Правові проблеми подальшого реформування земельних відносин в Україні

Слід відмітити, що для України паювання земель, переданих у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, мало як позитивне так і негативне значення.

Позитивне значення паювання земель полягало в тому, що одержавши сертифікат на право на земельну частку (пай), член КСП отримав альтернативу тій формі господарювання на землі, яка давала можливість вийти з членів КСП, отримати у приватну власність частину його землі та самостійно господарювати на ній чи передати її в оренду. Крім цього, з проведенням паювання земель були створені передумови для переходу до наступного етапу земельної реформи, суть якого полягала у переведенні аграрного сектора економіки на приватні форми господарювання.

Негативна роль паювання землі полягає в тому, що право на земельну частку нерідко ототожнювалось з правом власності на земельну ділянку. При підтримці вищих органів державної влади місцеві державні адміністрації і місцеві ради допускали і заохочували передачу земельних часток (паїв) в оренду як колективним сільськогосподарським підприємствам, яким землі належали на праві колективної власності, так і іншим особам (фізичним і юридичним), не зважаючи на те, що Указом Президента України від 10 листопада 1994 р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи в сфері сільськогосподарського виробництва" передача в оренду земельних часток (паїв) слушно не передбачалась. Передача земельних часток (паїв) в оренду зумовила уповільнення процесу перерозподілу земель і трансформації права колективної власності на землю у право приватної власності.

Право приватної власності на землю було однією з трьох форм власності, які були введені ЗК України 1992 р. Слід відмітити, що приватна власність на землю допускалася в обмеженому обсязі. По-перше, суб’єктами права приватної власності на землю могли бути лише громадяни України. Юридичні особи не мали права набувати землю у приватну власність. По-друге, громадяни України мали право на одержання у власність земельних ділянок лише для певних потреб, а саме для: 1) ведення селянського (фермерського) господарства; 2) ведення особистого підсобного господарства; 3) будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); 4) садівництва; 5) дачного і гаражного будівництва. Як видно з наведеного, право приватної власності на землю носило підсобний характер, так як у переважній більшості випадків громадяни мали право на набуття землі у приватну власність для задоволення особистих потреб. І лише як виняток громадянам України була надана можливість набуття землі у власність для одного виду підприємницької діяльності, а саме для ведення селянського (фермерського) господарства.

Підсобний характер права приватної власності на землю проявлявся і в тому, що за загальним правилом передача земельних ділянок у власність громадян провадилася місцевими Радами народних депутатів відповідно до їх компетенції безплатно. Однак, громадянин міг отримати земельну ділянку у власність лише в обмежених законом розмірах. Згідно ст. 67 ЗК України 1992 р. розмір ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) не міг перевищувати: у сільських населених пунктах - 0,25 гектара, селищах міського типу - 0,15 гектара, а для членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів - не більше 0,25 гектара, у містах - 0,1 гектара. А розмір земельних ділянок для індивідуального дачного будівництва не повинен був перевищувати 0,1 гектара, а для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.

Що ж стосується передачі земельних ділянок у власність громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства, то розмір таких ділянок не повинен був перевищувати 50 га, а в трудонедостатніх регіонах 100 га сільськогосподарських земель. Причому безплатно громадянинові-фермеру можна було отримати земельну ділянку у розмірі середньої земельної частки, яка дорівнювала 2-5 га угідь, а за решту землі громадянин повинен був сплатити викупний платіж.

Що стосується змісту права приватної власності на землю за ЗК 1992 р., то він не відзначався законодавчою чіткістю. Якщо права і обов'язки громадян-власників земельних ділянок щодо володіння і користування земельними ділянками були викладені у ЗК з належною повнотою та деталізацією, то їх права щодо розпорядження земельними ділянками були викладені завуальовано. Так, наприклад, у ст. 6 ЗК 1992 р. зазначалося, що громадяни мають право набути земельні ділянки у власність у разі: 1) одержання їх у спадщину; 2) одержання частки землі у спільному майні подружжя; 3) купівлі-продажу, дарування та обміну. З цієї статті можна зробити і висновок про те, що, наприклад, якщо громадянин має право отримати землю шляхом спадкування, то він має право і передати землю у спадщину, тобто розпорядитися земельною ділянкою шляхом складення заповіту. Далі, якщо громадянин має право отримати право власності на землю у разі дарування землі, то також можна зробити висновок, що громадянин має і право розпорядитися землею шляхом дарування. Іншими словами, ввівши інститут права приватної власності на землю, законодавець не "афішував права приватних власників ділянок щодо розпорядження ними".

Такий підхід до формулювання у ЗК 1992 р. змісту права приватної власності на землю відображав загальне негативне ставлення законодавця до розвитку ринку землі в Україні. Воно проявилося не тільки нечіткому закріпленні прав приватних власників земельних ділянок у Кодексі, а й у встановленні 6-річного мораторію на відчуження земельних ділянок, переданих як у приватну, так і колективну власність. Згідно ст. 17 ЗК 1992 р., власники земельних ділянок, переданих їм відповідною радою, не вправі були протягом 6-ти років з часу набуття права власності продавати або іншим чином відчужувати належні їм земельні ділянки, крім передачі їх у спадщину або раді на тих же умовах, на яких вона була їм передана (тобто за плату чи безплатно).

У зв’язку з консервативною позицією Верховною Ради України щодо розвитку права приватної власності на землю ініціативу у цьому питанні перебрали на себе Кабінет Міністрів України та Президент України. Спочатку 26.12.1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв Декрет «Про приватизацію земельних ділянок», яким призупинив дію мораторії щодо розпорядження земельними ділянками, отриманими громадянами у приватну власність. Далі Президент України Л.Кравчук видав у 1993 р. два укази, якими розширив перелік земельних ділянок, що могли набуватися у приватну власність, та коло осіб, які могли набувати такі земельні ділянки у приватну власність. Так, Указом Президента України від 14.10.1993 р. «Про приватизацію об’єктів незавершеного виробництва» була дозволена приватизація земельних ділянок несільськогосподарського призначення під об’єктами незавершеного виробництва у випадку приватизації останніх як громадянами, так і юридичними особами. А Указ Президента України від 30.12.1993 р. «Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню» була дозволена і приватизація земельних ділянок під зазначеними об’єктами підприємницької діяльності.

Незважаючи на прогресивність, соціально-економічну обґрунтованість положень зазначених Указів, вони були прийняті з грубим порушення чинного в той час конституційного та іншого законодавства України. Адже Президент України за діючою в той час Конституцією 1978 р. не мав права вносити зміни до законів України (в даному випадку до Земельного кодексу) своїми указами. На жаль, така практика законотворення у галузі розвитку інституту права приватної власності на землю не тільки не була припинена за рішенням відповідних органів державної влади (Верховна Рада України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України), а й була сприйнята наступним Президентом України – Л.Д. Кучмою. В якості прикладу можна навести Указ Президента України від 19.01.1999 р. «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» для здійснення підприємницької діяльності. Ми вважаємо, що практика «вдосконалення» земельного законодавства шляхом видання указів спричинила порушення принципу верховенства закону як базового принципу розвитку законодавства у правовій державі, внесла нестабільність у систему земельного законодавства, різко знизивши ступінь узгодженості його правових норм, а також посилила нігілістичні настрої частини державного апарату щодо необхідності дотримання узгодженості різних ієрархічних рівнів правотворчості в нашій країні.

Разом з тим, стаття 1 ЗК України визначає, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. ЗК України 2001 р. визначає, що земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Тим не менше, попри недосконалість законодавства України, приватизація сільськогосподарських земель, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва здійснювалась двома шляхами. По-перше, держава започаткувала передачу громадянам у приватну власність сільськогосподарських угідь із земель запасу та земель резервного фонду для ведення фермерських та інших господарств. По-друге, держава ініціювала здійснення комплексу заходів з надання членам сільськогосподарських підприємств статусу власників земель, що знаходились у користуванні цих підприємств.

Приватизація сільськогосподарських земель, що знаходились у користуванні сільськогосподарських підприємств, стала основною метою земельної реформи в Україні. В основу приватизації таких сільськогосподарських земель було покладено ідею організації сільського господарства на основі поєднання переваг крупно товарного сільськогосподарського виробництва (тобто такого, яке здійснюється на великих земельних масивах) з перевагами, що випливають з надання селянинові статусу власника землі та передачі йому засобів виробництва.

На даному етапі земельна реформа з реформування відносин власності перетворюється на землевпорядну та кадастрову. Поза сумнівом, для завершення земельної реформи держава визначила такі основні напрями своєї політики у сфері регулювання земельних відносин: 1) забезпечення дальшого розвитку відносин власності на землю; 2) удосконалення земельних відносин у сільськогосподарському виробництві; 3) дальше реформування земельних відносин у містах та інших населених пунктах; 4) розвиток ринку земель; 5) розвиток кредитування під заставу землі, в тому числі іпотечного кредитування; 6) удосконалення порядку справляння плати за землю; 7) удосконалення моніторингу земель, порядку ведення державного земельного кадастру та оцінки земель; 8) землевпорядне забезпечення проведення земельної реформи; 9) підвищення ефективності державного управління земельними ресурсами; 10) поліпшення організації контролю за використанням та охороною земель; 11) удосконалення нормативно-правової і методичної бази розвитку земельних відносин; 12) здійснити розмежування земель державної та комунальної власності та усунення негативних наслідків попередніх етапів земельної реформи, особливо щодо земель сільськогосподарського призначення з метою реального забезпечення земельних прав громадян України, тобто створення конкретних умов для їхнього здійснення.

На жаль, ця проблема в нашій країні здебільшого залишається відкритою. Між тим, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Це доктринальне положення для сільського господарства, а отже, і для суб’єктів цієї сфери, є особливо значущим, оскільки ця галузь, в силу її природно-кліматичної ризикованості та технологічної складності, в усьому світі перебуває під постійним протекціонізмом держави. У зв’язку з гострою економічною кризою, наша держава виконує цей обов’язок далеко не повною мірою, хоча певні заходи допомоги селу і селянам в останні роки проводяться.

Дата добавления: 2014-01-04