Біохімія

Головні світоглядні орієнтації людини не налаштовані за лінією відношення матеріального й ідеального. Не починає людина й із теоретично-пізнавального відношення. Задовольняючи свої вітальні нужди, людина формує утилітарне відношення, потреби використання речей і сил природи, її інформаційних можливостей. Водночас вона виробляє й удосконалює засоби практичного та духовно-практичного освоєння природного світу завдяки здібностям ідеалізації. Таким чином утворюється і закріплюється одна з провідних ліній відношення до світу – бінарна опозиція «утилітарне» – «ідеальне».

Друга лінія закріплює опозицію «речовий світ» – «внутрішній світ особи». Перетворюючи предметно-чуттєве буття, людина перетворює себе, як індивіда, отримуючи якість особи і розвиваючи її. Творення себе, свого внутрішнього світу, – умова удосконалення перетворень речового світу (речовини, енергії, інформації). За третьою основною лінією світоглядних орієнтацій (бінарна опозиція «ціле» – «часткове») найзначніше забезпечуються саме сенсові перетворення: узагальнення, абстрагування, трансформація ідей, символізація значень певних явищ і подій, їх усталення в знаках. На цій лінії сформувались нові опозиції: аналізу – синтезу, множини – єдності, хаосу – гармонії тощо. Важливо усвідомити, що орієнтування людини у цих трьох лініях координат саме й утворюють систему культури, її континуум. – щільність змістовного сенсозаповнення – дивну єдність стійких форм (стабільності, яка дає можливість і наснагу пізнанню й навчанню) і відкритості, мінливості, дискретної безперервності (динаміки, яка забезпечує можливість розвитку). Культура єднає космічний, історичний і екзистенційний виміри часу – цього стрижня світоладу (переможеного богами, які тому стали безсмертними), цього хронографа культури. Культура – перервно-безперервний, мінливо-стабільний і стабільно-мінливий процес.

Що ж дозволяє утримувати щільність і системний контекст сенсів? Головним засобом до цього є мова! Це вона може емпіричний галас змінити на нечутну метафізику подій і навпаки: непомітну терплячість буття підняти до всесвітнього крику. Це вона – зберігач, транслятор і ретранслятор сенсу, його охоронець, виразник, оформлювач. Мова – означеність дійсного буття сенсового всесвіту людини. Слово ранить, вбиває, миттєво змінює вираз обличчя, воно привід для зачіпок і звинувачень, вироків і мотивації. І воно ж може бути кволим, зів’ялим, немічним. Енергема слова – реальність, але чи у ньому самому акумулятор? Сила слова надто залежить від ситуації словлення, його суб’єкта й об’єкта. Слово – повноважний представник тексту в контексті спілкування, людської консолідації. Куля сама по собі не вбиває, як і зброя. Їх енергія спрямовується стосунками людей у всьому історичному контексті. Як і їх винахід. Сакральне слово – надособове занурення у розчин трансцендентного буття. Воно найзначніше насичене сенсом. Досить одного погляду на мандалу, досить лише звуку мантр і може відбутися прострація психіки, екзальтація духу. Знак тут не словесний, але відповідний сенсоворот без слів би не склався. І магія забезпечується словесними еквівалентами фетишистської взаємозалежності.

Д) Резонансність культурного предмету (завдяки його контекстуальності й континуальності) надзвичайна. Вона забезпечується багатоаспектністю сенсу в динаміці взаємної недеструктивної трансформації. Звідси й споглядальні можливості культури. Надзвичайно резонансною є мова у її етнонаціональному змісті. «Москва! О, як багато в цьому звуці для серця росіянина сплелося, і як багато в ньому відгукнулось». Резонатором є й полісемантика мови: «круглий стіл» – емпіричний предмет; форма олігархічного правління; форма конференції тощо. Мірка резонансності також може бути мірилом культурності предметів. Завдяки резонансності культура виглядає ритмікою актуалізації сенсів минулого через майбутнє (мету, проект, творчість), через забезпечення єдності спадкоємності й новаційності. Минуле пливе у сьогоднішнє і прийдешнє. Античність – могила радості. Класичне мистецтво невмируще.

Світогляд забезпечує особливу інтенцію культури – трансцендентну світоглядну перспективу. Завдяки їй людина здібна свідомо чи підсвідомо виходити за межі безпосередньо-життєвої взаємодії з дійсністю, сприймати себе як істоту, що виходить за свої власні межі. Кожний історичний тип культури відкривав особливі можливості трансцендування перспективи. Християнська догматика своєю просвітленістю торувала шляхи просвіті, ідеям прогресу. Людина вище себе самої, відкрита для іншого в собі, не звершена й не завершена істота (це добре ухопив Ф. Ніцше у своїй бестії-надлюдині).

З резонансністю культурної предметності пов’язана специфіка культурних подій. Будь-які події культури – сенсові, ціннісні, вмотивовані людськими вимірами, внутрішніми зрушеннями духовності, всією складною диспозиційною структурою особи, готовністю до дії. Вони включають так чи інакше трансценденцію. Що надихає людину? Вихід за межі. Почуття підйому – це й підйом почуттів. Та й те, й інше – насолода Універсумом, трансцендуванням до Абсолюту чи Його до нас. «Вище вершини нічого немає» (Сенека). Вище людських вершин не існує висот. Гори захоплюють вершинність людських душ: це чудово описали Августин і Петрарка. Захоплюють і горизонти: сторони світу. Простір океанів і підводний світ. Хто сказав, що розумний в гору не полізе? Що притягає альпіністів аж до «зони смерті»?.

У культурі також важливим є струм, а йому треба різниця потенціалів. Захоплює напруга, ще більше – межова. У багатьох людей є відчуття, що вони посланці зверху в ті миті, коли вони на підйомі, вище себе самих. Отже, важливим є особистісне просякнення струмом культури. Джерелом актуалізації особистісного сенсу подій і явищ культури, піднесення до вищого й більшого виступає система цінностей. Без живої особистісної характеристики (живих сенсів) предмети культури не живуть для тебе: вони перетворюються в експонати (у кращому випадку), а не в достопам’ятну актуальність. Поза духовно-практичною мотивацією (культурними потребами, інтересами, метою, орієнтаціями, ідеалами) людина культурно (духовно) мертва особистість. Не проходячи крізь щільні нашарування сенсо-цінностей, ми будемо жити в надто розрідженому повітрі культури, все більше стаючи одномірними дітьми цивілізації.

Культурна подія – це місце зустрічі «вічної ідеальної історії» зі стихією історичного життя етносів і націй. Її початок не тут і тепер, а у вічності й безкінечності: сенсонасичена, контекстуально-континуальна дія не буває актом окремішності – це акт універсальності, який у своїй дискретності зветься по дією (префікси лише у мовних знаках такі короткі, сенс вони змінюють дуже масштабно). Цінність, як сенсооформлене предметне значення чогось реального для людини, трансформує плинне у вічне, обмежене у безмежне, конечне у безкінечне. Такими є не лише художні образи. Технологія – також суттєвий, але ж не єдиний, момент культури. Вона – сенсоутворення, що характеризує послідовність певного роду подій, які рухають предмет до його всезагальності й універсальності. «Страхітлива подія не підкоряється часові» (Борхес). Галаслива подія не буває надто значною для культури.

Культура і життя. Ніяка культура не може стати самим життям, хоча людське життя дуже занурене в розчин культури. Бувають підйоми й занепади духу і в духовному житті, й у будь-яких ритмах і циклах побутового, подружнього, родинно-шлюбного, інституалізованого життя. Сентименти й ніжності змінюються агресивністю і гнівом. Культура може це значно знівелювати, але вона не може забезпечувати «плоскогір’я» життєвих процесів і досягнень.

Вона – вічний рух до вершин при відсутності торованих шляхів, постійна підзарядка акумуляторів духу й духовності у пошуках мети, засобів, технології успіху самотворення себе й витіснення з себе, сенсове наповнення й сенсове утримання, у забезпеченні мистецтва знань і умінь. «Сенсова рівновага» духу – породження ілюзій раціональності; «сенсовий хаос» як норма духу – породження ірраціоналізму (вправно культивується сьогодні «постмодернізмом»). Для обох випадків є онтологічні підстави. Та все ж важливіше динамічна гармонія. Її досить точно висловив, з точки зору бароко, Джон Донн: «Справи тим кращі, чим частіше вони змінюються»!

Ще віддаленішими від життя є теоретичні знання про культуру, хоча саме завдяки їм можна осягати її глибини. Сучасна наука відкинула аристократичні, елітарні відтінки поняття культура. Робити наголос на народну чи масову культуру також не варто. Треба певна світоглядна нейтральність, щоб теоретично схопити культуру в її сутнісних вимірах, в аспектах застосування (при всій її багатомірності й суперечливості).

Філософія культури. Події й артефакти культури достатньо описані, а ось філософський її статус і сенс все ще дуже мало визначились. Культурфілософія Нового часу пов’язана з іменами Джамбатісти Віко та Жан-Жака Русо, який поколивав підвалини раціоналізму й цим дуже вплинув на Канта, на його пошук «управлінських» сил людини. Не розум, але й не щастя, а обов’язок дають людині могутність, більшу від природної. Ідеї прогресу культури присутні в філософії історії Вольтера й Кондорсе. Класичне розуміння культури базувалося на філософії історії: у Гердера й Віндельбанда була історіософія, а не феноменологія культурних процесів. Ритми історії філософії можливо більше збігаються з фазами процесу культурної творчості, але ж не з ритмами історичної еволюції (відповідно і з філософією історії). Романтики високо цінували своєрідність національних культур. Це відбилося у ранніх російських слов’янофілів.

Поняття культурфілософії введене, як термін, німецьким романтиком Адамом Мюллером (1779-1829). Але відношення до культури у подальшій філософії неймовірно урізноманітнилось. Від уявлень про культуру як хворобу Світової Волі до повного протиставлення цивілізації (Г. Зіммель, Л. Клагес, Г. Кайзерлінг, О. Шпенглер). Трагізм прогресу й прогрес трагізму людства глибоко відбили у своїй творчості Ф. Достоєвський, К. Леонтьєв, М. Бердяєв, Вяч. Іванов О. Блок та ін.

„Мета філософії культури – зрозуміти сенс, значення й цінність культури для становлення людини” (Чавчавадзе Н.З.). Іванов В.П.:філософія культури – аналіз структури світовідношення: взаємодії сутності людини й істотності світу.

Теорія культури. У 70-ті – 80-ті роки ХХ ст. в Радянському Союзі посилився інтерес саме до теорії культури. Багато з’явилося відомих імен: Е. Маркарян, Ю. Давидов, М. Злобін, Е. Соколов, Е. Баллер, С.Н. Артановський, Арнольдов тощо. Але визначали предмет теорії культури не надто визначено. Ось, наприклад: «Предмет теорії культури – духовне життя суспільства в його детермінації, цілісності, внутрішніх взаємозв’язках, історично-конкретній визначеності, у всіх виявах і на всіх рівнях спільнот» (Яковлєв Б.Д.).

Намагання побудувати єдину теорію культури (на одному підході охопити всі та всякі явища й проблематику культури) не виправдалися. Е. Маркарян намагався зняти відмінності підходів. Його роботи були найфундаментальнішими у цій галузі. Та все ж розуміння культури як системи поза-біологічно випрацюваних механізмів і засобів, не витримало критики. Розуміння культури як способу людської діяльності й об’єктивованих у різних продуктах її результатів не привело до охоплення навіть суттєвих моментів культурного буття. Бо: спосіб діяльності – також її результат, її продукт; у процес творення продуктів не включає самого суб’єкта. Все поза-біологічно створене – культурне! А все інше? І чи ж все? Допущена й елементарна логічна помилка: культура визначається діяльністю, а діяльність розуміється як соціокультурна активність. У працях інших деяких авторів і сама діяльність не включається в культуру: лише її результат – система цінностей, благ, нормативів, знаково-символічних і комунікативних засобів, інститутів тощо. Тут культура лише функціональна підсистема й стабілізатор соціальної системи. Джерела розвитку культури або не вказуються зовсім, або нав’язуються із-зовні (не іманентні). Культура виглядає статичним утворенням. Швидше це був опис цивілізації, а не культури.

Динамічне ж розуміння культури ототожнило її з творчістю. Сфера культури як сфера розвитку особи, що не завжди виключає її предметних форм. Творча діяльність завжди носить предметно-перетворюючий характер, а об’єктивовані її результати – це опредметнена (втілена) діяльність попередників, яка отримує те чи інше соціокультурне значення в живій тканині суспільних взаємних зв’язків і стосунків. Поза динамікою розвитку предметні результати діяльності – лише функціональні форми, не здібні розкрити історичний зміст культури. Людина у всій її суб’єктивності також є продуктом (результатом) діяльності та спілкування. Але це такий результат, що може існувати лише як процес певної (також і культурної) діяльності.

Теорія культури не може зрозуміти, що сьогодні вже вичерпались принципи й парадигма Нового часу. Науковчення нікого не захоплює як самоцінне, навіть учителів. Раціональна будова «Великої дидактики» Я. Коменського вимагає радикальних змін у бік діалогіки, культурологіки, але не стільки у стилі мислення, скільки в стилі спілкування. Думка, що йде від Дільтея: доки світогляд буде розглядатись як щось теоретичне, більшість галузей культурного життя залишаться недосяжними для історичного синтезу. Яковлєв Б.Д. запевняв, що теорія культури може бути лише філософською теорією. І це було прогресивно тоді, коли панували функціонально-рольові, технологічні, структуралістські, біологічні чи натуралістичні підходи, які не відтворювали цілісної людської якості. При такій умові неможлива навіть соціологія культури, а не те що антропологія чи універсальна теорія культури. Поза цілісною людською якістю культурного континууму не існує підстав взагалі вести мову про культуру. Не випадково ж вона довго у наших теоретиків не мала власного категоріального апарату, запозичувала вузлові поняття у політекономії: виробництво, розподіл, обмін, споживання матеріальних та духовних цінностей. Натомість творенню, одухотворенню, освоєнню, насиченню сенсом тощо. Адже людина може створювати те, що без неї ніколи б не виникло у природі.

Найглибше у розумінні культури пішов Мамардашвілі М.К.: «Культура – це засіб зберігання, вироблення й передачі пам’яті й інформації, але не спадкової, а трансіндивідно-предметної і постійно оживленої зрощенням з нею людських, актуально живих сил. Це особливий механізм, винайдений людьми, який має своє життя, він живе не натурально в якостях людей, а саме тому, що він існує, ці якості й можуть виникати як людські».

Художній твір і статистичний звіт про його досконалості й недоліки – дві різні реальності. І це може бути міркою відмінностей культурологічного й логічно-описового підходів до явищ культури. Мова про те саме, але ж яка вона різна. Статистика не здібна входити у внутрішній зміст, глибину закономірностей, яскравість вислову. Вона за природою своєю – фактуально-реєєстраційна, вона не допускає ні грану «особистісної матерії».

Культурологія – логіка онтології культури; самообгрунтування розумом незрозумілого. Теоретичне моделювання культурного життя з середини його. Термін культурологія у науковий обіг увів Леслі Уайт (1900-1973). Йому ж належить перша спроба обгрунтування ЗТК (загальної теорії культури). Відмінність між ними він вбачає на зразок різниці між «теплотою» та «температурою». Культурологія – внутрішній процес сенсових зв’язків (теплота). ЗТК – вимір (мірка) цього процесу: розгляд передумов, підстав, підвалин, зовнішніх чинників (пристрій для нагріву, способи підігріву, наслідки нагрівання тощо). У ЗТК Уайт вирізняє 3 підсистеми культури: технологічну (людина й середовище, інструменти й техніка використання середовища), соціальну (стосунки людей, типи поведінки, правила взаємодії), ідеологічну (ідеї, вірування, знання, мудрість, мова, символи, міфи, релігія).

Вилучити предметну сферу культурології можна шляхом відділення від психології (фіксує внутрішній суб’єктивний стан змісту, міжсуб’єктну комунікацію) та соціології (навіть соціологія культури не здібна сама відрізняти культурне від соціального). З точки зору культурології саме «суспільство є функцією культури», а не навпаки. Ансамбль культурологічних дисциплін включає: антропологію, археологію, етнографію, соціологію, історію, психологію. У кожної з них – своєрідне за специфікою розуміння культури.

Символи надали людині людське обличчя завдяки особливому досвіду духовної символізації. Символізуюча «природа» культури – це походить від Ернста Кассірера. Спираючись на символізм Уайт робить культуру надособовою (не в бутті, а саме у вивченні): об’єктивовані процеси, збереження і застереження людини; процеси деструктивні: безконтрольна сила (геологічна, космічна, соціальна). З часом Леслі переносить акцент на адаптивні можливості культури, а не деструктивні (у книзі «Еволюція культури». 1959), хоча від песимізму не позбавився й надалі. Для культурології головне не символи, а сенси, сумірні людині й зовнішньо покладені («опредметненні») в цінностях.

Культурологія не може покинути особливості культури: збереження живого зв’язку людини з практично й теоретично освоєними предметами у тій їх якості, яка самостверджує людину спочатку як індивідність, а потім як персональність, індивідуальну самість, самостояння. У цьому корінь духовно-практичного світовідношення, якого не слід відривати і в теорії від інших форм освоєння світу. Зачинене на себе самого духовно-практичне осягнення стає «рафінадом» культури, а не повномірністю її. На цьому й трималась надмірна елітаризація культури, її показові ерзаци, пихатість обранців, показне благополуччя одних при жахливій реальності в цілому. Повномірна культура має духовно-практичне у якості епіцентру, а не єдиного, ізольованого й виключного, центру. Лише вона може «справитися і з достатністю добробуту» (Андрій Бітов), і з його недоліками (поляризацією власності й владності, матеріальних багатств, бюрократизмом і корупцією, падінням просвітницького рівня освіти і моральних засад суспільства). Лише від такої культури залежить справжня якість людської життєдіяльності в цілому. Культивується й селекціонується далеко не лише природа (та й хто її може знати не культивовану). У людини є не природа, а історія. І творить історію (також і природи) культура, а не навпаки. Це вона перетворює речі в речення, змушує природу до промовистого сенсового говоріння. Промовисті речі уречевлюють мову сенсовируваннями. Та найзначніше в історії притягають не речі, а люди, бо ж завдяки їм ми відкриваємо себе у повномірному розгортанні людської універсальності – «роду». «Вся історія культури – ланцюг послідовних відкриттів людини» (Ліхачьов Д.С.).

«Мета філософії культури – зрозуміти сенс, значення й цінність культури для становлення людини» (Чавчавадзе Н.З.). Конкретне знання про культуру – культурологія, метафізичне – філософія культури. (Гуревич П.С.). Філософія культури відрізняється від теорії культури як соціальна філософія від соціології стосовно суспільства. Філософія взагалі – це самосвідомість культури певної епохи. Її принципи і закони не лише «об’єктивні» істини, але й «суб’єктивні» переживання. Це водночас цінність і наукове знання; розуміння людини і світу та осягнення їх сенсу і значення. Специфічним для філософії способом освоєння дійсності є «практично-духовний», ціннісно-світоглядне відношення. Філософія є теорією духовно-практичного (світоглядного) осягнення дійсності. «Філософія – найбільш незахищений бік культури» (Бердяєв). Та, водночас, людина приречена на філософію. Вражаюча здібність до рефлексії і є найцінніше у людині, а вона найчастіше боїться зізнаватися у цьому (Гуревич П.С.).

Крім культурології існують культурантропологія, етнологія та інші галузі теорії культури. Між онтологією й гносеологією культури – велика відстань, яку активно взялися закидати філософська герменевтика й постмодернізм.

Надзвичайно складною є проблема універсального визначення культури. Пропонувалося їх багато, але згоди не дійшли майже ні в чому. Дивись, наприклад: Арнольдов А.М. Введение в культурологию, 1993; Белогрудов О.А. Культурология: Программа-конспект, 1997; Библер В.С. Культура. Диалог культур (опыт определения), 1989; Давидович В.Е., Жданов Ю.А. Сущность культуры, 1979; Каган М.С. К вопросу о понимании культуры.//Философские науки, 1989, № 5.

У сучасній літературі А. Кребер і К. Клакхон, проаналізувавши більше 300 визначень, згрупували їх таким чином:

1. Описові визначення. Походять від концепції засновника культурантропології Е. Тайлора і зводяться до суми видів діяльності, звичаїв, вірувань. Як скарбниця всього людиною твореного включає книги, картини, способи адаптації, мову, етикет, релігію тощо.

2. І сторичні визначення. Підкреслюють роль традицій, соціальної спадкоємності. Цінують те, що до нас прийшло з минулого. До них належать і генетичні визначення: культура як результат історичного розвитку. До неї входить все штучне, що творить людина й передає від покоління до покоління: знаряддя, символи, організація, спільна діяльність, погляди, вірування.

3. Нормативні визначення. Акцентують значення правил і норм. Культура тут – спосіб життя індивіда, який задає йому соціальне оточення.

4. Ціннісні визначення. Культура як матеріальні й соціальні цінності, групи людей, їх інститути, звичаї, поведінкові реакції.

5. Психологічні визначення. Вирішення людьми певних завдань пояснюється виключно психологічними властивостями. Культура – особливе пристосування людей до природних умов існування. Вона і є сумою всіх результатів пристосування.

6. Дидактичні визначення Культура – це поведінка, якій людина навчилася, а не отримала у якості біологічного задатку.

7. Структурні визначення. Виділяють важливість моментів організації або моделювання. Культура як система певних ознак, різним чином між собою пов’язаних. Матеріальні й не матеріальні культурні ознаки, організовані навколо основних потреб, утворюють соціальні інститути, які є ядром (моделлю) культури.

8. Ідеологічні визначення. Культура – це вир ідей, які переходять від індивіда до індивіда посередництвом особливих дій, слів або імітацій.

9. Символічні визначення. Культура – це організація різних феноменів (матеріальних предметів, дій, ідей, почуттів), яка складається з вживання символів або залежна від нього.

Кожна з перелічених груп визначення схоплює певні важливі риси культури (вона дійсно є результатом поведінки людей, їхньої діяльності; вона історична, включає моделі, ідеї, цінності; вона вибіркова, дидактична, символічна, не біологічна за спадковістю тощо), але в цілому її феномен утікає від будь-якого кінцевого визначення, яке не схоплює всіх тих складних явищ, що характеризують культуру, наприклад, майя, ацтеків, Київської Русі, тропічної Африки тощо. Розуміння поданих нижче робочих визначень вузлових змістовних понять культурології, їхнє співвідношення добре розкривається в рисунку 3 (до теми 3).

робочі визначення

до понять курсу культурології:

1. Людина – загальний термін для позначення особливого виду живих істот Homo Sapiens, субстрат всіх вимірів цієї істоти: анатомічно-фізіологічного, психологічного, духовно-особистісного, індивідно-екземплярного й індивідно-унікального або індивідуального. Людина – загальний (“родовий”) суб’єкт культури.

Під субстратом будемо розуміти утворювача й носія основних властивостей культури, а під суб’єктом – активний початок у відносинах з будь-чим і будь-ким.

2. Суспільство – система безпосередніх чи опосередкованих контактів у взаємозв’язках і взаємодії людей у великих спільнотах. Опосередковані контакти (спілкування) здійснюються за допомогою соціальних інститутів і комунікативних засобів. Взаємообмін діяльністю та її результатами – одна з важливих функцій культури, її головна умова. Суспільство – важлива умова і суб’єкт культури (як і окремі його елементи – спільноти, товариства, особи тощо).

3. Цивілізація – ступінь розвитку суспільства, на якому головними регуляторами (нормативами, регламентами) стають соціальні інститути: державно-політичні, правові (юридичні), церковно-релігійні, сімейно-шлюбні. Культура була й до цивілізації, на попередніх ступенях розвитку, але цивілізація не виникає поза культурою.

4. Світ – осмислення зовнішньої і внутрішньої реальності людського буття в просторово-часовому континуумі, проекція людини в загальність і складність смислового горизонту дійсності. Кожна культурна епоха має справу з особливими світами, зі своєрідною моделлю світобудови. Континуум – щільність наповнення в часово-просторовій моделі світу. Просторово-часову наповненість літературного твору називають хронотоп (хронос – час, звідки – хронографія; топос – місце, місцевість, звідки – топографія).

Світ – знаки людської діяльності та спілкування, що характеризують у духовному житті просвітлення темного, вже освоєну реальність. Світ не є щось стабільне, підручно-належне: це реальність, що з небуття виринає, туди ж і втопає, він здійснюється, просторуючись і часуючись. Тому світ – знак чекання – це також духовне життя. Як і мовчання, велика безмовність. Лише в добре освітленому й проговореному світі – „мовчання – золото”. Українці зберегли це поняття окремо від позначення общини, спільноти. Росіяни кажуть: „Появился на белом свете”. Але у них є й термін «мир» – позначення світу, спільності людей, стану спокою між війнами. Порівняйте: Квирін (мир) і Марс (війна) у римлян.

5. Універсум – світ як єдність пов’язаних і взаємодіючих явищ, подій, процесів. Цілісність світу, в якій ми усвідомили диференційованість (внутрішню подільність, структурність, взаємний зв’язок). Актуальна й потенційна повнота сущого.

6. Ойкумена – ближній культурний світ (ойкос – домівка, менс – думка, сенс), рідна домівка, осмислений простір. Елліни називали ойкуменою коло земель, окультурених їхньою ментальністю, звільнених від варварства. Від ойкос утворені й інші звичні для нас поняття: економіка (ойкономос – закони дому, домашнє господарювання); екологія (логос дому, вчення про домівку-природу, гармонійне відношення з нею).

7. Світогляд – більш-менш систематичне і найзагальніше усвідомлення людиною світу як її просторово-часового смислового горизонту, як реальності, в якій буття виходить за межі звичного, звичайного світу в світ надзвичайний, "потойбічний" (трансцендентний). Це усвідомлення охоплює уявлення, погляди, переконання людини відносно дійсності і її власного місця в ній, відносно зв’язку внутрішнього і зовнішнього світів. Світогляд – інтегральна основа єдності всіх аспектів і всіх явищ культури.

8. Етнос – створений природою на засадах оригінального стереотипу поведінки колектив (спільнота) людей, який існує як енергосистема, що протиставляє себе іншим спільностям, виходячи з відчуття компліментарності (протиставлення за бінарною опозицією "свої" – "чужі"). Етнос утворився від тваринної популяції (природотворний, „фюзисний”), але саме він є субстратом культури. Етнос принципово антиентропійний (тяжіє до забезпечення внутрішньої динамічної рівноваги), чого не скажеш про суспільство: надто багатоетнічні, особливо паритетні, суспільства – небезпечно нестабільні. Етноси залишаються зі своєю культурою й тоді, коли гинуть цивілізації.

9. Менталітет – духовна якість того чи іншого етносу («дух народу»), його характерний цілісний вияв у різних формах і явищах (етнопсихологічні риси, "національні особливості", етнографічна самобутність, різниця емоційних реакцій, домінантний темперамент, мовна ідеоматика тощо). Коли до уваги приймається духовно-мислена якість, частіше кажуть ментальність. Український етнос характеризується антеїзмом (прив’язаністю до землі).

Головна визначальна сила менталітету – архетип: ментальна визначеність етносу при його виникненні, яка стійко утримується протягом багатьох століть. Архетип – це стабілізатор етноментальності при всіх змінах культурно-історичних типів. Лише з втратою самого етносу (його асиміляцією) гине архетип.

10. Сакральне – одухотворення надзвичайного(трансцендентного) світу, піднесення його до святості (святині), священства, чарівного, містичного. Це результат подвоєння світогляду: виділення у світі моментів звичайного й надзвичайного. Засобом поєднання цих світів є звичаї, які оформляються у вигляді певних обрядів і ритуалів. Джерелом сакралізіції є певні вірування, а потім релігійна свідомість.

Культуру будемо визначати лише як робоче поняття в прийнятому нами аспекті цілісно-світоглядного (сенсово-онтологічному) розгляду. Універсального її визначення принципово не може існувати: лише аспектне або функціонально-описове. Залежить визначення також від мети і методології дослідження. Інтуїтивно сенсова місткість поняття культура, при достатньому досвіді вивчення її явищ, розмірковувань над ними, осягається. У сучасній культурології є поділ визначень на аналітичні (за предметним змістом – інтерпретація культури як системи цінностей, норм, інститутів; за функціональним моментом – культура як процес розвитку сутнісних сил людини в ході усвідомлення діяльності) й синтетичні (увага на тому, що культура – складний суспільний феномен, який охоплює різні боки духовної життєдіяльності суспільства з його системою цінностей і творчої самореалізації особистості. Звідси й дві конкуруючи між собою дослідницькі програми: на діяльнісному й ціннісному підході. Обидві вони обертаються навколо галузі „символічного” (засобу реалізації цінностей і сенсів культури). Їх легше досліджувати емпірично. В категорії культури фіксується специфічний зміст сумісної життєдіяльності людей, пов’язаний з штучним (біологічно неспадковим) середовищем їх існування (предметні форми культури) і самореалізацією (особистісна культура). В ній відбивається також джерело надприродної регуляції взаємодії й поведінки людей.

11. Культура – система інтегральних життєвих сенсів людини (як представника певних спільнот, перш за все етносу), які реалізуються у засобах та результатах її діяльності й спілкування. Культура – не фізична предметність, не фізичний результат, а самоствердження людини в предметних результатах і засобах, людська якість предметного світу.

Тому засоби та результати мають відношення до культури тільки з точки зору перетворення світу у світ людського буття, у світ самотворення людини. Тому то речі й не поділяються на культурні та некультурні самі по собі. Поділяється їх значимість, цінність для людини. Культура не матеріальна й не духовна – це щось третє (цінність, оформленість, смислова значимість), що приховується за їх складним відношенням. Цінності пов’язують тимчасове з вічним, фрагменти з загальним, утилітарне з ідеальним, одухотворюють предметно-чуттєвий світ. Життєвість сенсів означає, що культура – сфера не тільки загального й не тільки одиничного, а саме особливого, екзистенційне укоріненого в живі початки буття людини. Людина не відноситься до культури, вона живе у світі й світлі (культ Ура) культури.

Культура одного порядку не з суспільством, не з предметно-речовим космосом, а з цілісним Універсумом. Вона – діалог на рівних людини з усім Світом, з усім людством, вона принципово діалогічна. Тому й головне питання культури – питання провідношення Світу й Людини, про людське світовідношення. Буття культури можливе лише у людей, що забезпечується особливим способом ставлення людини до світу. «Я вважаю, що люди взагалі помиляються, коли лише повсякденне сприймають як реальне, а все інше як ірреальне. У широкому сенсі пристрасті, ідеї, припущення такі ж реальні, як факти повсякдення. Я впевнений, що всі філософи світу впливають на повсякденне життя». (Х. Борхес). Отже, культура – специфічна реальність людського буття, яка й робить саме її існування унікальним. У культурі долається відстань між буттям і значенням, між фактом і сенсом. Реальність постає як втілена раціональність вищих цілей, ідеалів та цінностей людського буття багатьох поколінь. І це завдяки тому, що культура реалізує не тільки й не стільки гносеологічне, скільки духовно-практичне, соціалізоване відношення до дійсності. Тому в ній можливі переходи суб’єктивного в об’єктивне і навпаки.

Свас’ян К.А.: Культура – це людина як «світ людини», взятий у всьому потенціалі осмислених звершень; вона – культ (точніше, культивація) людського буття, болісна й довготривала возгонка цього буття від даності матеріалу до осліплюючої художньої форми, й, творячи людину, вона одночасно творить себе, бо ж «творчість – в чому б вона не виявлялась – є завжди самотворчість; інакше вона – ніщо, кімвал брязкаючий, ідол у масці ідеалу, пусте заняття, витончений самообман». «Створюючи культуру, людина творить себе».

ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА:

Введение в культурологию: Учебное пособие для вузов. – М., 1996, с.3-79.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури. –Львів, 1994, р. І.

Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – Х.-К., 1999, лекція 1 (феномен культури)

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. – К., 1992, р. І.

Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник./За ред. М. Заковича. – К., 2000.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

Арнольдов А.М. Введение в культурологию. – М.: Народная Академия культуры, 1993.

Бытие человека в культуре. Опыт онтологического подхода. – К., 1992. 176 с.

Гуревич П.С. Философия культуры: Учеб. пособ. для гуман. – М.: Аспект-Пресс, 1995, 288 с.

Деятельность: теория, методология, проблемы. – М.: Политиздат, 1990, 368 с.

Ильенков Э.В. Философия и культура. – М, 1991.

Історія української і зарубіжної культури. – К., 1999, І розділ.

Каган М.С. К вопросу о понимании культуры.//Философские науки, 1989, № 5.

Кертман Л.Е. История культуры стран Европы и Америки. – М., 1987, гл. І.

Кленов Л.А. К проблеме сущностных противоречий культуры.//Филос. науки, 1986, №3, с.37-44

Крымский С.Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации.//Вопр. филос., 1992, № 11

Лосєв І. Духовний суверенітет і культуротворча активність етносу.//Етика, естетика і теорія культури. – К., 1992, вип.. 37, с. 20-28.

Ортега-и-Гассет Х. Положение науки и исторический разум.//Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия. – М.: Наука, 1991, с.192-209.

Осмысление духовной целостности: Сб. статей. – Екатеринбург, 1992, вып. 3.

Проблемы теории культуры: Сборник. – М., 2002. Труды НИИ культуры, № 91, 181 с.

Проблемы философии культуры./Под ред. В.Ж. Келле. – М.: Мысль, 1984. 325 с.

Пролеев С.В. Духовное и бытие человека. – К., 1992.

Світогляд і духовна культура. – К., 1993. – 176 с.

Симонов П., Ершов П., Вяземский Ю. Происхождение духовности. – М., 1989.

Соболь П.П. Українська духовність.//Вересень: науково-методичний, інформаційно-освітній журнал. – Миколаїв, 2002, № 2-3, 1,5 д.а.

Табачковський В.Г. Критика буржуазного раціоналізму та проблема людської особистості. – К.: Наукова думка, 1974, 160 с.

Федотова В.Г. Душевное и духовное.//Философские науки, 1988, № 7.

Дата добавления: 2014-01-04