Керівництвом Б.Хмельницького середини ХVІІ століття

Тема 5 Національно-визвольна війна українського народу під

1 Причини, характер, рушійні сили, періодизація війни.

2 Початок війни. Перші перемоги українських повстанців.

3 Формування української національної держави. Внутрішня і зовнішня політика гетьмана Б. Хмельницького.

4 Воєнні дії 1649 – 1653 рр.

5 Українсько - російський договір 1654 р. Березневі статті.

6 Історичне значення Переяславської ради. Оцінки в історіографії

7 Слобідська Україна.

У першій половині ХVІ ст. в українських землях, що перебували в складі Речі Посполитої посилювався політичний, соціально-економічний, національний та релігійний гніт українців з боку польських феодалів.

Це призводило до зростання антифеодального та національно-визвольного руху, що вилився в численні повстання українських козаків, селян, міщан, духівництва у 1620—1630-х рр., та нарешті, у війну українського народу на чолі з Б.Хмельницьким.

В ХVІ – 1 половині ХVІІ ст. Річ Посполита перетворилася на провідного виробника та експортера сільськогосподарської продукції у Західній Європі. Зростання попиту на хліб, м’ясо та інші продукти харчування, можливість реалізувати ці товари на зовнішніх ринках підштовхували польських та колонізованих українських феодалів збільшувати обсяг продукції, що вироблялася у фільварках шляхом посилення експлуатації селян (збільшення панщини (до 5-6 діб на тиждень), оброків, повинностей, які були змушені відробляти українські селяни).

У складній ситуації перебувало українське міщанство. Більшість українських міст знаходилося у приватній власності польської шляхти, які встановлювали численні податки та повинності. Українські ремісники та купці були обмежені у правах у порівнянні з польськими мешканцями міст, які користувалися привілеями у виробництві та реалізації товарів (наприклад, безлімітне вивезення товарів), платили значно менше податків.

Православні міщани могли селитися лише в спеціально відведених кварталах. У містах із Магдербурзьким правом становище українців було не набагато кращим.

Посилення соціально-економічного та національного гніту селян та міщан вело до масового покозачення українців, які шукали кращої долі на Січі.

Однак польський уряд жорстоко переслідував утікачів. За “Ординацією” 1638 р. реєстр козаків був встановлений у розмірі 6 тис., а всі інші козаки мали повертатися до своїх поміщиків і відбувати панщину, як і решта українських козаків.

За “Ординацією” суворо обмежувалися і права реєстровців (замість гетьмана – польський комісар, посади полковників обіймали польські шляхтичі та ін.), що призводило до наростання незадоволення серед них.

Важливою причиною війни стало і релігійне гноблення українців. Поширення католицької та уніатської церкви польський уряд розглядав як важливий крок у колонізації та асиміляції українців. В 1 половині ХVІІ ст. захоплювалися католиками або руйнувалися православні церкви та монастирі, заборонялися православні церемонії (хрещення, причастя, вінчання, відпівання), православні священники переслідувалися.

По всій Україні каралося вживання української мови, поширення української культури.

Проти релігійних і національних утисків виступали всі верстви українського населення, зокрема і українська верхівка – українська шляхта.

Таким чином всі верстви українського суспільства брали участь у повстанні проти польської влади, яке переросло у національно-визвольну війну, охопивши більшу частину території України.

Рушійними силами війни виступали козаки, селяни, міщани, духівництво, шляхта.

Вперше в українській історії війна охопила терени всієї України й супроводжувалася масовим вигнанням і винищенням панів, урядників та орендарів незалежно від їхньої національності й конфесійної приналежності. Панували насильницькі форми боротьби; відбувалися погроми панських садиб і замків, канцелярій судових установ, привласнювалося майно шляхти, магнатів, урядників та орендарів, захоплювалися орні землі й сільськогосподарські угіддя.

Актуальним залишається з’ясування хронологічних меж війни. В радянській історіографії 1950–80-х рр. вони визначилися 1648–1654 рр., а в 1990-х рр. в українській історичній науці набуло поширення датування 1648–1657 рр. Радянські історики пов’язували кінцеву дату війни з Переяславською радою, ряд українських істориків вважає, що війна завершилася у 1657 р. зі смертю Б.Хмельницького.

Існує також погляд, що національно-визвольна війна закінчилась у 1676 році після падіння гетьмана Петра Дорошенка.

Якщо приймати за кінцеву дату національно-визвольної війни 1676 рік, то її можна поділити на такі етапи:

1 лютий 1648 року – серпень 1657 року – найбільше піднесення національно-визвольної боротьби.

2 вересень 1657 року – червень 1663 року – громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

3 червень 1663 року – вересень 1676 року – боротьба за об’єднання Української держави.

Значну роль у національно-визвольній війні зіграв гетьман Б.Хмельницький.

З огляду на його величезний особистий вплив на події, що змінили перебіг української та всієї східноєвропейської історії, Хмельницького вважають найвизначнішим військовим і політичним діячем України. Хмельницький народився у 1595 р. в родині українського шляхтича Михайла Хмельницького, який служив у польського магната і за свою службу отримав хутір Суботів. Богдан Хмельницький навчався у школі ієзуїтів, оволодів польською та латинською мовами. В 1620 р. під час польсько-турецької війни Б.Хмельницький потрапив у полон. Провівши у неволі два роки, Хмельницький повернувся до Суботова, його було включено до реєстрових козаків. У 1638 р. Б.Хмельницький отримав посаду писаря Війська Запорозького, а у 1646 р. став сотником Чигирівського козацького полку.

У 1646 р. коли Хмельницького не було в Суботові, польський шляхтич
Даніель Чаплинський напав на Суботів, убив молодшого сина Хмельницького й викрав жінку, з якою овдовілий козацький сотник мав намір одружитися. Коли численні скарги до суду виявилися марними, розлючений Хмельницький вирішив помститися і вирушив на Січ.

За короткий час він здобув підтримку запорожців і був обраний гетьманом.

Наприкінці січня 1648 р. зарпорожці на чолі з Хмельницьким, за підтримкою реєстрових козаків, вигнали із Запорозької Січі урядовий гарнізон. Січ стала центром формування повстанських сил.

Щоб посилити повстанські загони кіннотою і забезпечити свій тил з півдня, Хмельницький у лютому 1648 р. уклав угоду з кримським ханом Іслам Гіреєм ІІІ про спільну боротьбу проти Польщі.

Одночасно з виступом повстанських загонів під проводом Хмельницького на Запоріжжі та Піддніпров’ї спалахнули повстання. На придушення “згубного полум’я” народних повстань на територію України були направлені польські війська на чолі з гетьманом Мартином Калиновським.

У квітні 1648 р. Хмельницький вирушив із Запорізької Січі назустріч польським військам. Замість того, щоб об'єднати свої сили, поляки розділилися: реєстрові козаки на чолі з Іваном Барабашем рушили Дніп­ром, а невеликий загін кінноти, очолюва­ний сином коронного гетьмана Стефаном Потоцьким та козацьким комісаром Шембергом, – берегом. Разом польські війська налічували близь­ко 4 тис. воїнів (1,5 тис. вояків з поль­ського регулярного війська та 2,5 тис. реєст­рових козаків). «Соромно посилати велике військо проти якоїсь ганебної зграї підлих хо­лопів», — говорив молодий С. Потоцький. За авангардом рухалися основні сили польської армії на чолі з Миколою Потоцьким. Усі війська мали з'єднатись біля Кодака.

Б. Хмельницький добре знав, що діється у ворожому таборі, оскільки головним чов­ном флотилії реєстрового козацтва коман­дував М. Кричевський, гетьманів кум.

Щоб не дати можливості польському війську об'єднатися, козаки рушили їм назустріч. Удалим маневром гетьман при­мусив поляків зайняти незручні позиції біля Жовтих Вод. Оточений загін Стефана Потоцького розраховував на допомогу ре­єстрових козаків, але ті перебили своїх полковників, серед них І. Барабаша, і, об­равши собі наказним гетьманом Філона Джалалія (Джеджалія), перейшли на бік Б. Хмельницького.

Українцям вдалося блискуче перемогти розпорошені сили поляків.

Розгромивши передовий загін С.Потоцького (який загинув в бою) під Жовтими Водами, Хмельницький повів своє військо до Корсуня, де укріпилося основне польсько-шляхетське військо (приблизно 20 тис. чол.).

Коли в польський табір надійшло повідомлення про роз­гром під Жовтими Водами, між шляхтою спалахнула тривала суперечка, але в ре­зультаті було прийняте рішення про від­ступ. Розлючені несподіваною поразкою, поляки спалювали на своєму шляху хуто­ри й села, нещадно вбивали селян.

Б. Хмельницький наздогнав ворога, але, враховуючи кількісну перева­гу поляків, у відкритий бій не вступив. Гетьман мав хитрий план: козаць­кий полковник Максим Кривоніс із 6-тисячним за­гоном обійшов польське військо й улаштував засідку в урочищі Горіхова Діброва. Козаки перекопали шлях ровом, зробили з дерев зава­ли й загатили річку. Затоплена балка перетворилася на в'язке багновище. В результаті запеклих боїв польське військо було вщент розгромлено. Лише незначна частина жовнірів змогла втекти, багато загинуло, понад 8500 чол. було взято у полон. Віддані татарами були і воєначальники М.Потоцький та М.Калиновський.

Перші перемоги українського народу під Жовтими Водами і Корсунем мали велике значення для розвитку визвольної війни. Польсько-шляхетська армія була розгромлена, а польські феодали тікали з України до Польщі.

Після Корсунської битви, Хмельницький 21 травня підступив до Білої Церкви. Звідси гетьман розіслав по всій Україні універсали й за­кликав усіх, хто може тримати зброю в руках, іти до козацького війська. Усім, хто приєднувався до нього, гетьман обіцяв волю.

До Білої Церкви поспішали люди. Вони везли із собою порох, кулі, зерно, борошно. Формувалися нові козацькі загони. Піднялася вся Україна. Хвиля повстань охопила Чернігівщину, Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. Повстанці нищили шляхту, орендарів і уніатів.

З Білої Церкви у червні 1648 р. Б. Хмельницький вирушив до Чигирина, зробивши це місто власною резиденцією. Очевидно, що Хмельницький не мав намір у цей час повністю громити Польську державу і відривати від неї Україну. Наприклад, в червні 1648 р. Хмельницький надіслав посольство до польського короля з вимогами встановити 12-тисячний козацький реєстр, захистити православну віру.

Народні повстання українських селян влітку 1648 р. переросли у велику народно-визвольну війну. У цій війні селянство становило абсолютну більшість повстанських загонів в армії Б.Хмельницького. Селяни оголошували себе козаками, створювали загони, які вливалися в армію Хмельницького. Повстанці виганяли, або вбивали шляхтичів, захоплювали і ділили між собою їхнє майно, руйнували маєтки. Саме селяни стали основною силою визвольної війни, а козацтво, яке мало свою військову організацію та бойовий досвід, набутий у боях проти турків, татар, стало на чолі визвольної війни, взявши в свої руки організацію і керівництво військових справ.

Перші перемоги селянсько-козацьких військ послужили потужним поштовхом до посилення визвольного руху на Україні. Величезні маси повсталих селян і міщан влилися в козацькі полки, повсюдно створювалися повстанські загони. Російські воєводи повідомляли, наприклад, у Москву, що селяни, «міщани й міщанські діти, й з буд будники й всякіє люди до козаків пристають і збирають разом». Повстання охоплювало всі нові й нові землі. У першу чергу була звільнена територія Лівобережжя. Дрібні незначні групи шляхти не могли робити опору потужному напору повстанських сил. Об’єднанню народного руху у великій мері сприяло запорізьке козацтво, загони якого були спеціально послані Б. Хмельницьким на Лівобережну Україну. За його допомогою 15 тисяч повстанців штурмом опанували Лубнами – резиденцією магната І. Вишневецького. У найкоротший строк повстанські загони звільнили також територію Лубенщини, Полтавщини, Переяславщини, Нежинщини. 13 червня 1648 р. вони опанували Новгород-Сіверським, а незабаром у їхні руки перейшли Борзна, Чернігів, Стародуб і інші міста. Таким чином, польсько-шляхетське панування на Лівобережжі було ліквідовано. Помітних успіхів досягли повстанці й в інших районах України.

Ще в травні 1648 р. повсталі скасували шляхетську адміністрацію в східних повітах Київського воєводства. У Києві спалахнуло повстання городян. Частина шляхти й міських верхів була знищена, інша врятувалася втечею. На допомогу киянам Б. Хмельницький направив тритисячний загін козаків. На території Правобережної України народно-визвольну боротьбу очолили полковники Іван Ганжа, Максим Кривоніс та ін. За допомогою місцевих жителів 31 травня 1648 р. повстанці звільнили Немирів. У червні в результаті жорстоких боїв були звільнені міста: Тульчин, Вінниця, Умань, Брацлав, Червоне, Ладижин, Бершадь та ін. Незабаром повстання спалахнули на території Східної Галичини й Волині. Шляхта поспішно залишала свої маєтки й бігла на Захід. Вістря народного гніву направлялося також проти католицької церкви й монастирів.

Тим часом польсько-шляхетський уряд, рушивши свої війська на Правобережну Україну, почало силою («вогнем і мечем») придушувати народні повстання. На чолі шляхетського війська стояв І. Вишневецький, що відрізнявся особою жорстокістю стосовно повсталих. Перші великі бої відбулися в червні 1648 р. під Махновкою (Волинь). Незважаючи на значну перевагу в живій силі й озброєнні, польсько-шляхетське військо не змогло досягти успіху. Загони М. Кривоноса і Білоцерківський полк під командуванням І. Гирі звільнили Махновку, Полонне й незабаром наздогнали ворога під П'ятою. Однак І. Вишневецький встиг переправитися через р. Случ. Вирішальна битва між польсько-шляхетськими військами й загонами М. Кривоноса відбулися 16—18 червня під Староконстантиновим на Волині. Військо І. Вишневецького було розгромлено.

Потім загони Кривоноса звільнили частину Східної Подолії й Волинь. Зокрема, вони оволоділи містами-фортецями Бердичевом, Острогом, Луцьком, Заславлем, Меджибожем, Баром. Почалася облога першокласної фортеці Кам'янець-Подільська. Однак незабаром, одержавши наказ гетьмана, М. Кривоніс об'єднав свої загони з основними силами селянсько-козацької армії.

Під впливом подій на Україні активізувалася визвольна боротьба народних мас Молдавії й Білорусії. Сотні вихідців із цих земель разом з українськими селянами боролися проти загального ворога – феодалів. Повстанські загони поповнювалися також російським селянством, городянами, служивими людьми.

Польському урядові вдалося зібрати велике військо – близько 40 тис. шляхтичів та найманців. Армія була добре озброєна й мала 100 гармат. Серед більшості поляків панував піднесений настрій. «Таку сволоту, — говорили пани про козаків, — ми розженемо канчуками, нема для чого витрачати кулі». Польський військовий табір був розгорнутий біля маленької річки Пилявки (Ікви), неподалік від містечка Пилявці, що на Поділлі. Су­часник згадує, що шляхетська армія заздалегідь святкувала перемогу. Разом з військом до табору прибуло багато слуг з винами, медом, солодощами, навіть постіллю й ваннами. З ранку до вечора лунали музика й співи. Шляхтичі вихвалялися один перед одним багатим одягом та прикрасами.

На польському сеймі було прийняте рішення, що військо очолять 3 регіментарі: князь Владислав-Домінік Заславський, відомий своїм багатством та розбещеністю, молодий і недосвідчений Олександр Конецпольський та Микола Остророг, знавець багатьох наук. Б. Хмельницький так і охрестив цю трійцю: «Перина, дитина й латина».

Незважаючи на рішення сейму, Ярема Вишневецький, як і деякі інші магнати, готувався проводити свою власну воєнну тактику. І замість того, щоб прямувати до генерального штабу Заславського, значна частина шляхти приєдналася саме до Я. Вишневецького. Таким чином, В.-Д. Заславському довелося звертатися до князя із закликом об'єднати війська. Урешті-решт Я. Вишневецький погодився брати участь у військових радах, але про об'єднання військ не схотів навіть слухати.

Так вийшло, що всі польські війська були роз'єднані, у них не було єдиного командування, що не могло не позначи­тися на перебігу та результаті наступної битви.

Стотисячна повстанська армія виступила в похід у липні 1648 р. На першому етапі Б. Хмельницький уникав великих боїв. Його план полягав у тому, щоб до моменту вирішальної битви дрібними, незначними ударами знекровити й вимотати супротивника. Велику втрату ворогові наносили діючі в його тилу повстанські загони. Лише через два місяці, на початку вересня 1648 р., полки селянсько-козацької армії наблизилися до Пилявців (25км від Староконстантинова). Місце дислокації військ Б. Хмельницький вибрала дуже вдало – навколишня місцевість була пересічена великою кількістю ярів, озер, боліт. Крім того, табір (за р. Пилявою) зміцнили возами й земляним валом. Неподалік розташувалися загони М. Кривоноса.

Перше зіткнення під Пилявцями відбулося 8 вересня 1648 р. Триваючи кілька днів, воно не принесло, однак, помітних успіхів ні тій, ні іншій стороні. 11 вересня розігрався великий бій за греблю на р. Іква — переправу, що вела до головного табору селянсько-козацьких військ. Б. Хмельницький цього разу обрав оборонну тактику. Одночасно він уводив у бій козацькі загони, що винищували живу силу супротивника. Лише 13 вересня 1648 р., коли стало відомо, що головні сили польсько-шляхетського війська зібрані в одному місці, Б. Хмельницький дав вирішальний бій. Він закінчився повним розгромом королівської армії, залишки якої панічно бігли з-під Пилявців на захід.

Польські воєначальники О.Конєцпольський тікав, перевдягнувшись селянином, Ярема Вишневецький – на простому селянському возі. Українцям дісталися величезні трофеї – 100 гармат, багато зброї та спорядження.

Крім властиво військових, битва під Пилявцями мала ряд політичних наслідків.

Блискуча перемога селянсько-козацьких військ сприяла активізації народно-визвольної боротьби, насамперед на західноукраїнських землях. Восени 1648 р. повстання почалися в ряді районів Східної Галичини й Прикарпаття. Досить велике повстання відбулося в Теребовлі. 5 жовтня півторатисячний загін

городян напав на старостинський замок і зруйнував католицький костьол. До вечора влада в місті перейшла в руки повсталих. Під впливом цих подій активізувалися антифеодальні виступи селян сіл і містечок. У Подгайцях, Кровинцях, Янове жителі знищували шляхту, ліквідували існуючі порядки. Значні виступи мали місце також у Хоростковє, Тлустом, Чорткові й інших містах. У цьому районі було охоплено хвилюваннями близько 50 населених пунктів.

Поряд з невеликими на західноукраїнських землях діяли великі добре збройні загони повсталих. Серед них особливе місце належало 15-тисячному загону під керівництвом Семена Височана. У його склад входили селяни, дрібна українська шляхта. Загін дислокувався в районі м. Отінія, складався з полків, сотень, куренів. Всіма діями загону керував штаб. Протягом осіни 1648 р. повстанці домоглися ряду успіхів. Були захоплені фортеці в Пневе, Езуполе (Покуття) та інших містах. З огляду на необхідність подальшого розширення району повстання, С. Височан направив свої загони в Товмакське староство, м. Обертин, Делятинську волость.

Великі повстання народних мас відбулися в Калуському старостві (вересень–грудень 1648 р.). Вони охопили близько 20-ти сел. Повстанці (до 5 тис. чоловік) на чолі з Іваном Грабовським звільнили Калуш і перейшли в Долинське староство. Свої дії вони координували із загоном С. Височана. Не менш значні були виступи селянських мас і трудового населення міст Подністров'я. У Жидачеві, Журавко й інших містах, по суті, королівських органів влади не існувало. Величезні території Східної Галичини й Прикарпаття були звільнені від польсько-шляхетського панування. Тут створювалися органи самоврядування за зразком козацьких. Селяни й міщани відмовлялися виконувати феодальні повинності й оголошували себе вільними від кріпосницької залежності. Велике значення для подальшого розгортання народно-визвольного руху мав похід селянсько-козацьких військ Б. Хмельницького під Львів і Замостя.

Після звільнення Староконстантинова 16 вересня 1648 р. гетьман скликав старшинську раду, що вирішила продовжити похід на західноукраїнські землі. Уже 17 вересня головні сили повстанців через Базалію, Збараж, Тернопіль, Зборов, Глиняне рушили на Львів. Частина війська слідувала манівцями, звільнивши Кременець, Теребовлю й інші міста. 26 вересня 1648 р. передові загони селянсько-козацької армії наблизилися до Львова й почали його облогу. У той час місто був першокласною фортецею – його оточували потужні стіни й вали, численний гарнізон був добре озброєний. Незважаючи на опір шляхетських військ, селянсько-козацькі полки заволоділи висотами, що домінують над містом. Зокрема, завдяки героїчним зусиллям М. Кривоноса й донських козаків був узятий штурмом Високий Замок. По суті, доля міста була вирішена. Успіхам повстанських загонів у значній мірі сприяла всіляка підтримка місцевого міського населення, що виводило з ладу ворожу артилерію, що збирали розвідувальну інформацію й тощо.

У цих умовах, бачачи безвихідність свого положення, міська верхівка й командування шляхетського гарнізону почали переговори з Б. Хмельницьким. Гетьман, не бажаючи допустити грабежу древнього українського міста кримськими татарами, погодився на переговори. У результаті досягнутої угоди воєнні дії поблизу Львова припинилися. Місцева шляхта й міський патриціат змушені були сплатити Б. Хмельницькому 200 тисяч талерів контрибуції.

У різні райони західноукраїнських земель направили загони М. Кривоноса, Л. Капусти й інших полковників. Вони звільнили Рогатин, Городок, Перемишль, ряд містечок і сел. Завдяки їхнім успішним діям на території Російського й Белзького воєводств влада польсько-шляхетської адміністрації була знищена. Селянсько-козацька армія Б. Хмельницького рухалася в напрямку фортеці Замостя. На всьому шляху проходження знищувалися шляхетські загони, у містах і селах установлювалася нова влада. Наближення військ Б. Хмельницького до етнічних польських земель сприяло також посиленню боротьби місцевих селян, що виступали дуже часто разом з українськими народними масами проти загального ворога – феодалів.

Облога Замостя, що почалася 27 жовтня, проходила в дуже складній обстановці. Б. Хмельницький, що керувався політичними міркуваннями (у Польщі тоді проходили вибори нового короля), не вживав активних воєнних дій, посилаючи на штурм міцності лише незначні загони. Проте облога Замостя у великій мірі вплинула на наступний хід подій. Новообраний король Ян II Казимир, стурбований можливістю подальшого настання селянсько-козацьких військ, змушений був почати переговори про перемир'я. Б. Хмельницький, з огляду на епідемію чуми, що почалася, (від неї помер М. Кривоніс), настання холодів, утруднення з доставкою продовольства, також погодився на припинення воєнних дій. 14 листопада 1648 р. облога Замостя була знята.

Урочиста зустріч переможців на чолі з Б. Хмельницьким у Києві Припинивши воєнні дії під Замостям, Б. Хмельницький з полками через Сокаль, Дубно, Острог, Житомир вернувся на Подніпров'я. На Волині й Подолії лише в деяких великих містах були залишені козацькі гарнізони. 23 грудня 1648 р. у Києві відбулася зустріч героїв визвольної війни. Тисячі жителів міста й козаки місцевого гарнізону вийшли на древній Волинський тракт, щоб привітати Б. Хмельницького. У Золотих воріт зустрічали гетьмана також ієрусалимський патріарх Паїсій (перебував проїздом у Києві на шляху до Москви) і вище православне духівництво. Студенти й викладачі Київського колегіуму з нагоди цієї знаменної події декламували вірші, називаючи в них Б. Хмельницького «рятівником і визволителем народу від ярма лядського». Прибуття селянсько-козацьких військ кияни зустріли гарматним і рушничним салютом. Місцевий магістрат і православне духівництво влаштували на честь Б. Хмельницького врочистий прийом, на якому гетьманові було надано почесне місце. Очевидець цих подій писав, що Б. Хмельницькому «кияни радувалися й повагу віддавали у два рази, а може й у десять разів більше, ніж коли–або

воєводам». Цим самим жителі Києва, як і весь український народ, високо оцінили заслуги Б. Хмельницького.

Перебування в столичному місті гетьман використовував для підготовки до подальших переговорів з російським урядом. Наприкінці грудня 1648 р. він кілька разів зустрічався з ієрусалимським патріархом Паїсієм, що направлявся в Москву. Під час конфіденційних бесід гетьман просив його використовувати свій авторитет і вплив, щоб схилити царя дати згоду на возз'єднання України з Росією.

Через кілька днів Б. Хмельницький переїхав з Києва в Переяслав. Почалася активна підготовка до продовження воєнних дій проти Речі Посполитої.

Таким чином, у результаті вирішальних перемог селянсько-козацьких військ під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями величезна територія України від Запорізької Січі на півдні до Стародуба, Новгорода-Сіверського на півночі була звільнена від польсько-шляхетського панування. Королівська адміністрація скасовувалася також на Правобережній Україні й у Східній Галичині. На звільнених територіях уводився полково-сотенний адміністративний пристрій, створювалися органи влади феодальної державності, що складалася.

Перші перемоги на полях боїв визвольної війни сприяли посиленню об'єднавчих тенденцій серед самих широких верств населення України. З огляду на це, Б. Хмельницький знову звернувся до царського уряду із проханням про прийняття України до складу Російської держави.

Однак матеріальні ресурси шляхетської Польщі були ще далеко не вичерпані. Обидві сторони активно готувалися до подальших воєнних дій.

Восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю, обмежився лише викупом зі Львова й укладенням перемир'я під Замостям. Що це було: виважений крок чи фатальна помилка козацького ватажка? Які ж фактори вплинули на такі рішення і остаточно визначили їхній вибір?

Насамперед у цей час гетьмана, очевидно, турбувала проблема боєздатності власного війська, адже з численними перемогами накопичувалася і втома збройних формувань повстанців. Джерела свідчать про значне скорочення козацького війська після битви під Пилявцями. Це пояснюється тим, що частина полків за наказом гетьмана почала діяти самостійно, а певна кількість повстанців, захопивши здобич, самовільно втекла. Свою роль відіграли і відірваність від баз постачання, і голод, і епідемії. Тому перед вирішальними діями Б. Хмельницький міг розраховувати лише на 30–40 тис. вояків. Ситуація в українському війську ускладнювалася нестачею коней та облогової артилерії. До того ж насувалася зима, а до ведення бойових дій у зимових умовах військо було не підготовлене.

Не міг у цей час Б. Хмельницький повною мірою розраховувати і на кримських татар. Перед наступом на Львів українське військо у вересні 1648 р. неподалік від Ямполя з'єдналося з ордою Крим-Гірея. За свідченням деяких джерел, татари обіцяли свою підтримку лише на місяць. І справді, після облоги

Львова, обтяжені здобиччю, основні сили орди на чолі з Калга-султаном повертаються до Криму, а з Хмельницьким залишається лише незначна частина формувань Тугай-бея.

Гетьман мусив також зважати на те, що Польща мала ще досить могутній воєнний потенціал, існувала реальна загроза удару з боку Литви. Крім того, після укладення в жовтні 1648 р. у Мюнстері миру, який фіксував закінчення тридцятилітньої війни, Польща могла розраховувати і на підтримку своєї союзниці Австрії.

Певний вплив на остаточне рішення Б. Хмельницького не вирушати на Варшаву мало й те, що козацькі війська дійшли до етнографічних меж України. Перехід польського кордону міг внести нові акценти в характер війни. Створювалася цілком реальна загроза переростання національно-визвольної боротьби в несправедливу загарбницьку війну. До того ж, якщо в українських землях гетьман міг розраховувати на підтримку місцевого населення, то на польській території місцеві жителі чинили б опір, вели б партизанську боротьбу.

Козацька старшина, відчуваючи, що завоювала вже достатньо міцні позиції, водночас боялася народного гніву, який, вийшовши з-під контролю, міг би суттєво зачепити й інтереси заможного козацтва. Тому в своїй більшості старшина вимагала негайного укладення перемир'я. Гетьман чудово розумів, що в нього за плечима розбурхане, розбалансоване суспільство. Терміново необхідно було взяти під контроль суспільні процеси, визначити подальші перспективи українських земель.

Бурхливий розвиток подій, постійне збройне протистояння призвели до того, що майже вся енергія та розум козацької верхівки були спрямовані на військову, а не політичну сферу. Ці обставини, а також природний консерватизм старшини не дали змоги побачити нових перспектив, перспектив створення незалежної української держави. Б. Хмельницький та його соратники у цей час твердо стояли на позиціях традиційного «козацького автономізму». Тому й мета в них була не радикальна — започаткування власної державності, а порівняно поміркована — реформування державного устрою Речі Посполитої, утвердження абсолютизму та надання Україні такого ж статусу і прав, як Литві. З огляду на це зрозумілою стає поведінка козацької верхівки. Підтримку обрання на трон короля Яна Казимира, відмову від контролю над західним регіоном (третина визволеної території України з високорозвинутим виробництвом та значним людським потенціалом) історики вважають невиправними помилками, але ці кроки абсолютно логічно випливають з ідей автономізму, прихильниками яких були у цей час як гетьман, так і більшість його прибічників.

Отже, укладення перемир'я під Замостям (листопад 1648 р.) було наслідком взаємодії комплексу чинників. Найголовніші з них — прогресуюча втрата боєздатності козацького війська, послаблення підтримки з боку татар, реальність поповнення польської армії збройними формуваннями Литви та

Австрії, вихід військ повстанців на етнографічні кордони України, захист старшиною власних вузькостанових інтересів, відсутність чіткої програми подальших дій, обстоювання гетьманом та його прибічниками ідеї «козацького автономізму», нездатність козацької еліти побачити реальність перспектив створення незалежної української держави.

Дата добавления: 2014-01-04