Соціологія праці та зайнятості

Сутність, предмет, об'єкт,
функції соціології праці та зайнятості
Сфера праці завжди була об'єктом вивчення природничих (фізіологія, психологія, ергономіка), суспільних (філософія, історія, соціологія), економічних (політекономія) наук. Важливе місце серед них посідає соціологія праці та зайнятості.
Соціологія праці та зайнятості — галузева соціологічна теорія, яка вивчає закономірності формування, функціонування і розвитку соціальних утворень (систем, спільнот та інститутів) у сфері праці й пов'язані з ними процеси та явища.
Праця — основа функціонування та розвитку людського суспільства. її соціальна сутність зумовлена кількома чинниками. По-перше, вона є процесом взаємодії людини і природи, в якому людина своєю діяльністю опосередковує, регулює обмін речовин між собою і природою. По-друге, людина, впливаючи на природу, використовуючи та змінюючи її для задоволення своїх матеріальних та духовних потреб, не тільки створює матеріальні та духовні блага, а й змінює власну природу, розвиває здібності й нахили, виробляє соціально необхідні якості, формує себе як особистість. Праця є фундаментом, на якому базуються соціальні процеси, формуються соціальні відносини. Вона змінює становище, формує соціальний та професійний портрет особистості.
Праця — не тільки економічна, а й соціологічна категорія. Об'єктом соціології праці та зайнятості є праця як суспільно значуще явище, предметом — структура і механізми соціально-трудових відносин, соціальні процеси у сфері праці. Особливості соціологічного вивчення праці полягають насамперед у системності та комплексності дослідження соціальних і соціально-психологічних явищ у сфері праці (з урахуванням способу життя, інших чинників, що впливають на трудову діяльність людини).
Соціологія праці та зайнятості виконує низку функцій.
Теоретико-пізнавальна функція. Полягає у дослідженні соціальних явищ, процесів у сфері праці, з'ясуванні ролі праці у житті сучасного суспільства і людини, аналізі ринку праці як регулятора мобільності трудових ресурсів, вивченні соціально-професійної структури суспільства, пошуку шляхів оптимальної реалізації трудового потенціалу сучасного працівника тощо.
Прогностична функція. Виявляє себе у виробленні коротко- та довгострокових прогнозів щодо тенденцій функціонування соціально-трудових відносин, соціальних процесів у сфері праці.
Дослідницька функція. Суть її — в дослідженні соціальних проблем у сфері праці: ставлення робітників до праці, поведінки на ринку праці роботодавців та найманих працівників, особливостей трудової мотивації, трудової адаптації молоді тощо.
Інформаційна функція. Сприяє отриманню за результатами соціологічних досліджень необхідної інформації для вирішення соціальних проблем і протиріч, що супроводжують трудову діяльність людини.
Управлінська функція. Стрижнем її є формування соціальної політики у сфері праці, створенні системи соціальних гарантій, соціального захисту працюючих, розробці науково обґрунтованих програм соціально-економічного розвитку трудових колективів, організацій.
Соціально-технологічна функція. Пов'язана із розробкою і впровадженням у життя соціальних технологій, спрямованих на регулювання процесів адаптації, розвитку професійної кар'єри працівників, формування соціально-психологічного клімату в колективі, вирішення конфліктних ситуацій.
Світоглядна функція. Покликана формувати в суб'єктів виробничої діяльності соціологічний погляд на сучасну сферу праці.
Реалізуючи свої функції, соціологія праці та зайнятості взаємодіє з багатьма соціологічними і несо-ціологічними галузями знань, які зі своєї точки зору досліджують соціальні аспекти праці.
Сутність праці як соціального явища виявляється в її функціях, найголовнішими з яких є:
— виробнича, яка виявляється у створенні матеріально-культурних благ, забезпеченні суспільства предметами та послугами;
— соціально-відновлювальна, забезпечення життє діяльності, матеріального добробуту працівників та їх сімей за рахунок заробітної плати та інших видів винагородження;
— соціально-диференційна, яка виявляється у суттєвих відмінностях соціальних рис працівників, зумовлених соціально-економічною неоднорідністю праці.
Це є передумовою соціальної неоднорідності в суспільстві, формування соціальної структури підприємства, суспільства загалом;

— статусна, яка, будучи тісно пов'язаною із соціально-диференційною, зумовлена неоднаковим значенням у суспільстві різних видів праці;
— формування особистості. Виявляється в тому, що прогрес виробництва має забезпечувати вільний розвиток сутнісних сил особистості, який залежить від матеріально-технічної бази, системи освіти, професій ного навчання тощо. Праця повинна стати сферою самореалізації, самоствердження людини;
ціннісна, сутність якої полягає у формуванні в працівників ціннісних установок, мотиваційної сфери, життєвих цілей і планів на майбутнє.
Категорії соціології праці та зайнятості
Основними категоріями соціології праці та зайнятості є «характер праці», «зміст праці», «умови праці», «ринок праці», «зайнятість», «безробіття», «мотивація», «адаптація», «соціально-психологічний клімат», «соціальний конфлікт» тощо.
Характер праці — соціальна сутність праці як суспільно значущого процесу.
Характер праці визначається особливостями виробничих відносин та соціально-економічним становищем учасників суспільного виробництва. Він дає змогу з'ясувати зв'язок між індивідуальною та суспільною працею, способи взаємодії працівників із засобами праці, механізм включення індивідуальної праці в суспільну, взаємозв'язок між окремими видами праці, тип взаємовідносин учасників процесу праці. Показниками характеру праці є форма власності, ставлення працівників до засобів виробництва та своєї праці, розподільчі відносини, соціальні відмінності. Відповідно до цих критеріїв виокремлюють такі види праці: суспільну і приватну, вільну і підневільну, «на себе» і «на когось», добровільну і примусову.
Зміст праці — узагальнена характеристика процесу праці, яка враховує різноманітні функції праці, види трудових операцій, поділ виробничої діяльності за галузями, фізичне та інтелектуальне навантаження учасників процесу праці, ступінь самостійності працівника у регулюванні послідовності трудових операцій, наявність або відсутність новизни, творчості, складність, технічну оснащеність праці тощо.
Зміст і характер праці тісно пов'язані між собою, характеризують конкретний вид трудової діяльності з двох боків, межуючи і частково накладаючись один на одного.
Головним чинником змісту праці є розвиток матеріально-технічної бази виробництва, впровадження досягнень науково-технічного прогресу. При цьому змінюється структура трудових дій: функції безпосереднього впливу на предмет праці переходять від робітника до машини, зростають витрати робочого часу на управління і технічне обслуговування обладнання, частка складної кваліфікованої праці; вдосконалюється її змістовність, актуалізуються самостійність і відповідальність працівників.
За змістом розрізняють такі види праці: проста і складна, творча і репродуктивна, фізична та розумова, ручна та механізована тощо. Проста праця — виконання простих трудових операцій, для яких достатньо виробничого інструктажу і не потрібно спеціального навчання. Складна праця потребує відповідної кваліфікації, пов'язана з додатковими витратами на навчання працівника. Творча праця передбачає постійний пошук нових рішень, активного розвитку самостійності та ініціативності. У репродуктивній праці значна частина функцій повторюється, її особливістю є повторюваність способів досягнення результатів. Фізичну працю характеризує безпосередня взаємодія людини із засобами праці, її включення в технологічний процес. Розумовій праці притаманні інформаційні, логічні, творчі елементи, відсутність прямої взаємодії працівника із засобами праці. Ручна праця передбачає пряму дію працівника на предмет праці, не потребує складних інструментів, приладів.
Працівників механізованих виробництв класифікують на такі категорії:
— працівники, зайняті спостереженням за роботою автоматизованих агрегатів та машин;
— працівники, які виконують роботу за допомогою машин і механізмів;
— працівники, які виконують ручні операції при машинах та механізмах.
УМОВИ праці — сукупність ЧИННИКІВ, ЯКІ впливають на працездатність і здоров'я працівника.
Ця категорія охоплює соціально-економічні, санітарно-гігієнічні, організаційні та соціально-побутові умови праці. До соціально-економічних умов належать тривалість робочого часу і робочого року, оплата і стимулювання праці, кваліфікаційна, фахова та загальноосвітня підготовка працівників. Санітарно-гігієнічні умови — це температурний режим, загазованість, запиленість, забрудненість повітря, освітлення, шум, вібрація тощо. Організаційні умови характеризують робочий режим праці, забезпечення матеріалами, сировиною та інструментами. До соціально-побутових умов належать забезпечення працівників побутовими приміщеннями, їдальнями, медичним і санаторно-курортним обслуговуванням тощо.
Ринок праці — певна система суспільних відносин, які узгоджують інтереси роботодавців і найманих працівників.
Особливість функціонування ринку праці полягає в регулюванні ним економічних відносин між попитом і пропозицією робочої сили; в узгодженні економічних, соціальних і професійних інтересів працівників з установами і службами, що займаються проблемами зайнятості населення, нормативною базою (системою трудового законодавства), державними і місцевими програмами в галузі праці та зайнятості тощо; сприянні задоволення потреб різноманітних верств населення.
Головними складовими ринку праці є сукупна пропозиція, яка охоплює всю найману робочу силу, та сукупний попит, що характеризує загальну потребу економіки у робочій силі. Сегмент ринку праці, який утворюється на стику пропозиції робочої сили з попитом на неї, має назву задоволеного попиту робочої сили. Сегменти, що не перетинаються, утворюють поточний ринок, який складається з відкритого ринку праці (економічно активного населення, яке шукає роботу і потребує професійної підготовки, перепідготовки, а також вакантних робочих місць у всіх секторах економіки) і прихованого ринку праці (працівників, які формально зайняті в економіці, але через різноманітні причини — скорочення виробництва, штатів, зміни їх структури — можуть бути звільнені).
Головними суб'єктами ринку праці є роботодавці та наймані працівники. Роботодавцями, відповідно до форми власності, можуть бути державні підприємства, акціонерні товариства, громадські організації, приватні підприємства, індивідуальні власники, господарські асоціації тощо. Наймані працівники — вільні працездатні особи, для яких робота за наймом є головним джерелом існування. їх характеризують різноманітні ознаки: вік, стать, кваліфікація, професійні якості, соціальний статус.
Нормальне функціонування механізмів ринку праці залежить від системи відносин, яка складається з таких основних компонентів:
— відносини між роботодавцями й найманими працівниками;
— відносини між суб'єктами ринку праці й представниками профспілок, служб зайнятості тощо;
— відносини між суб'єктами ринку праці й державою.
До функцій ринку праці належать:
— створення умов для довгострокових відносин між роботодавцями і працівниками;
— вирішення проблеми зайнятості населення;
— працевлаштування безробітних шляхом перерозподілу робочої сили між галузями та сферами виробництва;
— забезпечення конкуренції між роботодавцями і працівниками;
— регулювання відносин між роботодавцями і працівниками з приводу вартості робочої сили, умов праці, професійної підготовки і перепідготовки;
— правовий і соціальний захист роботодавців і працівників.
Повноцінне функціонування ринку праці можливе за розвинутої інфраструктури, до якої належать державні заклади, недержавні структури, що сприяють зайнятості населення, громадські організації та фонди, кадрові служби підприємств і організацій, покликані забезпечувати ефективну взаємодію між пропозицією і попитом робочої сили.
Зайнятість населення —діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка є джерелом доходу.
Категорія «зайнятість» характеризується економічним (можливість індивіда своєю працею забезпечити власний добробут і водночас сприяти зростанню ефективності виробництва), соціальним (формування і духовний розвиток особистості) і демографічним (взаємозв'язок зайнятості зі статевими, віковими характеристиками населення, його структурою) змістом. Форми зайнятості класифікують за соціально-економічними (форми власності та господарства, соціальний склад населення) та організаційно-економічними (тривалість і режим робочого часу, характер зайнятості: постійна чи тимчасова; повна або часткова; основна (первинна) і додаткова (вторинна) критеріями. Розрізняють ще повну, продуктивну, вільно обрану, формальну форми зайнятості. У державах із соціально-ринковою економікою набуває поширення гнучка зайнятість (тимчасова робота, надомництво, поділ робочого місця між двома і більше працівниками, скорочений робочий тиждень тощо).
Зайнятість в Україні має свої особливості, породжені колишньою командно-адміністративною системою, а також сучасними трансформаційними проблемами:
а) значні масштаби нерегламентованої (неформальної) зайнятості;
б) приховане безробіття;
в) низька ціна робочої сили.
Політику України у сфері зайнятості регламентує Закон «Про зайнятість населення» (01.03.1991р.), який визначає правові, економічні та організаційні засади зайнятості населення, його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю, спрямовані на утвердження ефективної моделі вільно обраної повної зайнятості.
Безробіття — розбіжності на ринку праці між пропозицією робочої сили і попитом на неї, за яких певна частина робочої сили вимушено поповнює резервну армію праці.
Безробітними є працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до неї.
До основних типів безробіття належать: фрикційне (пов'язане з неможливістю реалізувати працівником свого права на вибір виду професійної діяльності, місця роботи тощо); структурне (спричинене змінами структури споживчого попиту і виробничих технологій, що призводить до розбалансування попиту і пропозиції робочої сили у різних галузях виробництва); циклічне (зумовлене спадом виробництва, зменшенням інвестицій в економіку); приховане (пов'язане зі спадом виробництва, що змушує роботодавців надавати працівникам довгострокові неоплачувані відпустки, зі зростанням чисельності працівників, які шукають роботу самотужки, не звертаючись до служби зайнятості тощо).
Структуру безробіття вивчають за такими критеріями:
— стать (особлива увага на найменш захищену соціально категорію жінок);
— вік з виокремленням молодіжного безробіття і безробіття осіб передпенсійного віку;
— соціальна група (робітники, інженерно-технічні працівники, вчителі, медперсонал, службовці та ін.).
— рівень освіти;
— професійні й кваліфікаційні характеристики;
— рівень доходів і забезпеченості;
— причини і мотиви звільнення.
Соціологія праці вивчає і суб'єктивні характеристики праці: ставлення до праці, мотивацію трудової діяльності, соціально-психологічний клімат у колективі, трудову адаптацію тощо.
Ставлення до праці — зв'язок між працівником і суспільством, працівником і працею щодо виробництва та розподілу матеріальних і духовних благ.
У цьому понятті синтезовано кілька типів відносин: ставлення до праці як суспільної цінності, ставлення до своєї професії, ставлення до конкретних умов, за яких відбувається праця. Це зумовлює складну структуру поняття «ставлення до праці», яке є єдністю трьох елементів: мотивів праці, реальної трудової поведінки та вербальної (вираженої за допомогою мови) оцінки трудової ситуації. Мотиваційний елемент ставлення до праці пов'язаний з трудовими мотивами та установками, якими керується працівник у трудовій діяльності. Елемент реальної трудової поведінки — з трудовою активністю працівника і виявляється в його трудовій поведінці: ефективному виконанні виробничого завдання, його якості, участі у технічній творчості, оволодінні передовими засобами праці, економії сировини, матеріалів, поєднанні кількох професій, ініціативності, відповідальності, дисциплінованості. Елемент вербальної оцінки характеризує рівень задоволеності виробничими умовами (розміром заробітної плати, змістом та умовами праці, взаєминами з керівництвом і товаришами по роботі тощо) і стосується внутрішнього стану працівника, емоційного сприйняття ним трудової діяльності, особливостей трудової ситуації.
Мотивація трудово) діяльності — внутрішня спонука до трудової діяльності з метою досягнення певних цілей, зацікавленість у такій діяльності.
Вивчення трудової мотивації має велике науково-практичне значення, оскільки доповнює структуру особистості. За переходу до ринкових відносин і формування працівника нового типу ця проблема стала практичною. Соціологічний аналіз мотиваційної сфери та мотиваційного регулювання людської поведінки передбачає з'ясування змісту компонентів мотивації, форм і механізмів трансформації мотиваційного чинника у конкретну поведінку.
Мотив (лат. motus — рух) — свідомий збуджувач поведінки та діяльності людини, спрямованої на задоволення різноманітних (матеріальних, соціальних, духовних) потреб.
Сукупність мотивів створює мотиваційну сферу особистості, яка має ієрархічну структуру і залежить від конкретних трудових ситуацій. Серед них — вибір професії, місця роботи, повсякденна праця на підприємстві, конфліктні ситуації, зміна місця роботи чи професії. Мотиваційний процес є постійним пошуком альтернатив обґрунтування та вибору конкретної поведінки.
Трудові мотиви поділяють на кілька груп.
1. Мотиви, що стосуються вибору професії та місця роботи. Це найбільша група, до якої належать матеріальні мотиви, мотиви смислу праці, престижу тощо.
2. Мотиви, пов'язані з реалізацією особистістю засвоєних норм і цінностей. У цьому зв'язку виокремлюють мотиви щодо реалізації значущих цінностей суспільства (суспільні, морально-патріотичні тощо); трудової поведінки, пов'язані із засвоєнням норм і цінностей конкретного трудового колективу (колективної солідарності, належності до певного колективу тощо);
реалізації групових ітррм (додержання стандартів групової поведінки, професійної солідарності, ділового спілкування тощо).
3. Мотиви, пов'язані з вибором та обґрунтуванням альтернатив життєвого циклу працівника. До них належать мотиви соціальної та професійної мобільності, подолання статусно-рольового та соціально-психологічного дискомфорту тощо.
Трудові мотиви виконують різноманітні функції:
— орієнтуюча — виявляється у здатності мотиву спрямовувати поведінку працівника в ситуацію, за якої є можливість вибору;
— змістоутворююча — мотив визначає суб'єктивну значущість поведінки працівника, надає їй індивідуального змісту;
— регулююча — мотив надає поведінці особи суспільного чи особистісного характеру;
— спонукаюча — мотив є внутрішнім спонукачем активності особи;
— мобілізуюча — реалізується за умови, що мотив мобілізує сили працівника на важливу для нього діяльність;
— обґрунтовуюча — виявляється у поясненні людиною за допомогою мотиву своїх вчинків.
Відповідно до цілей і завдань у трудовому колективі складаються свої соціальні цінності та норми, формуються вимоги до рівня освіти, кваліфікації, індивідуальних характеристик працівника. Водночас людина, яка вступає до нього, має власні життєві цілі, потреби, цінності, стандарти поведінки тощо, висуває зустрічні вимоги щодо характеру, організації, умов, оплати праці, можливостей професійного росту. У процесі трудової діяльності й відбувається взаємодія працівника і колективу, їх адаптація — пристосування одне до одного.
Трудова адаптація — соціальний процес засвоєння особистістю нової трудової ситуації внаслідок активної взаємодії особистості й трудового середовища.
Вона сприяє стабільності, згуртованості колективу, створенню в ньому умов для самовияву і самореаліза-ції особистості, розвитку її творчих нахилів, соціалізації молоді. Виокремлюють кілька її видів.
Фізіологічна адаптація. Полягає у пристосуванні працівника до організаційних (змінність, розпорядок) і санітарно-гігієнічних умов праці.
Професійна адаптація. Виявляється в оволодінні фаховими вміннями та навичками, формуванні професійно необхідних якостей, розвитку стійкого позитивного ставлення працівника до своєї професії. Головним показником професійної адаптації є швидкість та якість освоєння працівником своєї спеціальності.
Соціально-психологічна адаптація. Суть її в ознайомленні працівника з членами колективу, особливостями міжособистісних стосунків, засвоєнні традицій і цінностей, вимог колективу. Показниками її є встановлення позитивних взаємин з колегами, керівництвом тощо. Цей загальний настрій поступово утверджується, набуває відносної самостійності, починає активно впливати як на індивідуальний настрій та ефективність функціонування окремого працівника, так і на колективний настрій та результативність роботи, що свідчить про наявність у колективі певного соціально-психологічного клімату.
Соціально-психологічний клімат — відносно стійкий і типовий для певної групи загальний емоційний настрій, який формується в процесі спільної трудової діяльності колективу, спілкування між людьми.
На його формування впливають три групи чинників: макросередовище (суспільно-економічний лад, соціально-економічні умови життя людини, характерний для даного суспільства соціальний настрій); мезо-фактори (особливості великих груп суспільства, які різняться віком, соціальним станом, національністю, регіоном проживання тощо); мікрофактори — чинники місцевого (локального) характеру: виробничі (зміст, характер, рівень організації, умови праці), соціальні (система оплати, стимулювання праці, організація громадського життя, система інформування членів колективу тощо), соціально-психологічні (стиль і методи керівництва, взаємовідносини у колективі), психологічні (особливості окремих членів колективу). Показники соціально-психологічного клімату поділяють на об'єктивні та суб'єктивні. До об'єктивних належать виробничі показники, які свідчать, наскільки клімат впливає на виконання колективом головних завдань. Групу суб'єктивних показників становлять задоволеність працею та різними чинниками виробничого оточення, стабільність колективу (реальна та потенційна), задоволеність стосунками з колегами («по горизонталі») та керівництвом («по вертикалі»), рівень і частота конфліктів.
Формування соціологічних ідей про працю
Формування теоретичних уявлень про працю охоплює три періоди: донауковий, класичний і сучасний.
Донауковий період. Він є найдовшим (III ст. до н. є. — XVIII ст. н. є.) і характеризується формуванням найзагальніших уявлень про працю, її місце в суспільстві та житті окремої людини. Пов'язаний з розвитком відповідних ідей у Давньому Єгипті, античних цивілізаціях Греції та Риму, середньовічній Європі.
Класичний період. Охоплює XVIII — початок XX ст. Головні його напрями:
— обґрунтування протестантської етики (М. Лютер, Ж. Кальвін);
— політекономічні дослідження праці (А. Сміт, Д. Рікардо, В. Петті);
— утопічні уявлення про працю (Т. Мор, К.-А. Сен Сімон, ПІ. Фур'є, Р. Оуен);
— вивчення характерних особливостей індустріального суспільства (0. Конт, Е. Дюркгейм, М. Вебер, К. Маркс, Ф. Енгельс);
— емпіричні дослідження проблем праці (Ч. Бут, Б. Вебб, Л. Віллерме);
— розробка основних категорій і понять соціології праці (Е. Дюркгейм, М. Вебер, К. Маркс).
Саме в цей період було започатковано формування соціології праці як самостійного наукового напряму. Якщо раніше центром розвитку соціології праці була Західна Європа, то наприкінці XIX ст. він поступово перемістився у СІЛА.
Сучасний період. Розпочався у 20—30 роки XX ст. Саме тоді на провідні позиції вийшла американська соціологія. Детальне вивчення праці окремого робітника, функціонування та організацію промислового колективу започаткував американський інженер Фре-дерік-Вінслоу Тейлор (1856—1915), який одним з перших почав розглядати організацію управління трудовим процесом як самостійну галузь. Внаслідок систематичних спостережень, експериментів та хронометражу (винахід Тейлора) йому вдалося встановити, що промислові робітники є особливою соціально-психологічною групою з певними цінностями, психологією, ідеологією, яким властиві стримування своїх трудових зусиль та обмеження норм виробітку. Назвавши це явище рестрикціонізмом — працею з прохолодою, Тейлор виробив систему заходів щодо його нейтралізації. Найголовніші з них:
— нормування і раціоналізація трудового процесу;
— ретельний добір і професійне навчання робітників;
— дотримання принципів управління (значна заробітна плата, висока денна норма, відповідні умови праці, обов'язкове матеріальне стягнення за невиконання норми);
— вміння керувати робітниками, для чого не обхідні розум, освіченість, досвід, такт, енергія, кмітливість, чесність, здоров'я;
— запобігання соціальним конфліктам на виробництві, створення умов для максимального виявлення та реалізації розумових і фізичних можливостей робітника.
Ф.-В. Тейлор першим спробував виробити соціотех-нічну систему, яка об'єднала технічний і соціальний аспекти виробництва, обґрунтував головні засади наукового менеджменту, які були реалізовані на багатьох підприємствах світу. Але вже у 20-ті роки XX ст. тейлоризм почали критикувати, бо за нових соціально-економічних і політичних умов він уже не міг гарантувати високої продуктивності праці, соціальної злагоди між адміністрацією та найманими працівниками, уникнення страйків. Тому пошуки вчених у галузі соціології праці були спрямовані на вивчення нових чинників, які могли б позитивно впливати на ефективність виробництва, соціальний настрій працівників. Внаслідок цього постала теорія «людських стосунків», розроблена у 20—30-ті роки професором індустріальної соціології Гарвардського університету Елтоном Мейо (1880—1949) на підставі досліджень на підприємствах електротехнічної фірми «Вестерн електрик». Ці дослідження, що дістали назву «Хоторнський експеримент», покликані були з'ясувати, як впливає на підвищення ефективності виробництва поліпшення соціально-психологічних відносин між працівниками у трудовому колективі. Ретельні дослідження впродовж 1920—1930 pp. виявили, що норма виробітку працівника залежить не так від його фізичних зусиль, як від тиску на нього робітничої групи, яка задає певний темп праці й правила поведінки. Тому й методи, запропоновані Е. Мейо, були спрямовані на вдосконалення соціально-психологічних стосунків між робітниками в групі та між робітниками і керівниками, поліпшення морально-психологічного клімату.
Головними елементами теорії «людських стосунків» є:
— орієнтація на людей, а не на технічний аспект виробництва;
— заміна індивідуальної винагороди колективною;
— формування позитивного морально-психологічного клімату, підвищення задоволеності робітників своєю працею;
— гуманізація праці, участь робітників в управлінні виробництвом.
Свого часу ця теорія була поширеною в Америці та за її межами. Діяли спеціальні центри, у багатьох університетах було запроваджено навчальний курс з теорії «людських стосунків». Згодом, з розвитком умов і змісту праці, вона почала втрачати своє значення. Теза про те, що можна безмежно підвищувати продуктивність праці, задовольняючи соціальні потреби робітників щодо належності до певного колективу, користування пошаною керівників і колег по роботі, не підтверджувалася на практиці. Тому наприкінці 50-х років виникла необхідність пошуку дійовіших засобів підвищення ефективності виробництва.
У 1950 р. була розроблена теорія «збагачення праці», її автор, американський вчений Фредерік Херц-берг (нар. у 1921 p.), вважав, що існує дві незалежні системи чинників, які по-різному впливають на трудову поведінку людей. До першої належать «гігієнічні» чинники, які не стосуються змісту роботи. Якщо на підприємстві створено нормальні умови праці (немає шуму, загазованості, вібрації тощо), побуту (є роздягальні, душові, кімнати відпочинку, їдальні), вироблено режим роботи (оптимальна тривалість робочого дня, своєчасні перерви та ін.), працівники належно забезпечені різними пільгами, житлом, встановлені комфортні психологічні стосунки між ними, то слід очікувати не високого задоволення роботою чи зацікавлення у ній, а лише відсутності невдоволення. Отже, за Ф. Херцбергом, хороші «гігієнічні» умови праці стабілізують персонал, але не обов'язково спонукають його до підвищення продуктивності праці.
Другу групу чинників становлять так звані мотива-тори, що задовольняють потреби людини. Вони полягають у визнанні досягнутих нею успіхів у роботі, інтересі до її змісту, відповідальності, самостійності та ін. Саме ці чинники зумовлюють задоволення роботою і підвищують трудову активність. Звідси випливає, що за допомогою профілактичних («гігієнічних») заходів, поліпшення трудового середовища можна усунути невдоволеність працівників. Для підвищення зацікавленості у праці потрібні додаткові заходи, пов'язані з її сутнісними, змістовими характеристиками. На підставі цієї теорії Херцберг виробив концепцію збагачення праці, яка була використана багатьма американськими та європейськими компаніями.
Наприкінці 50-х років значного поширення набула також теорія управління «X» і «У» американського вченого Дугласа Макгрегора (нар. у 1912 p.). Теорія «X» пропагує риси авторитарного стилю: акцент на матеріальні стимули, жорсткий контроль, примусову працю, негативні санкції тощо. Теорія «У» акцентує увагу на демократичному стилі керівництва: використання творчих здібностей, участь працівників в управлінні, застосування соціальних і соціально-психологічних стимулів тощо. Доцільність використання авторитарного чи демократичного стилю управління визначають на підставі детальної діагностики умов, функціонування колективу, організації.
У формуванні сучасної соціології праці помітну роль відіграла теорія «якості життя», що постала наприкінці 50-х років завдяки працям Д. Рісмена і Дж. Гелбрейта. У 60-ті роки Л. Девіс обґрунтував необхідність вироблення поняття «якість робітничого життя», яку, починаючи з 70-х років, вивчають у США за допомогою статистичної інформації та опитування окремих категорій працівників. Ця теорія передбачає дослідження взаємин між працівником та його виробничим оточенням і базується на з'ясуванні таких питань:
— встановлення причин плинності кадрів;
— дослідження установок працівників для вироблення національних програм формування нового їх контингенту;
— оцінка ефективності управлінських систем;
— вивчення впливу несприятливих умов праці на появу психологічних стресів;
— вирішення конфліктів між управлінцями та рядовими працівниками.
Останнім часом найбільшого поширення набула прикладна соціологія, яка розвивається двома напрямами: клінічна соціологія (дослідження соціальних явищ, процесів, встановлення на цій основі соціологічного діагнозу, проведення консультацій і пропонування певних «профілактичних засобів» щодо вирішення досліджуваних проблем) і соціальна інженерія (вироблення соціальних технологій, конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на практичне впровадження для досягнення реального соціального ефекту), їх розвиток зумовив формування так званих нових форм організації праці (НФОП), застосування яких передбачає:
— визнання зв'язку між індивідуальними рисами особи та її працею;
— поєднання формальної та неформальної організації спільної діяльності;
— забезпечення умов, за яких зміст праці не має розпорошуватися на незначні операції, а повинен становити єдність різноманітних завдань;
— обов'язкова обізнаність працівника з кінцевими результатами своєї праці;
— перевага самоконтролю над контролем з боку адміністрації у регулюванні трудової поведінки працівників.
У вітчизняній соціології проблеми праці тривалий час розглядали спорадично. Роками українська соціологія праці не була ідентифікованою, розвиваючись у фарватері російської, а згодом радянської соціології. Певний час українські наукові центри діяли за межами України (20-ті роки XX ст. — у Чехо-Словаччині). Історію її формування умовно поділяють на чотири основні етапи: середина XIX ст. — 1917 p.; 20—30-ті роки XX ст.; 50—60-ті і 70—80-ті роки XX ст.; сучасний. Кожен з них певною мірою відображає політичну та соціально-економічну ситуацію в країні, характеризується відповідною методологічною орієнтацією, науковими школами, проблематикою, методами, об'єктами досліджень.
У соціології праці до 1917 р. виокремлювали промислову та аграрну галузі, які мали специфічні об'єкти дослідження. У цей період домінували дослідження аграрної праці. На початку XX ст. у зв'язку з активним розвитком промисловості, що породило специфічні проблеми (необхідність управління підприємствами і персоналом за нових економічних умов, зростання міської злочинності, загострення житлового питання, погіршення здоров'я населення, підвищення рівня його смертності тощо) постала індустріальна соціологія, що зосередилася на так званому робітничому питанні. У 20—30-ті роки соціальні проблеми праці вивчали у багатьох наукових центрах. На підприємствах і в організаціях функціонували гуртки наукової організації праці. Часописи висвітлювали питання управління та організації виробництва, соціально-психологічні проблеми праці, вміщували результати конкретних соціологічних досліджень.
Розвиток соціології праці у цей період відбувався за такими напрямами:
— теоретико-методологічний аналіз праці;
— прикладні дослідження соціально-трудових процесів та явищ;
— соціальна інженерія;
— психотехніка, профорієнтація, профконсультування.
Одним з головних досліджень трудового середовища став Всеукраїнський інститут праці (м. Харків), який займався питаннями управління трудовими колективами, удосконаленням організаційної структури і стилю управління. Тут проводили дослідження розпоряджень, наказів, звітів тощо, для чого були розроблені нові методи обробки та аналізу документальної інформації.
Загалом внесок тогочасних науковців у формування соціології праці був значний, але з пригніченням у колишньому СРСР соціології як науки цей доробок застиг на рівні концептуального осмислення, не створивши цілісної теорії праці. Відродження соціології праці почалося у середині 50-х років і пов'язується з так званим політичним «потеплінням». На цій хвилі з'явилися масштабні дослідження у сфері праці.
Починаючи з другої половини 60-х років, соціологія праці досягла значного розвитку в межах заводської соціології, втіленої в роботі соціологічних служб на підприємствах. Вона добувала соціальну інформацію, яка використовувалася адміністрацією для прийняття управлінських рішень, вироблення і впровадження соціальних технологій.
Хрущовське «потепління» змінилося на початку 70-х років періодом «застою», який на тривалий час вніс у суспільне життя консервативний настрій та інертність, посилив цензуру, ідеологічний пресинг, переслідування інакодумців тощо. Творчі межі для соціології значно звузилися.
В останні десятиліття XX ст. соціологія праці, як і вся галузева соціологія, переживала кризу: значно скоротилася кількість дослідних установ, соціологічних служб на підприємствах; внаслідок відсутності фінансування занедбано соціологічні дослідження трудових процесів та явищ.
Роль соціології праці та зайнятості
у вирішенні соціально-економічних проблем
Головною соціально-економічною проблемою, вирішенням якої сьогодні займається соціологія праці, є зайнятість населення. Адже вона не тільки забезпечує матеріальну основу буття людини, а й сприяє розвитку її духовних, моральних якостей. Успішно вирішена проблема зайнятості забезпечує соціальну гармонію в суспільстві. Невирішеність її призводить до соціальної напруги, деградації творчих і професійних якостей людини. Тому програми зайнятості, будучи спрямованими на вирішення проблем як зайнятого, так і незайнятого населення, охоплюють прогнозування дисбалансу на ринку праці; професійний добір, підготовку і перепідготовку кадрів; запобігання масовому безробіттю; стимулювання гнучкого ринку праці; стабілізацію кадрів на підприємствах тощо.
Значна роль у цьому належить соціології праці, рекомендації якої є неоціненними під час вироблення програм зайнятості населення, що здебільшого охоплюють такі питання:
— стабілізація сфери застосування праці;
— створення додаткових робочих місць;
— внутрігалузевий і територіальний перерозподіл працівників;
— професійна орієнтація, перепідготовка та підвищення кваліфікації працівників;
— соціальний захист працівників;
— організація громадських робіт і тимчасової за йнятості;
— управління програмою та контроль за її виконанням.
Соціологія праці бере активну участь у виробленні та реалізації засобів соціального захисту працівників. Раніше ці питання у нашій країні відображались у планах економічного і соціального розвитку підприємств, згодом — у колективних договорах між працівниками та адміністрацією. Для забезпечення ефективності такого договору соціологи праці повинні спочатку вивчити потреби та інтереси працівників у виробничій і невиробничій сферах, виробити разом з іншими службами заходи щодо їх задоволення. Певну роль відіграє соціологія праці в організації контролю за реалізацією колективного договору та з'ясуванням його ефективності.
Традиційно соціологія виявляє неабияку зацікавленість умовами праці. Хоч донедавна вона здебільшого займалася не дослідженням об'єктивних умов праці та їх впливу на працівників, а вивченням ставлення працівників до різноманітних аспектів виробничої ситуації, переймаючись тим, наскільки задовольняють складові процесу праці (умови, організація праці, заробітна плата, тощо) їх інтереси й потреби.
Актуальним напрямом соціології праці є впровадження на підприємствах наукового менеджменту. Ускладнення соціально-економічних умов праці, поширення і поглиблення самостійності підприємств, розвиток ринкових відносин вимагають уважнішого ставлення до проблем регулювання трудової поведінки, формування трудової мотивації, стимулювання працівників. Відповідно до цього перед соціологією постало завдання вивчення потреб та інтересів працівників і вироблення на цій основі ефективної системи матеріальних, соціальних, соціально-психологічних стимулів.
Соціологія праці активно впливає на вирішення проблем адаптації працівників до нових умов праці, пов'язаних з оновленням економічних відносин, впровадженням сучасних технологій, зміною соціально-психологічних стосунків між працівниками. У сфері її досліджень — особливості пристосування до зовнішнього середовища різних за освітою, фахом та іншими параметрами категорій працівників, а також чинники, які позитивно впливають на цей процес.
Дослідження, прогнози, рекомендації соціології праці стосуються не тільки окремих підприємств. Надто важливим є функціонування її на макрорівні, у формуванні державних програм щодо певних аспектів або комплексу проблем у сфері праці та зайнятості у галузі, регіоні, державі. Адже науково вивірена, раціональна державна політика є необхідною передумовою ефективного втілення конкретних рекомендацій на кожному підприємстві.
Найчастіше соціологія праці бере участь у розробці таких проблем:
— діагностика процесів у трудових колективах;
— вивчення соціального самопочуття працівників;
— встановлення зворотного зв'язку між керівника ми та працівниками для прийняття науково обґрунтованих рішень, нейтралізації трудових конфліктів;
— вивчення ділових та особистих якостей керівників підприємства;
— організація ділових ігор, тренінгів для розвитку професійних навиків працівників підприємств, формування ефективного стилю керівництва;
— участь у виробленні іміджу керівництва;
— участь у маркетингових дослідженнях.
Результатом її досліджень активно послуговуються як різноманітні соціальні, суспільно-політичні галузі знань, так і економічна, політична, соціальна наука і практика.

Дата добавления: 2014-01-04