Соціальне середовище і проблеми виховання

Діяльність особи здійснюється в певному соціальному середови­щі, що зрештою визначає і характер самої діяльності, і її конкретні форми. Особисте завжди є продуктом суспільного, але продукт інди­відуалізований за змістом і за формою. Розкриваючи соціальне сере­довище особи як визначальний фактор її розвитку, необхідно аналі­зувати не тільки суспільне буття і структуру суспільної свідомості, а також і ті елементи середовища, з якими людина безпосередньо вза­ємодіє. Соціальне середовище — сукупність об 'єктивних соціальних фак­торів, які визначають дії особи і які не регулюються і не управляються виховними установами. Вплив соціального середовища на особу час­тіше здійснюється через різні опосередковані ланки, що утворюють так зване мікросередовище. Мікросередовище — це об'єктивна, соці­альна реальність, що становить сукупність матеріальних, політичних, ідеологічних і соціально-психологічних факторів, безпосередньо взаємо­діючих з особою в процесі її життя і політичної діяльності.

Соціальне середовище Духовне життя є відображенням матеріаль-
і особа ного життя, але це відображення не механіч-

не, не пряме і безпосереднє, а діалектично суперечливе, опосередковане всією системою історично визначених суспільних відносин, що впливають на характер духовного вироб­ництва кожної епохи. Суспільна свідомість — це духовне життя сус­пільства, вся сукупність суспільних ідей, поглядів, теорій, бажань і настроїв людей. Справжня творчість можлива лише за умов взаємо­зв'язку і взаємообумовленості активної діяльності особи, пізнання і осмислення нею навколишнього світу і самої себе в процесі діяль­ності, з одного боку, і кваліфікованого застосування таких пізнань — з іншого. Для ефективного здійснення такого процесу підготовки необхідне не тільки стимулювання внутрішніх збуджуючих мотивів особи, а й усвідомлення діючих зовнішніх факторів, що обслугову­ють потреби в невпинному підвищенні рівня освіти людини, по­стійному прагненні до знань, до інтелектуального і морального вдосконалення, тобто обумовлення системного розвитку її духов­них потреб.

Школа є основним базовим інститутом в системі освіти, який виконує головну функцію — навчання молоді. Навчання в школі універсальне, ведеться різнобічна підготовка дитини. Школа, готу­ючи дитину до трудової діяльності, покликана залучати її до культу­ри, виховувати та підтримувати в ній такі риси і якості, які б сприяли її творчому розвитку в сфері праці, вдосконаленню внутрішнього морального світу і громадянської зрілості. Ефективності навчання в школі надає натхненність здійснюваних вчителями й учнями дій, в результаті — навчальний процес набуває певного священнодійства. Пояснюється це тим, що молода людина ще не здатна раціонально зрозуміти, що їй необхідно знати й уміти. Щоб молодь активно і зацікавлено включилась в оволодіння знаннями, доцільно ввести в дію ірраціональні елементи її свідомості, прищепити віру в авто­ритет учителя і авторитет наукових знань. Від того, яку роль у спілкуванні з учнями відіграє учитель — пророка чи чуйного спів­розмовника, залежить формування особи, слухняної чужій волі чи самостійної, вольової, творчо думаючої. Становлення особи в про­цесі шкільного навчання залежить не тільки від особи вчителя, а й від особливостей сприйняття учнями зовнішньої реальності, рівня інтелекту, включенності в конкретні інформаційні потоки, способів і широти зв'язків з іншими людьми, ступеня незалежності суджень і оцінок.

Соціальна творчість проявляється як діяльність, спрямована на перетворення і створення нових форм відносин людей між собою і

ставлення до природи, тобто спрямована на утвердження якісно но­вих структурних і змістовних компонентів взаємодії і взаємовідно­син в різних сферах матеріального і духовного життя. В сучасних умовах важливе завдання системи виховання і освіти полягає втому, щоб допомогти людині зрозуміти і відчути багатоманітність її зв'яз­ків з природою і суспільством, уміти адекватно діяти в системах зв'яз­ків. Впливає соціальне середовище на особу, насамперед через її потреби. І важливу актуальність має мікросередовище та взаємодія з ним особи у формуванні й задоволенні потреб.

Специфіка взаємодії соціального середовища і особи виражаєть­ся в тому, що, по-перше, існує безпосередній зв'язок і постійна за­лежність між соціальним середовищем і особою, що відбивається на змісті потреб особи, на їх рівні і способах задоволення. По-друге, цілеспрямований вплив особи на соціальне середовище спричиняє зміни як у ньому, так і в розвитку особи та в зростанні її потреб. По-третє, наявність суперечностей при взаємодії особи з середовищем зумовлена тим, що особа потребує одних і не потребує на певний момент інших компонентів соціального середовища. Крім того, со­ціальне середовище далеко не завжди забезпечує необхідні умови для задоволення вже наявних потреб особи. По-четверте, при наяв­ності в соціальному середовищі умов, що роблять неможливим задо­волення потреб особи або навіть становлять небезпеку, виникає пря­мий антагонізм між соціальним середовищем і особою. Соціальне середовище виступає як найбільш загальний рівень соціального ви­значення особи і її потреб. З розвитком суспільства роль соціального середовища в формуванні і зростанні потреб особи невпинно зростає.

В умовах суперечливих дій, плутанини ідей і доктрин, взаємних звинувачень і докорів суспільна свідомість не могла не розгубитися і не збентежитись. Перед людиною постають, по суті, дві альтернати­ви — або стати прихильником однієї з доктрин, або прикритися зруч­ним цинізмом і заявляти: все, що зустрічається на її шляху, наповне­не пропагандою високих ідей, вихованням людей на прогресивних традиціях. Щось подібне переживає населення України. Та така си­туація не є виходом зі становища, в якому опинилася Україна — із становища глибокої всебічної кризи — економічної, соціальної, ду­ховної і політичної, що ускладнює його, створює серйозні перешко­ди на шляху соціалізації.

У процесі соціалізації особи з пропагандою тісно переплітається і взаємодіє виховання. Виховання надає якісної визначеності іншим структурним елементам соціалізації, які характеризують її мету, спря­мованість розвитку духовних процесів і явищ. Якщо виходити із суті виховання, то воно пов'язане із суб'єктивним впливом на свідомість,

на поєднання його з практикою, орієнтоване на формування моти­вів соціальної поведінки. Виховання тим і сильне, що дає орієнтири в умовах суспільних перетворень. Виховання займає особливе місце в духовному житті суспільства, втілює процес функціонування різ­них ідеологічних рекомендацій і водночас виступає практичним ре­зультатом їх реалізації. Проте виховання не обмежується ними: ви­ховання невіддільне від пропаганди ідеології загальнолюдських цінностей, від переконань у неперевершеності таких вічних істин, як честь, гідність, вірність та ін. Виховання визначається як процес поширення і засвоєння ідей, теорій, світогляду і прагнень їх реалізу­вати практично.

Виховання не варто ототожнювати з освітою, навчанням, бо не завжди освіта супроводжує процес виховання. До того ж життя від­кинуло спроби втиснути процес виховання тільки в межі освіти. Ад­же, виховання пов'язане не тільки з освітою, навчанням, а триває і після завершення загальноосвітньої і професійної підготовки, в про­цесі виробничої діяльності. Загальний механізм соціального успад­кування, що охоплює, насамперед, стихійні впливи соціального се­редовища, визначається в соціології поняттям соціалізація. Соціалізація особи — це процес перетворення індивіда з його природними здібностями і потенційними можливостями соціального розвитку в повноцінного члена суспільства. Теорія соціалізації встановлює, під впливом яких соціальних факторів формуються ті або інші особливості особи, яки­ми є механізми процесу соціалізації та його наслідки. Ось чому соці­алізація виступає як формуючий механізм суспільства, пов'язаний із засвоєнням індивідом соціальних норм і оціночних критеріїв, із здо­буттям соціального досвіду. Соціалізація — формуючий механізм сус­пільства, специфічний аспект визначення людської свідомості і по­ведінки, взаємодії із соціальним середовищем. Та обставина, що інформація, яка передається в процесі соціального успадкування, не записана в генах людини, визначає необхідність цілеспрямованого впливу суспільства на індивіда і дає можливість для особи пластично реагувати на дії соціального середовища. Чим далі прогресує люд­ство, тим значнішою стає роль соціалізуючих процесів і особливо їх організованої форми — виховання.

Соціалізація — складний і багатосторонній процес суспільного формування і розвитку особи, що відбувається під впливом соціаль­ного середовища і цілеспрямованої виховної діяльності суспільства. У процесі соціалізації особа формується як творець матеріальних і духовних благ, як активний суб'єкт соціальних відносин. Зв'язок і єдність, як і відмінність між соціалізацією і вихованням, розкрива­ються повніше, коли зв'язки і єдність розглядаються як соціальна

"Соціологія"

діяльність. Виховання є організована, цілеспрямована і запрограмо­вана діяльність, що здійснюється конкретним суспільством. Соціа­лізація охоплює, крім виховання, ще й соціалізуючий вплив різно­манітної економічної, політичної, адміністративної, побутової та іншої суспільної діяльності. Проте виховання як процес важко відме­жувати від соціалізації, бо реалізується і функціонує він у взаємодії з об'єктивними факторами соціального середовища. Суть соціалізації можна зрозуміти за умови, якщо особа розглядається одночасно як об'єкт соціального впливу. Тоді соціалізація постає як процес форму­вання соціальної активності. Отже, соціальна активність виступає не тільки як результат, але і як фактор самореалізашї особи. Ось чому і соціалізація визначається ступенем включення соціальних впливів середовища в мотивуючу сферу людської поведінки і ступенем вклю­чення особи в систему соціальних зв'язків і залежностей об'єктив­ного середовища.

Специфіка соціалізації як формуючого механізму полягає в тому, що засвоєні особою зовнішні соціальні впливи набувають особис­того змісту і значення. В результаті взаємодії особи із соціальним середовищем виникають соціальні явища, якими є особистісні меха­нізми й особистісні якості людини, що знаходять узагальнене вира­ження в таких особистісних системах: по-перше, соціальні потреби та інтереси; по-друге, соціальні орієнтації та позиції; по-третє, стра­тегічна організація поведінки; по-четверте, соціальна активність. Існують різні соціальні системи: одна — соціальні потреби та інте­реси, інша — соціальні орієнтації є мотивуючими, третя система — організуюча, четверта — реалізуюча. За наявності серйозних хиб в будь-якій із соціальних систем соціалізація особи не може стати повноцінною. Індивідуаліст, наприклад, має серйозні дефекти в мотивуючих системах; безвільна людина — в організуючій системі; бездіяльна — в системі соціальної активності.

Соціальні функції кожної із систем соціалізації полягають у тому, що, по-перше, система соціальних потреб інтересів створює основу соціальної активності. Матеріальні і духовні потреби виступають ру­шійною силою діяльності і поведінки людини. Потреби особи — її своєрідна реакція на випробуваний дефіцит або необхідність в чо­мусь. У соціалізації специфічного значення набувають інтегральні потреби особи (пізнавальні, ціннісні та практичні), важливі для спіл­кування та вільного виявлення своєї індивідуальності. По-перше, якщо потреби виражають особливий стан індивіда, то інтереси пов'язані з його вибірковим ставленням до матеріальних та духовних потреб і з процесом їх задоволення. Інтереси передбачають усвідом­лення потреб і перетворення їх в ідеальні прагнення. Інтерес є пот-

реба, усвідомлена і спрямована людиною. Інтерес має свою об'єк­тивну основу, суб'єктивний зміст і реальне вираження в соціальній активності людини. По-друге, система соціальних орієнтацій і пози­цій — сукупність мети, настанов і оціночних критеріїв особи, які об'єктивізуються в її відповідну дію задоволення своїх потреб та ін­тересів. Позиція виражає внутрішнє ставлення особи до свого соці­ального статусу і до зовнішнього світу, надає орієнтації активного характеру, суб'єктивної мотивованості та особистого змісту. За сут­тю, система соціальних орієнтацій і позицій особи має ціннісний зміст, завдяки чому реалізується здатність особи формувати свої прог­рами поведінки і відповідні способи їх реалізації.

Система стратегічної організації поведінки особи — це засіб при­ведення вдію мотивуючих систем соціалізації, проміжна ланка між потребами, інтересами, орієнтаціями і позиціями особи, з одного боку, та її соціальною активністю — з іншого. Ця система здійснює перехід від спонукальної до виконавчої регуляції процесу соціалі­зації, тобто спрямовує поведінку людини відповідно до певних по­треб і об'єктивних умов. Саме стратегічна організація поведінки включає інтелект і волю в структуру особи, поєднуючи їх з потреба­ми, інтересами, усією мотивацією поведінки особи. Якщо інтелек­туальні процеси допомагають усвідомити зовнішні соціалізуючі впливи та приймати суспільно необхідні вимоги й критерії оцінок, то емоційні процеси формують в особи суб'єктивне ставлення до них; вольові ж процеси сприяють об'єктивуванню внутрішніх сил людини.

Система соціальної активності, що охоплює діяльність та поведін­ку людини, має резюмуюче значення в цілісному процесі соціаліза­ції особи. її безпосереднє психічне та ідейне мотивування — це соці­альні орієнтації і позиції, налагодження вибіркових відносин з відповідною формою соціальної активності. Поведінка і діяльність людини — це особистісні системи соціалізації в дії. Від ступеня їх розвитку залежить і ступінь соціальної активності особи. Шляхом поєднання соціалізуючого впливу об'єктивних факторів соціально­го середовища і цілеспрямованого виховання утворюються перед­умови для повнішого виявлення соціального єства людини та вико­нання нею своїх соціальних функцій.

.-,.,. Формування суспільно активних особистостей

Соціальний статус особи ^. ^}

великою мірою залежить від статусу і функ­цій особи в суспільстві. Як суб'єкт соціальної діяльності, особа зай­має певне місце в суспільній системі — посаді, в системі прав і обов'язків. Статус особи соціологічна наука розглядає в статичному і динамічному аспектах. Статичний аспект пов'язаний з фіксуван-

45* 707

ням прав і обов'язків, з визначенням міри їх співвідношення. Дина­мічний — з їх виконанням.

Соціальний статус — динамічний процес, в ході якого індивід реа­лізує свої права і виконує свої обоє язки, а також різноманітні функції. Тут ідеться про нормативно ухвалені форми поведінки індивіда, пов'язані з професійними та соціальними якостями людини. Соці­альна роль особи — це нормативно схвалений спосіб діяльності і поведін­ки, це соціальні норми, приведені в дію у відповідності з функціями лю­дини як суб'єкта праці, пізнання, ціннісного ставлення до завдань, що їх вона виконує як член колективу або представник певної професії. Соці­альна роль завжди реалізується через професійну діяльність і сус­пільне становище, через доручення та уповноваження. Розглянутий в динамічному аспекті, тобто у зв'язку з функціонуванням особи в суспільному середовищі, статус особи виступає як соціальний про­цес і як соціальне ставлення. Щоб підготувати особу до активної творчої діяльності, доводиться включити її в існуючу систему вихо­вання, організаційна структура якої базується на загальній структурі соціальної системи.

Організаційна структура цілісного виховного процесу — єдина система соціальних колективів (сімейних, навчальних, трудових та ін.). Надбаний у процесі спілкування та соціальної діяльності в ко­лективі досвід має важливе значення для вироблення у особи, яка формується, внутрішніх механізмів саморегулювання вчинків та дій. Але тут виникає одна перепона: соціальна активність особи, яка об­межується лише межами трудової, професійної діяльності, перестає відповідати вимогам соціального прогресу. При всій значущості зрос­тання трудової активності у сфері матеріального виробництва, в су­часних умовах активізація усіх творчих сил особи стає невідкладною. Це означає формування творчого ставлення до всієї сукупності вза­ємозв'язків особи в усіх сферах її життєдіяльності. Творчість у соці­альній сфері тим і відрізняється від професійно-творчої діяльності, що тут на передній план виходить не стільки продуктивність, приро­щення нового продукту, скільки розвиток самої людини як суспіль­ної істоти. Своєрідним продуктом в такому випадку стає сам процес збагачення і реалізації творчих сил кожного члена суспільства.

Демократизація Безпосередній зв'язок виховання особи з

і виховання: реформами, що відбуваються в Україні,

нова ідеологічна ситуація обумовлює особливі завдання, тому що лю­дина має навчитися жити і працювати в но­вих для неї умовах. Значно зростає роль цілеспрямованого вихо­вання (особливо в межах загальноосвітньої школи, інституту), що враховує об'єктивну ситуацію і суб'єктивні фактори, які вплива-

ють на формування особи. Сучасні установи освіти та культури покликані не лише розвивати та вдосконалювати закладені в ін­дивіді природою нахили і здібності, але й формувати у людей по­требу в постійному саморозвитку. Отже, процес виховання знач­но ускладнюється, бо йдеться вже про те, щоб прищепити новому поколінню певний мінімум навичок, дати не тільки освіту і про­фесію, а й сформувати нову психологію і свідомість, високу духов­ну культуру як передумову вирішення нових завдань, що поста­ють перед суспільством.

_ Існуюча дотепер система виховання зжи-

Демократизащя,.

і виховання: ^{ла себе} ' ^не ЗД^{атна на} позитивний внесок у

нова ідеологічна ситуація виховання особистісних якостей. Основні

хиби системи традиційного виховання поля­гають у тому, що, по-перше, не враховувалось, що такі риси культу­ри, як авторитарність та патріархальність, стали визначати систему виховання. По-друге, впровадження ідеології технократизму в сис­тему виховання призвело до того, що виховання особи стало розгля­датися не як самомета, а лише як інструмент вирішення інших, на­самперед виробничих, завдань. По-третє, інтерес особи перестав використовуватись як засіб виховання, а проблеми виховання вирі­шувались шляхом перспективних ідей досягнення ідеального соці­ального устрою. По-четверте, одним з основних принципів вихо­вання став принцип протиставлення суспільного особистому. Рецидиви віджилої системи виховання не подоланні і в умовах де­мократизації України. Нерідко доводиться читати, що оздоровлення економіки має автоматично привести до вирішення проблем вихо­вання, бо економіку можливо перебудувати і без зміни системи ви­ховання.

Цілеспрямоване формування суспільно необхідних якостей осо­би зумовлює відповідну організацію виховного процесу. Доцільно виділити три основні напрями демократизації системи виховання. Перший напрям пов'язаний з участю широкої громадськості у вихо­ванні і навчанні молодого покоління. Своєрідна «педагогізація» сус­пільства сприяє формуванню такого клімату в соціальній дійсності, за якого виростає фізично здорове і духовно збагачене молоде по­коління, створюється цілісна система вимог до молоді з боку нав­чальних закладів, суспільних організацій і інститутів, сім'ї. Другий напрям пов'язаний з державним керівництвом системою вихован­ня, глибокими структурними змінами у механізмі її керування. За­безпечення стабільності у розвитку виховного процесу, утвердження колективізму і демократизму при вирішенні основних проблем ви­ховання є важливим завданням сучасності. Третій напрям потребує

вдосконалення та перебудови внутрішнього механізму самого ви­ховного процесу в усіх його ланках.

Виховання завжди комплексне за метою, завданнями і самим процесом. У минулому захоплення диференціацією виховання при­вело до того, що виділяли близько ЗО напрямів виховання. В су­часних умовах змінюються традиційні уявлення про суть виховання як про переважно ідеологічний процес, акцентується увага на фор­муванні здібностей, потреб, інтересів і суспільно значущих якостей особи, на відповідності соціально-економічних умов завданням ви­ховання. Виховна діяльність дедалі більше набуває характеру сус­пільного виховання, розвиваючись на основі тісної взаємодії усіх типів навчальних закладів, суспільних організацій, виробничих ко­лективів. Сучасний етап суспільного розвитку потребує нового кон­цептуального підходу до суті, мети, завдань та змісту виховання. Ви­значальним у розумінні суті виховання стає усвідомлення особи насамперед як суб'єкта діяльності і спілкування, а розвиток особи розглядається як процес безперервного надбання нових соціальних якостей. Ось чому метою виховання стає розвиток особи, безперерв­не формування та задоволення її потреб, інтересів, збагачення цін­нісних орієнтацій, запитів, розкриття задатків і здібностей, духовно­го потенціалу при зростанні соціальної ролі самої особи в процесі виховання і навчання на основі її вільного самовизначення і саморе­гуляції. Специфічна сфера суспільної практики, яким є виховання, покликана відігравати активну роль у створенні середовища розвит­ку особи, в демократизації суспільства, брати участь в утвердженні гуманістичних ідеалів у житті, в розвитку культури.

_. Людина живе в суспільстві. У своїх стосунках

Політичне виховання

з іншими людьми вона керується законами і

нормами, правилами і звичками, традиціями і звичаями свого часу, свого народу. Частина з них зафіксована в юридичних законах і ре­комендаціях, всіляких статутах і вказівках. На них посилаються при визначенні заходів заохочення або покарання, тобто заходів офіцій­ного впливу, чітко зафіксованих у правових і адміністративних доку­ментах. Та дуже часто люди в повсякденних взаємовідносинах і оцін­ках керуються моральними вимогами суспільства, визначаючи той або інший вчинок особи — як добро або зло, а якості та властивості людини — як доброту, порядність, чесність або, навпаки, також вади. Це йде від переконань у справедливості оцінок, основаних на загаль­ноприйнятій думці: «Так прийнято», «Порядна, чесна людина так себе не поводить», «Справедливо саме це». В моральних оцінках ви­ражається певне ставлення людей, які керуються нормами мораль­ності та справедливості, сформованими людством.

Духовне багатство, моральна чистота, фізична досконалість — все це має гармонійно поєднуватися в людині. Звичність виконання низки простих норм в умовах збільшення обсягу інформації, ус­кладнення і зміни професійних навичок, знань, великого морально­го, психологічного навантаження дає людині запас певної моральної міцності в деяких конфліктних міжособових ситуаціях, виступаючи звично правильною опорою в моральній поведінці. У процесі мо­рального виховання важлива роль належить провідним моральним принципам суспільства, чіткості світогляду, соціальної орієнтації осо­би.

Виховання політичне — процес систематичного і цілеспрямованого впливу на політичну свідомість і поведінку населення, включаючи фор­мування свідомості і самосвідомості окремої особи, групової політичної свідомості і суспільної свідомості. Мета, зміст і організація політич­ного виховання визначаються характером політичної системи сус­пільства і служать інтересам її збереження і розвитку. Основне зав­дання політичного виховання — масове вкорінення і додержання панівних в існуючій системі політичних цінностей, норм і норматив­них зразків політичної поведінки. Це пов'язано з поширенням прий­нятого в системі типу політичної культури. Політична культура — історичний досвід, пам'ять соціальних спільностей і окремих людей у сфері політики, їх орієнтації, навичок, що впливають на політичну поведінку. Досвід містить в узагальненому перетвореному вигляді враження і переваги в сфері міжнародних відносин і внутрішньої політики. Політична культура, за визначенням соціолога Габріеля Алмонда, особливий тип орієнтації на політичні дії, що відобража­ють специфіку кожної політичної системи.

Політичне ж виховання включає два основних компоненти: раціональний, що складається з поширення необхідної політичної ін­формації, і емоціональний, що передбачає формування сукупності політичних відносин. Політичні відносини — взаємодія суб'єктів по­літики і влади, коли відбувається їх об'єднання або роз'єднання, передача ідей, поглядів, обмін ресурсами (впливом, інформацією, знаннями тощо), передача вольових спонукань, спонукань від одно­го суб'єкта до іншого. Політичні відносини відіграють у суспільстві таку ж значну роль, як і соціальні та економічні відносини. Політич­ні відносини характеризують тип суспільної організації, відносини експлуатації, панування і підкорення або співробітництва, взаємодії і політичної єдності.

Раціональний компонент політичного виховання — система полі­тичної освіти, що забезпечує необхідний для політичної системи міні­мум політичних знань у громадян держави. Така система може бути

більш (тоталітарний варіант) або менш (демократичний варіант) жор­сткою. Якщо в Україні до 90-х років система політичної освіти мала широку мережу політичного навчання, що визначалось як один з основних напрямів формування у людей матеріалістичного світо­гляду, то в США і тепер система політичної освіти знайомить грома­дян з основними положеннями конституції держави і біллю про пра­ва людини в межах шкільної освіти. Відповідно відрізняється і обсяг політичної освіти.

Емоціональний компонент політичного виховання визначається по­літичною системою та політичним режимом і пов'язаний з форму­ванням стійких емоціональних переваг людей в політичній сфері, часом діючих незалежно від свідомості. Якщо в Україні раніше ос­новний акцент традиційно ставився на вербальному навчанні, то в США в період «холодної війни» уже діти шкільного віку вибирали серед сприятливіших картинок прапорів всіх держав світу прапори США та країн-союзників, відкидаючи як менш привабливі прапори країн «східного блоку». Тепер же дещо змінилась картина. Проте теоретично політичне виховання спрямоване на формування єднос­ті знань і уявлень, всебічної переконаності, що характеризує всю поведінку «політичної людини».

Політичне виховання здійснюється певними методами, що поді­ляються на прямі і непрямі.

Прямі методи політичного виховання — по-перше, переконання, що підкреплюється необхідною інформацією і відповідною аргумен­тацією; по-друге, примушення, що підкріплюється репресивними сан­кціями; по-третє, повчання, засноване на некритичному сприйнятті людьми канонів політичної системи; по-четверте, наслідування, за­сноване на зараженні яскравими зразками нормативної поведінки.

Непрямі методи політичного виховання включають: по-перше, ви­користання політичних символів і ритуалів; по-друге, організоване стимулювання, що підкріплює нормативну політичну поведінку по­зитивними стимулами (від оцінки за поведінку до характеристик, почесних грамот тощо); по-третє, конструювання системою спеціа­лізованих орієнтуючих ситуацій типу періодичних співбесід, суспіль­но-політичних атестацій та ін.

Засоби політичного виховання мають різноманітний характер. На рівні індивідуального політичного виховання членів суспіль­ства важливу роль відіграє особистий вплив спеціально виділених системою людей (пропагандистів, агітаторів та ін.), які створюють спеціальні ситуації, що забезпечують вербальний, тобто словесний вплив і показують особистий приклад. На рівні соціальних спіль­ностей, груп виробляються колективні форми політичного вихо-712

вання членів спільності, групи у вигляді зборів та інших групових акцій. На рівні великих соціальних спільностей, засобами політич­ного виховання виступають масові дії: мітинги, демонстрації, піке­ти та ін. На всіх рівнях найефективнішим інструментом політично­го виховання служать засоби масової інформації: преса, радіо, телебачення тощо.

Основним мірилом ефективності всіх засобів та методів політич­ного виховання виступає адекватна система поведінки окремого ін­дивіда. Тому одним з найпродуктивніших способів політичного ви­ховання вважається самовиховання особи, засноване на бажанні, умінні, наполегливості і волі людини одержати необхідні, на її дум­ку, знання і переконання. Самовиховання — процес і результат фор­мування відносно стійкої усвідомленої системи уявлень суб'єкта полі­тичних відносин, на основі яких суб'єкт цілеспрямовано будує свої взаємовідносини з іншими суб'єктами політики всередині соціально-політичної системи та за її межами. Самовиховання спирається на політику самоосвіти як на метод надбання знань про світ і суспіль­ство, закономірності їх розвитку та ін. У сучасних умовах у більшості країн світу система виховання, що охоплює і політичне виховання, має державний характер або контролюється державою, є невід'єм­ною складовою політичного життя і діяльності суспільства. Виховання культурою Саме поняття виховання культурою свідчить і культура виховання про те, що дві суспільні системи — вихован­ня і культура — пов'язані воєдино. Культура не є особливою сферою суспільства, як економічна, соціально-полі­тична або духовна сфера. Культура — сукупність матеріальних і ду­ховних цінностей, створених людством у процесі суспільно-історичної практики, включаючи творчу діяльність з їх виробництва, а також способи їх застосування і переваги. Культура це не взагалі свідомість, не просто низка духовних елементів (уявлень, знань, переконань, ціннісних норм та ін.), а й спосіб, метод ціннісного освоєння дійс­ності. Це уміння і навички застосування знань, норм та ін. Це те, що стає практичною діяльністю. В суспільстві культура є своєрідним «зрізом», показує, наскільки соціальна система сприяє або не сприяє розвитку особи. Людина — водночас основний суб'єкт і об'єкт куль­тури. Поза людиною, поза її суспільними відносинами культура не існує. Культура — це виробництво самої людини в усьому багатстві її суспільних зв'язків і стосунків, в усій цілісності її суспільного буття. Культура характеризує соціальну діяльність людини з позиції тих можливостей, які вона дає для розвитку особистісних рис людини. Навіть звичайні потреби індивіда залежать від рівня культури сус-

пільства. Отже, культура формує потреби та інтереси особи, а в оста­точному підсумку — певний тип особистості. Саме в культурі реалі­зуються суттєві сили людини.

Процес оволодіння культурою опосередковує глибинний про­цес — привласнення суспільних відносин. Проблема культури — завж­ди проблема взаємодії людей, і саме такої взаємодії, за якої люди творять, «формують» одне одного. Поза соціальною взаємодією лю­дей цінності культури — лише потенційна можливість культурної діяльності, в процесі якої відбувається перетворення учасників ді­яльності. Культуру міжособистісних стосунків людей можна розгля­дати як процес формування і розвитку особи в спілкуванні з іншими людьми. Такий процес може мати різну спрямованість: може сприя­ти розвитку особи, примноженню її духовного багатства; може бути нейтральним до розвитку; може виявитись негативним і привести до деградації особи в тому випадку, якщо індивід «усмоктує» уявлення і норми, що суперечать способу життя. Культура спілкування харак­теризує, наскільки реальна практика тих або інших процесів спілку­вання відповідає нормам і вимогам, що їх пред'являє суспільство до розвитку особи. Діяльність індивіда, з одного боку, обумовлює спе­цифіку наявної культури, а з іншого — набуває форм уже усталеної культури. Специфічна взаємодія сторін зумовляюється тим, що між предметом культури і людською суб'єктивністю існує опосередкова­не «поле» суспільних зв'язків і відносин. Культура виступає як ха­рактеристика особи, як узагальнююча характеристика її духовного, морального і професійного розвитку.

Справді, народжуючись, людина потрапляє в певні умови, якими має оволодіти. Міра оволодіння і визначає культуру окремої особи, рівень її вихованості і соціальної зрілості. Таке пояснення культури особи має на увазі те, що кінцевий зміст виховної діяльності полягає в її культуризації. Культура особи — категорія, що відображає одну із сторін соціальної зрілості, вихованості індивіда; вона виявляється у взаємовідносинах людей. Адже взаємодії людей у процесі суспільно­го життя є основним виявом суспільних зв'язків. Характер зв'язків або сприяє розвитку суспільних відносин, або гальмує їх. Ось чому однією з основних характеристик зрілості суспільства є культура міжособистісних стосунків, яка виявляється в діяльності, вчинках і поведінці окремих людей.

Аналіз культури міжособистісних стосунків на рівні окремих ін­дивідів приводить до поняття «культура поведінки», що є однією з категорій теорії виховання. У поведінці людини виявляються особ­ливості її характеру, потреби, смаки. Культура пронизує усі сфери суспільного життя. Ось чому, якщо виходити з положення, що куль-

тура є ступінь реалізації суттєвих сил людини, то під культурою пове­
дінки особи слід розуміти рівень виявлення суттєвих сил людини у
сприйнятті і розумінні людьми одне одного. Культура міжособистого
спілкування забезпечує засвоєння культурних цінностей і постійну
їх актуалізацію. Завдяки цьому культура «спускається» до кожної
особи, піднімаючи її на височінь свого соціального буття.
Студентська молодь — Реформа виховання, що здійснюється в Ук-
специфічний об'єкт раїні, покликана вивести суспільство на якіс-
виховання _но новий ступінь економічного, політичного

і культурного розвитку. Але неможливо пе­ревести в якісно новий стан суспільство без адекватного переведен­ня в такий же стан осіб, що складають суспільство. Звідси особлива відповідальність вищої школи за підготовку висококваліфікованих спеціалістів, які мають володіти високими культурними якостями. Важливою особливістю студентської молоді є те, що процес надбання і засвоєння нової інформації, здобуття знань активно впливає на якісні зміни її стану. Виконуючи специфічну соціальну роль — творчо ово­лодіваючи знаннями, уміннями, навичками,— студентство перехо­дить з одного якісного стану в інший, вищий, залишаючись, як пра­вило, незмінним структурно. Навчання, освіта, виховання — поняття за змістом нерозривні, взаємопроникні, обов 'язкові компоненти єдиної науки — педагогіки. Без навчання неможливі ні освіта, ні виховання. Це очевидно. Та навчання, яким би воно не було досконалим, не вичерпує поняття освіта і, тим більше, поняття виховання. Якщо освіта — сукупність різноманітних соціальних інститутів, діяльність яких спрямована на навчання і виховання, інститут суспільства, що надає суспільним відносинам функцій з передачі і накопичення со­ціального досвіду, формування особи і т. д., то виховання — процес формування особи, її знань, духовних цінностей, можливих соціаль­них потреб, запитів тощо.

У сучасних умовах визначальним у педагогічному трикутнику по­ряд з освітою є виховання. І часто від учителів можна почути, що ніколи ще життя не ставило перед школою стільки важливих і склад­них завдань, стільки високих вимог до загальної культури і спеціаль­них знань педагога, як зараз. І хоча школа непогано навчає дітей основам наук і вчителі достатньо підготовлені, та вони слабо озбро­єні в сфері виховання молоді. Такий розрив у сучасних умовах дуже небезпечний. Справа в тім, що студенство недостатньо виховується. Культ знань часто заслоняє культ людини. Адже виховувати значно важче і складніше, аніж навчати. І глибоко правий Василь Сухом-линський, який говорив, що «бути добрим учителем можна тільки будучи добрим вихователем». Сучасні викладачі — професори, до-

ти

центи вищої школи вважають, що в навчанні основам наук вища школа зберігає за собою провідну роль: більшість знань студенти здобувають у вищій школі і потім застосовують їх на практиці. Але такого не можна сказати про виховання.

Формування особи — головне завдання вищої школи. Адже успіх в навчанні і навіть в освіті сам по собі не приводить до успіху у вихованні людини-особи. Характерною рисою студенства є його ви­сока громадянська активність, соціальний оптимізм, спільність ме­ти й інтересів, прагнення досягнути високого освітнього і культур­ного рівня. Саме в молодості активно відбувається формування особистісних якостей. Будучи специфічною соціальною спільністю,— студентська молодь тісно пов'язана з іншими соціальними спільнос­тями, верствами населення і поділяє їх проблеми. Суспільство ак­тивно впливає на студенство, адже майбутнє суспільства, насампе­ред, залежить від молоді. Крім об'єктивних факторів виховання особи, важливу роль відіграють і суб'єктивні фактори — цілеспрямо­ване виховання та активна пізнавальна діяльність самих вихованців. Навчально-пізнавальна діяльність передбачає підготовку членів сус­пільства до майбутньої кваліфікованої праці, без якої неможливий розвиток матеріального і духовного виробництва. Але це не тільки процес, завдяки якому суспільство задовольняє свої потреби у висо­кокваліфікованих спеціалістах, а й процес повнішого і глибшого за­своєння нагромадженого людством досвіду, пізнання законів розвитку природи і суспільства, створення нових концепцій, матері­альних і духовних цінностей.

Сучасна система виховання не тільки транслює зразки культури, матеріальне і духовне багатство від покоління до покоління, з однієї сфери в інші, а реалізує функцію генератора і охоронця культурного надбання суспільства. Аналіз теоретичних положень, фактів, явищ і методів, засобів виховання дає можливість визначити, по-перше, що соціологія виховання — частина соціологічної науки, яка досліджує виховний процес під кутом зору соціалізації індивіда і формування особистісних якостей. Саме становлення і розвиток особи в процесі засвоєння нею соціокультурної спадщини — основний об'єкт до­слідження соціології виховання. По-друге, взаємозв'язок суспіль­ства і особи дозволяє вести мову про рівні виховного процесу, коли відбувається відтворення особистісних факторів під впливом цілес­прямованих зусиль різних інститутів виховного процесу. Єдність рів­нів виховного процесу створює передумови для гармонізації особи. По-третє, системи соціальних регуляторів поведінки і діяльності осо­би по-різному впливають на соціальні спільності суспільства, зумов­люючи основні типологічні характеристики і суспільства, і особи.

Соціологія виховання розглядає виховання як триєдиний процес вза­ємодії соціального середовища, суспільних і державних інститутів та соціальної активності самої особи.

Література

Баранов А. В. Социология и перестройка // Постижение.— М: Прогресе.

1989. Библер В. С. От наукоучения к логике культурьі.— М., 1991. Гурова Р. Г. Социологические проблемьі воспитания,— М., 1981. Михайлов Ф. Т. Обшественное сознание и самосознание индивида.— М., 1988. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992. Стиль жизни личности. Теоретические и методологические проблеми.— К.,

1982. Харчев А. Г. Социология воспитания.— М., 1990. Яхизл Н. Социология и социальная практика.— М., 1985.

Дата добавления: 2014-01-04