Та їх інструменти

Методи прямого державного регулювання економіки

У складі прямих методів ДРЕ виділяють адміністративний та бюджетний методи державного регулювання економіки.

АдмІнІстративний метод державного регулювання економіки

Адміністративний метод державного регулювання представляє собою сукупність дій адміністрації держави (регіону), спрямованих на збалансованість інтересів господарюючих суб’єктів за допомогою нормативних актів, указів та розпоряджень. Адміністративні міри базуються на силі державної влади та включають в себе міри заборони, дозволу та примусу.

Адміністративний метод покликаний:

· встановити межі приватного підприємництва з метою запобігання об'єктивно властивих йому недоліків;

· регламентувати взаємини між різними виробниками, виробниками і споживачами з метою захисту їх інтересів від недобросовісного бізнесу;

· захистити від незаконного втручання державних і суспільних структур у підприємницьку діяльність;

· ввести обов'язкові економічні і соціальні стандарти і санітарні норми;

· забезпечити антимонопольні заходи.

Усі інструменти адміністративного методу прийнято поділяти на економічні і правові (див. рис. 6.4).

Адміністративні економічні заходи передбачають використання регуляторів, що регламентують вимоги до організації господарської діяльності, до якості продукції (робіт, послуг).

Адміністративними правовими називають заходи регулювання, за допомогою яких встановлюються суворі правила і обмеження при здійсненні господарської діяльності і міри відповідальності за їх порушення.

Державне замовлення як інструмент регулювання

Державне замовлення – це засіб державного регулювання економіки шляхом формування на конкурсній (договірній) основі складу та обсягів товарів, робіт і послуг, необхідних для забезпечення пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на їх поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб’єктів господарської діяльності України всіх форм власності.

Державні замовники – Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та інші установи – головні розпорядники коштів державного бюджету.

Виконавці державного замовлення – суб’єкти господарювання всіх форм власності (резиденти або нерезиденти), які виготовляють або поставляють товари (роботи, послуги) для задоволення пріоритетних державних потреб.

Отже, можна сказати, що за формою державне замовлення – це договір, що укладається між державою, від імені якої виступає певне міністерство (відомство) або адміністрація регіону, з підприємством (організацією) на виробництво (надання) певного виду й обсягу продукції або послуг; а за своєю суттю державне замовлення – це спосіб прямого державного регулювання господарських зв'язків між державою-замовником і підприємством-виконавцем; форма співпраці держави і підприємства (організації).

Механізм державних замовлень широко використовується в багатьох країнах світу як метод прямого впливу держави на суб’єктів ринку, наприклад, у Франції, США, Італії і ін. В Україні держзамовлення були впроваджені в 1987 році і спочатку носили характер обов'язкових директивних завдань. Виконавців держзамовлення держава забезпечувала фінансовими ресурсами і надавала пільги. Питома вага продукції, що вироблялася за державним замовленням, була чималою і складала 100%, поступово вона скорочувалася до 70-80%, 30-50%. На поступове скорочення питомої ваги держзамовлення вплинуло зародження ринкових відносин, зниження монополії державної торгівлі і ролі міністерств і відомств. З 1993 року в Україні було впроваджено поняття держзамовлення і держконтракт (державна закупівля).

Держзамовлення зазвичай фінансується з власних джерел підприємства, а держава надає при цьому певні привілеї, пільги (в оподаткуванні, кредитуванні, гарантуванні ринку збуту); виконавцям держзамовлення держава гарантує реалізацію виготовленої продукції.

Державна закупівля фінансується з державного бюджету. Виконавець держконтракту централізовано забезпечується фінансовими ресурсами, використання яких контролюється державою. Саме тому, такий інструмент державного регулювання розглядається у складі інструментів бюджетного методу.

Державне замовлення розміщується на конкурсних принципах і договори укладаються з тими підприємствами, які забезпечують найкращі умови їх виконання та найкращі результати.

Основним нормативно-правовим актом, що регулює питання у сфері державних замовлень є Закон України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» №3205-IV від 15.12.2005 р.

Так, згідно із зазначеним нормативно-правовим актом, пріоритетні державні потреби – це потреби України в товарах, роботах, послугах, необхідних для розв’язання найважливіших соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Обсяги коштів для закупівлі необхідних товарів, робіт і послуг передбачаються в Законі про Державний бюджет України на поточний рік і визначаються КМУ відповідними рішеннями про використання позабюджетних джерел фінансування.

Ліцензія як інструмент регулювання

Законодавством України (Законом України «Про ліцензування окремих видів підприємницької діяльності» та Законом України «Про підприємництво») визначено, що ліцензуванню підлягають ті види підприємницької діяльності, які безпосередньо впливають:

· на здоров'я людини;

· на навколишнє природне середовище;

· на безпеку держави.

Тобто, щоб займатися відповідним видом господарської діяльності необхідно отримати дозвіл (ліцензію) та дотримуватися ліцензійних умов – умов та правил здійснення даного виду діяльності, які встановлені Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом.

Ліцензія – це документ, що видається відповідним органом, уповноваженим КМУ, відповідно до якого власник ліцензії має право займатися тим видом підприємницької діяльності, що зазначений у документі протягом визначеного терміну на умовах дотримання ним ліцензійних умов.

В Україні ліцензуванню підлягають близько 63 видів господарської діяльності, серед яких, зокрема, є такі:

v виготовлення й реалізація лікарських засобів;

v виготовлення пива, алкогольних напоїв, а також виготовлення й реалізація спирту етилового, коньячного й плодового;

v виготовлення тютюнових виробів;

v медична практика, ветеринарна практика;

v юридична практика;

v створення й зміст ігрових закладів, організація азартних ігор;

v міжнародні перевезення пасажирів і вантажів залізничним і автомобільним (крім країн СНД), повітряним, річковим, морським транспортом;

v виготовлення й ввіз бланків цінних паперів, документів суворої звітності й знаків поштової оплати, а також матеріалів і напівфабрикатів для їхнього виробництва;

v видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів, виготовлення й реалізація виробів з їхнім використанням;

v аудиторська й страхова діяльності;

v виготовлення ветеринарних медикаментів і препаратів;

v діяльність, пов'язана з організацією іноземного й закордонного туризму;

v здійснення операцій з металобрухтом;

v посередництво в працевлаштуванні на роботу за кордоном.

Термін дії ліцензії встановлюється органом, що видав ліцензію, але не може бути меншим за три роки.

Для одержання ліцензії до відповідного органу ліцензування подається заява, у якій вказуються:

• для громадянина-підприємця – прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані, а для юридичної особи – найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, організаційно-правова форма, ідентифікаційний код;
• вид діяльності, на здійснення якої заявитель бажає отримати ліцензію;
• термін дії ліцензії.

Крім заяви, підприємцям-громадянам необхідно представити такі документи:

• копії документів, що засвідчують рівень утворення й кваліфікації, необхідний для здійснення певного виду підприємницької діяльності;
• копії посвідчення про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності.

Ліцензія видається після ухвалення рішення про її видачу й подання заявителем в орган, що видає ліцензію, документа про внесення плати за видачу ліцензії. Розмір плати за видачу ліцензії встановлюється Кабінетом Міністрів України.

При втраті ліцензії або зміні яких-небудь відомостей, зазначених у документі, суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний у 10-денний строк подати заяву про видачу дубліката (при втраті) або переоформлення ліцензії.

Патент як інструмент регулювання

Крім ліцензії, для здійснення діяльності у сфері оптової та роздрібної торгівлі, діяльності з обміну наявних валютних цінностей, а також діяльності з надання послуг у сфері ігорного бізнесу та побутових послуг, необхідно одержати торговельний патент (порядок одержання патенту визначається Законом "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності").

Для одержання торговельного патенту необхідно представити в податкові органи за місцем проведення підприємницької діяльності відповідну заяву, яка повинна містити такі реквізити:

· найменування суб'єкта підприємницької діяльності;

· витяг з установчих документів про юридичну адресу суб'єкта підприємницької діяльності, а у випадку, якщо патент здобувається для структурного (окремого) підрозділу, із вказівкою цього місця;

· вид підприємницької діяльності, здійснення якого вимагає придбання торговельного патенту;

· найменування документа про повну або часткову оплату вартості торговельного патенту.

Установлення будь-яких додаткових умов для придбання торговельного патенту не дозволяється.

Торговельний патент видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності державними податковими органами за місцем розташування цих суб'єктів або місцем розташування їх структурних підрозділів; суб'єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торговельну діяльність або надають побутові послуги (крім пересувної торговельної мережі), – за місцем розташування пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг; а суб'єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торгівлю через пересувну торговельну мережу, – за місцем реєстрації цих суб'єктів.

Пунктами продажу товарів відповідно до згаданого Закону вважаються:

· магазини й інші торговельні мережі, що перебувають в окремих приміщеннях, будовах або їхніх частинах і мають торговельні зали для покупців або використовують для торгівлі його частину;

· кіоски, намети й інші малі архітектурні форми, що займають окремі приміщення, але не мають вбудованого торговельного залу для покупців;

· автомагазини, розвезення й інші види пересувної торговельної мережі;

· лотки, прилавки й інші види торговельних мереж у відведених для роздрібної торгівлі місцях, крім тих, які здаються в оренду суб'єктам підприємницької діяльності – фізичним особам і розташовані на території ринків, створених за рішенням органів місцевого самоврядування;

· стаціонарні, малогабаритні й пересувні автозаправні станції, заправні пункти, що здійснюють торгівлю нафтопродуктами й стисненим газом;

· фабрики-кухні, їдальні, ресторани, кафе, бари, буфети, відкриті літні площадки, кіоски й інші пункти громадського харчування;

· оптові бази, склади-магазини або інші приміщення, використовувані для здійснення оптової торгівлі за наявні засоби, готівкою й з використанням кредитних карток.

У випадку, якщо суб'єкт підприємницької діяльності має структурний підрозділ, торговельний патент здобувається окремо для кожного структурного підрозділу (торговельного пункту).

Вартість торговельного патенту для здійснення торговельної діяльності встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів і асортиментного переліку товарів. Так, на території обласних центрів та міста Київ вона складає від 60 до 320 грн., на території міст обласного підпорядкування та м. Севастополя – від 30 до 160 грн., а на території інших населених пунктів – до 80 грн. за календарний місяць. У випадку, якщо пункти продажу товарів розташовані в курортних місцевостях або ж на територіях, що прилягають до митниць, інших пунктів переміщення через митний кордон, органи місцевого самоврядування, у бюджети яких направляється плата за торговельний патент, можуть прийняти рішення про збільшення плати за торговельний патент, але не більше 320 гривень за календарний місяць.

Термін дії торговельного патенту на здійснення торговельної діяльності становить 12 календарних місяців. Термін дії короткострокового торговельного патенту на здійснення торговельної діяльності становить від 1 до 15 днів.

Без придбання торговельного патенту суб'єкти підприємницької діяльності або їхні структурні підрозділи здійснюють торговельну діяльність хлібом і хлібобулочними виробами, сіллю, цукром, маслом соняшниковим і кукурудзяним, молоком і молочними продуктами, морозивом, яйцями, рибою, продуктами дитячого харчування, безалкогольними напоями, яловичиною, свининою, плодоовочевою продукцією й деякими іншими видами товарів вітчизняного виробництва. Є перелік товарів, передбачених для реалізації в пільговому торговельному патенті (розмір плати за пільговий патент становить 25 грн. на весь строк його дії). Крім того, самостійно суб'єкт підприємницької діяльності може ухвалити рішення щодо придбання спеціального торговельного патенту, при цьому він не сплачує низку податків, зазначених Законом України від 10.02.1998 № 102/98-ВР.

З порядком придбання торговельного патенту на здійснення інших видів діяльності можна ознайомитися в Законах України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 23.03.1996 №98/96-ВР і "Про внесення змін у Закон України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 10.02.1998 №102/98-ВР.

Квотування як інструмент регулювання

Квотування як інструмент державного регулювання економіки вводиться з метою прямого встановлення державою для підприємств-монополістів їх частки у виробництві, реалізації, товарів. У міжурядових угодах встановлюється квота на експорт і імпорт, яка являє собою систему обмежень на вивезення та ввезення товарів на певний термін. У конкретному випадку воно покликано сприяти захисту власного виробника, збереженню рівня зайнятості населення.

Порядок квотування виробництва і звороту (включаючи експорт і імпорт), а також розподіл квот встановлюється КМУ.

Норми і стандарти як інструмент регулювання

Система норм і стандартів регулює відносини у сфері якості продукції, охорони довкілля, соціального захисту населення за допомогою встановлення вимог до їх стану. Встановлення державних стандартів і нормативів – це визначення єдиних вимог, норм відносно якості, хімічного складу, фізичних властивостей, ваги, розмірів, кількості тощо.

Стандарт – офіційний державний або нормативно-технічний документ галузі або підприємства, що встановлює необхідні якісні характеристики, вимоги, яким повинен відповідати даний вид продукції або послуг. Види і порядок сертифікації продукції встановлюються Декретом КМУ «Про стандартизацію і сертифікацію».

Розрізняють:

- економічні стандарти на нормативи – втілюють показники ефективності виробництва: норми рентабельності, енерго-, праце-, матеріаломісткості продукції;

- соціальні стандарти – встановлені державою нормативи у сфері соціальних відносин (мінімальна заробітна плата, пенсія, рівень прожиткового мінімуму, тривалість робочого тижня, умови праці);

- харчові стандарти – вимоги відносно якості продуктів харчування (допустимі види добавок, не шкідливих для здоров'я);

- фармацевтичні стандарти – нормативи виготовлення лікарських препаратів, перелік ліків, вживання і реалізація яких офіційно дозволена державою.

- екологічні стандарти включають норми безпечного викиду шкідливих речовин у повітря або водоймища, рівень радіаційного забруднення.

При невідповідності стандартам до компаній порушників застосовуються штрафні санкції.

Антимонопольне законодавство

Антимонопольне законодавство покликане:

1 – запобігати формуванням монополій;

2 – регулювати діяльності монополістів;

3 – стимулювати конкуренцію;

У сучасному розумінні антимонопольне регулювання економіки є системою правил, що встановлюються урядовими органами, за порушення яких передбачається покарання. Антимонопольне регулювання може мати місце відносно цін, обсягу виробництва продукції, норми прибутку, інформації, що належить фірмі, стандартів якості. Необхідність у такому регулюванні обумовлена прагненням держави обмежити ринкову владу, підвищити ефективність суспільного виробництва, захистити споживача і підтримати якість і інші стандарти послуг, включаючи професійну етику лікарів, юристів і тому подібне. Антимонопольне регулювання економіки покликане також обмежувати запеклу конкуренцію, захищати постачальників від непередбачуваних змін попиту і раптового падіння цін. Воно сприяє забезпеченню значного числа працездатного населення робочими місцями, а також здійсненню більш справедливого розподілу доходів.

До найбільш загальних напрямів антимонопольного регулювання держави відносяться:

- контроль за долею на ринку;

- контроль за злиттям компаній;

- контроль за об'єднанням покупців;

- контроль за монопольними цінами;

- оцінка методів конкуренції на ринку.

У антимонопольному законодавстві будь-якої країни вказуються ознаки монополії. У законодавстві України головною ознакою монополізму є доля фірми на вітчизняному ринку. В даний час вона визначена у розмірі 35 %. У інших країнах передбачаються і інші показники.

Відстеженням формування монополії займається спеціальний державний орган – Антимонопольний комітет, який має представництва у всіх регіонах.

Бюджетний метод

державного регулювання економіки

Бюджетними називаються методи регулювання економіки, засновані на використанні ресурсів державного бюджету у вигляді асигнувань у національну економіку і соціально-культурну сферу.

Їх головними функціями є:

1. Підтримка розвитку галузей економіки, виробництв і сфер діяльності, невигідних з точки зору ринку, але необхідних для суспільства в цілому: фундаментальна наука, виробнича інфраструктура і т.п.

2. Забезпечення соціальної стабільності суспільства через пом'якшення недоліків ринкової економіки, що призводять до майнового розшарування (за допомогою виплат з безробіття, допомоги малозабезпеченим, дотацій на утримання об'єктів соціальної сфери).

3. Стимулювання вкладень приватного капіталу у виробництва і сфери діяльності, що відповідають інтересам макроекономічної політики держави (за допомогою субсидій на розвиток науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, на впровадження прогресивних нововведень з більшим строком окупності та високим ризиком).

У практиці державного регулювання розрізняють такі інструменти бюджетного регулювання:

- дотації;

- субсидії;

- субвенції;

- пряме бюджетне фінансування;

- державні допомоги;

- державні капіталовкладення;

- державні закупівлі.

Загальним для всіх них є те, що асигнування не потрібно повертати.

Дотація. З метою соціального захисту населення, держава ставить завдання забезпечити рівень цін на окремі види товарів (продукції, послуг) – предмети першої необхідності, доступний для всіх категорій громадян. Для цього використовується механізм прямого втручання в процес ціноутворення. Результатом такого прямого втручання держави в процес ціноутворення є встановлення відповідними державними органами відпускної ціни для виробника нижчої за реальну ринкову ціну, тобто нижче за той рівень, що забезпечує підприємству покриття витрат і отримання норми прибутку. Очевидно, що в таких умовах виробник зазнаватиме певних збитків. Це до певної міри суперечить принципам ринку. Аби компенсувати виробникові збитки, які він зазнав з цієї причини, держава і застосовує механізм виплати дотацій, тобто покриття різниці між реальною ринковою ціною виробника і встановленою державою відпускною ціною.

Розмір дотації визначається за формулою:

Д=(Цр-Цв)*А

де Д – розмір дотації на виробництво продукції (послуг), грн.

Цр – реальна ринкова ціна за одиницю продукції;

Цв – відпускна ціна, яка встановлюється відповідним державним органом (ціна, що діє, на одиницю товару);

А – обсяг виробництва товару, що підлягає дотуванню з бюджету.

Дотація має місце в тому випадку, якщо Цр>Цо.

Дотації доцільно виплачувати в тих галузях, в яких витрати перевищують рівень ринкової ціни, але в той же час ці галузі украй необхідні для розвитку національної економіки, зайнятості (наприклад, сільське господарство, вугільна промисловість, комунальні платежі і так далі). Дотації мають вимушений характер, держава виплачує їх лише тому, що інакше економічні втрати будуть ще більші. Результатом застосування даного інструменту регулювання є те, що кінцевий споживач отримує більш дешеву продукцію, а виробник цієї продукції – дохід у повному обсязі.

Коло виробництв і галузей, що дотуються, обмежене. Нині в Україні такими є: вугільна промисловість, дотації для якої передбачаються в державному бюджеті; окремі види сільськогосподарської продукції; деякі види житлово-комунальних послуг (теплопостачання, газопостачання); виробництво окремих видів хліба в окремих регіонах, дотації для якого виплачуються з місцевого бюджету.

Обсягам дотацій є природна межа, яка залежить від можливостей національної економіки підтримувати дотаційні галузі за рахунок податків.

Дотація виступає мірою соціального захисту населення; встановлена законодавчо, вона виплачується постійно на щомісячній основі.

Дата добавления: 2014-01-04