Поведінка особистості , її види , трактування причин девіантної поведінки, теорія стигматизації

3.2.1. Девіантна та делінквентна поведінка

Більшість людей, зазвичай, намагаються пристосовуватися до суспільних норм. Адже — це норми засвоєні і сприйняті ними у процесі соціалізації. У дитинстві (в сім'ї, школі, у спілкуванні з однолітками та сусідами) людина дізнається як належить і як не личить поводитися, виробляє регулятор поведінки, внутрішній контроль. Одночасно вона перебуває і під зовнішнім контролем з боку соціальних груп і з боку держави. Проте у кожному суспільстві відхилень не уникнути.

У суспільстві завжди існують люди, які порушують не тільки моральні, але й правові норми. Вчені стверджують, що суспільство, яке розвивається нормально, складається приблизно на 10—12 % із "героїв" і на ті самі 10—12 % із "порушників".

Але жодне суспільство не може бути поділене просто так на порушників соціальних норм і стовідсотково слухняних громадян. Більшість Із нас за певних умов порушує усталені норми поведінки — хто не порушував правил вуличного руху або хоча б раз не проїхав без квитка у громадському транспорті?

Така поведінка, що не узгоджується з суспільними нормами, не відповідає очікуванням групи або суспільства в цілому, називається девіантною.

Девіацією називають, в основному, відхилення від так званих неписаних соціальних норм (етикету, звичаїв). Є девіантна поведінка, яка засуджується суспільством (неохайний зовнішній вигляд, голосна розмова у громадському транспорті, алкоголізм, самогубство), а є й така, що схвалюється суспільством (вона визначається надзвичайними здібностями геніїв, видатних спортсменів і громадських діячів, тобто тих людей, здобутки яких перевищують рамки норми).

П. Сорокін дійшов висновку, що за змістом вчинку не можна сказати, злочинний він чи ні. Навіть вбивство, зґвалтування, дітовбивство, батьковбивство у багатьох народів не вважалися злочинами. Крадіжка часто розглядалася як благодіяння.

У більшості сучасних суспільств девіацією вважається самогубство. Але відомо, що у традиційному суспільстві, там, де умови життя були суворими настільки, що спільнота балансувала на межі голодної смерті, існував звичай позбуватися тих її членів, які переставали приносити користь через їхню старість або каліцтво. Зазвичай, такі особи йшли з життя добровільно. У датчан, готів цей звичай зберігся аж до християнської ери, тобто майже до початку XI ст. У вестготів була так звана Скеля предків, із якої кидалися старі, які не хотіли обтяжувати собою родичів. Такий самий звичай описаний в іспанських кельтів. А гце порівняно недавно, вже у Новий час в гірських селах провінційної Японії старші люди, які не могли працювати, вимагали, щоб їхні діти відносили їх у гори і залишали там помирати від голоду. Цей звичай, відомий нам з літератури і кінематографу, залишив слід і в географії: назва гори Обасутеяма дослівно означає "Гора, де залишають бабусь".

Тобто тільки суспільство вирішує для себе вважати чи не вважати якусь поведінку такою, що відхиляється від норми. Норми пов'язані не тільки з суспільством в цілому, але й з окремим класом, професією, національністю, релігійною конфесією та ін. Наприклад, католики не сприймають абортів, незважаючи на те, яким є ставлення до цієї проблеми суспільства в цілому.

Ніхто не порушує усіх норм. Навіть ті, хто ігнорує загальноприйняті в суспільстві моральні та юридичні норми, такі як бандити, дотримуються правил злочинного світу.

Однак у всіх суспільствах і суспільних групах засуджуються такі явища, як посягання на життя, здоров'я чи майно їхніх членів.

Порушення формальних суспільних норм називають делінквентною поведінкою.

Варто відзначити, що серед вчених не існує одностайності стосовно вживання терміна "делінквентна поведінка". Американський юрист і соціолог Едвін Сазерланд вважає, що для делінквентної поведінки властиве засвоєння, по-перше, технічних прийомів здійснення злочинів і, по-друге, мотивів, спонук, раціональних переконань і установок, які сприяють порушенню закону. Світ делінквентності — це світ тих, хто підкоряється своїм законам, і його соціальні норми становлять силу, спрямовану проти існуючого соціального ладу. Такий підхід до розуміння делінквенції є найпоширенішим.

Делінквентна поведінка — це поведінка, зумовлена наявністю систем цінностей і норм, які відхиляються від тих, які домінують у суспільстві, при цьому індивід, який сприйняв делінквентну культуру, визначає свою поведінку як правильну.

Теорія ярликів.

Цю теорію розробляли такі вчені, як: Едвін Лімерт, Ерік Еріксон, Говард Бекер. її фундаментальним положенням є те, що жоден тип поведінки не є автоматично і внутрішньо девіаційним. Девіація вимагає дефініції. Тобто, треба визначити, що такий чи інший тип поведінки є ненормальним. Адже різні суспільства і різні суспільні групи визначають як девіантні різні типи поведінки. Наприклад, в одних суспільствах (Україна, Польща, США) девіацією є вживання наркотиків, а нормою є вживання алкоголю, а в інших (Іран, Афганістан, Саудівська Аравія) — девіацією є вживання алкоголю, зате допускається вживання деяких наркотиків.

Іншим важливим положенням цієї теорії є твердження, що всі люди на своєму життєвому шляху час від часу припускаються вчинків, які окреслюються їхнім суспільством як девіантні, так звана первинна девіація. Проте не всі ці діяння трактуються суспільством однаково. Іноді первинна девіація залишається суспільством просто не поміченою, але буває й таке, що після проступку на людину "навішують ярлик", людину ніби "призначають" девіантом. Тоді ми маємо справу із "вторинною девіацією", коли індивід "приймає ярлик" і всі, включно з ним самим, починають сприймати його як девіанта. Наприклад, діти обірвали яблука у чужому саду; можна потрактувати це як дитячі пустощі, а можна "навісити" на цих дітей "ярлик" неповнолітніх злочинців.

У контексті теорії ярликів американський соціолог Ервін Гофман (1922—1982) розробив теорію стигматів (стигма — тавро, штамп). При першому сприйнятті виникає певне уявлення про людину, її оцінка. Це і є стигмат — те, що відрізняє певну людину від нас, і те, що ми у ній не сприймаємо. У ньому відображено різницю між оціночною і реальною ідентичністю, стереотипом і суттю. Є три види стигматів:

фізичні недоліки;

недоліки характеру — слабка воля, неприродні захоплення, примітивні переконання, психічні захворювання, алкоголізм та ін.;

расові, національні, релігійні, які переносяться на всіх членів цих соціальних груп.

На думку В. Добренькова та А. Кравченка, девіантна поведінка (в широкому значенні) має три більш конкретні форми порушення соціальних норм*288:

*288: {Добреньков В. И., Кравчанко А. И. Социология: в 3 т. - Т.3: Социальные институты и процессы. - М., 2000. - С. 448-449.}

o власне девіантна, або девіантна у вузькому значенні слова, тобто такі поведінкові відхилення (не значні), які не зумовлюють кримінального та адміністративного покарання;

o делінквентна поведінка - протиправні вчинки, які не є у власному значенні слова злочином, воникараються в адміністративному порядку;

o кримінальна, або злочинна поведінка - поведінка, вчинки, які можна класифікувати як злочин.

На думку Я. Гілінського, поведінка з відхиленням може бути як зі знаком "мінус" (негативна), так і зі знаком "плюс" (позитивна - соціальна, наукова, технічна, художня творчість)*289.

Отже, поведінкою з відхиленням може бути і творчість, особливо її видатні форми, їх назвали - інваріантними.

По-перше, власне творчість є запереченням норми.

По-друге, творці принципово нового майже всі відрізняються відхиленням від прийнятих у суспільстві норм поведінки.

Таким чином, поняття девіації з введенням до нього і творчості й інших форм порушення стандартів призвело до того, що великий перелік явищ та маса людей характеризуються як відхилення від норми. І в цьому плані може бути нормою за масштабом, тому проблема девіації та девіантної поведінки є постійно незавершеною.

Еміль Дюркгейм - основоположник соціологічного дослідження девіації. Він стверджував, що девіація має функціональне значення в суспільстві: сприяє усвідомленню меж того, що вважається поведінкою нормальною, допустимою. Девіації виконують роль факторів, що спричинюють людей підтвердити свою відданість моральному порядку суспільства.

Дюркгейму належить ідея аномії.

Аномія - суспільний стан, який характеризується розладом системи цінностей, обумовлений кризою всього суспільства, його соціальних інститутів, протиріччям між проголошеними цілями та неможливістю їх реалізації для більшості.

Теорія стигматизації

Стигматизація від грецького - клеймо. Едвін Леметр, Говард Беккер, Кай Еріксон стверджують:

По-перше, жоден вчинок власне не є кримінальним за суттю. "Негатив" вчинку обумовлений не його внутрішнім змістом, а тим, як оточуючі оцінюють і реагують на нього. Відхилення завжди є предметом соціального оцінювання.

По-друге, прибічники цієї теорії відхиляють популярну ідею, що людей можна поділити на тих, хто нормальний, та тих, хто має патологію. Вандалізм, невиконання домашнього завдання, поведінка фанатів на матчі... - первинна девіація - поведінка, яка порушує соціальні норми, але, зазвичай, залишається непоміченим з боку правоохоронних органів.

По-третє. Чи будуть ці люди визнанні як девіанти залежить від того, що вони роблять, а також від того, як реагують інші люди на їх поведінку. Тобто ця оцінка залежить від того, яким правилам слідує суспільство, в яких ситуаціях та стосовно яких людей. Особливе значення мають ті ярлики, якими наділяють індивіда.

По-четверте, наклеювання ярликів призводить до певних наслідків для таких людей. Воно створює умови для вторинної девіації- девіантної поведінки, викликаної у відповідь на санкції щодо індивіда. Індивід отримує публічне визначення, яке підноситься до рангу стереотипу, та оголошується як правопорушник, насильник. ярлик сприяє закріпленню індивіда в статусі аутсайдера. Подібний головний статус придушує усі інші та відіграє роль пророцтва, що саме реалізується. Порушники починають сприймати свій статус як конкретний тип девіантності та формувати на його основі власне життя.

По-п'яте, ті, хто отримав клеймо правопорушника, зазвичай з'ясовують, що звичайні громадяни засуджують їх та не бажають "мати з ними справу", від них можуть відвернутися друзі, рідні та іноді їх відправляють у психічні лікарні. Всезагальна ізоляція підштовхне індивідів до девіантних груп. Участь у девіантній субку-льтурі - спосіб подолати критичну ситуацію, знайти емоційну підтримку оточення, яке тебе розуміє. Своєю чергою, входження до девіантної групи сприяє закріпленню у індивіда уявлень про себе як про правопорушника, сприяє виробленню девіантного стилю життя, послаблює його зв' язок із законослухняними громадянами.

Дата добавления: 2014-01-04