Галицько-Волинське князівство

Волинська земля найдовше перебувала під опікою Києва. Самостійницьку династію започаткував Ізяслав Мстиславович у 1146 р. Але єдиною державою Волинь не стала, розпавшись на окремі незалежні князівства. Тільки наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. князь Роман Мстиславич зумів не тільки об'єднати волинські уділи в одне князівство, а й створити велику державу, до якої ввійшли основні українські етнічні землі. Волинь, захищена від зовнішніх ворогів лісами, озерами, болотами, багата чорноземами, дикими звірами, мала розвинуте сільське господарство, різні промисли. Розташована на перехресті шляхів, вела прибуткову торгівлю з Литвою, Польщею, Західною Європою. Володимир перетворився на одне з найбагатших міст України. Тут були побудовані храми, монастирі, світські споруди.

Першим українським князівством, яке стало на шлях самостійності, було Галицьке. Воно відокремилося від Києва наприкінці ХІ ст. Економічному піднесенню краю сприяли чорноземи, діброви з великою кількістю звірів, соляні промисли, надзвичайно вигідне стратегічне те економічно-торговельне становище.

Галицьке та Волинське князівства займали північно-східні схили Карпат, а на південь від них – територію між ріками Дністер і Прут, тобто охоплювало всю сучасну Холмщину, Підляшшя, Берестейську і Белзьку землі, частину Лемківщини і Закарпаття. Тут були родючі землі в широких річкових долинах, а також великі лісові масиви і значні поклади кам’яної солі, яку вивозили в усі сусідні країни. На території Галицько-Волинської землі виникли великі міста:

Галич, Володимир-Волинський, Перемишль, Львів і т.д. Зручне географічне положення (сусідство з Угорщиною, Польщею, Чехією) дозволяло вести активну зовнішню торгівлю. Крім того, землі князівства знаходились у відносній безпеці від кочівників. Значний економічний підйом був основою могутності місцевих бояр, які вели постійну боротьбу за обмеження влади місцевих князівських династій і за незалежність від Київського великого князя.

Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму внукові Ростиславу Володимировичу. Після смерті Ростислава залишилися сини – Рюрик, Василько і Володар. Вони зуміли стати законними спадкоємцями Галичини. Перший володів Перемишльською землею, другий – Теребовлянською, третій — Звенигородською. Брати вдало присмирили зовнішніх ворогів. Незабаром помер Рюрик, Василька осліпив Волинський князь Давид Ігорович. Таким чином Галичина опинилася в руках Володара, фактично засновника династії Ростиславичів, яка проіснувала понад сто років.

Син Володара Володимирко (1141–1153) переніс свою столицю з Перемишля в Галич. Хоробрий воїн, талановитий дипломат, він зумів поширити землі Галичини до Чорного моря.

Його син Ярослав (1153–1187) продовжив політику Володимира, спрямовану на піднесення могутності держави. За його князювання Галицька держава стала наймогутнішою серед українських князівств. Вона утвердилася на узбережжі Чорного моря та на правому березі Дніпра. У жорстоких боях галичани розбили половецьких ханів. Князь Ярослав був відомим полководцем нових земель. Приділяв увагу будівництву храмів, світських споруд, оборонних укріплень. За його часів розвивалася торгівля. За таку благородну державницьку діяльність князь Ярослав увійшов в історію під іменем Осмомисл – «за вісьмох мислить».

Після смерті Ярослава Осмомисла розпочалися чвари, боротьба за князівський престол. Цим скористався волинський князь Роман Мстиславич, який у 1199 р. завоював все Галицьке князівство і об'єднав його з Волинню. Так утворилась єдина Галицько-Волинська держава.

Князь Роман був високоосвіченою людиною. Народ любив його за справедливість, як «самодержця», який керував країною «згідно із законом Божим».

У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленні бояр, багато з яких він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Як і в інших країнах Європи, союзниками князя в боротьбі з олігархією виступали міщани та дрібні бояри. У зовнішній політиці Роман підтримував дружні стосунки з Візантією, Угорщиною та з папою Інокентієм III. В літературі інує навіть такий переказ, ніби папа пропонував Романові королівську корону, якщо він прийме латинство, проте ця пропозиція була відкинутою. Роман загинув в бою з полянами у 1205 р.

Після його смерті Галиць - Волинське князівство розпадається. Більшу частину Галичини захопив угорський король, Перемишль і Берестейщину – Польща.

Боротьбу за батьківський престол у 1220-х рр. повели сини Романа — Данило і Василько. Наприкінці 1230-х рр. брати остаточно встановили владу в Галиччині і на Волині. У внутрішній політиці Данило, як і його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Столицею свого князівства Данило Романович об­рав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. За накаказами братів були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував ремісників та купців із Німеччини, Польщі, а також із Русі. Багатонаціональний характер галицьких міст, що аж до XX ст. залишався їхньою типовою рисою, посилювався великими вірменськими та єврейськими общинами.

Щоб підняти економіку держави, Данило налагоджував внутрішню і зовнішню торгівлю, посилював соляні промисли. Йому вдалося зменшити сваволю галицьких бояр, захистити смердів від надмірних поборів. Саме смерди були надійною опорою князя, особливо в його бойовій дружині.

Піднесення могутності Галицько-Волинської держави занепокоїло монголо-татарського хана. Він наказав Данилові приїхати в Сарай-Бату за ярликом на право князювання Романовичів у їхніх волостях. У 1246 р. Данило відвідав столицю Золотої Орди. Хан прийняв його добре, але дав зрозуміти, що Галицько-Волинське князівство – васал монголо-татарської держави.

Принизлива залежність від азіатських завойовників не влаштувала Данилу Романовича. Налагодивши мирні взаємини з Польщею та Угорщиною, Данило задумав здійснити з допомогою Папи Римського Інокентія IV хрестовий похід проти Золотої Орди. Князь Данило навіть погодився віддати свої землі під церковну зверхність папи римського. Переговори закінчилися тим, що Данила коронував папський посол у 1253р. в місті Дорогочині.

Однак Данило Романович не отримав потрібної допомоги ні від папи римського, ні від Заходу. У 1254 р. Данило почав військовий похід на Київ, щоб визволити його від монголо-татар. Йому вдалося розгромити військо монгольського полководця Куремси, підкорити так званих «татарських людей» — населення між Бугом і Дністром, яке відмовлялося визнавати владу Данила. Золотоординський хан, занепокоєний успіхами Галицько-Волинських князів, кинув проти них велику орду на чолі з Бурундаєм. Монголи примусили Данила і Василька своїми силами знищити оборонні споруди Володимира, Львова, Галича та інших міст. Ця невдача підірвала здоров'я Данила, і він помер у 1264 році.

В українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. Водночас із відновленням і розширенням володінь батька

Данило Галицький стримував польську та угорську експансію. Подолавши могутність бояр, він добився піднесення соціально-економічного і культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Проте Данилові не вдалося утримати Київ, як і не вдалося йому здійснити свою найважливішу мету — позбутися монголо-татарського іга. І все ж він спромігся звести тиск монголо-татар до мінімуму.

Після смерті Данила та Василька їх нащадки майже сто років жили в мирі і злагоді. Лев Данилович (1264–1301) вів активну політичну і військову діяльність. До своєї держави приєднав Люблінщину та Закарпаття, часто втручався у справи Угорщини та Польщі, які тоді були ослаблені міжусобними війнами. Князь Володимир Василькович (1270–1289), на противагу Леву Даниловичу, займався винятково мирними справами. Значні кошти віддавав на спорудження храмів, міст, замків. Любив читати книги, переписував їх.

Як свідчать скупі фрагменти із зарубіжних джерел, за короля Юрія Львовича (1301–1315) Галицько-Волинська держава посідала чільне місце серед країн Європи. Юрій домігся від Константинопольського патріарху дозволу на відкриття у 1303 р. Галицької митрополії. Налагоджував мирні стосунки з сусідами, дбав про добробут країни, її культурний розвиток.

Однак на початку XIV ст.. Польща, Угорщина, Литва, подолавши міжусобну анархію, стали сильними централізованими державами, які розпочали політику захоплення Галицько-Волинської держави. Так у середині XVI ст. Галицько - Волинські землі втратили незалежність.

Дата добавления: 2014-01-04