площині цінностей, стандартів поведінки, адже діти виростають в умовах, відмінних від тих, у яких виховувалися їхні батьки. Тому конфлікти батьків і дітей серйозніші, ніж ускладнення між подружжям.

Характерним проявом кризи сучасної сім”ї є висока розлучуваність шлюбних пар. Соціальні наслідки цього негативні: більша частина розлучених чоловіків і жінок тривалий час не мають загалом змоги чи бажання вступити у повторний шлюб, а чимало розлучених жінок, які мають дітей, зовсім не вступають у шлюб; можливості дітонародження розлучених жінок залишаються нереалізованими, що негативно впливає на процеси розширеного відтворення населення; збільшується кількість неповних сімей, у яких дитина виховується одним із батьків. Обставини, які призводять до розлучення, спричиняють нервові розлади, захворювання як у батьків, так і у дітей.

Соціологічні дослідження свідчать, що розлучення часто не вирішує проблем, а навпаки, породжує нові. Індивідові доводиться реорганізовувати між особистісні стосунки, встановлювати їх з новим партнером; переживати почуття болю, провини за те, що сталося; переглядати особисті звички, смаки, пов”язані із зруйнованим шлюбом; змінювати взаємини з друзями, знайомими, які були в добрих стосунках з обома членами подружжя; долати проблеми (частіше жінки), пов”язані з необхідністю заробляти собі на життя і самостійно себе забезпечувати; налагоджувати взаємини з дітьми та ін.

Розлучення є одним із потрясінь у житті дорослої людини. Порівняння кількості психічно хворих серед розлучених, вдів.ю самотніх і тих, хто перебуває у шлюбі, свідчить, що найбільше хворих серед розлучених, найменше – серед одружених.

Важко переживають розлучення батьків діти. Вони часто відчувають провину, самоприниження, злість, образу, зазнають соціальної деривації, тобто позбавлення або обмеження матеріальних, духовних ресурсів, необхідних для розвитку особистості. Розлучення батьків значно збільшує вірогідність розлучення і в їхніх дітей.

Отже, для оптимізації шлюбно-сімейних відносин суспільству необхідно вирішувати низку соціальних питань. Але багато залежить і від індивіда. Соціологи вважають, що стабільність шлюбу, сім”ї значною мірою залежить від волі людини до досягнення щастя, успіху у шлюбі, вироблення особистісної установки на терпимість до партнера, членів сім”ї. Важливу роль відіграє організація взаємодії у сім”ї, заснована на врахуванні реальних можливостей членів сім”ї. Вагомим чинником зміцнення шлюбних взаємин є спільна, значима для обох діяльність.

Дата добавления: 2014-01-04