С. Визначте причини піднесення хвилі досліджень в Україні з фольклористики та етнографії на зламі ХІХ-ХХ ст

Фольклористика. Важко назвати нацiонально зорiєнтованого лiтератора, музиканта чи просто українофiла того часу, який би не захоплювався збиранням українських старожитностей i, зокрема, нацiональним словесним та музичним фольклором, – вiд В.Ломиковського, З. Доленги-Ходакiвського, М. Цертелєва на поч. ХIХ ст. (Схiдна Україна), І. Вагилевича та Я. Головацького (Захiдна Україна) до М. Драгоманова, Лесi Українки, І. Франка, П. Чубинського, П. Бажанського у дpугій половині ХIХ – на початку ХХ ст. Народжується нацiональна професiйна фольклористична школа (П. Сокальський, О. Рубець, П. Демуцький, К. Квiтка, Ф., О. та І. Колесси, О. Роздольський, Д. Яворницький). До запису й дослiдження українського фольклору долучаються й вiдомi фольклористи Росiї (Є. Линьова, яка iз цiєю метою вперше в Росiї застосувала в 1903 р. фонограф), Чехiї (Л. Куба), Угорщини (Ж. Паулi), Польщi (О. Кольберг) та ін. Численнi збiрки українських народних пiсень i словесного фольклору, випущенi протягом столiття (вiд невеличких збiрочок М. Максимовича, Г. Галагана, А. Метлинського, О. Артемовського до солiдних зiбрань В. Антоновича М. Драгоманова, Я. Бiгдая, М. Номиса, П. Чубинського), тираж яких вимiрювався сотнями, в кращому разi тисячами примiрникiв, але вони становили важливий чинник у формуваннi нацiональної iнтелiгенцiї. В етнографiчних розвiдках цього часу зафiксовано чимало спостережень стосовно побутування фольклору, розпочато ґрунтовні дослiдження носiїв фольклору: "Из женщин, которые пришли петь, С. И. выбрала двух: одну, сравнительно молодую, которая пела только недурно, а вторую – Горпыну Чорномазову, женщину лет за сорок, типичную хохлушку, в темной повязке на голове, черной корсетке, домотканной плахте и вышитой рубашке, очень бойкую, певшую низким голосом и хорошую запевалу. Когда ей предложили спеть в рупор, она тотчас же согласилась, выразительно пожимая плечом и говоря, что она ничему не удивляется, что люди придумали всего не хуже этой машинки, что отчего бы им и этого не выдумать... С. И. объяснила ей, зачем нужны песни и она готова петь хоть до утра". При цьому дослiдниця додала ще й таку влучну характеристику народної виконавицi: "Она пришла не ломаться, а дело делать".Серед мотивiв фольклорозбирацтва переважали романтичнi: мовляв, народнi традицiї приреченi на вiдмирання, головною причиною якого є неосвiченiсть народу, а отже, i його несвiдомiсть щодо величезної цiнностi ним же витворених скарбiв. Панацеєю проти такого вiдмирання є негайна фiксацiя, переклад на письмо всього витвореного простолюдом, який довiку берегтиме свої духовнi скарби, лише набувши освiченостi. Вiддзеркаленнями цих просвiтянських мотивiв були: по-перше, сакралiзацiя народної творчостi, обожнення буквально всього, що йшло з простолюдних вуст ("я мiстив у книжку усе, що було в збiрниках...: все комусь знадобиться!.. Шикував збiранину в такi лави, щоб не психологiя була основою, або ж iнше пiсьмацьке, а як, на мою думку, огуловi користнiш..."; по-друге – iдеї реформування "високого" академiчного мистецтва вiдповiдно до художнiх засад, закладених у фольклорi.

19с. Назвіть, що було зроблено прогресивними педагогічними діячами України на зламі ХІХ-ХХ ст. для впровадження в життя рідної мови.

Держава, яка хоче досягнути вершин соціально – економічного й культурного розвитку, повинна дбати про своє майбутнє, підвалини якого закладаються в школі. Саме від школи залежить здоров’я суспільства, бо вона визначає рівень моралі та інтелекту майбутніх поколінь.В. Сухомлинський стверджував, що школа – це „тонкий інструмент, який творить мелодію людської гармонії, що впливає на душу кожного вихованця, але творить лише тоді, коли цей інструмент добре настроєний, а настроює його особистість педагога, вихователя”.Сьогодні у духовному житті нашого народу – період активного пізнання історії, відкриття нових і повернення до життя призабутих імен. Ми бачимо нові навіть для нашого часу ідеї в суспільній думці та педагогіці, пов’язані з іменами Лесі Українки, Івана Франка, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського та інших діячів української культури.

У педагогічних поглядах Лесі Українки центральне місце посідає думка про те, що дитина повинна виробляти собі світогляд у результаті навчання і виховання. Для цього в методичному арсеналі вчителя мають бути найрізноманітніші методи і прийоми. Один із найефективніших шляхів до означеної мети полягає в тому, щоб учні читали. І не лише підручники, а й наукову літературу. Читання розвиває світобачення, вчить мислити, аналізувати, стимулює самостійні висновки. І в цьому вона вбачала найперше призначення вчителя.

У своїх творах поетеса звертається до всієї громади вчителів України забезпечити підготовку молоді до життя на принципах широкого пізнання навколишнього світу; виховання у дитини високої моральності; пробудження й розвитку національної самосвідомості і виховання учнів в дусі поваги і дружби між народами, які Леся Українка сповідувала сама.

Серед педагогів – літераторів кінця ХІХ – початку ХХ століття особливе місце посідає Б. Грінченко. Він свідомо засвоїв кращі надбання світової педагогічної думки і поєднав їх з національними традиціями виховання та формування особистості, з потребами духовного відродження української нації.

Б. Грінченко був упевнений, що: „Той, у кого в грудях б’ється чесне серце, хто знає, яке велике се діло народне учительство, хто не хоче зрадити свого народу – той зрозуміє куди йому треба йти, з ким і за кого стояти” („Народні вчителі і вкраїнська школа” VIІ розділ, с.50).

Франко вважав, що той, хто хоче бути вчителем, не маючи покликання до педагогіки, лише завдає шкоди вихованню підростаючого покоління. Хороший вчитель має завоювати довіру дітей, уникати шаблону й одноманітності в навчанні, розвивати в них самостійність думки і дії, прищеплювати кращі моральні якості, виховувати любов до праці. Вчитель повинен мати не тільки теоретичну підготовку, а й володіти теоретичними навичками. Австро – угорські колонізатори, їх польські та деякі місцеві посібники в особі старост, жандармів, шкільних інспекторів переслідували кращу національно свідому й патріотично налаштовану частину вчительства Галичини. У школах працювали переважно колишні економи, унтер – офіцери, люди далекі від педагогіки і потреб народної освіти. Панувала жорстока палочна дисципліна. Дітей не навчали, а мучили калічили їхні душі, убивали всі природні здібності, кращі людські якості.

Викриття вчителів – самодурів і тодішньої школи з її „ослячими мовами”, муштрою, жорстокістю Іван Франко розкриває в оповіданні „Отець гуморист”. Вчитель відповідної педагогічної підготовки не мав; знань явно не вистачало. Проте набув репутацію „гумориста”, безкарно мучив дітей, відчував насолоду від їхніх фізичних і душевних страждань. Проте у Івана Франка ми зустрічаємо і позитивні образи вчителів, в котрих письменник протиставляє тим, хто калічив дітей духовно і фізично. Це істинно народні вчителі, справжні творці і гуманісти. П’єса „Учитель” – перший твір в українській літературі, де показано нелегку, але благородну працю сільських педагогів.Отже, справжній вчитель, за І.Франком, - це людина, яка вийшла з народного середовища, є носієм кращих якостей рідного народу, живе його інтересами, бере активну участь у громадсько – культурному житті. Для нього педагогічна праця – „велике діло любові і терпеливості”.

«Політичні і правові погляди М.П.Драгоманова”
Значний внесок у розвиток політичної та правової ідеології ліберального й демократичного рухів в Україні зробив Михайло Драгоманов (1841-1895) — талановитий філософ, публіцист, історик і вчений.
Він створив концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особливостей. Реалізація цього ідеалу, вважав він, можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядуванням громад і областей.
М. Драгоманов розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу. Він був переконаний, що терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільнополітичного ладу. У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла без судової постанови, таємність при-ватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання. Церква відділялася від держави. На сторожі прав і свобод стояв суд. Усі громадяни, які досягли 21-річного віку, наділялися виборчими правами, а з 25-річного віку вони могли бути обраними до складу зборів, а також на державні посади.
У державно-правовій концепції М. Драгоманова передба-чалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова. Національна ідея. Михайло Драгоманов у своїй праці “Чудацькі думки про українську національну справу” переконує, що сама по собі думка про націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого - загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізувало їхні відносини. Проте ця ідея “космополітизму і людства” зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок.
Підсумовуючи, слід зазначити, що вбачаючи оптимальним варіантом суспільства спільноту асоціацій вільних особистостей, зі щонайменшими елементами примусу і на федералістських засадах, Драгоманов такий соціальний устрій не уявляв без “повної особистої волі” кожного окремого індивіда, та ідеї поступу на основі еволюції, як необхідної умови встановлення “справедливого ладу”. Розуміючи, вочевидь на прикладі тісної єдності соціального та національного рухів у історії, взаємопов’язаність і цих абстрактних теоретичних понять; у своїх суспільних поглядах М.П.Драгоманов саме у поступі соціальному, політичному вбачав запоруку і національно-просвітницького розвитку, де національність є лише своєрідним ґрунтом соціальної еволюції.

Дата добавления: 2014-01-04