Питання лекції

ПРЕДМЕТ ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ ТА ЕСТЕТИКИ

ТЕМА 1.

ЛЕКЦІЯ

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«ФІЛОСОФІЯ + М. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА»

НАВЧАЛЬНИЙ ПОРТАЛ «ГОТУЄМОСЯ ДО ЗАНЯТЬ»

ПЛАН ЛЕКЦІЇ "ПРЕДМЕТ ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ ТА ЕСТЕТИКИ"

Мета: Надати систематизовані знання про теоретичні основи професійної етики та естетики.

Завдання:

1. Охарактеризувати етику як науку, визначити об’єкт та предмет професійної етики та естетики.

2. Розкрити співвідношення етики та моралі.

3. Показати актуальність етичного та естетичного у професійній діяльності співробітника ОВС.

1. Етика як наука.

2. Співвідношення етики та моралі. Мораль і моральність.

3. Теоретичні основи професійної етики та естетики.

Використана література:

1. Апресян Р.Г. Идея морали. М., 1995.
2. Бандурка О.М. Професійна етика працівників органів внутрішніх справ. Харків, 2001.
3. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика. М.,1998.
4. Кропоткин П.А. Этика. М., 1991.
5. Лозовий В.О. Етика. К., 2004.
6. Милицейская этика и проблемы нравственного воспитания сотрудников органов внутренних дел: Межвузовский зборник научных трудов / отв. Ред. М.М.Ибрагимов. – К., 1991.

ВСТУП

Суспільство надає працівникам органів внутрішніх справ право здійснювати правоохоронну діяльність з використанням владних повноважень, і це покладає на них високу відповідальність за точне і неухильне дотримання законності і встановлених меж допустимо­сті дій, пов'язаних з виконанням службових обов'язків. Суспільство може нормально функціонувати і розвиватись тільки в результаті безперервного процесу виробництва матеріальних і духовних цін­ностей, і від того, якими за своїми моральними цілями і змістом є відносини людей в забезпеченні цього процесу, залежить існування самого суспільства.

Моральні відносини в процесі трудової діяльності регулюються професійною етикою. Професійна етика правоохоронців є сукупністю мора­льних норм, що визначають ставлення працівника до свого профе­сійного обов'язку, а через нього - до людей, з якими він спілкується в процесі своєї діяльності, і до суспільства, в якому він служить.

Професійна етика конкретизує загальні етичні норми залежно від специфіки відносин колективів відповідних професій до суспіль­ства в цілому і особливостей особистих стосунків у діяльності пев­ного виду.

У процесі трудової діяльності між людьми складаються певні моральні відносини. Серед них є такі елементи, які притаманні всім видам професійної діяльності. Перш за все, це ставлення до своїх обов'язків, до інших учасників спільної трудової діяльності, знання справи, власний професіоналізм.

Професійна етика тісно пов’язана з естетикою. Знання естетики впливає на розвиток людини, розкриває принципи пізнання естетичних об’єктів. Естетика дає знання як поводитися у світі, як одягатися зі смаком, як красиво і зручно організувати своє робоче місце, сприяє розвитку духовного світу особистості.

1. ЕТИКА ЯК НАУКА

Етика - одна з найдавніших галузей філософського знання – наука про мораль, про норми й цінності людського життя. Вона вивчає мораль загалом як особливу сферу життєдіяльності людини, аналізує природу, структуру та соціальну роль моралі, досліджує її походження й історичний розвиток, теоретично обґрунтовує певну систему моральних поглядів і норм.

Етика - це наука про найбільш загальні закони станов­лення й історичного розвитку моралі. Вона розглядає законо­мірності морального життя особистості та суспільства, шляхи й засоби вдосконалення стосунків між людьми, способи запобігання руйнації моральних взаємин, моральну культуру особистості, що проявляється в змісті та засобах діяльності, міру людяності міжособистісних зв'язків і моральність с і ставлення людини до природи.

В етичній теорії склалося два основних поняття на позначен­ня феномена людяності: етика та мораль. Слово "етика" має давньогрецьке походження, виникло воно в культурі гомерівського періоду й означало "злагода", "людяність стосунків", а також "життя на засадах дотримання звичаїв і традицій". Аристотель (384-322 рр. до Р. X.) вживає вже два поняття: «етичний» та «етика». Поняття «етичний» означало моральні риси характеру, а поняття «етика» визначилося як галузь знання, що вивчає людські чесноти.

Слово "мораль" пізнішого походження та виникло в культурі Давнього Риму на позначен­ня вдачі, характеру. Згодом на його основі виникло поняття «мораль», яке вживалося на позначення стосунків між людьми.

Закономірності становлення та прояву моралі етика

розглядає на трьох рівнях:

1) на рівні особистості як суб'єкта творення моральності

в безпосередньому процесі спілкування;

2)на рівні соціально-історичних форм і способів творення суспільного життя;

3)на загальнолюдському рівні, що відкриває сутнісну єдність людства.

Аналіз рівнів реального прояву моральності дає змогу свідомо підходити до процесів організації суспільного життя на мораль­них засадах.

Історично першою була звичаєва мораль. Вона базувалася на глибинних психічних процесах, пов'язаних з інстинктом виживання та самозбереження роду як запоруки виживання індивіда. Оскільки така мораль вважалася найважливішим фактором виживання етносів, то базувалася на системі дозволів та заборон, яких необхідно було беззастережно дотримуватися. Вона не ставила особу перед необхідністю вибору вчинку та зберігала етнічно-культурну своєрідність народів. Така мораль формувала духовну спорідненість зі своїм народом, однак обмежувала індивідуальний розвиток особистості.

У добу Реформації в європейській культурі усвідомлюється обмеженість звичаєвої моралі, її поступово витісняє суспільна мораль. Суспільна мораль-явище більш високого розвитку духовності, складний суспільний феномен. Це система норм, які відображають наявне й бажане в стосунках із позицій та інтересів суспільства і людства. Мораль водночас фіксує реальний рівень розвитку людських стосунків у конкретному соціумі на конкретному історичному етапі й вона містить ідею досконалої людяності та закріплює її ідеал у конкретних образах, взірцях поведінки як для людей певного часу, так і для людства загалом.

У моралі людина робить добровільний вибір між добром і злом, створює простір для свободи, покладає на себе моральну відпо­відальність за вчинки. Саме в добровільності вибору та завдяки йому моральна свідомість набуває можливості піднестися на новий щабель розвитку - до рівня моральної самосвідомості, коли мораль із зовнішньої необхідності переходить у внутрішню.

Якщо сутність етики як вчення про мораль на всіх етапах історичного розвитку залишалася незмінною, то предмет етики, тобто основний комплекс досліджуваних проблем, пріоритетних завдань і методологічних принципів історично прогресував. Це зумовлено, по-перше, тим, що змінювався власне об'єкт вивчення - мораль, - бо переходячи від епохи до епохи, людство кардинально міняло свої етичні орієнтири та цінності. По-друге, там, що розширювалися проблеми етичних досліджень і вдосконалювалися форми та способи отримання етичного знання.

У цьому процесі зміни предмета етики можна виділити дві основні тенденції. Перша - трансформація загальних наукових підходів до вивчення моралі, трактування її структури та визначення соціально-культурної ролі етики в суспільстві. Друга - виникнення нових морально-етичних проблем і підходів до їх вирішення. Реалізація обох цих тенденцій сприяла постійному вдосконаленню етичної думки, її збагаченню новими інтелектуальними досягненнями та моральною практикою.

У ранньоантичній думці етика була об'єднана з філософією та мала характер практичної моралі. В особливу дисципліну стику виділив Аристотель, який сформував її як вчення про чесноти, про етичні риси людини, про блага життя. Відтак етика стала трактуватися як наука про природу людини, причини та цілі її діяльності. Вона поєднувала в собі теорію буття людини, вчення про її пристрасті, проблеми людської душі та здійсню­вала аналіз шляхів досягнення шляхетного життя.

Етична теорія виходила з тези про єдність належного та сущого, ставила перед собою подвійне завдання: пояснити місце людини в світі та дати моральні настанови для практич­ного життя.

У XVIII ст. Іммануїл Кант здійснив своєрідний переворот в етиці. Він протиставив належне та суще, виділивши в етиці вчення про належне й учення про втілення належного в практич­ному житті. На думку І. Канта, етика за своєю сутністю є наукою про належне. Тож вона не може шукати свого підґрунтя в сущому, тобто в природі людини чи суспільних умовах її життя. її основа – позаемпіричні постулати розуму, а завдання - вироблення універсального апріорного етичного закону, з якого можна було б вивести всі конкретні моральні вимоги.

Суще, тобто аналіз реальних моральних норм, як і розробку системи моральних уявлень, І. Кант виносив за межі етики, оголошуючи їх сферою практичної філософії, котру він зближував з релігією, психологією та педагогікою.

Кантівське переосмислення предмета етики в ХІХ-ХХ сто­літтях справило глибокий і суперечливий уплив на розвиток світової етичної думки. Переносячи опис форм моральності в сферу психологічних і етнокультурологічних дисциплін, І. Кант дійсно стимулював розвиток у науках про людину етичного компонента, накопичення історико-морального матеріалу. Він також вказав нате, що в етиці існує розрив у часі між тим, що повинно бути, й тим, що відбувається. Водночас кантівська позиція містила можливість перетворення етики на відірваний від конкретного історичного підґрунтя збірник абстрактних правил, вела до однобічної абсолютизації теоретичного чи практичного в ній.

Таке значення предмета етики втілили в життя наприкінці ХІХ-ХХ століттях філософи позитивістського й ірраціональ­ною напрямів. Так, позитивісти, говорячи про науковий підхід в етиці, зводять її лише до двох моментів: формулювання етичних імперативів (ввижаються чимось належним, не пов'язаним і реальною дійсністю) й обговорення загальногносеологічних питань етики, аналізу моральної мови. Решта традиційної проблематики виноситься за межі етики.

Прихильники ірраціоналістичної етики абсолютизують інший, практичний бік етики, тлумачачи етику як життєво-практичну філософію, що діє в межах неповторної життєвої ситуації. Під приводом унікальності моральної свідомості заперечується можливість створення загальної теорії моралі, нормативної етики.

Проте далеко не всі етичні школи дотримувалися позицій І. Канта. Завдяки цьому в етиці зберігається міцна традиція розглядати її як нерозривну цілісність належного та сущого, теоретичного і практичного. Ця позиція характерна для низки провідних шкіл - від гегельянства та марксизму до християн­ської етики й етичних учень українського національного відродження. На нашу думку, таке визначення предмета етики найбільшою мірою відповідає сучасному станові вітчизняної етичної думки та її теоретичним засадам.

Характеризуючи історичну зміну предмета етики з погляду розвитку її методологічних можливостей, слід виділити найбільш визначні етапи цього процесу.

В античній етиці мораль розглядалась як суб'єктивно-особистісний феномен. У центрі етичних учень перебувало поняття досконалої особистості та її чеснот. Досягнувши на цьому теоретичному шляху певних успіхів у розробці етичної теорії, античні філософи зіткнулися з труднощами, породженими етичним суб'єктивізмом.

Подальший розвиток етики вимагав дослідження моралі як об'єктивного, позаособистісного явища. Ця мета була реалізована в Середні віки християнською етикою, що стала розглядати моральність як систему об'єктивних загальнозначущих принципів, розробила комплекс позаособистісних критеріїв розмежування добра та зла. Проте, ототожнюючи об'єктивність моралі з її божественним походженням, середньовічні мислителі, фактично, винесли її за межі особистості й реального світу.

У Новий час виникає прагнення осмислити моральність і як сукупність об'єктивних норм, і як суб'єктивно-особистісний елемент. Ця орієнтація, вирізняючись теоретичною різноманітністю та багатством проблематики, стала основною для розвитку сучасної етичної думки. Важливим моментом методологічного інструментарію етики сьогодні є наявність чіткої ідеологічної орієнтації. Якщо протягом тривалого часу етика розробляла концепції індивідуального морального вдосконалення, то в XX і XXI століттях у ній також реалізується завдання вивчення моральних механізмів поведінки й удосконалення моральних взаємин у великих соціальних спільнотах і суспільних прошарках.

Основні завдання етики як науки:

• дослідження закономірностей становлення моральної свідомості, що важливо для практики морального виховання;

• вивчення шляхів формування моралі та людяності у стосунках між людьми;

формування свідомого суб'єкта моральності, безпосередня участь у становленні особистості;

• безпосереднє розв'язання питання кінцевого призначенні
людського роду, що полягає в найвищій моральній досконалості
котра досягається через свободу людини, а людина таким
чином здобуває здатність до вищого щастя.

Багатоплановість предмета вивчення визначає складну структуру етики як науки. Вона охоплює такі порівняно самостійні галузі дослідження:

• нормативна етика — у ній ставляться та розв'язуються питання сутності добра та зла, сенсу життя, призначення людини, обґрунтовуються певні моральні принципи й норми;

• етична аксіологія - розглядає філософські питання моральних цінностей, мету етики та вивчає структуру моральної свідомості;

• дескриптивна етика, чи соціологія моралі - здійснює конкретно-соціологічний аналіз моралі певної епохи, вивчає звичаї, традиції, логіку моральної мови, характерні для відомого історичного часу або соціуму;

• історія етики й історія моралі - перша з них вивчає історичний розвиток етичної думки, а друга – еволюцію моралі, яка була, притаманна певній історичній епосі, суспільному прошаркові чи конкретному етносу.

Варто зазначити, що, крім етики, мораль вивчають й інші соціальні науки: філософія, психологія, педагогіка, соціологія юриспруденція тощо. Отож неодноразово робилися спроби розглядати етику як частину психології чи соціології або ж рішуче відокремити її від цих наукових дисциплін. Однак таке рішення не можна визнати плідним, бо воно веде до ліквідації світоглядного компоненту у вивченні сфери моральності, позбавляє етику необхідного емпіричного матеріалу та використання матеріалів соціальної практики.

На наш погляд, доцільно ставити питання про взаємодію етики з психологією, юриспруденцією та іншими соціальними науками.

По-перше, лише етика вивчає всю сферу моралі як єдиний духовно-практичний комплекс, а соціально-психологічні та юридичні науки виділяють для свого аналізу окремі, специфічні аспекти етичного життя суспільства.

По-друге, така взаємодія є необхідною для ефективного (розвитку як етики, так і соціально-психологічних та юридичних дисциплін, бо в ній відбувається їх взаємопроникнення та взаємозбагачення. Етика, залишаючись філософською наукою, через особливості підходу до вивчення свого предмета, використовує для пояснення специфіки розвитку та функціонування моральної свідомості деякі психологічні та юридичні поняття, в яких відображена специфіка суб'єктивних проявів особистості, закони й методи соціології та культурології, а соціально-психологічні й культурологічні науки спираються на етико-філософське знання, досліджуючи процеси формування особистості, розвитку культури та суспільних відносин.

У наш час, коли бурхливо розвиваються нові напрями філософського осмислення сутності людини, досить часто висловлюється думка, що етика за таких умов втрачає своє значення, власну сферу дослідження. Такий висновок видається передчасним. Звісно, не можна ігнорувати нові підходи у вивченні природної та духовної сутностей людини, але вони не відміняють і не замінюють традиційних етичних роздумів; звернення до аналізу духовної мудрості людства. Етиці в осяжному майбутньому навряд чи загрожує доля бути поглиненою іншими науками, хоча, безумовно, її предмет і надалі буде транс­формуватися, реагуючи на зміни, що відбуваються в житті суспільства та розвитку людського пізнання.

Етика, як і будь-яка наукова дисципліна, розвивається на певному теоретичному світоглядному підґрунті та водночас сама володіє системою методологічних принципів, за до­помогою яких здійснюється оновлення й аналіз моральних норм і цінностей.

Розглядаючи перший аспект проблеми, слід, насамперед, розглянути питання про взаємозв'язок етики та філософії. Загальновизнаною ще з часів Аристотеля є думка про те, що світоглядною основою знання є певна філософська концепція світу й людини.

Однак до наших часів залишається дискусійним питання
про конкретні форми прояву цього взаємозв'язку.

З філософією етику пов'язує спільність генези та світоглядного підходу до предмета вивчення, 3 огляду на це, на буває особливої ваги питання про масштаби впливу філософ на цю науку. Досить поширене уявлення про те, що етика є прямим, безпосереднім застосуванням філософських принципів у сфері моралі. Воно, зрештою, зводиться до висновку що вирішення питання про співвідношення духу та матеріаль­ного буття - основного питання філософії визнавалося єдиним, універсальним мірилом цінності вчення про мораль.

З таким трактуванням проблеми не можна погодитися, позаяк воно витікало зі стародавньої етичної думки (Геракліт Піфагор, Платон, давньоіндійські мудреці) та може бути пояснено нерозвиненістю, зародковим характером етичного дискурсу в ті часи. Нині ж ситуація кардинально змінилася й етика вже давно мас власний теоретичний потенціал. Такі погляди можуть бути й результатом прямолінійної ідеологізації відношення матеріалізм – ідеалізм, яке є помилковим, деструктивним актом і для філософії, і для етики.

Як же в наші дні вирішується питання про співвідношення філософії та етики?

1. По-перше, варто підкреслити необхідність деідеологізації питання про співвідношення матеріалізму й ідеалізму. Не можна ототожнювати належність мислителя до певного філософського табору з його політичною позицією.

По-друге, необхідно перестати вважати філософські погляди єдиним універсальним джерелом етичних переконань. Із філософії етика бере загальносвітоглядну орієнтацію та універ­сальні теоретико-пізнавальні механізми обґрунтовування власних принципів. Основний же теоретичний і ціннісно-орієнтаційний матеріал вона черпає з інтелектуального досвіду попередніх етичних учень і осмислення реального етичного життя сучас­ного суспільства. Цінність і соціокультурна ефективність учень про моральність не залежить повністю від характеру загально-філософських поглядів мислителя.

Світоглядна орієнтація реалізується в загальному філософському трактуванні моралі. Філософський підхід до дійсності становить необхідну передумову для етики тому, що подає загальне уявлення про її предмет — мораль, - яке розвивалося в міру розробки теорії, залежно від отриманих результатів.

Мораль існує не як автономна субстанція, а як особлива властивість світу, що перебуває у взаємодії з іншими його проявами. Тож і загальне значення моралі виникає не в результаті її абсолютно окремого розгляду, а при її сприйнятті в системі світу - як складового елемента всього світогляду людини. Таке загальне значення моралі, з якого починається будь-який етичний роздум, виходить безпосередньо із світогляду, з філософ­ських поглядів людини.

Етичні вчення тяжіють до двох основних світоглядних напрямів - матеріалістичного й ідеалістичного трактувань світу. Однак такий світоглядний розподіл етичних учень с найзагальнішим, абсолютно теоретичним підходом, а в реально­му процесі розвитку етики він ускладнюється. Так, у межах матеріалістичного значення моралі розвивались емпіричні і а натуралістичні школи етики, а філософський ідеалізм був світоглядною базою раціоналістичних, інтуїтивістських і релігій­них течій в етиці. У контексті цих напрямів вирізняється кілька світоглядних позицій, зумовлених вибором конкретного підґрунтя моралі.

Натуралістичний напрямок в етиці виводить мораль з природ­ного начала - із законів природи чи біологічної сутності людини. Розглянемо найбільш відомі різновиди натуралістичної етики.

Гедонізм (від грецьк. hedone - насолода) — виводить мораль з природного, тієї безпосередньої різниці між задоволенням і стражданням, яку відчуває людина. Основне призначення етики він вбачає в тому, щоби навчити людину насолоджуватися повнотою буття та бачити мету життя в прагненні до задоволень. Класичний прояв етики гедонізму знаходимо в поглядах давньогрецького філософа Аристіппа (IV ст. до Р.X.).

Евдемонізм (із давньогрецьк. eudaimonia - щастя) — також вбачає і джерело моралі в природі людини, але, на відміну від гедонізму, Не ототожнює моральне благо з тілесними задоволеннями, а розглядає його більш загально - як насолоду всіма життєвими благами, тілесними та духовними, що дають людині відчуття щастя.

Своєрідним різновидом евдемоністської етики є епікуреїзм (пов'язується з ім'ям давньогрецького філософа Епікура), що бере за основу духовний бік щастя, котре розглядається як результат гармонії плоті та розуму, необтяженого стражданням або страхом перед непередбаченим майбутнім. Найбільш відомими представ­никами евдемонізму були в античну епоху Демокрит (IV ст. до Р. X.), Епікур (III ст. до Р. X.).

Натуралістична тенденція проявляється й в етичному утилітаризмі, що зародився в античну епоху, але остаточно сформувався у вченнях ХІХ-ХХ століть (І. Бентам, Дж.-Ст. Міль, В. Джеймс). Основою етики утилітаристи вважають користь індивіда, що пов'язана з його природним прагненням до задоволення. Користь у новітній утилітарист­ській етиці розуміють не в античному значенні як задоволення людських почуттів, а й з погляду буржуазного індивіда як особистий інтерес, задоволення особистої користі, отримання насолоди від життєвих (бізнесових) успіхів.

До натуралістичної етики наближене й космологічне обґрунтування моралі, котре виводить моральність із природи загалом. Воно було властиве ранньоантичній епосі, коли світо­глядне знання було недиференційованим. Мораль трактувалась як прояв світового закону - Логосу (Геракліт), небесної гармонії (Піфагор), Закону Неба {Конфуцій). Завдання етичної діяльності полягало в тому, щоб погоджувати вчинки людей з вимогами природної гармонії, відчувати себе нероздільною частинкою великого всесвітнього космосу.

По-іншому натуралістичні ідеї проявилися в еволюційній етиці, що виникла в XIX ст. і об'єднала таких різних мисли­телів, як: Г. Спенсер, Ч. Дарвін, К. Каутський, П. Кропоткін, Ш. Тейяр де Шарден. Послідовників цієї теорії об'єднує прагнен­ня розглядати сутність і походження моралі з позицій біологічного еволюціонізму. Вони стверджують, що людина успадковує та розвиває в умовах суспільного життя все те, що було закладено в її природу та поведінку ще на тваринній стадії. Значення етичної орієнтації полягає втому, щоби забезпечити ефективне та доцільне пристосування індивіда до навколишнього середовища. До еволюційної етики можна віднести й концепції фрейдизму, етології та біоетики, що розвинулися в XX ст.

Понад тисячоліття розвивався раціоналістичний напрямок, початок якого належить до часів давньогрецьких софістів Протагора та Фразімаха. Він не втратив популярності до наших днів. Відмітною рисою раціоналізму є переконання в тому, що мораль є продуктом інтелектуальної роботи розуму, котра є системою логічно взаємозв'язаних понять, де часткові уявлення можна обґрунтувати за допомогою більш загальних. Завдання етики полягає в тому, щоби знайти універсальний моральний принцип, за допомогою якого можна було б сформулю­вати всі конкретні вимоги моралі щодо різноманітних життєвих ситуацій. Найбільш відомими представниками етичного раціоналізму були: Т. Аквінськш, І. Кант, І. Фіхте, Б. Рассел, Ч. Стівенсон, Д. Мур.

З емпіричною тенденцією пов'язані численні соціологічні напрямки в етиці, що обґрунтовують мораль, виходячи з фактів суспільного життя - соціальних рис і почуттів людини, матеріальних та соціально-культурних умов її буття чи суспільних інтересів. До них належать теорії "суспільного договору" (Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо) та "розумного егоїзму" (К. Гельвецій, Л. Фойєрбах).

Своєрідним різновидом соціологічної етики є концепція К. Маркса та Ф. Енгельса про соціально-історичне трактування моралі, що розглядає моральність як історично змінні форми суспільних зв'язків між людьми. Ці форми зумовлені соціально-історичним буттям особистості. Елементи соціально-історичного трактування етики знаходимо в творчості: Г. Гегеля, О. Конта, Дюркгейма, М.Вебера, В. Зомбарта й інших мислителів ХІХ-ХХ століть. На позиціях соціально-історичної концепції базувалась і радянська етика 20-80-х рр. XXст.

Широкий спектр етичних концепцій склався в межах ідеалістичного напрямку. Слід розрізняти концептуальні переконання, що були отримані на основі об'єктивного ти суб'єктивного ідеалізму. В першому випадку мораль виводиться з позаемпирічного, надприродного початку (Платон, Конфуцій, Г. Гегель, Г. Сковорода). У другому - мораль трактується як продукт людського духу, незалежний від його фізичної природи та соціального досвіду (античний стоїцизм, теорія етичних почуттів А. Шефтеберрі, Ф. Хатчесона, Канта, М. Бердяєва та інтуїтивісти XX ст.).

Ідеалістичним за своїм світоглядним джерелом є і етичний ірраціоналізм. Його особливістю є заперечення інтелектуальної основи моралі та потрактування як її джерела волі, аффективно-інтуїтивних елементів психіки. Абсолютизація та суб'єктивізація моральності людини робить її суто індивідуальною, унікальною, незалежною від раціонального пояснення особливістю людини. Ірраціоналістичні уявлення набули відображення в творчості: С. К'єркегора, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, Е. Гартмана та в етичних теоріях екзистенціалізму.

Із об'єктивним ідеалізмом пов'язане релігійне тлумачення моралі, що нерідко називають ще супранатуралістичним, тобто надприродним. У християнській етиці мораль розглядається як одвічний, незмінний в своїй благій силі божественний закон, яким люди керуються в буденних життєвих справах.

Як бачимо, спектр світоглядних орієнтацій в етиці дуже багатогранний. Це зумовлює складну, багатоаспектну картину історичного розвитку етичної думки, наявність боротьби різних концепцій і шкіл. Та попри все це слід брати до уваги, що загально філософська позиція, відіграючи дуже важливу роль в етиці все-таки не визначає в односторонньому порядку зміст і практичну цінність теорії моральності.

2. СПІВВІДНОШЕННЯ ЕТИКИ ТА МОРАЛІ.

МОРАЛЬ І МОРАЛЬНІСТЬ.

З етичною проблематикою ми зіштовхуємось всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філо­софське, осмислення людини — як у доарістотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури — Китаї, Індії тощо. Водночас закріп­лення за даною галуззю людського пізнання особливої назви «етика» цілком очевидним чином сприяло її са­моусвідомленню, відокремленню.

В латині здавна існувало слово mos, яке, подібно до «етосу», означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила. Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Ціцерон (106—43 до н. є.) утворює від іменника mos — з прямим посиланням на аналогічну операцію Арістотеля — прикметник moralis — «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід за Ціцероном цей нео­логізм використовує Сенека старший, інші римські пись­менники й філософи, а вже в IV ст. н. є. виникає термін moralis —мораль.

З часом поняття «етика» й «мораль» стали загальнопоширеними. При цьому термін «етика» зберіг своє пер­вісне арістотелівське значення і досі позначає головним чином науку. Під мораллю ж розуміють переважно пред­мет науки етики, реальне явище, що нею вивчається.

Втім, у повсякденному слововжитку даної відмінності дотримуються не завжди. Ми говоримо, зокрема, про «етику вченого» або «медичну етику», маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря тощо; ми можемо засуджувати ті або інші вчинки чи вислови за їхню «не­етичність». Така термінологічна розпливчастість зумовле­на тим, що між мораллю як реальним явищем і етикою як наукою про нього по суті не існує чіткої остаточної межі; хіба ж, обираючи лінію поведінки, зважуючися на вчинок тощо, ми не керуємося, хай навіть неусвідомлено, пев­ними загальними настановами й уявленнями, не нама­гаємося якось обгрунтувати свій вибір та свої дії? А це вже царина етики. Та, незважаючи на цей взаємозв'язок теорії й практики, етика здебільшого зберігає значення науки, а мораль — реального явища, предмета дослідження цієї науки.

В деяких європейських мовах поряд із терміном «мо­раль» виникли й власні слова для позначення того ж (або майже того ж) явища. Так, у німецькій мові слово Moralitat; має синонім — Sittlichkeit, у російській поряд із поняттям «мораль» уживається «нравственность». У староукраїнсь­кій мові існувало слово «обичайність», що застосовувалося до сфери людських звичаїв і взаємин; нині, однак, в ужитку скалькований з латини термін «моральність».

Оскільки в усіх згаданих мовах широко використову­ються також і поняття «етика» і «мораль», ми можемо спитати себе, чи потрібно в науковому обігу стільки слів для позначення явищ одного і того ж гатунку, чи не є абсолютними синонімами німецькі Moralitat і Sittlichkeit, російські «мораль» і «нравственность», англійські morals і morality, українські «мораль» і «моральність»?

Справді, в дуже багатьох випадках дані слова вжива­ються як синоніми; є навіть дослідники, які наполягають на їх принциповій тотожності. І все ж сама мова засвідчує існування досить суттєвих відмінностей між ними. Так, ми можемо сказати «не читайте мені моралі», але сказати «не читайте мені моральності» — не можемо. В російській мові існує вислів: «мораль сей басни такова», —спробуйте замінити в ньому «мораль» на «нравственность». І таких прикладів можна навести чимало.

З-поміж філософів, які займалися проблемами етики, серйозну увагу на зазначену обставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г. В. Ф. Гегель (1770—1831). Moralitat і Sittlichkeit, мораль і моральність постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як форма більш розви­нута, насичена конкретним життєвим і соціальним зміс­том.

Відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводять в етичній теорії, коротко можна сфор­мулювати таким чином. Мораль, на відміну від мораль­ності (російської «нравственности» тощо), передусім виступає як певна форма свідомості — сукупність усвідом­люваних людьми принципів, правил (згадаймо латинське mos!), норм поведінки. Що ж до моральності («нравственности», «обичайності»), то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній по­ведінці людей та стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстракт­них правил і приписів моралі.

В тому, що відмінність між мораллю і моральністю не є пустою спекуляцією, а має глибоке життєве значення, переконатися неважко. Всім нам із власного нашого досвіду відома ситуація, коли в суспільстві проголошуються щонайвищі моральні принципи, кодекси, розраховані мало не на святого, тимчасом реально люди живуть за зовсім іншими законами — інколи справжніми законами джунглів. Цілком можливий протилежний стан справ, коли саме моральність виявляється більш ви­сокою або ж, принаймні, людянішою, ніж офіційно проголошувана мораль. Як не парадоксально, але гарним прикладом цього може бути епоха соціалістичного застою: адже принципи, що тоді висувалися, час­то-густо виявлялися не стільки високими, скільки однобічними й вузь­кими, розрахованими на формування фанатика, що не знає вагань. «Батько застою» Л. І. Брежнєв в останні роки життя полюбляв говорити про «єдність слова й діла»; легко уявити, однак, яку мораль ми б викохали і яким стало б наше життя, якби все те, що лунало тоді з партійних трибун і чого вимагали від «нової людини», втілилося в реальні справи, в реальну поведінку людей! Дякувати Богові, що людина, як сказано в Достоєвського, — істота широка і вміє відрізняти вимоги реальності від офіційних гасел.

Розглядаючи дану проблему в загальнішому плані, мо­жемо констатувати, що певна невідповідність, супереч­ність між мораллю і моральністю є корисною, навіть кон­че потрібною. Мораль справджує своє призначення тоді, коли вона чогось вимагає від людини, висуває перед нею якийсь ідеальний взірець, у чомусь перевершує реальний стан людської поведінки. В свою чергу, реальна повнота і складність людського життя і досвіду не можуть бути зве­дені навіть до найдосконалішої системи моральних наста­нов; саме завдяки своєму потенційному багатству вони здатні згладжувати її гострі кути, пом'якшувати супереч­ності, робити її норми сумісними із свободою людини й придатними до реалізації. Якщо реально існуючій мораль­ності — звичайно, за нормальних суспільних умов — власне мораль надає необхідні орієнтири, що вказують шлях людського вдосконалення, то для самої моралі як форми свідомості конкретні моральні (обичайні, звичаєві) відносини є свого роду критерієм її цілісно-людської обгрунтованості — або, точніше, камертоном, який ви­значає, потрапляють чи не потрапляють її вимоги в тон загальним потребам розвитку людської природи, людського буття. При цьому, як показує історичний досвід, мо­раль, яка не може знайти повноцінного втілення в кон­кретній моральності, конкретних людських стосунках і щораз заперечується ними, виявляється приреченою на загибель.

Завершуючи міркування про мораль і моральність, до­дамо тільки одне: етика й звичайний здоровий глузд лю­дини рівною мірою засуджують, вважають викривленням як позицію пристосованця-конформіста, що в плазуванні перед реальністю (як вона відкривається йому) забуває про високі вимоги моралі, так і позицію моралізатора й ханжі, котрий вважає єдино виправданою точку зору мо­ральної свідомості й за піднесеною вузькістю морального принципу не бажає бачити реальну складність людських стосунків, різноманітність людських характерів і потреб.

Таким чином, розглянувши основну етичну терміно­логію, ми вже склали певне попереднє уявлення про етику та її предмет. Це уявлення, однак, надто загальне: з точки зору вимог сучасної наукової раціональності важко задо­вольнитися поняттям про «характер» або «вдачу» як ос­новний предмет етики. Вдачі, характери, звичаї, стосунки людей по-своєму вивчають психологія і соціологія, со­ціальна психологія, соціоніка, етологія, етнографія; всі згадані, як і деякі інші галузі знань, опрацьовують влас­ті ший саме кожній з них підхід до зазначеної людської реальності, виокремлюють у ній власний предмет, форму­люють свою проблематику, застосовують специфічні ме­тоди її дослідження.

3. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ ТА ЕСТЕТИКИ

Робота органів внутрішніх справ пов'язана з безліччю моральних проблем, викликаних специфікою цілей, завдань, змісту, форм, методів і засобів їх діяльності. Діяльність органів внутрішніх справ н тій чи іншій мірі зачіпає інтереси всіх членів суспільства, а її наслідки безпосередньо впливають на забезпечення безпеки особисто­сті, суспільства і держави, реалізації їх законних інтересів. Органи внутрішніх справ виконують численні функції щодо охорони гро­мадського порядку, боротьби зі злочинністю, забезпечення безпеки дорожнього руху і пожежної безпеки, захисту прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України. Охороняючи правопорядок, органам внутрішніх справ доводиться застосовувати запобіжні засоби, обмежувати окремі права особистості або тимча­сово позбавляти їх, застосовувати примусові заходи.

Тільки в 2000 р. в Україні було зареєстровано більше півмільйона злочинів, що на 1,5% більше, ніж у 1999 р. Встановлено 309 057 осіб, задіяних у скоєнні злочинів, зокрема неповнолітніх - 29 615 мол.; притягнуто до кримінальної відповідальності майже 273 тис. громадян. На 100 тис. чол. населення коефіцієнт злочинності склав більше 110, зокрема по лінії кримінального розшуку - 90. У 2000 р. діяльність органів внутрішніх справ в тій чи іншій мірі торкнулась 12 млн. громадян, які зверталися в міліцію добровільно або пра­цівники органів внутрішніх справ звертались до них при виконанні обов'язків, покладених на них законом.

Все це викликає цілий комплекс протиріч як у громадській, так і
в індивідуальній свідомості. В таких умовах особливого значення набуває визначеність завдань, які суспільство ставить перед право­охоронними органами, встановлення їх компетенції і повноважень, законних методів боротьби з правопорушеннями.

Суспільство надає працівникам органів внутрішніх справ право здійснювати правоохоронну діяльність з використанням владних повноважень, і це покладає на них високу відповідальність за точне і неухильне дотримання законності і встановлених меж допустимо­сті дій, пов'язаних з виконанням службових обов'язків. Суспільство може нормально функціонувати і розвиватись тільки в результаті безперервного процесу виробництва матеріальних і духовних цін­ностей, і від того, якими за своїми моральними цілями і змістом є відносини людей в забезпеченні цього процесу, залежить існування самого суспільства.

Моральні відносини в процесі трудової діяльності регулюються професійною етикою. Мора­льні норми діяльності працівників органів внутрішніх справ, інакше кажучи, професійна етика правоохоронців, є сукупністю мора­льних норм, що визначають ставлення працівника до свого профе­сійного обов'язку, а через нього - до людей, з якими він спілкується в процесі своєї діяльності, і до суспільства, в якому він служить.

Професійна етика конкретизує загальні етичні норми залежно від специфіки відносин колективів відповідних професій до суспіль­ства в цілому і особливостей особистих стосунків у діяльності пев­ного виду.

У процесі трудової діяльності між людьми складаються певні моральні відносини. Серед них є такі елементи, які притаманні всім видам професійної діяльності. Перш за все, це ставлення до своїх обов'язків, до інших учасників спільної трудової діяльності, знання справи, власний професіоналізм.

Розвиток українського суспільства сьогодні характеризується зростанням інтересу населення до конкретизації моральних за­вдань в умовах трудової діяльності представників різноманітних професій, до розробки кодексів фахової етики. Серед працівників різноманітних виробничих колективів стало звичним правилом трудову діяльність забезпечувати моральним супроводженням, а особливо актуальним моральне забезпечення стає в роботі пред­ставників тих професій, які безпосередньо пов'язані з обслуговуванням людей, таких як лікарі, педагоги, працівники культури і ми­стецтва, органів внутрішніх справ, правосуддя, прокуратури.

Характер сучасного життя потребує чіткої координації зусиль ве­ликих колективів різноманітних професій, ясного розуміння кожною людиною своїх професійних, трудових і моральних обов'язків. Про­фесійні моральні стосунки виникли як результат об'єктивного при­родничо-історичного процесу розвитку суспільства і надалі розвива­лися саме на цій основі - як елемент моралі суспільства, як застосу­вання вимог цієї моралі в умовах фахової діяльності. Професійна етика формується на основі характерних обов'язків і функцій профе­сії або на основі характерних ситуацій, в які потрапляють окремі лю­ди в процесі виконання цих функцій. Соціальну природу моралі вза­галі, і професійної етики зокрема, неможливо з'ясувати, відсторо­нюючись від усієї сукупності суспільних зв'язків людей, від поділу сус­пільної праці на професії та від соціальних інтересів і потреб.

З'ясування цього питання важливо, тому що, розкриваючи суть професійної етики, ми встановлюємо тим самим одну із сторін со­ціальної сутності людини як носія моральних стосунків у рамках своєї фахової групи.

Вивчення різноманітних видів професійної етики, визначення місця цих проблем серед моральних явищ суспільства викликають безсумнівний інтерес, оскільки ці питання важливі не тільки в теоретич­ному відношенні, але є важливими і в їх реалізації на практиці.

Мораль будь-якої суспільної формації складається, насамперед, із сукупності звичаїв, які характеризують собою поведінку людей в даному суспільстві при тих або інших обставинах життя і моральні стосунки, що показують стан даного суспільства. Звичаї складають­ся й існують у суспільстві завдяки підтримці громадської думки тієї або іншої групи людей і передаються від покоління до покоління за традицією через масові навички, що стали звичаєм.

Загальні правила поведінки працівників органів внутрішніх справ є узагальненням стандартів поведінки та доброчесності, які виробляються як на основі історичного досвіду трудової діяльності, гак і на вимогах Конституції України та визначених законами України принципах державної служби, спрямованих на створення умов для підвищення авторитету діяльності органів внутрішніх справ та зміцнення репутації працівників цих органів, а також до­вір'я населення до них, інформованості громадян про поведінку, що слід очікувати від працівників органів внутрішніх справ, та їх обов'язки.

Моральна свідомість виявляється в поняттях, переконаннях, оцінках, вчинках і оформляється в етичних теоріях. В поняття мо­ральної свідомості включаються також моральні почуття, емоції, через які люди виражають своє ставлення до того чи іншого вчинку або суспільного явища.

Мораль регулює поведінку людей у всіх сферах громадського життя. Є такі професії, де предметом праці є або сама людська особистість, або цілі соціальні групи. Це характерно для діяльності працівників органів внутрішніх справ. Результати праці представ­ників цієї професії мають великий вплив на життєдіяльність, особи­сті характеристики людини і на долі багатьох людей. Тому наяв­ність високорозвинених моральних рис особистості зазначеної професії розглядається суспільством як найважливіша сторона його професійної придатності. Ці особливості трудової моралі були по­мічені дуже давно і дійшли до нашого часу в розумінні терміна «професійна етика».

Професійна етика працівників органів внутрішніх справ - це вид трудової моралі суспільства, яка виявляється у вигляді норм, розпоряджень, правил поведінки, оцінок морального обличчя пра­цівників, предметом діяльності яких є людина, в процесі виконання ними службових обов'язків з охорони правопорядку та поведінки за межами служби.

Що ж стосується формування професійної етики, то воно було обумовлено, насамперед, суспільним поділом праці, виникненням різноманітних видів діяльності, професій. Повсякденний досвід, необхідність у реальному житті регулювати взаємовідносини лю­дей у трудових колективах призвели до створення та оформлення вимог і норм професійної етики.

Історичною формою вираження вимог професійної етики слу­жать як громадська думка даної соціальної групи, так і узаконені норми поведінки, об'єднані в кодекс моралі. Громадська думка і нині відіграє активну роль у виникненні, становленні та розвитку норм професійної етики і засвоєнні їх представниками відповідних професій.

Оскільки професійна етика працівників органів внутрішніх справ формується на основі характерних обов'язків і завдань їхнього фаху та тих ситуацій, у які можуть потрапити люди в процесі ви­конання цих завдань, то головною соціальною функцією професій­ної етики є сприяння успішному вирішенню завдань даної професії. Крім того, професійна етика відіграє роль посередника, який спо­лучає інтереси суспільства і фахових груп населення. Служба в ор­ганах внутрішніх справ України грунтується на принципах служіння українському народу та Українській державі; демократизму, гуманізму і соціальної справедливості; верховенства права, що забезпечує пріоритет прав і свобод людини і громадянина; професіоналізму, ініціативності, чесності, відданості справі; персональної відповіда­льності за виконання посадових повноважень і дотримання служ­бової дисципліни; політичної неупередженості; відкритості, гласно­сті та контрольованості. Інтереси суспільства виявляються через професійну етику у формі моральних вимог, обов'язку виконання суспільних цілей, ідеалів підпорядкованості особистого інтересу загальному, забезпечення прав і свобод людини.

Професійна етика бере участь в узгодженні інтересів суспільст­ва й особистості в рамках даної соціальної групи - в цьому також полягає одна з її соціальних функцій.

Професійна етика працівників міліції має свої традиції, більш-менш давні, які свідчать про наявність спадковості основних етич­них норм, вироблених представниками правоохоронних професій протягом сторіч. Вона здійснює зв'язок і спадкоємність моральних цінностей у моральних стосунках, які виникають в процесі трудової діяльності суспільства, - це теж одна з найважливіших її соціальних функцій.

Оскільки основним завданням професійної етики є сприяння найбільш успішному виконанню фахових обов'язків працівників міліції, то звідси випливає необхідність виробити у кожного з них навики до самостійної орієнтації в поведінці, виборі способів і найбільш ефективних методів досягнення службових цілей. Іноді цей Пік даного виду діяльності характеризують як професійний такт.

Професійний такт працівників органів внутрішніх справ являє собою важливу частину професійної майстерності і є необхідною умовою успішного здійснення професійної етики. На цій підставі іноді ототожнюють професійну етику і професійний такт, а часом і етикет. Поняття такту в поведінці пов'язане з характеристикою доцільності вибору тих або інших форм культурного і морального спілкування. Ми називаємо працівника тактовним, якщо він вміє делікатно, не принижуючи іншу людину, висловити навіть непри­ємну оцінку, якщо він не прагне будь-яким способом категорично нав'язувати свою точку зору співрозмовнику (навіть якщо впевне­ний у правильності своїх поглядів), а намагається переконати його.

Такт - це своєрідний психологічний аспект поведінки особисто­сті працівника. Професійний такт пов'язаний з умінням діяти в конкретних умовах тих або інших ситуацій фахової діяльності, по­єднаний з індивідуальними якостями об'єкта праці (коли об'єктом трудової діяльності виступає людина), обираючи найдоцільніші прийоми і способи впливу на особистість. Такт - це невід'ємна час­тина професійної майстерності працівників органів внутрішніх справ.

Професійний такт і етикет є важливими передумовами най­більш повного дотримання професійної етики і забезпечення служ­бової діяльності в цілому.

Говорячи про етикет, звичайно мають на увазі форми стосунків між людьми або «правила пристойності». Узвичаєних правил культури поведінки не так вже й багато, навчитися додержуватися їх може кожен. Це, насамперед, правила ввічливості. Головним, що визначає застосування правил культурної поведінки, є необхідність завжди враховувати інтереси людей, які нас оточують. Тому потрі­бно прагнути не заважати іншим людям працювати, відпочивати, виконувати ті або інші завдання, корисні для суспільства, не пору­шувати спокій або гарний настрій оточуючих.

Вміння поводити себе в суспільстві передбачає поєднання при­родності поведінки з повагою до оточуючих. Тактовний працівник поводиться невимушено і, разом з тим, уникає ситуацій, які можуть поставити кого-небудь в незручне становище, образити чи прини­зити. Тактовність вимагає, щоб людина утримувалася від втручан­ня в чужі справи в тих випадках, коли це не загрожує суспільству чи інтересам окремих людей. Тактовна людина скромна і поступлива, але не настільки, щоб забути про почуття власної гідності, яке пе­редбачає не тільки повагу до себе, але й до всіх оточуючих.

Тактовний працівник органів внутрішніх справ як ділову, так і приватну розмову веде в спокійному і дружелюбному тоні, підкрес­люючи свій інтерес до співрозмовника і його проблем. Відомий австрійський психолог А.Адлер говорив, що людина, яку не цікавлять долі інших людей, відчуває величезні труднощі в житті і завдає великої шкоди оточуючим.

Правила етикету мають фахові особливості: працівники органів внутрішніх справ, наприклад, вітають один одного віддаючи честь, звертаються називаючи звання; учень вчителя - по імені і по батько­ві; в умовах медичної діяльності лікарю доводиться, в розмові з ко­легами, при хворому користуватися латинськими термінами і т.д.

Професійна етика є складовою частиною реального суспільно­го середовища, яке оточує кожного члена суспільства, несучи в собі конкретні риси всього укладу життя суспільства - економічних від­носин, форм розподілу, обслуговування, стану ідеології, моральних стосунків, права, правоохоронної і судової практики.

Професійна етика - це сукупність соціально обумовлених мора­льних норм поведінки працівників органів внутрішніх справ, які в процесі застосування терплять постійні зміни, набувають різнома­нітного характеру. Ці норми безпосередньо, повсякденно вплива­ють на мотиви їхньої поведінки, стимулюючи діяти відповідним чином. Суспільне призначення служби в органах внутрішніх справ полягає в забезпеченні ефективного здійснення завдань і функцій Української держави в сфері охорони правопорядку шляхом сум­лінного виконання працівниками органів внутрішніх справ покла­дених на них службових повноважень. Норми професійної етики дбають про позитивний імідж та авторитет органів внутрішніх справ і державної служби в цілому.

Висновки

Отже, професійна етика є наукою про моральнісне добро і зло, про здійснення його в поведінці особистості. Вона досліджує кінцеву мету життя людини і її поведінки, оскільки веде до досягнення цієї мети чи відхилення від неї. Мораль регулює відносини і поведінку людей через понят­тя «моральної оцінки», яка здійснюється зовні як від громадсь­кої думки, так і від моральності самої особистості. З огляду на це вона завжди прагне обмежити агресивні та егоїстичні устремління людей, формуючи конкретну систему моральних законів поведінки.

Естетичне впливає на розвиток людини, розкриває принципи пізнання естетичних об’єктів. Естетика дає знання як поводитися у світі, як одягатися зі смаком, як красиво і зручно організувати своє робоче місце, сприяє розвитку духовного світу особистості.

Дата добавления: 2014-01-04