Лекції та методика їх проведення

Лекція 4. Форми організації навчання у вищій школі

План:

1. Лекції та методика їх проведення.

2. Семінарські та практичні заняття у вищих навчальних закладах.

3. Комплексні форми організації навчання.

Основні поняття теми: лекція, семінарське заняття, практичне заняття, лабораторне заняття.

Основними формами організації навчального процесу у вищих закладах освіти є: навчальні заняття, виконання індивідуальних завдань, самостійна робота студентів, практична підготовка і контрольні заходи.

Основними видами навчальних (аудиторних) занять є: лекція, лабораторне, практичне, семінарське та індивідуальне заняття, консультація. Вищий заклад освіти може визначати й інші види навчальних занять.

Навчальна лекція – це логічно вивершений, науково обґрунтований і систематизований виклад певного наукового або науково-методичного питання, ілюстрований, при необхідності, засобами наочності та демонстрацією дослідів.

Лекція є одним з основних видів навчальних занять і, водночас, методів навчання у вищій школі. Вона покликана формувати у студентів основи знань з певної наукової галузі, а також визначати напрямок, основний зміст і характер усіх інших видів навчальних занять та самостійної роботи студентів з відповідної навчальної дисципліни.

Лекція ( від лат. слова Lесtіо – читання) ще у Стародавній Греції закріпилася як головний спосіб передачі знань учням. Вона отримала свій розвиток у Стародавньому Римі, а потім у середньовічних університетах. Під самим терміном “лекція” в той час розуміли просте “зчитування” з книги або зошита готового тексту. Лекції доповнювались диспутами, повідомленнями учнів і висновками викладачів. Ставлення до лекції, її роль у вищому закладі освіти на різних етапах розвитку вищої школи змінювались. Суперечки про роль і місце лекції не припиняються і в наш час. В аргументах противників лекцій є аспекти, які наводять на роздуми.

Одні автори справедливо критикують лекційний метод за пасивне, некритичне відтворення чужих думок, що не сприяє розвитку творчої пізнавальної діяльності учнів. Інші стверджують, що лекції привчають до школярства, відбивають смак до самостійного добування знань за навчальною і науковою літературою, тому отримані знання не стають міцними. Третя група педагогічних працівників вважає лекцію “засобом від бідності”, оскільки звичайні дисципліни не досить забезпечені сучасною навчальною літературою.

Багато хто, критикуючи лекційний метод, справедливо звертають увагу на неодноманітність аудиторії за потенціальними творчими здібностями, зацікавленням і інтересами. Відтак певний прошарок студентів не в змозі охопити матеріал, поданий викладачем, лише механічно ведуть записи без розуміння того, що вивчають. Інші, володіючи хорошими здібностями, не допрацьовують на лекції, що гальмує їх творчий розвиток. З цими критичними висловами багато в чому не можна не погодитися. Однак, є такі підходи і методи організації педагогічного процесу, які в значній мірі послаблюють вплив недоліків, притаманних лекції.

У вищих навчальних закладах освіти МНС України часто лекції не можна замінити іншими видом занять. Для цього є об’єктивні причини: перехід на підготовку за новими спеціальностями, впровадження у навчальний процес нових положень відомчої науки, нормативних документів тощо. В цих випадках, як правило, не вдається своєчасно забезпечити слухачів і курсантів навчальними посібниками. Тому на лекціях доводиться викладати не тільки наукові основи дисципліни, а й інші питання. Лекція дозволяє оперативно доводити до слухачів, студентів і курсантів найповнішу наукову інформацію. І найголовніше: лекцію не можна нічим замінити у тих випадках, де особливо важливим є особистий емоційний вплив викладача на аудиторію з метою переконати, вплинути на формування тих чи інших поглядів у курсантів та слухачів.

Лекція є найважливішим видом навчальних занять, вона закладає основи наукового пізнання, розкриває фундаментальні питання навчальних дисциплін, у багатьох випадках визначає розвиток творчих здібностей слухачів і курсантів. Лекція – логічно стрункий, систематично послідовний виклад того чи іншого наукового питання, що часто супроводжується демонстрацією дослідів і навчальних посібників. Лекції з дисципліни не можуть повністю вичерпати предмет науки, що вивчається, вони визначають основний зміст і характер всіх інших видів навчальних занять під керівництвом викладачів і самостійної роботи слухачів і курсантів.

Дидактичне призначення лекції полягає в тому, щоб “ввести” курсантів у науку, познайомити з основними категоріями, закономірностями навчальної дисципліни, її методологічними аспектами. В лекціях відбивається діалектичний процес розвитку науки, відображаються нові досягнення науки і техніки, вказуються перспективи розвитку дисципліни, що вивчається, її невирішені проблеми.

В цей час склалися такі основні вимоги до лекцій інформаційного типу:

- науковість – відповідність всіх сторін лекцій сучасному станові науки про предмет, який вивчається, досягнення в області психології і педагогіки відомчої вищої школи;

- поєднання двох засад – освітньої і виховної, які складають методологічний центр лекцій, пов’язують окремі ланцюги і елементи лекцій в структурне єдине ціле;

- інформативність – насиченість лекцій певним обсягом наукової інформації, відібраної у відповідності з цілеспрямованістю викладання і навчальною програмою дисципліни;

- інтенсифікація пізнавальної діяльності курсантів (слухачів), що забезпечує активну роботу кожного з них, усвідомлення, критичне сприйняття викладеного навчального матеріалу;

- логічна структурність, співрозмірність, доказовість і аргументованість, що забезпечуються яскравими, переконливими прикладами і демонстрацією;

- чітка структура і логіка розкриття послідовно викладених питань, методична обробка – виділення головних думок і положень, підкреслення висновків;

- доступність лекцій для сприйняття навчального матеріалу;

- зміст матеріалу, що викладається, повинен бути посильним, тобто відповідати рівню розвитку, запасу знань і уявлень аудиторії, отриманими у процесі засвоєння даного предмету і забезпечуючих дисциплін. Разом з тим, доступність лекцій не можна досягати зниженням наукового рівня викладання;

- наочність, що забезпечується демонстрацією дослідів, раціональним використанням навчальних наочних посібників, технічних засобів навчання, особливо ЕОМ;

- контакт лектора з аудиторією, використання дискретного чи безперервного зворотного зв’язку, що дозволяє хоча б приблизно оцінити сприйняття аудиторією поданих наукових відомостей з тим, щоб, за необхідності, внести відповідні корективи у викладі;

- чітка і зрозуміла мова, стиль і риси поведінки викладача, раціональне використання основних положень ораторського мистецтва.

Структура навчальної лекції залежить від її змісту, характеру викладеного матеріалу і типу лекції. Однак, для більшості видів лекцій педагогічна практика розробила ряд загальних положень. Передусім, до аудиторії доводиться тема лекції, її мета і план, яких належить суворо дотримуватись. Перед викладом кожного питання формується проблема, установлюється її зв’язок з раніше вивченим матеріалом, із забезпечуючими дисциплінами, указується роль, місце призначення даної проблеми у системі підготовки спеціаліста. Розкриття питання може здійснюватися як на ряді прикладів, фактів, явищ, поступово підводячи аудиторію до наукових висновків, тобто просуваючись індуктивним шляхом, так і дедуктивним, з наступним показом можливостей його застосування на конкретних прикладах. Зрозуміло, лектор повинен завжди ураховувати, що індукція і дедукція пов’язані між собою таким же необхідним чином, як синтез і аналіз. Тому лектор, незалежно від характеру дисципліни користується і аналізом і синтезом, а процес індуктивного і дедуктивного розвитку думки супроводжується юридичними доказами, отриманими аналітичним чи синтетичним шляхом.

Обсяг лекційного курсу визначається навчальним планом (робочим навчальним планом), а його тематика – робочою навчальною програмою дисципліни.

Лекційні потоки, як правило, формуються із студентів певного курсу одного напрямку підготовки (спеціальності). У необхідних випадках за рішенням ректора (директора) вищого закладу освіти кілька лекційних потоків можуть об’єднуватися в один або, навпаки, великі потоки можуть бути поділені на менші. Зміст і структурно-логічна послідовність лекцій повинні відповідати затвердженій робочій навчальній програмі.

Викладач, якому доручено читання курсу лекцій, перед початком навчального року (семестру) подає на кафедру (в предметну або циклову комісію) конспект лекцій (в окремих випадках анотований тематичний план) лекційного курсу, контрольні завдання для проведення передбаченого навчальним планом проміжного та підсумкового контролю, інші методичні матеріали, які забезпечують реалізацію робочої навчальної програми.

Лектор зобов’язаний дотримуватись робочої навчальної програми щодо тематики і концептуальних основ змісту лекційних занять. Він вільний у виборі форм, методів і засобів донесення навчального матеріалу студентам.

Лекція визначає шляхи здійснення усіх видів і форм навчання у вищому навчальному закладі. Вона закладає основи розуміння і ставлення до предмету.

Методично лекція повинна відповідати таким основним вимогам:

- бути на сучасному рівні розвитку науки,

- мати закінчений характер (висвітлення певної теми),

- бути внутрішньо переконливою (аргументація),

- викликати інтерес у студентів до науки,

- містити добре продумані ілюстративні приклади,

- спрямовувати студентів на самостійну роботу,

- бути доступною і зрозумілою.

Лектор має враховувати рівень підготовки слухачів. Від лекції до лекції треба підвищувати науковий рівень викладання і спостерігати чи посильна вона для більшості студентів. Від курсу до курсу інформативний об’єм має збільшується. В лекції мають бути враховані: перспективність науки; емоційне навантаження; кульмінаційні моменти; експеримент; наочність; використання дошки; кіно-, відео-, діафільмів; особливості аудиторії. Виходячи з особливостей аудиторії та композиції лекції, викладач має моделювати свою поведінку.

Готуючись до лекції, лектор розробляє план, розраховує час, виділяє головні думки, приклади. Молоді викладачі повинні мати повний конспект; добре, якщо молодий викладач себе прослухає (зробить аудіозапис), виробить певний темп (60-80 слів за хвилину).

Динаміка лекції. Лекція включає чотири фази: початок сприймання – 4-5 хвилин, оптимальна активність сприйняття – 20-30 хвилин, фаза зусиль - 10-15 хвилин, фаза стомлення. Починати активізацію аудиторії треба у фазі зусиль. Водночас дуже важливо продумати початок і кінець лекції, чергувати роботу і відпочинок, моменти підвищеної уваги і послаблення; весь процес ведення лекції вимагає від викладача доброзичливого ставлення до слухачів.

Лекція – найважча форма роботи, оскільки лектор завжди виступає одночасно в кількох ролях: оратора, який переконує аудиторію, пропагує науку, захищає або відкидає твердження; вченого, який розглядає явища і факти, положення, закономірності, спонукає, дає поштовх науковому мисленню студентів, їх самостійності і творчості; педагога, який озброєний матеріалом високої виховної наукової цінності, добре знає свою аудиторію, володіє дієвою методикою викладання; психолога, який відчуває аудиторію в цілому і кожного студента зокрема і використовує знання людської психіки для реалізації головних задач навчання та виховання.

У практиці вищої школи розповсюдженими є такі види лекцій.

Лекція-бесіда або діалог з аудиторією – найбільш проста форма активного залучення слухачів до навчального процесу. Бесіда як метод навчання відома з часів Сократа; вона передбачає безпосередній контакт викладача з аудиторією. її перевага полягає у тому, що вона дозволяє прикути увагу слухачів до найбільш важливих питань з теми, визначити зміст і темп викладу навчального матеріалу з урахуванням особливостей аудиторії. Участь слухачів в лекції можна забезпечити різними прийомами.

Друга форма – запрошення до колективного дослідження (“мозкова атака”). Викладач пропонує слухачам спільно вивести те чи інше правило, закономірність процесу, явища. При цьому він звертається до досвіду і знань аудиторії. Уточнюючи і доповнюючи відповіді, викладач підводить теоретичну базу під практичний колективний досвід, записує висновки на дошці (за традиційної форми лектор викладає сам). Звичайно, у такому випадку часу витрачається більше, але його можна зекономити, не зупиняючись на деталях. У процесі “мозкової атаки” відзначається велика активність студентів.

Лекція-дискусія. На відміну від попереднього прийому, у цій ситуації викладач не тільки використовує відповіді слухачів на його питання, а й організовує вільний обмін думками в інтервалах між логічними розділами. Це пожвавлює навчальний процес, активізує пізнавальну діяльність аудиторії, дозволяє викладачеві керувати колективною думкою, використовуючи її з метою переконання, долаючи негативні установки і помилкові думки деяких студентів. Зрозуміло, що ефект досягається лише за умови правильного добору питань для дискусії та вдалого, цілеспрямованого керівництва нею. Питання ставляться залежно від контингенту аудиторії.

Лекція з розбором конкретних ситуацій – один із способів активізації навчально-пізнавальної діяльності слухачів. За формою така лекція є дискусією, однак для обговорення викладач ставить не питання, а наводить конкретну ситуацію. Ця ситуація представляється усно або у фрагменті відеозапису і містить у собі достатню інформацію для оцінки явища і його обговорення. Викладач намагається розв’язати дискусію. Іноді обговорення мікро ситуації використовується як своєрідний пролог до наступної частини лекції. Це необхідно для того, щоб зосередити увагу аудиторії на окремих проблемах, підготувати до творчого сприймання матеріалу. Як правило, ситуація добирається досить гостра (конфліктна). Але потрібно пам’ятати, що на обговорення не повинно витрачатися багато часу; не можна також допускати, щоб дискусія відхилялась від теми. Треба пам’ятати, що основним змістом заняття є лекційний матеріал.

Лекція із застосуванням техніки зворотного зв’язку. Прикладом такої лекції може бути програмоване навчання, де лектор має можливість отримати інформацію про реакцію аудиторії на поставлене питання за допомогою технічних засобів. Можна також рекомендувати такий прийом, як постановка питань на початку лекції чи після кожного її розділу. Якщо відповідь є правильною, викладач продовжує виклад, якщо ж ні – ставить питання і підводить підсумки.

Лекція-консультація. Така лекція проводиться з практичних тем або з тем з практичною спрямованістю. Лектор викладає основні моменти, а потім студенти задають питання. На це можна виділити 50% часу. В кінці лекції викладач підводить підсумки (наприклад, лекція про передовий досвід).

Лекцію прийнято вважати пасивною для слухачів формою роботи, і вже тому вона є однією з важких форм навчання. Насправді ж змістовна, досконала за формою лекція є активним методом навчання і виховання майбутніх вчителів. За останні роки педагогіка отримала багато можливостей добирати нові факти, гіпотези з усіх, так званих пограничних галузей, предметом яких зрештою є виховання людини (використання елементів з психології, соціології, біології, встановлення між предметних зв’язків, постановка між предметних проблем). Власне лекція з усім джерелом методичних питань і компонентів здатна активізувати дані суміжних наук, досвід передової практики, особистий досвід студентської аудиторії, сплав яких забезпечує реалізацію головної задачі: готувати вчителя-майстра, професіонала. Такою лекцією є проблемна лекція. На проблемній лекції включення мислення студентів здійснюється викладачем за допомогою створення проблемних ситуацій. Засобом управління мисленням студентів на навчально-проблемній лекції є система заздалегідь підготовлених викладачем проблемних та інформаційних запитань.

Проблемні питання – це такі, що вказують на сутність навчальної проблеми, на сферу пошуку невідомого. Вони спрямовані в майбутнє – у бік пошуку поки що невідомого студенту нового знання, умов або способів діяльності. Такі лекції мають великий виховний потенціал. У дискусіях виявляються сильні сторони студентів, ступінь їх обдарованості, моральної вихованості.

Одним з шляхів активізації роботи студентів є використання структурно-логічних схем. Бажано множити ці схеми і розповсюджувати їх серед студентів.

Активізація пізнавальної діяльності студентів можлива за допомогою опорних сигналів. Для кожної тем лекції розробляється лист з опорними сигналами та лист взаємоконтролю.

Час, відведений на лекцію, може поділятися на 2 частини. У перші 30-40 хвилин викладач, використовуючи слайди, схеми викладає весь матеріал з теми. В цей час студенти слухають, але не конспектують. У другій частині лекції (20-30 хв.) викладач у стислій формі, використовуючи опорні сигнали, викладає, а студент фіксує матеріал.

Стимулює розумову діяльність студента і стиль спілкування викладача. Такий стиль характеризується: оптимальністю вимог, педагогічним оптимізмом, емоційним відгуком, формуванням колективних форм стосунків студентів у навчальному процесі, створенням в колективі атмосфери емоційної напруги, що приводить до успіху, утвердження мажорного стилю життя в аудиторії, емоційною контактністю взаємин викладачів та студентів.

Лекції з педагогіки специфічні порівняно з лекціями з інших дисциплін (гуманітарних або точних). Ця специфіка витікає з мистецтва виховання людини, дитини. Методика викладання лекцій з педагогіки за стилем, інструментуванням відрізняється від інших методик хоча б тим, що головний предмет лекції – людина, вплив на неї з метою реалізації ідеалу, конкретних державних завдань.

Як правило, вивчення дисципліни починається із вступної лекції. Вона ознайомлює аудиторію із цілеспрямованістю дисципліни, її роллю і місцем у системі інших навчальних дисциплін, в ній подається короткий огляд змісту, визначається предмет і метод науки, що викладається, ставляться наукові проблеми, висуваються гіпотези. У вступній лекції акцентується увага на зв’язок дисципліни з належною діяльністю випускників у МНС, дається короткий історичний нарис розвитку науки, що вивчається, і самої дисципліни. В ній необхідно підкреслити особливості дисципліни, загальні методи роботи над нею, дати характеристику рекомендованих підручників і навчальних посібників, навчально-лабораторної бази. Цей вступ до дисципліни допомагає слухачам і курсантам уявити загальний зміст і структуру дисципліни; орієнтує їх на самостійну роботу, становить завдання з виконання навчальних контрольних заходів (контрольних робіт, заліків, іспитів, курсових робіт). При розробці вступної лекції не можна допускати декларативності, схематизації її змісту, перевантажувати лекції великою кількістю прикладів і цитат.

Зі складних, змістовних дисциплін в кінці значного розділу чи всієї дисципліни можуть читатися оглядово-повторювальні лекції. В них відображаються ключові питання теоретичного характеру, які складають науково-роз’яснювальну основу даної дисципліни, виключаючи другорядний матеріал і деталі. В цих лекціях можуть даватися також наукові узагальнення, які у попередніх лекціях, за якихось умов, були випущені. Оглядово-заключна лекція – це не короткий екскурс в раніше вивчений матеріал, а систематизація знань на більш високому рівні. На такій лекції вдається чітко сформулювати матеріал системно, у курсантів та слухачів складається цілісне уявлення про предмет, який вивчається. У такій лекції корисно виділити найбільш важливі для сприйняття питання, які мають принципове значення в підготовці слухачів і курсантів за фахом. Необхідно наголосити на перспективі розвитку науки, що вивчається, зробити огляд невирішених проблем.

В навчальному процесі можуть застосовуватись лекції, які дозволяють суттєво активізувати пізнавальну діяльність курсантів (слухачів). До них відносять: проблемну лекцію, лекцію-візуалізацію, лекцію вдвох, лекцію з раніше запланованими комплексами, лекцію-прес-конференцію, оглядово-установчу лекцію.

Лекція проблемного характеру на відміну від інформаційної, призначена не лише для повідомлення курсантам (слухачам) навчальної інформації у вигляді готових знань, а і для залучення до спільної творчої роботи з викладачем. У цьому випадку курсант не просто переробляє навчальний матеріал, а немов би відкриває його сам.

На проблемній лекції викладач за планом складає проблемні ситуації, які ставлять курсанта в становище людини, котра ставить сама собі питання з недостатньо відомих для неї наукових знань, і знаходить способи “здобування” відповіді на задане питання. Викладач на лекції створює умови, за яких учень самостійно виявляє протиріччя вихідних даних сформульованих у навчальній програмі. Завдяки методичним заходам (висунення гіпотез, звернення “за допомогою” до аудиторії) викладач заохочує аудиторію до спільних роздумів, дискусії. Він використовує діалогічне спілкування у формі живого діалогу в ході лекції чи діалогу (курсант собі ставить питання, дає відповідь на нього або фіксує його в конспекті для послідуючого зв’язування в процесі самостійної роботи). Діалогічне включення викладача (забезпечення зовнішнього діалогу) у спілкування з аудиторією можливе при виконанні деяких умов. Передусім, викладач ставить самого себе у становище “співрозмовника”, який переслідує мету поділитися з курсантами своїми аргументами, знаннями, які дають право кожному на особисту думку по проблемі, що розглядається. Викладач всіма своїми діями показує, що у цьому доводі від особисто зацікавлений.

Курсанти (слухачі) на лекції можуть брати участь у розв’язанні проблемної ситуації, висуваючи свої гіпотези або аналізуючи результати. Але, навіть якщо вони не роблять цього, а лише стежать за думкою викладача, все одно вони тим самим будуть брати певну участь у розв’язанні поставленої проблеми.

Навчальна дисципліна, яка містить проблемні лекції, сприяє творчому засвоєнню предмета науки, методів придбання нових знань і умінь у контексті наступної професійної діяльності. Значення проблемної лекції полягає не лише в тому, що вона активізує пізнавальну діяльність слухачів та курсантів, але і у тому, що мотивує саме творчу діяльність.

Навчальна інформація у лекції-візуалізації подається не стільки у словесній формі, скільки у наочних образах. Вона розвиває здатність творчо перетворювати, більш компактно компонувати усну і писемну інформацію за рахунок систематизації, концентрації і виділення принципово вагомих елементів матеріалу, який вивчається, а також формує уміння розгортати цей образ у систему адекватної розумової і практичної діяльності. Наочні образи створюються викладачем на плакатах, аудиторній дошці, або за допомогою засобів статичної і динамічної проекції. У ході лекції викладач лише коментує підготовлений візуальний матеріал. Головна складність подібного типу лекції полягає у відборі і підготовці системи засобів наочності, а також у дидактично обґрунтованій режисурі показу і комплектування візуальної інформації. Окрім того, курсанти (слухачі) повинні забезпечуватися своєрідними конспектами (бланк-конспект).

2. Семінарські та практичні заняття у вищих навчальних закладах

Обов’язковий компонент процесу навчання у вищій школі – практичні заняття, призначені для поглибленого вивчення тієї чи іншої дисципліни. Термін “практичне заняття” включає також такі види занять, як лабораторна робота, семінарське заняття, практикум. Аудиторні практичні заняття відіграють провідну роль у формуванні навичок та застосуванні набутих знань. Практичні заняття логічно продовжують роботу, розпочату на лекціях. Усі форми практичних занять призначені для відпрацювання практичних дій.

Якщо лекція закладає основи наукових знань в узагальненій формі, то практичні заняття мають на меті розширити, уточнити ці знання, виробити професійні навички.

Практичні заняття розвивають наукове мислення та мову студентів, дають змогу перевірити їх знання, у зв’язку з чим вправи, семінари, лабораторні роботи є важливим засобом достатньо оперативного зворотного зв’язку.

Семінарські заняття отримали назву від латинського cетіпаrіит, що у перекладі означає “розсадник”. Їх проводили у давньогрецьких та римських школах як поєднання диспутів, повідомлень учнів, коментарів та висновків викладачів. У перших університетах середньовіччя поряд зі слуханням лекцій студенти заохочувались до участі в диспутах, які допомагали відпрацьовувати вміння доводити, переконувати. Зміст суперечок та діалогів характеризувався схоластичністю, але їх навчальний вплив був незаперечним.

Головна мета семінарських занять – сприяння поглибленому засвоєнню студентами найбільш складних питань навчального курсу, спонукання студентів до колективного творчого обговорення, оволодіння науковими методами аналізу явищ і проблем, активізування до самостійного вивчення наукової та методичної літератури, формування навичок самоосвіти.

У процесі підготовки до семінару студенти самостійно відпрацьовують літературу (навчальну, методичну, наукову), вчаться критично оцінювати різні джерела знань. Дидактична цінність семінарів полягає також у тому, що за незначної кількості студентів (академічна група) викладач може плідно впливати на аудиторію як в освітньому, так і у виховному плані.

Під семінарським заняттям розуміють форму навчального заняття, за якої викладач організовує дискусію із завчасно визначених тем, до яких студенти готують тези відповідей або індивідуально виконані реферати-доповіді. Такі семінари називають також семінарами-дискусіями.

Семінари-практикуми присвячені обговоренню різних варіантів розв’язання практичних ситуаційних задач і завдань. План семінару повідомляють студентам заздалегідь для усвідомлення логіки поступового, послідовного розвитку теми. Обов’язково повідомляють необхідні наукові та методичні джерела з теми, додаткову літературу, за допомогою якої можна поглибити знання з теми. Доцільно також давати індивідуальні творчі завдання з теми семінарського заняття. На семінарі слід обговорювати найбільш суперечливі проблеми. З погляду розвивальної мети навчання семінарські заняття розвивають самостійність мислення, уміння аргументувати та відновлювати свою думку, вести коректну дискусію тощо.

Семінару притаманні чотири основні функції:

- поглиблення, конкретизація, систематизація знань, набутих на лекціях і під час самостійної роботи;

- розвиток навичок самостійної роботи;

- заохочення до наукових досліджень;

- контроль за якістю засвоєння студентами матеріалу.

За формою семінари можна проводити у вигляді розгорнутої бесіди за планом або у вигляді невеликих доповідей студентів з подальшим обговоренням учасниками семінару. Якщо виступи неодноскладові й ґрунтуються на застосуванні додаткових джерел, то їх вже можна розглядати як короткі доповіді. Метод доповідей передбачає обмін думками та дискусію із суперечливих положень, тобто живу бесіду. Викладач заздалегідь повідомляє студентам, у якій формі він чекатиме відповіді на те чи інше запитання (реферату, анотації, рецензії) акцентує увагу на оцінці та обговоренні. При цьому викладач керує дискусією, коректно ставиться до думок студентів, припускає їх право на помилку, на яку тактовно вказує, та на власну думку. Майстерність викладача виявляється також у залученні до обговорення всіх студентів незалежно від того, як вони навчаються. Для “слабких” студентів доцільно створювати ситуації психологічного переживання успіху, які надають упевненість у своїх силах.

Саме на семінарських заняттях найкраще реалізується принцип спільної діяльності у процесі групової навчальної роботи, який передбачає колективні зусилля для розв’язання того чи іншого складного питання.

Спецсемінар, спецкурс проводять на старших курсах – це спеціально організоване спілкування науковців початківців з певної проблеми. Успіх спецкурсу залежить від того, хто ним керує. Спецкурс набуває рис наукової школи, яка привчає студентів до колективного мислення, спільних зусиль для досягнення необхідної мети.

Під час оцінювання якості семінарського заняття, а також у ході підготовки до нього доцільно використовувати такі критерії:

- цілеспрямованість – висунення проблеми, намагання поєднати теоретичний матеріал з його практичним використанням у майбутній професійній діяльності;

- планування – виокремлення основних питань, пов’язаних з профілюючими дисциплінами, наявність новинок у списку літератури тощо;

- організація семінару – уміння започаткувати та підтримувати дискусію, конструктивний аналіз усіх відповідей студентів, наповненість навчального часу обговоренням проблем, поведінка самого викладача;

- стиль проведення семінару – пожвавлений, з постановкою гострих питань, з дискусією або млявий, який не викликає інтересу;

- ставлення викладача до студентів – поважне, врівноважене, в міру вимогливе чи байдуже;

- ставлення студентів до викладача – поважне чи байдуже, критичне;

- управління групою – викладач швидко встановлює контакт з учасниками семінару, впевнено та вільно тримається, взаємодія з групою має педагогічно доцільний характер та охоплює всіх студентів чи, навпаки, робить багато зауважень, розмовляє на підвищених тонах, спирається в роботі на кількох студентів, а інші залишаються пасивними;

- коментарі та висновки викладача – кваліфіковані, доказові, переконливі чи, навпаки, некваліфіковані, неістотні, не містять теоретичних узагальнень;

- записи студентів – чи ведуть студенти записи систематично, інколи, зовсім не ведуть.

Семінарські заняття можна класифікувати:

1. Залежно від складності, об’єму і вимог: просемінари (підготовчі); власне семінари; міжпредметні семінари.

2. Залежно від мети: семінар-повторення і систематизації знань; семінари вивчення нового матеріалу; мішані (комбіновані).

3. За формою проведення: семінар-бесіда; семінар-обговорення (реферативний); коментоване читання; диспут; розв’язування задач; комбінований; міжпредметний семінар та його різновид – семінар-конференція.

Професійна підготовка студентів значною мірою реалізується на практичних та лабораторних заняттях.

Лабораторні роботи (від лат. – труд, праця, робота, трудність) самою своєю назвою вказують на поняття, яке склалося ще в давні часи, і пов’язані з застосуванням розумових, трудових, фізичних зусиль, спрямованих на розв’язання наукових завдань. Лабораторні заняття – форма навчального заняття, за якої студент під керівництвом викладача особисто проводить природничі або імітаційні експерименти чи досліди з метою підтвердження окремих теоретичних положень цієї навчальної дисципліни, набуває практичних навичок роботи з лабораторним устаткуванням, обладнанням, обчислювальною технікою, вимірювальною апаратурою, методикою експериментальних досліджень у певній предметній галузі.

Лабораторні роботи мають особливо яскраву специфіку залежно від конкретної навчальної спеціальності, отже, на цю форму навчання більше впливають частинні методики, ніж загальнопедагогічні рекомендації. Саме практичне заняття проводиться у навчальному закладі або на місцях практики студентів і має на меті навчити розв’язувати специфічні завдання за профілем спеціальності.

Практичне заняття – форма навчального заняття, за якої викладач організує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень навчальної дисципліни та формує вміння і навички практичного застосування їх через індивідуальне виконання студентами відповідно сформульованих завдань.

Лабораторні та практичні заняття проводять зі студентами, кількість яких не перевищує половини академічної групи.

Розгляд змісту навчання як цілісної структури диктує необхідність комплексної організації навчального процесу, органічної єдності різних форм навчання, взаємозв’язку лекційних, семінарських і практичних занять, поєднання навчальних занять та педагогічної практики.

Дата добавления: 2014-01-04