Б. Теоретичне осягнення світу

Чи могла бути будь-яка теорія поза культурою? А культура була й до теорії взагалі, а тим більше теорій культури. І все ж: не практичне, не духовно-теоретичне, а саме теоретичне осягнення є глибинним виразником «об’єктивно-предметних» властивостей речей і явищ. Пізнання значимості речі й відображення її природної властивості – внутрішньо єдиний процес. Відбиття суспільних властивостей немислиме без єдності природного й оцінного боків. Теоретичне пізнання й не виникло б поза розвитком оцінного відношення до світу: «що», «як», «для чого», «наскільки» тощо. У функції розгортається і роль речей. Лише як «негатив» оцінювання розкривається природна властивість, самостійна природна якість речі. У речовій формі цінності знаходять вираз і стосунки людей між собою. «Предмети – об’єктивовані, матеріалізовані, редуковані за рахунок наших штучних прийомів феномени. Ми вирвали їх для того, щоб створити структуру продукованого, конструктивного світу» (Буркхардт).

Теорія – це споглядальне відношення (тут відсутня руйнівна дія, як у практиці). Пізнавально-теоретичне відношення – купа процедур раціонального моделювання, яке винне подолати суб’єктивно-емоційний лад оцінювання, але не відкинути саме оцінне відношення, поза яким не може виникнути будь-якого іншого, в тім числі пізнавального. Відтворити у поняттях цілісну конкретність неможливо інакше, як лише при умові, що живу цілісність ми мисленно розкладемо на абстрактно поруч покладені, а то й діаметрально протилежні моменти.

Останнє й дозволяє фіксувати їх в абстрактних визначеностях понять. Тому теоретичне осягнення є лише моментом духовно-практичного, який може отримувати цілком автономне існування при достатній мірі розвитку. У вимірах культури теоретичне не мислиться поза духовно-практичним його контекстом, який увібрав в себе й практичне осягнення. Рух духу має постійну взаємодію з рухом самого життя, вони взаємообумовлені. Та всякий наступний розвиток як думки, так і мисленої дійсності у взаємній їхній пульсації не попадає у вічне коло: все розмаїття попереднього, накопиченого в досвіді, причетне до концентрації в новій організуючий ідеї. Концентрація в ідею – не гладенький і пряменький процес: це й протиборство зі старими принципами й орієнтаціями. Наприклад, проблема «господар – раб» піднялася до побутовості стосунків «багатий – бідний» (спрощення, несимволічна адекватність). Раб у метафізичному значенні символізує відсутність доблесті.

Ідеї (духовно-практичні утворення) мають власну поза практичну мотивацію: вперше це добре усвідомив Платон. Саме його слід уважати творцем культурологічного бачення світу, на відміну від теоретичного бачення Аристотеля. Поняття самі по собі, без ідеї, – застиглі, без мотивації, інформаційні, безкровні. Ідея рухає й усіх «практично задоволених», бо не дає задоволення самим самозадоволенням. Ідея рухає й «не до кінця включених» і «щільно соціалізованих» (чи то пристосуванців, чи справжніх творчих особистостей).

Теорія (термін походить від Піфагора: тео-ріє – витоки Бога) – це вища форма організації всякого знання, його найрозвинутіший стан, що дає цілісне уявлення про суттєві зв’язки об’єкту; це сукупність узагальнених і внутрішньо диференційованих положень. Узагальнення фіксуються в термінах, судженнях і умовиводах. Усякий розгляд фактів має теоретичний сенс, тому що вони інтерпретуються, тобто підводяться під поняття й теоретичні закони. Теорія не є простою реєстрацією фактів, вона й ширше й глибше їх, бо спирається не лише на безліч результатів досліджень, але й на велетенський досвід теоретичного мислення. Тому немає нічого більш практичного, ніж добра теорія. Теорії бувають різного рівня і можливостей.

Наукова теорія – це система глибоких стійких знань (уявлень, поглядів, понять, ідей), яка має струнку логічну структуру, дає обґрунтування всіх висунутих положень та зводить відкриті в даній області закони до єдиної підстави і спрямована на опис і пояснення (витлумачення) певного явища чи сукупності явищ. Наприклад, теорія відносності, квантова теорія, теорія держави і права... Поза теорією люди мислять «натуралістично», тобто невірно. Кожна наукова теорія, що торкається фактів дійсності, є плетивом законів і гіпотез. Вона є знанням про певний предмет чи строго визначену, органічно зв’язану групу явищ. Об’єднання знань в теорію визначається її предметом. Теоретичне пізнання рухається в подільності знання на істинне та помилкове (хибне). Теорію в якості найважливішої її ознаки характеризує пояснення відомої сукупності фактів, а не простий їх опис, розкриття закономірностей їхнього функціонування і розвитку. Теорія повинна мати прогностичну силу, пророкувати плин процесів і їх поводження у майбутньому. У розвиненій теорії всі її головні положення повинні бути об’єднані загальною підставою, а всі положення змісту теорії повинні бути обґрунтовані.

Теорія – могутній чинник не лише культурного прогресу, але й регресу «генетичної» культури. Теоретична модель має інший гатунок у порівнянні з духовно-практичною. «Світове Дерево» чи мандала – нетеоретичні моделі світу, це його сенсо-образні (ейдетичні) конструкції – символ всього існуючого. Мистецтво передавало символіку словом, пластикою, звуками. Наука, як теоретичне осягнення самої по собі дійсності, обумовила різкий стрибок у духовній незалежності людини від предмету: це й підняло культуру, і водночас відірвало її від початкової єдності людини з умовами існування. Як показала історія, практика спрямовує природу в бік людини, теорія може зробити її надлюдською.

Ціннісні форми свідомості включають і буденну свідомість, яка спирається на здоровий глузд. До речі, теоретичні моделі можуть бути набагато віддаленішими від реальності, ніж міфологічні. Міфологія задовго до науки давала досить універсальне осмислення місця людини у світі та його самого. В. Кьолер навіть уважав, що первісне сприйняття дійсності може бути значно ближче до реальності, ніж сприйняття через призму природознавства. Але зважимо: буденна свідомість не того гатунку, що міфологічна. Вони нерефлексивні, але дуже по-різному. Застиглість символів була у буденній свідомості «міфологічного» періоду, є вона і в буденній свідомості «наукового» періоду. Прикутість до стандартів є й там, і там, але знову ж таки різноякісна. «Культурні» люди були і тоді й тепер, різна міра їх рефлексивності – також. Одні люди лише живуть (і жили) культурою, інші її розуміють (дещо по-своєму тоді й тепер). Можна користуватися мовою і бути безграмотним. Рефлексивність – умова свідомого життя в культурі у будь який час і будь-яку епоху. У складних динамічних суспільствах – це умова всякого свідомого функціонального життя.

Не завжди феномен пізнання був у центрі уваги людей як сьогодні. Для Гомера у центрі – герої, битви, море. Для середніх віків у центрі – лицарі, аскети. ХІХ-ХХ ст. – відкриття спонтанності життя (воля, інтуїція, філософія серця, філософія життя, існування, безсвідоме). Мислення – лише одна з форм життя, одна з його функцій, а наука – тільки ідеал цієї функції. Легкої ваги надав людині розум. Легковажною є й занадто теоретична модель людини у нашій свідомості: без зачарування, святості, Бога, живої крові, природи.

Дата добавления: 2014-01-04