Комплексне контрольне завдання № 30

1. Специфіка і структура вільного часу. Вільний час як соціальний інститут.

Соціологія вільного часу та дозвілля - це галузь соціологічної науки, що вивчає діяльність людей в сфері поза робочого часу. Головними завданнями соціології вільного часу та дозвілля є вивчення місця і ролі поза робочого часу у розвитку особистості. Ця галузь соціологічної науки досліджує вільний час як суттєвий елемент способу життя особистості, групи, спільності, співвідношення його з іншими елементами бюджету часу, особливо з робочим часом і працею; специфіку його взаємозв'язку з соціальною структурою, соціальною мобільністю і такими соціальними інституціями, як сім'я, освіта, засоби масової комунікації і т. д.

Вперше час як соціальна цінність постає в економічних теоріях ХIX ст. Наприклад, відомий англійський економіст Д. Рікардо вважає, що справжнє багатство нації визначається її спроможністю за якомога коротший робочий час створювати найбільше матеріального достатку. Розвиток концепції вільного часу простежується і у працях О. Конта, який досліджуючи співвідношення робочого і вільного часу, дійшов висновку, що промислова революція, пов'язана з бурхливим розвитком капіталізму, сприяє постійному скороченню суспільно необхідного робочого часу, вивільняючи час із сфери матеріального виробництва, що сприяє постійному зростанню саме вільного часу.

В 30-х роках ХХ ст.. в США виникає спеціальна галузь соціологічної науки - Соціологія вільного часу. Пов'язане це було з масовими дослідженнями проблем життя у великих містах. Після другої світової війни ця робота значно активізується, що було зумовлене багатьма чинниками

Вільний час зумовлений в кінцевому рахунку всією сукупністю соціальних відносин конкретного суспільства та рівнем культури кожної особистості. Він характеризується трьома параметрами: об'ємом, структурою і змістом.

Об'єм визначається кількістю годин, що залишаються від трудової та пов'язаної з нею діяльністю (проїзд на роботу і назад), виконання домашньо-побутових обов'язків (приготування їжі, прибирання житла і т. д.) та задоволення фізіологічних потреб (сон, споживання їжі, особиста гігієна).

Структура характеризується тими видами діяльності, що найчастіше зустрічаються в рамках вільного часу (час самонавчання і підвищення кваліфікації, суспільно-громадська діяльність, виховання дітей, заняття фізкультурою, дозвілля).

Зміст вільного часу - це форми занять, що зумовлені соціальним середовищем, рівнем культури особи, її самосвідомістю, потребами, інтересами, психологічними якостями. Можна сказати, що зміст вільного часу - це якісний показник його соціальної цінності.

Соціологічні дослідження надали можливість виділити в структурі вільного часу сучасної людини більш ніж 500 видів діяльності. Соціологи пропонують різні способи їх систематизації. Спираючись на такі показники, як ефективність і якість, можна розділити всі заняття на Раціональні, тобто ті, що розвивають та відновлюють фізичні і духовні сили людини, та Нераціональні, тобто ті, що, навпаки, "заморожують" ці сили.

Вільний час, як вже зазначалось має незаперечну цінність. Але з точки зору безробітного вільний час може трактуватись як фактор, що свідчить про непотрібність даної людини, байдужість суспільства до її долі. Вільний час мислиться безробітним не як його особистий час, а як, від якого відмовилось суспільство. Соціальні наслідки технічних інновацій ведуть до нових типів розподілу праці, підвищення гнучкості ринку робочої сили, формування зайнятості в нових економічних і соціальних умовах. В цих умовах зростання повного або часткового безробіття призводить до виникнення психологічного дискомфорту та соціальної нестабільності. Але вільний від роботи час і вільні робочі руки є не тільки наслідками розвитку суспільного виробництва, а й його необхідною умовою.

1(30) В цих умовах стабільність суспільствва в значній мірі буде залежати від того, як швидко пройде перебудова всього суспільного господарства, безболісне переливання капіталу із однієї галузі до іншої, зняття тих соціальних і виробничих форм організації праці, що вже віджили, разом з наданням тим, хто втратив своє робоче місце широких можливостей для оновлення знань, оволодіння новою професією.

Люди по-різному сприймають та класифікують цінності. Це залежить від життєвого досвіду, виховання, світогляду. Але все, що набуває для людини статусу цінності, незалежно від дорогоцінності речі, або моральності індивіда, здійснює значний вплив на спосіб життя. Відношення ж до часу як до цінності з'являється не відразу. Вільний час - дозвілля створюється працею. Ще в епоху промислової революції (перша половина ХIX ст.) помітне скорочення суспільно-необхідного часу, затраченого на трудові операції вивільняло час із сфери матеріального виробництва. Робочий час мав рухомі межі при визначенні вільного часу. Доступність економічних процесів кількісному опису проявилась спочатку в чисто кількісному визначенні вільного часу. Але швидкий розвиток сфери духовного виробництва, залучення до неї великих мас людей, поставили під сумнів кількісні критерії. Не регламентованість праці вченого, політика, управлінця, не говорячи про діяльність діячів мистецтва висунула на перший план питання про якісний зміст вільного часу. Єдність кількісних і якісних критеріїв відбилась на формуванні вільного часу як самостійного соціального явища.

Умовно структура вільного часу має два рівні: суспільно-необхідний та індивідуально-вільний. Суспільно-необхідний час тісно пов'язаний з кількісним визначенням часу, його матеріальним визначенням: робочий тиждень, кількість вихідних, час, що витрачений на той чи інший вид занять, засоби (індивідуальні або суспільні) які застосовуються для організації та проведення дозвілля.

Індивідуально-вільний час розкриває інші риси вільного часу: світоглядні орієнтації, духовні потреби, соціальну активність, політичну лояльність, повсякденну ментальність. Другими словами, все те, що відноситься до внутрішнього світу кожної окремо взятої людини, сприйняття нею свобод, що надає суспільство. В даному випадку вільний час розкривається як якість життя.

Єдність суспільно-необхідного та індивідуально-вільного часу є обов'язковим для розуміння сутності і специфіки вільного часу. Структура вільного часу розкриває два основних аспекти: зміст вільного часу як суспільної можливості і індивідуальної потреби в ньому.

Єдність цих структурних елементів розкриває саму сутність вільного часу. суспільство надає індивіду можливість вільної і цілісної дії. І хоча вільний час як соціальне явище попадає в поле зору науки лише в ХIX столітті, все ж таки достатнє уявлення про нього існувало ще в епоху античності. Так Аристотель в "Політиці" говорив, що відрізняє вільного індивіда від зайнятого повсякденною працею раба, тобто наявністю вільного часу. Древні свята, ритуальні оргії нагадували людині про те, що життя не зводиться до одноманітного протікання буденщини, що воно, тобто життя наповнюється і вільним торжеством людської натури, над поглинаючою та нівелюючою особистість трудовою повсякденністю.

Розподіл часу на вільний і трудовий не тільки привів до створення першого календаря а й показав, що час неоднорідний, що різний час відповідає різним сферам і навіть різним способам життя. Для античності це різниця між життям греків і варварів, для християн - міра дольного, де людина добуває хліб в поті чола свого, і міра чорного, що не знає труда та страждань. Промислова революція і розвиток індустріального суспільства конкретно визначили різницю між трудом і дозвіллям. Вивільнення часу усвідомлюється як нагальна потреба людини. Вільний час стає суспільною необхідністю, що призводить до конституювання його в окремий соціальний інститут. В інституалізації вільного часу є багато різних оцінок. По-перше, це пов'язано з тим, що вільний час обмежений особливою соціальною сферою життє 1(30) діяльності. По-друге, існує система залежності між формами культурної організації вільного часу та загальною організацією суспільства, що відбивається на характері фінансування вільного часу. Від античного мецената до державної політики в сфері культури, науки і освіти; створення різних фондів з підтримки "юних талантів", "молодих вчених", "освітніх ініціатив" і т. д., в розробці різних форм соціального контролю - фінансового, політичного, ідеологічного, психологічного і т. п., включаючи і створення індустрії вільного часу і шоу-бізнесу. Але при всій різноманітності характеристик соціального інституту вільного часу, актуальним залишається визначення його масштабів.

1. (30) Теорія соціальної стратифікації. Основні види стратифікації

Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Толкоттом Парсонсом (1902—1979), Робертом Кінгом Мертоном (нар. у 1910 p.), K. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами. Соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи: — обов´язковість дослідження всіх верств суспільства; — застосування при їх порівнянні єдиного критерію; — достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.

Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх нерівне становище. Вона є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства, а й портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата.

2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов´язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об´єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.

Сучасні дослідники (французький соціальний філософ П´єр Бурдьє) при розгляді цього питання беруть до уваги не тільки економічний капітал, вимірюваний у категоріях власності й доходу, а й культурний (освіта, особливі знання, вміння, стилі життя), соціальний (соціальні зв´язки), символічний (авторитет, престиж, репутація).

Якщо за попередніх типів стратифікації достатньо було одного параметра, класове структурування передбачає застосування сукупності критеріїв.

Класи не детерміновані віросповіданням або законом; належність до класу не є спадковою. Це — відкритіший тип стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі. Тому соціальне переміщення за класовою ознакою — звичайне явище, оскільки належність до класу пов´язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда, його прилученням-неприлученням до ключових контролюючих позицій у суспільстві тощо.

Клас — угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти.

У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи.

Вищий клас. До нього зараховують роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).

Середній клас. Цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріальному. Його ідентифікують за різними критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки:

1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального медіатора (посередника).

2. Порівняно високо забезпечена частина суспільства, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Висока якість життя, впевненість у майбутньому зумовлюють його зацікавленість у збереженні соціального порядку, внаслідок чого він є соціальним стабілізатором суспільства.

3. Елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах кваліфікованіші, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний склад його охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал, що не обіймає високих посад, інтелектуалів, які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації. Середні верстви сучасного західного суспільства становлять приблизно 80 відсотків.

4. Більшість населення високорозвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих відповідним суспільствам цінностей, норм. Поширюючи зразки власної культури на вищі і нижчі верстви, середній клас виступає культурним інтегратором суспільства.

Нижчий клас. До нього належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»).

Однак за всієї значущості класова система — один з виявів соціальної стратифікації. При цьому класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки — сприяють побудові моделі соціальної структури. Розгляд соціальної структури в контексті стратифікації дає змогу описати механізми і способи формування конкретної ієрархії в суспільстві. Це особливо важливо при дослідженні перехідних періодів у розвитку суспільства, коли змінюються механізми соціальної диференціації.

Дата добавления: 2014-01-04