Промислового виробництва

Найбільшим у структурі виробничої сфери України за всіма показниками є промислове виробництво. Тут зайнято 40% (разом з будівництвом) усіх працівників сфери, виробляється 60% валового суспільного продукту і понад 40% національного доходу.

Від рівня розвитку промисловості залежить технічне переозброєння й інтенсифікація всіх галузей економіки, підвищення рівня життя населення, зміцнення обороноздатності країни. Цим визначається особлива роль промисловості в розвитку й підвищенні ефективності всієї економіки держави. Промисловість визначає масштаби й темпи розвитку інших галузей матеріального виробництва – транспорту й зв'язку, будівництва, торгівлі й громадського харчування й ін.

Промисловість України включає близько 20 галузей (підгалузей):

- добувні галузі (електроенергетика, нафтодобувна, газова, вугільна, торф’яна);

- чорна металургія;

- хімічна і нафтохімічна,

- кольорова металургія,

- машинобудівна та металообробна,

- лісова, деревообробна, целюлозно-паперова;

- промисловість будівельних матеріалів;

- скляна і фарфоро-фаянсова;

- переробні галузі промисловості (легка, харчова, борошномельно-круп’яна, комбікормова, мікробіологічна, поліграфічна тощо)

При характеристиці промисловості виділяють наукомісткі, високотехнологічні галузі, які визначають науково-технічний розвиток країни; матеріало-, енерго- та трудомісткі галузі.

Забезпечуючи народне господарство технікою, машинами та устаткуванням, а також основною сировиною (вугілля, руда), промисловість визначає розвиток усієї економіки, масштаби та темпи всього суспільного виробництва, зростання матеріального добробуту народу.

Основним завданням промисловості – є найбільш повне задоволення суспільних потреб у високоякісній продукції, забезпечення технічного переоснащення та інтенсифікації виробництва. Для вирішення цього головного завдання необхідно:

1) збільшувати виробництво, поновлювати асортимент та підвищувати якість промислової продукції;

2) здійснювати структурні перетворення у промисловості на користь галузей «Групи Б», тобто підвищувати темпи зростання виробництва предметів споживання;

3) раціонально використовувати основні фонди, виробничі потужності, матеріальні, трудові та фінансові ресурси,

4) створювати умови для технічного переоснащення та реконструкції основних фондів;

5) підвищувати рівень організації виробництва в галузі та інше.

Галузевий поділ промислового виробництва є в основі галузевого державного регулювання. Об’єктами державного регулювання на макроекономічному рівні є міжгалузеві комплекси – єдині господарські системи, які складаються з групи взаємопов’язаних галузей і покликані забезпечити потребу національної економіки у певному виді кінцевої продукції. Предметом державного регулювання в промисловості є обсяг виробництва продукції.

Державне регулювання промислового виробництва ведуть у вигляді прямого державного управління об’єктами (підприємствами) і регулювання їхньої підприємницької діяльності.

Пряме управління промисловим виробництвом передбачає управління з боку міністерств об’єктами, що є у сфері державної власності; організацію монопольного виробництва деяких видів промислової продукції; індикативне планування; контроль за виробництвом і розподілом частини продукції, яку виготовляють на державних підприємствах.

До методів регулювання підприємницької діяльності в промисловому виробництві належать:

- державні дозволи та контроль за розміщенням промислових підприємств;

- залучення промислових підприємств до виконання державних та регіональних цільових комплексних програм;

- антимонопольні заходи;

- застосування системи податків і податкових пільг;

- грошово-кредитне регулювання;

- регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до запровадження державних цін;

- використання норм амортизації та інших норм та нормативів.

У процесі формування прогнозів, індикативних планів, вироблення регуляторів щодо суб’єктів ринку, які функціонують у сфері промислового виробництва, обсяги виробництва продукції оцінюють у натуральному та вартісному вираженнях.

Натуральним показником виступає номенклатура промислової продукції – це перелік основних видів промислової продукції із зазначенням їх кількості у натуральному виразі.

Формування номенклатури промислової продукції здійснюється за двома напрямками:

а) прямі угоди підприємств із споживачами;

б) державне замовлення.

У процесі прогнозування і планування розрізняють:

- номенклатуру найважливіших видів продукції, яка є основою для випуску інших видів продукці ї (продукція базових галузей промисловості). Ця група включає: електроенергію (млрд. кВт-год); нафту з газовим конденсатом (тис.т); газ (млрд. м³); вугілля (млн.т), сталь (млн.т), готовий прокат (млн.т.); мінеральні добрива (тис. т); цемент (тис. т) тощо;

- номенклатуру промислової продукції, яка сприяє розвитку науково-технічного прогресу (станки з програмно-числовим управлінням, комп’ютери тощо);

- номенклатуру промислової продукції, що входить до складу державного замовлення і державного контракту: шкільні підручники, шкільні зошити, лікарські засоби тощо;

- номенклатуру продукції, що характеризує рівень життя і добробут населення: телевізори (тис. шт.), легкові автомобілі (тис. шт.), м'ясо (тис. т), хліб і хлібобулочні вироби (тис. т) тощо;

- номенклатуру продукції, виробництво і розподіл якої контролюється державою.

Загальний обсяг випуску промислової продукції, а також за галузями та підгалузями визначається вартісними показниками. До них належать: обсяг валової, товарної, реалізованої, чистої або нормативно-чистої продукції.

Валова продукція (ВП) – це обсяг усієї випущеної промисловістю продукції, з урахуванням вартості внутрішнього обігу (тобто продукції на власні промислово-виробничі потреби). Величину валової продукції обчислюють у діючих і порівняльних цінах. Цей показник використовується для обчислення показника ВНП та його динаміки.

Товарна продукція (ТП) – це продукція, що пройшла всі стадії промислової обробки і готова для реалізації. До її складу включають готові вироби (ГВ), напівфабрикати (НФ) і побічні роботи промислового характеру.

На основі даних про обсяг товарної продукції визначають структуру промислового виробництва, фінансові показники. Величину товарної продукції обчислюють у діючих і порівняльних цінах.

Реалізована продукція (РП) – промислова продукція, що надійшла у народногосподарський обіг, тобто така, що відвантажена замовникам й оплачена ними. Величину реалізованої продукції визначають на основі показника товарної продукції та залишків нереалізованої продукції на початок і кінець розрахункового періоду (∆ЗРП).

РП = ТП+(-)∆ЗРП (1.1)

Чиста продукція – характеризує знову створену вартість у промисловості та використовується для обчислення національного доходу; розраховується як різниця між валовою (товарною) продукцією (ВП) та сумою витрат на її виробництво (МВ).

ЧП = ВП – МВ (1.2)

1.2. Визначення потреб держави у промисловій продукції

Визначення потреб держави в промисловій продукції здійснюється за єдиною загальноприйнятою методикою, але з урахуванням специфіки виду продукції. Основним засобом розрахунку, що використовується для цього є балансовий метод. При цьому складаються два види балансів: баланс засобів виробництва – якщо визначається потреба у засобах виробництва та предметів споживання – якщо, відповідно, визначається потреба у предметах споживання.

За змістом баланси засобів виробництва та предметів споживання не мають суттєвих відмінностей; їх схеми представлені відповідно у табл. 1.1. та 1.2. Більш того, їх ресурсні частини ідентичні. Відмінні лише частини розподілу ресурсів.

Таблиця 1.1

Схема балансу засобів виробництва

Ресурси (можливості)	Кіль-кість	Використання ресурсів (потреби)	Кіль-кість
1. Залишки на початок періоду		1 Виробничо-експлуатаційні потреби
2. Виробництво		2. Капітальне будівництво
3. Імпорт		3. Ринковий фонд
4. Розбронювання державного резерву		4. Експорт
5. Інше		5. Закладення до державного резерву
6. Залишки на кінець періоду
Усього:		Усього:

Таблиця 1.2

Схема балансу предметів споживання

Ресурси (можливості)	Кіль-кість	Використання ресурсів (потреби)	Кіль-кість
1. Залишки на початок періоду		1.Ринковий фонд
2. Виробництво		2. Неринковий фонд, у тому числі: - промислова переробка - виробниче споживання, - потреби бюджетних організацій, - потреби інших організацій невиробничої сфери.
3. Імпорт
4. Розбронювання державного резерву
5. Інше
		3. Експорт
		4. Закладення до державного резерву
		5. Залишки на кінець періоду
Усього:		Усього:

Потреба національного виробництва у сировині і матеріалах включає сумарні їх витрати на виробничо-експлуатаційні потреби, капітальне будівництво, експорт та інші. Для прогнозування перспективної потреби розробляють показники питомих витрат найважливіших видів сировини, палива й енергії на виробництво одиниці продукції.

Питомі витрати (коефіцієнти витрат) є укрупненими нормами витрат найважливіших видів матеріальних ресурсів. Їх розробляють для основних видів продукції, в яких їх використовують, а також у розрахунку на 1 млн. грн. продукції. Обґрунтовують питомі витрати методами техніко-економічного проектування, які охоплюють:

- аналіз динаміки питомих витрат на період, який передує прогнозному;

- визначення головних факторів, що зумовлюють зміни питомих витрат у прогнозному періоді, і оцінку їхнього впливу на рівень питомих витрат;

- розрахунок сукупного впливу факторів на зміну питомих витрат у прогнозному періоді та розрахунок перспективних коефіцієнтів витрат матеріальних ресурсів.

Крім того, потрібно враховувати такі чинники: впровадження нових прогресивних технологій, розширення використання нових видів сировини, зміни у структурі виробництва, підвищення якості продукції, поліпшення показників комплексного використання природних ресурсів, зменшення відходів та втрат ресурсів.

Порядок розрахунку статей зазначених балансів міститься в темі «Прогнозування та програмування національної економіки» (у питанні балансовий метод індикативного планування).

Окремі статті частини «Розподіл» балансу предметів споживання мають певні особливості.

Прогноз потреби населення у товарах народного споживання (стаття «Ринковий фонд») формується на основі використання норм споживання і відомостей про споживчі бюджети; вивчення тенденцій зміни структури споживання.

Стаття «Неринковий фонд» характеризує потреби виробничих споживачів, а також невиробничих споживачів. Ці потреби розраховуються нормативним методом відповідно як добуток обсягу виробництва на норму витрат, а також виходячи із чисельності обслуговуючого контингенту населення та душових норм споживання.

Державні потреби у промисловій продукції включають потреби на оборону, утримання державного апарату, охорону здоров’я, освіту тощо. Державна потреба в промисловій продукції забезпечується через державний контракт і державне замовлення. Цю потребу визначають шляхом встановлення переліку видів продукції, необхідної для галузей-споживачів, що фінансуються з бюджету; для формування державних запасів; експортно-імпортних операцій за урядовими угодами, а також переліку видів продукції, виробництво якої потребує стимулювання з боку держави.

Таким чином, для визначення потреби у виробництві промислової продукції необхідно:

1) розрахувати загальну потребу у продукції (частина розподіл);

2) виявити та розрахувати всі окрім виробництва джерела ресурсу даного виду продукції;

3) використовуючи принцип «балансової ув’язки» визначити необхідний обсяг виробництва ( Qн):

Qн = підсумок частини «Розподіл» - відомі джерела ресурсу (1.3)

1.3. Обґрунтування можливого обсягу виробництва

промислової продукції

Обсяг виробництва промислової продукції залежить від сукупної дії таких факторів:

- наявності та ступеня використання виробничих потужностей;

- наявності та використання трудових ресурсів;

- забезпеченості матеріальними ресурсами;

- наявності фінансових ресурсів.

При цьому максимально можливий випуск продукції визначається розміром виробничої потужності. Це випливає із визначення виробничої потужності: виробнича потужність (ВП) – максимально-можливий випуск продукції даної структури в одиницю часу.

Розмір виробничої потужності залежить від факторів:

- кількості обладнання, яким розпоряджається підприємство (Nобл_і),

- продуктивності одиниці обладнання в одиницю часу (Аобл_і),

- часу використання обладнання (tобл_і).

Залежність виражається такою формулою:

ВП = ∑ Nобл_і × Аобл_і* × tобл_і, (1.4)

де і – групи обладнання.

З формули випливає, що виробнича потужність – динамічна величина. Це пов’язано зі зміною кількості обладнання, яке може бути виведено із експлуатації або придбано тобто введено в експлуатацію. У зв’язку з цим для визначення розміру виробничої потужності використовується ряд показників ресурсної частини балансу виробничих потужностей (див. табл. 1.3).

Таблиця 1.3

Баланс виробничих потужностей промисловості

Показники	Умовне позначення	Значення, ум. од.
1. Виробнича потужність на початок розрахункового року	ВП п.р.
2. Введення в дію потужності	ВП введ
3. Середньорічне введення в дію потужності		3,5
4. Виведення потужності	ВП вив

Продовження табл. 1.3.

5. Середньорічне виведення потужності		1,75
6. Виробнича потужність на кінець розрахункового року	ВП к.р.
7. Середньорічна виробнича потужність		91,75
8. Випуск продукції у розрахунковому році		80,28
9. Коефіцієнт використання виробничої потужності	Квик ВП	0,872
10. Резерв потужності, %	Р	12,8

Середньорічне введення у дію потужності та середньорічне виведення потужності визначають з урахуванням терміну використання обладнання.

Якщо терміни введення (виведення) визначені, то розрахунки проводяться за формулою:

, (1.5)

, (1.6)

де та – відповідно середньорічне виведення потужності та середньорічне введення у дію потужності.

Твик. – кількість місяців, коли обладнання працювало.

Якщо терміни введення (виведення) в дію обладнання не визначені, то при розрахунку середньорічного введення (виведення) використовується коефіцієнт 0,35. Таким чином, з урахуванням сказаного:

= ВП введ × 0,35 (1.7)

= ВП вив × 0,35 (1.8)

Середньорічна потужність розрахункового року визначається за формулою:

, (1.9)

Можливий обсяг виробництва продукції у розрахунковому році визначається за формулою:

(1.10)

Резерв потужності розраховується як:

Р = (1- К_викВП) × 100% (1.11)

Тема 2. Прогнозування і державне регулювання сільськогосподарського виробництва

2.1. Сільське господарство як об’єкт держаного регулювання економіки. Показники сільськогосподарського виробництва.

2.2. Обґрунтування потреб виробництва сільськогосподарської продукції.

2.3. Обґрунтування можливостей виробництва сільськогосподарської продукції.

2.1 Сільське господарство як об’єкт державного регулювання економіки. Показники сільськогосподарського виробництва

Сільське господарство належить до важливих галузей матеріального виробництва. Це єдина галузь, яка забезпечує потреби населення у продуктах харчування та постачає необхідну сільськогосподарську сировину галузям промисловості, що випускають продукти харчування для населення.

Таким чином, сільське господарство – це сфера виробництва, призначення якої полягає у забезпеченні галузей народного господарства засобами виробництва (сировиною), а населення – предметами споживання.

Сільське господарство включає 2 підгалузі: рослинництво та тваринництво.

Сільськогосподарське виробництво, перш за все рослинництво, має такі особливості:

- сезонний характер виробництва продукції рослинництва;

- головним засобом сільськогосподарського виробництва є земля, яка у процесі постійного використання зменшує свою родючість, але не підлягає заміні. Крім того, мають місце значні відмінності у родючості земельних угідь;

- сільськогосподарське виробництво пов’язане з живими організмами, які розвиваються згідно законам природи;

- сільське господарство ведеться на значних площах, що визиває великий обсяг внутрівиробничих перевезень;

- частина виробленої продукції цієї галузі використовуються як засоби виробництва (до 40%);

- результати сільськогосподарського виробництва багато в чому залежать від природно-кліматичних умов;

- значним покупцем сільськогосподарської продукції є держава, яка скуповує у порядку державного замовлення певний обсяг необхідних ресурсів.

Головне завдання сільськогосподарського виробництва – зростання виробництва сільськогосподарської продукції з найменшими витратами на одиницю продукції та найбільш повне задоволення потреб населення якісними продуктами харчування та переробних галузей сировиною.

З огляду на те, що у складі сільського господарства виділяють дві суттєво від’ємні підгалузі, результати сільськогосподарського виробництва вимірюються двома відповідними групами показників (див рис. 2.1.)

Головними показниками рослинництва виступають валовий збір та урожайність.

Валовий збір – це натуральний кількісний показний, що вимірює обсяг певного виду продукції, яка вироблена сільськогосподарськими виробниками за рік. Вимірюється у центнерах або у тонах. Наприклад, згідно статистичних даних у 2008 році валовий збір зерна в Україні становив 35 млн. т.

Урожайність культури – це якісний показник, що характеризує виробництво певного виду сільськогосподарської продукції в середньому з одиниці земельної площі (в Україні – з одного гектара). Вимірюється у центнерах з одного гектару та визначається за формулою:

У = ВЗ / Sпос, (2.1)

де У – урожайність певної культури, ц/га;

ВЗ – валовий збір певної культури, ц;

Sпос – посівні площі, що зайняті певною культурою, га.

Посівні площі – це розмір земельних площ, які зайняті певною сільськогосподарською культурою. Вони є частиною ріллі і менше неї на площу земельних парів. Обсяг посівних площ, що зайняті певною культурою, можливо спостерігати у балансі ріллі.

Головними показниками тваринництва є валовий випуск продукції та продуктивність тварин.

Валовий випуск продукції тваринництва – це натуральний кількісний показник, що вимірює обсяг виробництва продукції тваринництва за рік за її видами (м’яса у живій вазі, яєць і ін.).

Продуктивність тварин – це якісний показник, що визначає корисний вихід продукції в середньому з однієї голови продуктивної тварини. Наприклад, надой молока (літрів) на одну корову за рік, настриг вовни (кілограмів) з однієї овци за рік і т.д. Для його розрахунку використовується наступна формула:

П = ВВ / N пог, (2.2)

де П – продуктивність тварин;

ВВ – валовий випуск продукції тваринництва;

N пог - кількість голів (поголів’я) продуктивних тварин.

Поголів’я продуктивних тварин визначається на підставі відповідного балансу (оборота стада), в якому відображається усе поголів’я тварин за віковими (половими) групами.

2.2 Обґрунтування потреб виробництва

сільськогосподарської продукції

Розрізняють державні та внутрішньогосподарські потреби у сільськогосподарській продукції.

Як основний метод розрахунку потреб використовується балансовий метод: за всіма видами сільськогосподарської продукції розробляються баланси у 2-х варіантах: баланс державних закупівель та баланс валових зборів.

Значна частина суспільних потреб у продукції сільського господарства забезпечується державним замовленням. Держава закуповує у фермерів сільськогосподарську продукцію для задоволення потреб населення та для промислової переробки. Інша частина використовується для годування худоби, на насіння тощо.

Для того, щоб розрахувати необхідний обсяг закупівлі державою продукції сільського господарства для задоволення державних потреб складається баланс державних закупівель, який має такий вигляд (див. табл. 2.1).

Більшість статей розділу «Використання ресурсів» за своїм змістом та методами розрахунків є відомими з теми «Методи індикативного планування», яка викладена у частині першій конспекту лекцій. Виключення складає стаття «Фуражний фонд», яка характеризує потреби у кормах сільськогосподарського походження для тварин, що утримуються у державних зоопарках, звіринцях тощо.

Необхідний обсяг державних закупівель визначається прийомом «балансової ув’язки», як різниця між загальними державними потребами та іншими (статті 1, 3, 4 та 5) наявними ресурсами.

Таблиця 2.1

Схема балансу державних закупівель

Ресурси (можливості)	Кіль-кість	Використання ресурсів (потреби)	Кіль-кість
1. Залишки на початок періоду		1. Ринковий фонд
2. Державні закупівлі		2. Промислове споживання (промислова переробка)
3. Імпорт		3. Фуражний фонд
4. Розбронювання державного резерву		4. Експорт
5. Інше		5. Закладення до державного резерву
6. Залишки на кінець періоду
Усього:		Усього:

Забезпечення державних потреб залежить від обсягів виробництва сільськогосподарської продукції сільськогосподарськими виробниками. Ці потреби є складовою загальних потреб у продукції сільського господарства. Для визначення необхідного обсягу виробництва сільськогосподарської продукції в цілому складається другий баланс, у якому спостерігається прямий зв'язок з балансом державних закупівель – баланс валових ресурсів (валових зборів) сільськогосподарської продукції (див. табл. 2.2).

Стаття «Державні закупівлі» переноситься з ресурсної частини балансу централізованих ресурсів та характеризує потреби держави у сільськогосподарській продукції.

Стаття «Внутрігосподарські потреби» розраховується переважно нормативним методом. Так, для визначення розміру насінного фонду необхідно володіти даними про посівні площі, що планується засіяти певною культурою, та норму висіву насіння на одиницю площі. Добуток їх (S*N) свідчить про потребу у насінному фонді. Розмір ресурсу на годування тварин визначається також як добуток поголів’я тварин та норми споживання корму.

Таблиця 2.2

Схема балансу валового збору сільськогосподарської продукції

Ресурси (можливості)	Кіль-кість	Використання ресурсів (потреби)	Кіль-кість
1. Залишки на початок періоду у сільсько­господарських виробників		1. Державні закупівлі
2. Валовий збір (виробництво)		2. Внутрішньогосподарські потреби: - насінний фонд, - фуражний фонд, - страховий фонд, - продаж на ринку населенню - оплата праці продукцією - втрати (невикористані відходи) - залишки на кінець року у сільськогоспо­дарських виробників
3. Інші ресурси
Усього:		Усього:

Для визначення необхідного у розрахунковому періоді обсягу валового виробництва продукції використовується прийом «балансової ув’язки» потреб та ресурсів сільськогосподарської продукції. Отриманий таким чином розмір валового збору (виробництва) показує, скільки продукції рослинництва (тваринництва) необхідно отримати у розрахунковому році, щоб забезпечити як державні потреби у ній, так і потреби самих господарств.

2.3. Обґрунтування можливостей виробництва

сільськогосподарської продукції

Обґрунтування можливостей виробництва сільськогосподарської продукції здійснюється окремо по галузям рослинництва та тваринництва з урахуванням їх специфіки.

Загальними факторами, що визначають можливість сільськогосподарського виробництва є:

- забезпеченість матеріальними ресурсами, та ефективність їх використання,

- забезпеченість трудовими ресурсами та їх продуктивність,

- забезпеченість фінансовими ресурсами.

Специфічними факторами для рослинництва є наявність посівних площ, що займаються під певну культуру, та урожайність рослинницької культури, а для тваринництва – поголів’я тварин взагалі та продуктивних у особистості і продуктивність тварин.

Розрахунок можливого обсягу продукції рослинництва базується на залежності, що відображується формулою (2.3):

ВЗ = Sпос х У, (2.3)

де ВЗ – можливий обсяг валового збору певної культури, ц;

Sпос – посівні площі, що будуть зайняті у розрахунковому році певною

культурою, га;

У – урожайність певної культури, яка очікується у розрахунковому році, ц/га.

Посівні площі, що будуть зайняті певною культурою, плануються згідно сівообігу, який використовується у вітчизняному рослинництві як підґрунтя раціонального використання земельних угідь (ріллі). Інформація про розподіл ріллі за видами рослинницьких культур міститься у балансі ріллі.

Урожайність рослинницьких культур, що очікується у розрахунковому році, залежить від впливу кліматичних та організаційно-технічних факторів, які планується впровадити у сільськогосподарському виробництві. Головними з них є такі:

- внесення мінеральних та органічних добрив;

- використання нових елітних сортів насіння;

- впровадження прогресивних форм організації виробництва;

- здійснення зрошення (осушення) земель.

Послідовність розрахунку можливого обсягу валового збору рослинницької культури включає наступні кроки:

1. Визначається середня урожайність культури, яка досягнута за 5 попередніх до розрахункового років.

2. Визначається так званий умовний обсяг валового збору продукції за умови, що урожайність культури залишиться на рівні середньої за 5 попередніх років, а посівні площі для виробництва рослинницької культури заплановані у певному розмірі.

3. Визначається приріст валового збору у розрахунковому році під впливом факторів, що заплановані як такі, що забезпечують зростання урожайності культури.

4. Визначається очікуваний у розрахунковому році можливий обсяг валового збору рослинницької продукції як сума умовного обсягу валового збору (пункт 2) та очікуваного його приросту (пункт 3).

Розрахунок можливого обсягу виробництва продукції тваринництва за своєю методикою не відрізняється від методики, що використовується у рослинництві, та базується на наступній залежності:

ВВ = Чп ог х П, (2.4)

де ВВ – можливий обсяг валового виробництва певної продукції тваринництва;

Чпог - кількість голів (поголів’я) продуктивних тварин, що очікується у розрахунковому році;

П – продуктивність тварин, яка очікується у розрахунковому році.

Поголів’я продуктивних тварин, що очікується у розрахунковому році, визначається за допомогою балансу стада тварин, а продуктивність тварин – методом факторів.

Тема 3. Прогнозування і державне регулювання

трудових відносин

3.1. Зайнятість населення як соціально-економічне явище. Показники зайнятості населення.

3.2. Трудові ресурси України: їх склад і визначення потреби.

3.3. Визначення надлишку (додаткової потреби) робочої сили в галузях національної економіки.

3.1 Зайнятість населення як соціально-економічне явище.

Показники зайнятості населення

Згідно з законодавством України зайнятість населення – це діяльність, пов’язана з задоволенням власних та суспільних потреб. Зайнятістю визнається діяльність не тільки на державних підприємствах, але і в особистому, фермерському та інших видах господарств; індивідуальна трудова діяльність; підприємництво і т. п., тобто діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці та праві власності на засоби виробництва для виконання цих робіт.

Зайнятість як соціально-економічна категорія характеризує різні форми участі населення у суспільно корисній діяльності з отриманням відповідних доходів. Виходячи з цього, система зайнятості виконує три функції:

· економічну – як чинник створення суспільного продукту;

· прибуткову – як засіб отримання трудових доходів;

· суспільну – як засіб задоволення потреби в праці.

Українське законодавство до зайнятого відносить такі групи економічно активного населення (громадян) України:

а) громадян, що працюють по найму за умов повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності, в міжнародних та іноземних організаціях;

б) громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів і членів їх сімей, які беруть участь у виробництві;

в) громадян, які вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління і громадських організаціях;

г) осіб, які проходять службу в Збройних силах України, Національній гвардії України, Службі безпеки України, Пограничних військах України, військах внутрішньої та конвойної охорони і цивільної оборони України, органах внутрішніх справ України, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (не військову) службу;

д) осіб, які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; вчаться у вищих навчальних закладах або загальноосвітніх школах на денній формі навчання.

До складу зайнятого населення не включаються особи, які виконують неоплачувану суспільну або добровільну роботу, і особи, які виконують тільки домашні обов'язки, оскільки вони є неекономічними видами діяльності.

Явищем діаметрально протилежним зайнятості є безробіття. Воно, відповідно, відображає незабезпеченість населення робочими місцями і неучасть його в суспільно корисній діяльності.

Безробіттям називається соціально-економічна ситуація в суспільстві, при якій частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, яку вони здатні виконувати. Відповідно, особа, яка не може знайти роботу, називається безробітною.

За визначенням Міжнародної організації праці, безробітні – це особи віком 15-70 років (зареєстровані та незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам:

- не мають роботи (прибуткового заняття);

- активно шукають роботу або намагаються організувати власну справу протягом останніх 4-х тижнів;

- готові приступити до роботи протягом наступних двох тижнів.

Відповідно до українського законодавства безробітними вважаються тільки зареєстровані в органах служби зайнятості особи працездатного віку, які шукають роботу. «Зареєстровані безробітні – це працездатні громадяни працездатного віку, які не мають заробітку або інших, передбачених законодавством, доходів, зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до відповідної роботи».

Не можуть вважатися безробітними:

- особи віком до 16 років (виняток складають, ті хто працював, але був звільнений у зв’язку з реорганізацією, ліквідацією або скороченням чисельності);

- ті, хто вперше шукає роботу та не має професії (наприклад, випускники загальноосвітніх шкіл);

- ті, хто двічі відмовився від пропозицій щодо роботи після реєстрації у державній службі зайнятості;

- ті, хто має право на пенсію.

Оскільки не всі безробітні схильні до реєстрації, безробіття складається з двох компонентів: зареєстрованого та незареєстрованого.

Причини наявності незареєстрованого безробіття: достатньо жорсткі критерії надання допомоги, її низькі розміри, затримки в її виплаті, непрестижність роботи, яку пропонують служби зайнятості та низький рівень її оплати. Це часто призводить до того, що значна частина населення, перш за все чоловіки, відмовляються від реєстрації, шукаючи роботу самостійно.

Основними показниками кількісної оцінки зайнятості населення є:

• чисельність зайнятих/безробітних;

• рівень зайнятості/безробіття населення;

Абсолютним показником зайнятості населення виступає чисельність зайнятих. Вона визначається на основі чисельності груп економічно активного населення, що відноситься до зайнятого, про що мова йшла у попередньому питанні. Інформація про чисельність зайнятих міститься в статистичної звітності, що складається щорічно Державним комітетом статистики України. У ній містяться дані про склад населення за статтю, віком та місцем проживання (міське і сільське населення).

Серед відносних показників кількісної оцінки зайнятості, перш за все, виділяють:

1. Рівень зайнятості населення (Кз). Він визначається як відношення зайнятих до загальної чисельності населення:

Чисельність зайнятого населення

Кз = ------------------------------------------------------- × 100% (3.1)

Загальна чисельність населення

Даний показник відображає залежність зайнятості від демографічних факторів (коефіцієнта народжуваності, смертності та приросту населення). Він є однією з характеристик добробуту суспільства.

2. Рівень зайнятості працездатного населення (Кзпн).

Цей показник пов'язаний з динамікою працездатного населення залежно від змін демографічних і соціально-економічних факторів. Він розраховується як відношення чисельності зайнятого населення до чисельності всього працездатного населення (трудових ресурсів):

Чисельність зайнятого населення

Кзпн = --------------------------------------------------------- × 100% (3.2)

Чисельність працездатного населення

3. Рівень зайнятості трудових ресурсів суспільства за сферами суспільно-корисної діяльності. Він вимірюється у вигляді відсотка зайнятих навчанням, у домашньому господарстві та в інших видах суспільно-корисної діяльності. Визначаються вони аналогічно попереднім показникам з метою встановлення необхідних пропорцій у розподілі трудових ресурсів.

Безробіття як соціально-економічне явище, протилежне зайнятості вимірюється також за допомогою абсолютних і відносних показників.

Абсолютними показниками безробіття є:

1. Загальна чисельність безробітних – фіксується як за всією сукупністю населення, так і за окремими групами (за статтю, віком, освітньою підготовкою і т. п.).

2. Середня тривалість безробіття розраховується для осіб, які раніше мали роботу.

3. Середня тривалість пошуку роботи розраховується для всього незайнятого населення (включаючи тих, хто вперше вийшов на ринок праці та раніше не мав роботи). Її розрахунки можуть виконуватися як за всією сукупністю безробітних, так і за окремими групами – професійними, соціально-демографічними і т. п.

До відносних показників безробіття відносять:

- рівень безробіття;

- структуру безробіття.

Рівень безробіття за методологією МОП визначається відношення (у відсотках) кількості безробітних віком 15-70 років до економічно активного населення (робочої сили) зазначеного віку. Рівень зареєстрованого безробіття визначається відношенням (у відсотках) кількості безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, до працездатного населення працездатного віку.

Структура безробіття може визначатися як за чисельністю безробітних, так і за тривалістю періоду безробіття. Структура безробіття за чисельністю безробітних визначається за статтю, віком і місцем проживання безробітних.

Головним джерелом інформації є статистична звітність, що складається за результатами реєстрації безробітних службами зайнятості, і розрахунки чисельності та складу пропозиції робочої сили на ринку праці, а також обстеження населення з питань економічної активності, які, починаючи з 1995 року, щоквартально проводить Держкомстат України.

3.2 Трудові ресурси України: їх склад і визначення потреби

Трудові ресурси – це частина населення країни, яка завдяки своїм фізичним можливостям і трудовим навичкам бере або може брати участь у різних сферах економічної діяльності. В складі трудових ресурсів виділяють три категорії населення.

1. Працездатне населення працездатного віку. Відповідно до Конституції Україні до цієї категорії належать чоловіки віком 16-60 років і жінки віком 16-55 років за винятком інвалідів 1 та 2 груп, а також осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах (частка цієї категорії приблизно становить 85%).

2. Особи старші працездатного віку, тобто громадяни пенсійного віку, що продовжують своєю працею брати участь у різних сферах економічної діяльності (їх частка – 12%).

3. Особи, що не досягли працездатного віку. Це підлітки до 16 років, які за особливим дозволом відповідного Державного органу беруть участь у певних видах економічної діяльності за особливих умов.

Одним із інструментів регулювання використання трудових ресурсів в Україні є розробка різних видів трудових балансів, що розробляються при складанні програм соціально-економічного розвитку країни. До найважливіших видів трудових балансів відносяться: зведений баланс трудових ресурсів, баланс ринку праці, баланс робочої сили.

Зведений баланс трудових ресурсів України – це прогнозно-аналітичний документ, який складається з 4 розділів: 1 і 2 – ресурсна частина; 3 і 4 – розподіл ресурсів. Перший розділ зведеного балансу трудових ресурсів містить інформацію про загальну кількість населення країни, у другому відображається кількісний склад трудових ресурсів, у третьому та четвертому розділах фіксується інформація про розподіл трудових ресурсів за видами зайнятості, сферами та галузями економіки. Спрощена схема балансу наведена у таблиці 3.1

Таблиця 3.1

Спрощена схема зведеного балансу трудових ресурсів України

Показники	Базовий період	Розрахунко­вий період
Розділ 1. Населення Розділ 2. Трудові ресурси – всього у тому числі: 1. Працездатне населення працездатного віку. 2. Особи старші працездатного віку. 3. Особи, що не досягли працездатного віку. Розділ 3. Розподіл трудових ресурсів за видами зайнятості: 1. Зайняті у різних сферах економічної діяльності. 2. Ті, що навчаються з відривом від виробництва (у тому числі ті, що проходять професійну підготовку та підвищення кваліфікації). 3. Незайняте працездатне населення – всього з них – безробітні Розділ 4. Розподіл трудових ресурсів за сферами та галузями економіки: 1. Зайняті у галузях сфери виробництва – всього у т. ч. за окремими галузями: промисловість; будівництво; сільське господарство; транспорт; інші сфери. 2. Зайняті у галузях сфери послуг – всього у т.ч. за галузями: охорона здоров’я; фізична культура; освіта; житлово-комунальне господарство; апарат органів державного управління; інші галузі.

Розробляється баланс кожні 5 років Міністерством праці та соціальної політики спільно з Міністерством економіки. Звітний баланс складається на базі перепису населення, що проводиться раз у 10 років. Дані в балансі фіксуються з розбивкою на міське і сільське населення та використовуються при розробці програм соціально-економічного розвитку.

Баланс є інструментом та інформаційною базою державного регулювання трудових відносин. Метою розробки балансу як інструменту державного регулювання є визначення очікуваної чисельності незайнятого населення. Для її визначення слід від прогнозованого значення чисельності трудових ресурсів відняти розраховане значення показників: очікувана чисельність зайнятих у різних сферах економічної діяльності та розрахункове значення очікуваної чисельності учнів з відривом від виробництва.

3.3 Визначення надлишку (додаткової потреби) робочої сили

в галузях національної економіки

Основою державного регулювання ринку праці є розрахунок потреби (надлишку) робочої сили. Відповідні розрахунки здійснюють за допомогою балансу робочої сили, який складається в галузевому та кваліфікаційному розрізах (таблиця 3.2).

Вихідним показником балансу є загальна потреба в робочій силі у розрахунковому році у відповідній галузі, яка залежить від обсягу виробництва продукції або послуг, від зміни продуктивності праці (для виробничої сфери) та від зміни норми обслуговування (у сфері послуг).

Загальна потреба в робочій силі у галузях промисловості визначається виходячи з виробітку одного працівника. Виробіток розраховується на одного працівника промислово-виробничого персоналу (ПВП), тому відношення обсягу виробництва до виробітку ПВП дає нам показник чисельності промислово-виробничого персоналу в промисловості.

Таблиця 3.2

Спрощена схема балансу ринку праці

Показники	Усього	У т.ч. за галузями
Галузь 1	Галузь 2
1. Загальна потреба в робочій силі у розрахунковому році.
2. Наявність робочої сили на початок року.
3. Приріст (+) або зменшення (-) робочої сили
4. Вибуття робочої сили з наявного складу протягом розрахункового року з різних причин
5. Надлишок (-) або додаткова потреба (+) у робочій силі у розрахунковому році.
1) спрямування надлишку робочої сили: на пенсію, в інші галузі народного господарства, 2) джерела покриття додаткової потреби у робочій силі.

Однак, загальна чисельність робочої сили в промисловості включає також непромисловий персонал, частка якого в загальній чисельності робочої сили коливається від 5 до 10%. При визначенні чисельності робочої сили їх слід додати до чисельності ПВП. Отже,

(3.3)

де – чисельність промислово-виробничого персоналу;

Q – обсяг виробництва продукції;

q – рівень продуктивності праці ПВП.

(3.4)

де – загальна чисельність робочої сили у промисловості;

– питома вага промислово-виробничого персоналу в загальній чисельності робочої сили у промисловості.

У сільському господарстві рівень продуктивності праці вимірюється показником – виробітком одного працівника, зайнятого у сільському господарстві. Тому відношення необхідного обсягу виробництва продукції до показника виробітки дає нам показник необхідної чисельності робочої сили у сільському господарстві.

Потреба в робочій силі у галузях сфери послуг (освіті, охороні здоров’я та інших) виходить з такої залежності:

Чисельність робочої сили = Чисельність населення (контингенту

обслуговування) × норму обслуговування населення (3.5)

Дана норма є соціально-економічним нормативом і встановлюється, як правило, в розрахунку на 10 тис. населення.

Приклад, якщо чисельність населення – 1 млн. осіб, а норма обслуговування – 20 лікарів на 10 тис. населення, то потреба у лікарях складе:

Таким чином методика розрахунку надлишку (додаткової потреби) робочої сили має такі стадії:

- визначення загальної потреби в робочій силі;

- розрахунок приросту (+), або зменшення робочої сили (-) шляхом віднімання від загальної потреби у робочій силі її наявності на початок року;

- розрахунок надлишку або додаткової потреби у робочій силі у розрахунковому році як добуток приросту (зменшення) робочої сили і її вибуття з наявного складу протягом розрахункового року.

Після проведення відповідних розрахунків приймається обґрунтоване рішення щодо покриття додаткової потреби у робочій силі або ліквідації надлишку. Для цього аналізуються всі можливі варіанти.

3.4. Державне регулювання оплати праці

Оплата праці – це заробітна плата, яка обчислюється, як правило, у грошовому виразі та яку за трудовим договором роботодавець або уповноважений ним орган виплачує працівнику за виконану ним роботу або надані послуги.

Складається оплата праці з основної та додаткової заробітної плати. Основна заробітна плата залежить від результатів роботи і визначається тарифними ставками, розцінками, посадовими окладами, а також надбавками та доплатами, визначеними чинним законодавством України (за роботу в нічний час, у святкові та вихідні дні та ін.). Додаткова оплата визначається залежно від результатів діяльності підприємства і видається у вигляді премій, винагород та ін.

Розрізняють такі види та форми регулювання оплати праці:

• Державне регулювання здійснюється:

o методами прямого регулювання, які зводяться до такого: держава здійснює регулювання оплати праці шляхом установлення мінімальної заробітної плати, різних норм і гарантій в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та установах, мінімальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств;

o непрямими методами регулювання – регулювання фонду споживання, оподаткування доходів працівників.

• Договірне регулювання оплати праці здійснюється на основі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому рівні (генеральна тарифна угода), на галузевому – галузева тарифна угода, і виробничому – тарифна угода в колективному договорі.

Державне регулювання здійснюється відповідно до Конституції України, Закону України «Про оплату праці», Кодексу законів про працю.

Договірне регулювання здійснюється відповідно до Закону України «Про колективні договори і угоди».

Основним елементом державного регулювання оплати праці є регулювання мінімальної заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата – це визначений державою розмір заробітної плати за просту некваліфіковану працю, нижче якого не може здійснюватися оплата за фактично виконану роботу найманому працівникові. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою для підприємств усіх форм власності та господарювання.

Розмір мінімальної заробітної плати визначається на основі прожиткового мінімуму, який представляє собою вартість мінімального споживчого кошика, необхідного для відтворення робочої сили.

Розрізняють біологічний і соціальний прожитковий мінімум. Біологічний включає тільки продукти харчування, а соціальний – як продукти харчування так і непродовольчі товари і певний обсяг послуг.

Розмір прожиткового мінімуму визначається методом споживчого кошика. Сутність його полягає в тому, що по-перше, визначається перелік життєво важливих засобів, необхідних для відтворення здатності людини до праці; по-друге, виявляється їх обсяг, у розрахунку на місяць; з урахуванням вартості одиниці кожного засобу визначається вартість всього набору.

В Україні споживчий кошик включає тільки продукти харчування із 22 найменувань, в т.ч. борошно пшеничне, хліб пшеничний, вермішель, крупа мана, яловичина, свинина, курятина, молоко, сметана, сир, маргарин, яйця, цукор, рослинна олія, картопля, капуста, морква, цибуля, буряк, яблука.

При розрахунку кількості перерахованих продуктів харчування виходять з того, що людині для відтворення фізичних здібностей до праці необхідно в середньому 2500 кілокалорій на добу.

Тема 4. Прогнозування і державне регулювання соціального розвитку та рівня життя населення

4.1. Соціальна політика держави: мета, пріоритети, принципи.

4.2. Соціальні індикатори (показники) рівня життя.

4.4. Номінальні та реальні доходи населення: склад та методика розрахунку.

4.5. Баланс доходів і витрат населення: сутність та порядок розробки.

4.1 Соціальна політика держави: мета, пріоритети, принципи

Соціальна політика – сукупність принципів, рішень, дій суспільних об’єктів, що знаходять втілення у соціальних програмах та соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб та інтересів людини, соціальних спільнот і суспільства загалом.

Важливу роль у соціальній політиці відіграють суб’єкти – людина, держава, суспільство, соціальні спільноти та інститути, політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, фонди, колективи тощо. Всі вони мають різний суспільний характер, займаються різною соціальною діяльністю, у них різні можливості, масштаби та засоби впливу на розвиток соціального буття, забезпечення соціальної безпеки людини і суспільства.

Основним координуючим суб’єктом виступає держава, яка своїм потенціалом переважає можливості інших суб’єктів цього процесу.

Соціальна політика держави – діяльність держави щодо створення та регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту членів суспільства, усунення негативних наслідків функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості та соціально-політичної стабільності в країні.

Вона включає:

· регламентацію умов взаємодії суб’єктів економіки в соціальній сфері;

· регулювання зайнятості населення;

· розподіл і перерозподіл доходів населення;

· вирішення проблем безробіття та забезпечення ефективної зайнятості;

· формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

· створення системи соціального захисту населення;

· забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури (закладів освіти, охорони здоров’я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства та ін.)

Отже, основними об’єктами соціальної політики є:

· ринок праці та зайнятість населення;

· трудові відносини;

· оплата праці та доходи населення;

· елементи соціальної інфраструктури;

· громадяни як споживачі.

В основу реалізації соціальної політики покладено декілька підходів – соціальний, ринковий та їх комбінація.

Соціальний підхід гарантує кожному членові суспільства доходи, не менші за межу малозабезпеченості. Ринковий підхід передбачає створення належних умов для виявлення кожним членом суспільства економічної активності з метою отримання доходів. Комбінований підхід містить елементи перших двох, що забезпечує ефективність соціальної політики та високий рівень добробуту населення.

Соціальна політика реалізується через систему соціального захисту та соціальних гарантій. Соціальний захист – підтримка найбільш уразливих верств населення від негативного впливу ринкових процесів. Соціальні гарантії – це система зобов’язань держави перед своїми громадянами щодо задоволення їхніх соціальних потреб.

Функції державного регулювання рівня життя та соціального захисту населення виконують Міністерство економіки і Міністерство праці та соціальної політики.

4.2 Соціальні індикатори (показники) рівня життя

Одним з ключових об'єктів державного регулювання є народний добробут. Зміст цієї категорії розкривається через такі поняття як: умови життя, рівень життя, якість життя.

Умови життя включають об'єктивні обставини життєдіяльності населення: зайнятість, оплату праці та доходи, характер житла, майнову забезпеченість та ін.

Рівень життя – це забезпеченість населення необхідними для його життєдіяльності матеріальними і духовними благами, досягнутий рівень їх споживання і ступінь задоволення потреб людей у цих благах.

Якість життя характеризує, з одного боку самого суб'єкта суспільного життя і потреб (тривалість життя, рівень здоров'я, освіти і т.п.), а з іншого – комфортність, зручність життєвих умов, стан середовища проживання людей.

У процесі розробки прогнозів рівня життя, програм та індикативних планів використовується система показників рівня життя та соціальних гарантій, що включає три групи:

Група 1 – синтетичні показники рівня життя:

1) показники, що характеризують рівень задоволення потреб, пов'язаних з підтриманням життя (коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту);

2) показники задоволення потреб населення у праці (зайнятість економічно активного населення, тривалість робочого тижня, рівень безробіття та її структура, частка некваліфікованої праці);

3) показники, що характеризують задоволення потреб у розвитку особистості громадян (рівень освіти, частка часу на культурну діяльність, структура вільного часу);

4) показники стану навколишнього середовища;

5) показники рівня та якості забезпеченості житлом (загальна площа житла в розрахунку на одну особу, число членів сім'ї на одне житлове приміщення).

Група 2 - узагальнюючі показники рівня життя населення:

1) виробництво національного доходу (ВВП, ВНП) на душу населення;

2) фонд споживання і його частка в національному доході;

3) номінальні та реальні доходи на душу населення;

4) рівень мінімальної та середньої заробітної плати;

5) мінімальний споживчий бюджет.

Група 3 – натуральні показники, що визначають обсяги споживання конкретних матеріальних благ:

1) забезпеченість населення особистим майном (побутовою технікою, легковими автомобілями та ін.);

2) споживання продуктів харчування;

3) прожитковий мінімум.

4.3 Номінальні та реальні доходи населення:

Дата добавления: 2014-01-04