Шкільна драма, шкільний театр

В ХVІ ст. в братських школах та академіях під керуванням учителя музики («мусики»), учні окрім церковних творів вивчали світські твори, написані для привітання іменитих гостей, магнатів та князів, або супроводжуючі театральні декламації на грецькі, латинські та українські тексти, так звані шкільні драми, в яких церковні сюжети розігрувались із цілком «світською» пишністю, вистави супроводжувались музичними номерами, збагачувались розкішними костюмами та декораціями.

Шкільна драма виникла в Україні у ХVI –ХVIІ ст. ЇЇ витоки – у віршованих діалогах, які практикувалися у братських школах за зразками західноєвропейських та польських театрів. Шкільні драми стали надзвичайно важливим елементом музичного і морально-етичного виховання цілого ряду поколінь студентів. Вони писалисьпереважнона біблійні сюжети,які ілюстрували житія святих, такі як «Іосиф Патріарх», «Торжество Єстества Человеческого», «Комедія на Успеніє Богородиці» або «Комедія на день Рождества Христова»), супроводжувалися музичними номерами, збагачувалися яскравими костюмами і декораціями. Шкільна драма була надзвичайно важливим елементом не лише музичного, але й морально-етичного виховання цілого ряду поколінь студентів та учнів духовних семінарій та академій.

Музика в таких шкільних драмах посідала дуже важливе місце, в неї включались канти, коляди і псальми різноманітного змісту, які виникли в середовищі народних музикантів. Таким чином, відбувалось зближення і взаємовплив народної і церковної професійної музики.

Українською книжною мовою ставилися і багатоактні драми різдвяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми, інтермедії. Найбільш відомими виставами були драми "Олексій, чоловік Божий" невідомого автора, трагедокомедія "Владимир" Ф. Прокоповича (присвячена І. Мазепі).

Шкільний театр — виховний і пропагандистський. У більшості його вистав пропагується головна учительна книга — Біблія, тим більше — у містеріях, міраклях і мораліте. Слід зважити на те, що епоха бароко в Європі, на думку більшості дослідників, є, з одного боку, добою інтенсивної християнізації культури, а з другого — такою ж інтенсивною спробою надати їй світськості. Бароко — відкритий тип культури, тобто має великий ступінь свободи, розкутості щодо форми і змісту. Це стосується і ставлення до священних текстів: допускається приховане цитування, натяки, символи тощо або неточне відтворення, себто не цілковитий повтор.

Розглянемо це на прикладі української великодньої містерії Dialogue de passione Christi. Якщо середньовічна містерія ретельно йшла за вічним сюжетом, показуючи глядачам Іоанна Предтечу, Марію Магдалину, в'їзд до Єрусалиму, таємну вечерю, молитву в Гефсиманському саду, взяття під варту, суд, страсті Господні, воскресіння, жінок-мироносиць, сходження в пекло, воскресіння, то барокова містерія, якою є згаданий "Діалог", відтворює все в одному епізоді — молінні про чашу. Епізод цей розгорнуто в триярусному просторі, що позначений рухом персонажів: з неба до Христа спускається Ангел з чашею, із пекла лунають стогони грішників. Персонажі в цьому просторі розміщені досить вільно. Ангел, що несе чашу, стає не лише посередником між Богом-батьком та Богом-сином, а й утішувачем Богородиці. Він також пояснює глядачам, що відбувається на сцені. Персонажі виконують дії, яких немає в Євангелії. Богородиця зустрічає Ангела і намагається забрати в нього чашу, тобто прийняти страждання сина. Христос не відразу приймає чашу, все вирішують крики грішників. З чашею він іде на Голгофу. Так відбувається заміна символів: чаша стає рівноцінною хресту, хід з нею — це шлях на Голгофу.

Відмовляючись від традиційного повтору тексту, роблячи символ уособленням основних містеріальних значень, драматург будує складну конструкцію, що відсилає глядача до Священного Писання, не відтворюючи його детально. Використовувалися й інші символи. Досить поширені п'єси великоднього циклу, де не показувались муки Христа, а виставлялись на сцені лише знаряддя тортур, на які реагували ангели або алегоричні постаті, виголошуючи відповідного змісту монологи.

Г. Кониський у п'єсі "Воскресеніє мертвих" користується лише цитуванням євангельського тексту, що надає досить спрощеній — як це буває завжди в мораліте — колізії високого алегоричного змісту. В його мораліте два персонажі: один з них іде вузькою стежкою, обравши праведне життя, другий прямує широкою дорогою до пекельної брами, їх душі зустрілися після смерті, й душа грішника заголосила в запізнілому каятті, лякаючи благочестивих глядачів. Не лише шлях грішника і праведника, а й філософське осмислення судного дня висвічуються через традиційний сюжет завдяки цитаті з Біблії — передусім із притч, об'єднаних мотивами зерна: про сіяча, пшеницю та плевели, про посів та сходи (про це йдеться у побутовій бесіді Землероба зі Священиком). Г. Кониський робить ці слова буденними, але не обділяє високим значенням, що наближує бесіду персонажів про посіви та урожаї до алегоричної.

Іноді, навпаки, канонічний текст "опускається" у фольклорну, сміхову стихію. Прикладом може слугувати "Слово о збуренню пекла". Цей великодній спектакль має складну конструкцію. Муки Христа, його смерть не показані глядачам. Вони лише чують про них з вуст інших дійових осіб — Люцифера та Аду, які, знаючи про зішестя Христа до пекла з метою порятунку праведників, зайняли оборонні позиції, обмірковують план бою. Люцифер збудував свою столицю — пекло, має вірних слуг, яких більше, ніж апостолів у Христа. І все ж Ад боїться, а Люцифер не тільки його заспокоює, а й докоряє за боягузтво ("Пане Аде, чому єси так боязливий?"). Пекельні сили зводять штучну браму, вішають залізні ланцюги тощо — абсолютно смішні в своїй конкретності речі, адже, як розуміють глядачі, все це нічого не значить для їх суперника. Так абстрактна боротьба добра і зла переходить у план "реального", а тому й комічного двобою. Однак це "опускання" високого в "низьке" не позбавляє виставу духовного звучання, адже за всім стоїть серйозна і важлива для людини того часу християнська думка. Таке переведення біблійних текстів на мову сцени не було українським винаходом, однак воно з'єднало з європейським мистецтвом, стало важливою ознакою її бароковості.

Побутувала в цей час в Україні і народна драма ("Цар Ірод", "Коза", "Маланка", "Трон" тощо). Найоригінальнішим був народний ляльковий театр — вертеп. Цей мініатюрний театр був як маленький храм, що давав уявлення про світобудову. Поверхи вертепної скрині були своєрідною "моделлю світу" — земля, видимий світ і небесна обитель, де, водночас з'єднуючи "земне" і "небесне", відбувалася дія. Ляльки не пересувались по сцені, а наче ілюстрували дію, не існували, а демонстрували чиєсь життя. Події вертепної драми відділялися одна від одної співами — найчастіше виконувались молитви, канти, псалми.

Є відомості, що у XVII—XVIII століттях на Запорізькій Січі вертеп також був популярним, так само, як різні обрядово-карнавальні дійства.

Дата добавления: 2014-01-04