Тема 6. Програмування національної економіки

Мета теми: з‘ясувати принципи та конкретні прийоми розробки програм і їх реалізації.

Основні терміни і поняття теми: програмно – цільовий метод планування; цільова комплексна програма; довгострокові, середньострокові, короткострокові програми; комплексність; альтернативність; керованість; ресурсне забезпечення; організаційно – економічний механізм управління процесом реалізації; ціль програми; контроль програми; етапи програмування; класифікація цільових комплексних програм; корегування програм; методика та організація розроблення програм; оцінка ефективності варіантів програм.

Зміст теми:

Сутність програмування економіки полягає: в аналізі стану національної економіки і складанні узагальненого прогнозу на майбутнє; визначенні найраціональнішого з позиції держави варіанта розвитку економіки; розробці і реалізації заходів щодо досягнення поставлених цілей.

Об‘єктивна необхідність програмування національної економіки зумовлена такими факторами: наявністю потреби в глибоких і відносно швидких структурних перетвореннях та недостатньою ефективністю суто ринкових механізмів або їх нерозвиненістю.

Для програмування характерні такі риси, як централізованість і усвідомленість.

Основними завданнями програмування є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісне перетворення національної економіки та стимулювання її розвитку.

Мета програмування національної економіки – досягнення прийнятного для держави варіанта її розвитку.

Основу державного програмування становлять розробка і виконання довгострокових, середньострокових і короткострокових програм економічного та соціального розвитку. Такі форми програмування існують не як субординовані одна відносно іншої, а скоріше як співіснуючі або взаємодоповнюючі одна одну.

Наявність вад ринкового саморегулювання породжує складні соціально-економічні проблеми, вирішення яких пов‘язане з використанням програмно-цільового методу планування, який реалізується через цільові комплексні програми (ЦКП).

Класифікація ЦКП здійснюється за такими основними ознаками: за рівнем, складом, сферою впливу та реалізації, за характером і специфікою проблем і цілей, за термінами використання.

Комплексно-цільова національно економічна програма – це директивний, адресний плановий документ, в якому визначений за ресурсами, виконавцями та строками здійснення комплекс економічних, техніко – економічних, науково – дослідних, техніко – виробничих, організаційно – господарських заходів, у яких, як правило, беруть участь чимало галузей, господарських органів і регіонів, і які дозволяють загальними зусиллями вирішити проблему розвитку національної економіки.

Показники ЦКП входять до складу індикативного плану.

Для розробки і обґрунтування різних варіантів ЦКП використовують: методи економічного аналізу, методи структурного аналізу, балансові методи, методи факторного обґрунтування.

Оцінка ефективності варіантів програм здійснюється двома шляхами: через побудову системи економіко-математичних моделей і розрахунок варіантів по них на ЕОМ; шляхом експертної оцінки.

При визначенні економічної ефективності результатів програми в цілому здійснюється системна оцінка всіх видів результатів програми.

Ефекти КЦП є функцією від економічних, соціальних, науково – технічних, економічних результатів.

Тема 7. Фінансова система національної економіки

Мета теми: з’ясувати механізм державного регулювання національною економікою за допомогою фінансових та грошово-кредитних інструментів

Основні терміни і поняття теми: фінансова політика держави, фінансово-бюджетне регулювання, державні фінанси, державний бюджет, структура видатків державного бюджету, видатки на соціальні потреби, видатки на потреби народного господарства, фіскальна політика, податкова система, дефіцит державного бюджету, державний борг, кредитно-грошова політика, Національний банк, кредитно-грошові інструменти, облікова ставка, емісія грошей, цінове регулювання, методи цінового регулювання.

Зміст теми:

Державне регулювання за допомогою фінансових та грошово-кредитних інструментів є найбільш відомим та розповсюдженим в країнах з ринковою економікою.

Державний бюджет – це річний план державних видатків і джерел їхнього фінансового покриття. Основна частина державних прибутків і витрат здійснюється через державний бюджет, який виконує важливі функції: впливає на перебіг суспільного відтворення, стимулює економіч­не зростання, проводить активну соціальну політику.

Державний бюджет складається з бюджетних доходів і бюджетних видатків.

Функції видатків державного бюджету:

§ регулювання (політичне, господарське, соціальне),

§ забезпечення загальних умов життя суспільства.

Бюджетні доходи поділяються на:

А. Звичайні	Б. Надзвичайні
- Податки	- Кошти від приватизації
- Збори (на право торгівлі, мито, акцизні, тощо)	- Кошти від продажу прав на використання повітряного простору, морської господарської зони іноземцями, державні позики тощо
- Доходи від державної власності, державної
торгівлі
- Внески в державні фонди соціального страхування

Необхідною умовою фінансово-бюджетної політики держави є збала­нсованість бюджету. Перевищення доходів над видатками становить надлишок (профіцит) бюджету. Перевищення видатків над доходами становить дефіцит бюджету.

Як зазначалося вище, податки це важлива стаття доходів дер­жавного бюджету. Держава для регулювання ринкової економіки широ­ко застосовує фіскальну політику, тобто регулювання здійснюється через маніпулювання податковими ставками і видами податків. В період еко­номічного спаду застосовується стимулююча фіскальна політика. Во­на включає: 1) збільшення державних витрат або зменшення податків; 2) сполучення впливу зростання державних витрат і зменшення подат­ків. Тобто, якщо існував збалансований державний бюджет, в період спаду чи депресії фіскальна політика зумовлює бюджетний дефіцит. Навпаки, якщо в економіці спостерігається викликана надлишковим попи­том інфляція, застосовуються стримуюча фіскальна політика, яка вклю­чає: 1) зменшення державних витрат чи збільшення податків; 2) сполучення впливу зменшення витрат держави і зростання податків. Така фіскальна політика орієнтується на збалансований бюджет і навіть на бюджет з позитивним сальдо, якщо перед економікою стоїть пробле­ма контролю над інфляцією.

Грошово-кредитна політика — це комплекс заходів у сфері гро­шового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зро­стання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави:стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості та рівня цін. Тактичною метою є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рів­новаги між попитом і пропозицією грошей. Реакцією держави на економі­чну кон'юнктуру є альтернатива: політика «дорогих грошей» - політика «дешевих грошей». Політика «дорогих грошей» здійснюється зменшен­ням грошової пропозиції за умов інфляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати сукупний попит. Політика «дешевих грошей» здійс­нюється збільшенням грошової пропозиції за умов неповної зайнятості, коли необхідно стимулювати виробництво.

Інструментами грошово-кредитної політики є: емісія грошей, кіль­кісні обмеження кредиту, операції на відкритому ринку, зміна норм міні­мальних резервів, зміна облікової ставки. Суб'єктом грошово-кредитної політики є держава в особі центрального банку й відповідних урядових структур - міністерства фінансів, скарбниці, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депози­тів та інші.

Банківська система України є дворівневою і складається з Націо­нального банку України (НБУ) та інших державних та комерційних бан­ків. Національний банк України є центральним банком України, особли­вим центральним органом державного управління, якому належить визначальна роль у грошово-кредитному регулюванні та організації банків­ської справи. НБУ має статутний капітал у розмірі 10 млн. грн., який є державною власністю. Розмір статутного капіталу може бути змінений за рішенням Ради Національного банку. НБУ є економічно самостійним ор­ганом, який здійснює витрати за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в деяких випадках – також і за рахунок Дер­жавного бюджету. Національний банк є юридичною особою, має відокре­млене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває в йо­го повному господарському віданні. Національний банк не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади та інших банків, а органи державної влади і банки не відповідають за зобов'язаннями НБУ, крім випад­ів, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.

Згідно із Законом України «Про Національний банк України» одер­жання прибутку не є метою діяльності НБУ. Основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також (у межах своїх повноважень) — цінової ста­більності.

Необхідність державного цінового регулювання викликана:

§ недопущенням інфляції,

§ сприянням нормальній конкуренції,

§ підтримкою прожиткового мінімуму.

Методи цінового регулювання:

- спостереження за цінами,

- непрямий вплив шляхом введення або відміни обмежень у зовнішній
торгівлі, зміні податків, розміру емісії грошей,

- санкціонування урядовими органами завищення витрат виробництва
(наприклад, у собівартість включаються завищені амортизаційні спи­сання),

- прямий вплив на ціноутворення шляхом надання субсидій, встановлення податку на додану вартість, встановлення цін на підакцизні товари,

- встановлення державою фіксованих цін і тарифів (наприклад, на електроенергію, телеграфні тарифи тощо).

Дата добавления: 2014-01-04