Конспект лекцій 5 страница

– технічний рівень устаткування (обладнання);

– рівень механізації та автоматизації праці;

– рівень організації підприємницької діяльності;

– рівень управління підприємством.

Всі вони у взаємозв’язку характеризують ефективність підприємницької, в тому числі інноваційної діяльності підприємства.

Здатність підприємства до технологічних змін залежить від прибутковості роботи самого підприємства, тобто наявності власних фінансових ресурсів або можливості для здійснення змін у технології виробничого процесу використати позичені ресурси, а також від ставлення управлінського апарату до інноваційних процесів і, навіть, наявної системи технології.

В умовах ринку дуже складно здійснювати інноваційні процеси на підприємствах, на яких використовується спеціалізоване, а не універсальне устаткування, оскільки ринок може викликати необхідність зміни виробництва продукції.

В ринкових економічних умовах виробництво дійсно повинно бути гнучким, реагувати на різні зміни ринку. А це вимагає технологічних змін.

Оновлення продукції лежить в основі інноваційної діяльності підприємства. Тому працівники маркетингових служб повинні добре володіти навичками функціонально-економічного обґрунтування інноваційного продукту, вміти дати кваліфіковані рекомендації щодо дизайну та стилю нового товару, використовувати сучасні методи та прийоми генерування ідеї. Створення нового продукту — це суто творча діяльність, і фінансові ресурси в ній не завжди відіграють вирішальну роль. Тут, крім достатніх ресурсів, потрібні засоби ефективного маркетингового забезпечення та підтримки інноваційної діяльності, що поєднує в собі мистецтво маркетингу з науковим пошуком.

Товар, за визначенням відомого американського економіста Ф. Котлера, це «усе, що має задовольнити потребу і пропонується ринку з метою привертання уваги, придбання, використання або споживання». Товар має багато властивостей, однак покупець звертає увагу лише на ті з них, які можуть бути йому корисними, наприклад, окуляри дуже корисні для коротко– або далекозорої людини, але зовсім ні до чого людині з нормальним зором оцінює товар в залежності не лише від його об’єктивних технічних, конструктивних, фізико-хімічних характеристик, а й від психологічного процесу сприйняття та обробки інформації про товар.

Оновлення продукції і оцінювання ринкових і виробничих результатів базується на детальному вивченні найбільш стійкого елементу ринку — потреб. По–перше, з’ясовується, хто готовий платити гроші для задоволення визначеної потреби, які головні чинники сегментування майбутнього ринку; по–друге, аналізуються перспективні потреби в даному товарі та альтернативи їх задоволення; по–третє, вивчається наявність чи відсутність в ідеї майбутнього товару якихось соціальне негативних чинників, котрі можуть зашкодити його збуту, а також готовність ринку до сприйняття даного товару, створеного на засадах нової ідеї.

Необхідно відмітити, що ефективність відбору ідеї буде тим більшою, чим більше цей відбір спиратиметься на об’єктивні закони технічного розвитку.

Для оцінювання перспективності ідеї створюється спеціальна експертна група в складі маркетологів, економістів та керівників головних підрозділів фірми.

Згідно з оцінкою всі ідеї нових товарів поділяють на безперспективні, віддаленої перспективи і перспективні. Перспективні включають в окрему групу, і вони є об’єктом додаткових досліджень. Ці дослідження і є початком другого етапу маркетингового забезпечення інноваційної діяльності фірми — розроблення концепції нових товарів.

Концепція нового товару базується на комплексному оцінюванні таких чинників:

– адресність споживацького сегмента, для якого створюється товар;

– відповідність якісних параметрів товару вимогам сегмента;

– сумісність майбутнього товару із середовищем його функціонування;

– головні переваги нового товару над можливими товарами конкурентів;

– передбачувані зміни і розвиток системи збуту нового товару;

– імовірні строки виходу нового товару на ринок;

– можливі негативні наслідки виробництва, збуту та використання товару (економічні, соціальні тощо);

– загальні витрати на розробку, виробництво і збут товару;

– прогнозовані ціни, доходи та прибутки.

Таким чином, зміст концепції нового товару органічно поєднує елементи універсального алгоритму оцінки ринку нового продукту та показники конкурентоспроможності товару.

Узгодження всіх чинників, що впливають на комерційні перспективи інноваційного продукту, досягається за допомогою ситуаційного маркетингового аналізу, що здійснюється за такими напрямками:

– можлива прибутковість у перші три роки продажу;

– наявні конкуренти;

– можливі конкуренти;

– місткість ринку;

– рівень необхідних капіталовкладень у виробництво;

– патентний захист;

– ступінь ризику стосовно комерційної ефективності експорту. А також за окремими характеристиками: ринку і виробництва.

Ринкова характеристика:

– кон’юнктура і тенденція ринку за останні п’ять років;

– порівняльна характеристика фірмового та конкурентного товару;

– можлива тривалість життєвого циклу фірмового товару;

– ставлення споживачів до іміджу підприємства і можливість використання його позитивних моментів для успішного запровадження на ринку нового товару;

– вплив сезонних чинників на товар;

– емоційний вплив товару на покупців.

Виробнича характеристика:

– можливість серійного випуску нового товару під час обґрунтування такого висновку;

– можливі труднощі, які можуть виникнути під час організації виробництва нового товару;

– доступність придбання всіх матеріальних ресурсів, необхідних для виробництва нового товару;

– наявність інженерно-технічних працівників і робітників відповідної кваліфікації;

– можливість організувати виробництво конкурентоспроможної продукції за якістю і цінами;

– зовнішній вигляд товару.

Для того, щоб організувати виготовлення нового товару, необхідно переконатися в його ефективності. Тому є потреба провести функціонально-вартісне обґрунтування інноваційного товару.

Функціонально-вартісне обґрунтування, або функціонально-вартісний аналіз (ФВА) не є суто математичним методом оптимізації, але він сприяє наближенню до оптимальних технічних та економічних рішень на основі їх поетапної диференційованої оцінки. Метод ФВА в узагальненому вигляді можна записати як математичну формулу

СК / В >mах

де СК — споживча корисність об’єкта (виробу) аналізу;

В — витрати для досягнення необхідних споживчих вартостей, тобто на виготовлення товару (виробу).

Головними завданнями ФВА слід вважати:

– пошук та реалізацію ефективних рішень, підвищення технічного рівня та якості виробів;

– зменшення матеріаломісткості продукції, вибір раціональної технології;

– зменшення трудомісткості продукції; підвищення технологічності та надійності виробів;

– створення нових організаційних форм колективної творчої роботи, скорочення циклу «дослідження — виробництво». Таким чином, головне завдання ФВА полягає в тому, щоби знайти резерви зниження витрат на виробництво та експлуатацію продукції шляхом дослідження функцій як об’єкта аналізу в цілому, так і його складових.

ФВА необхідно виконувати на всіх етапах розробки, виготовлення і використання виробу, а саме:

– підготовчому;

– інформаційному;

– аналітичному;

– творчому;

– дослідному;

– рекомендаційному;

– етапі запровадження.

В залежності від цілеспрямованості функціонально-вартісного обґрунтування технічних рішень може бути використана одна з трьох форм ФВА: корегуюча, творча, інверсна.

Корегуюча сприяє зниженню витрат на виготовлення конкретного виробу, ліквідації зайвих функцій, елементів і витрат за одночасного збереження якості.

Інверсна форма ФВА використовується для адаптування товару до вимог цільового ринку, пошуку нових можливостей для продукції, що виготовляється; вона сприяє пристосуванню наявних функцій та елементів виробу до умов споживання.

Творча форма запобігає появі зайвих функцій, елементів і витрат також за одночасного збереження або підвищення якості виробу.

Таким чином, сферою використання корегуючої форми ФВА є виробництво; творчої — проектування, інверсної — експлуатація.

Творча форма ФВА орієнтується на розробку принципово нового товару, який може суттєво розширити ринок фірми або створити новий ринок товару. Мета цієї форми ФВА — виявити та реалізувати в товарі досі не задоволену потребу окремої групи споживачів.

Виходячи з аналізу нашої реальної практики, слід зазначити, що творча форма ФВА ще перебуває в стадії розвитку, але вже і нині визначилася чітка тенденція поступового переходу від ФВА окремих розробок, технологічного процесу та інших об’єктів наукової і господарської діяльності до оцінювання раціональності організаційної побудови й ефективності методів управління маркетинговою діяльністю підприємств на принципах функціонального підходу, вартісної оцінки всіх рішень та системного аналізу.

СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМИ ПРОЦЕСАМИ

Стратегія фірми — це генеральна лінія фірми, спрямована на виконання головних завдань на довгий (тривалий) період з метою зміцнення своєї життєздатності і економічної потужності по відношенню до конкурентів. Вона (стратегія) визначає загальний шлях розвитку фірми і методи його досягнення.

Стратегія фірми випливає із основних цілей, які стоять перед суспільством, а також із положень Господарського кодексу України, що стосуються умов здійснення підприємницької діяльності.

В Господарському кодексі України в статті 62 записано: «Підприємство — самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.»

У Господарському кодексі України, в статті 42, визначаючи суть підприємницької діяльності, вказано: «Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку».

Але стратегія, як уже сказано вище, не тільки завдання, але і загальний шлях розвитку і методи його досягнення. Ця проблема ускладнюється в умовах ринкових економічних відносин і одночасно набирає більшої вагомості.

Одним із основних шляхів досягнення головних цілей як народного господарства в цілому, так і окремого підприємства в умовах ринкової економіки є інноваційна стратегія фірми і менеджмент інновацій.

Інноваційна стратегія фірми містить у собі прийняття рішень відносно спрямованості наукових досліджень та конструкторських розробок, використання здобутих результатів і фінансування з метою досягнення поставлених стратегічних економічних цілей на перспективу.

Як загальна стратегія, так і інноваційна стратегія фірми в умовах конкуренції повинна не тільки забезпечити досягнення поставлених цілей, але досягнути їх з кращими результатами, інакше фірма не витримає конкурентної боротьби за ринок збуту своєї продукції тощо.

Успіх на цьому шляху залежить від механізму поєднання розвитку наукової ідеї, її розробки, упровадження результату та споживання (рис. 1).

Рис. 1. Науково–технічний прогрес як процес перетворення, орієнтований на задоволення людських потреб.

На умови і зміст формування інноваційної стратегії фірми впливають:

– позиція керівництва щодо інновацій (нововведень);

– система управління інноваціями;

– сфера фундаментальних і прикладних досліджень;

– оцінка результатів;

– відкриття;

– патенти;

– інвестиції;

– інноваційний потенціал фірми

За своєю суттю стратегія є набором правил для прийняття рішень, якими фірма керується у своїй діяльності, в тому числі в її основній складовій — інноваційній діяльності. Всі ці правила можна об’єднати в чотири групи:

1. Правила, які використовуються для оцінки діяльності фірми тепер та в майбутньому.

2. Правила, за якими складаються стосунки фірми з її оточенням. Вони визначають, які види продукції та технології фірма розроблятиме і яким способом досягатиме переваг над конкурентами.

3. Правила, згідно з якими установлюються відносини та процедура всередині фірми.;

4. Правила, з якими фірма проводить оперативну роботу.

З вибором стратегії пов’язане укладання планів проведення досліджень і розробок, а також інших форм інноваційної діяльності.

Стратегічне планування ґрунтується на зборі і аналізі даних, які характеризують підприємство і сферу його оточення структурну схему інноваційного менеджменту (рис. 2).

Таким чином, мета інноваційної стратегії і менеджменту інновацій випливає із мети загальної стратегії підприємства і одночасно впливає на її зміст і сприяє її досягненню.

Період розробки інноваційної стратегії включає наступні етапи:

– планування (складання плану реалізації мети і стратегії);

– визначення умов і організація (виявлення потреби в ресурсах для реалізації стадій інноваційного менеджменту, постановка завдань перед працівниками, організація роботи);

– виконання (проведення досліджень, здійснення розробок, реалізація планів);

– керівництво (контроль і аналіз, корегування дій, нагромадження досвіду, оцінка ефективності використання інновацій

– проектів, управлінських рішень тощо).

Інноваційний менеджмент базується на прийнятті висококваліфікованих управлінських рішень. Якість прийнятого рішення залежить від використаних наукових підходів, методів моделювання, рівня автоматизації управління, мотивації рішень, що приймаються. Важливу роль у прийнятті рішень відіграють психологічні аспекти особистості інноваційного менеджера — інтуїція, розсудливість і раціональність. Приймаючи рішення, менеджер інтуїтивно спирається на особисте відчуття того, що воно правильне. В цьому випадку присутнє так зване шосте відчуття, яке приходить до менеджерів високого рівня, котрі мають багатий досвід.

Менеджери середньої ланки більше спираються на отриману інформацію. Але в усіх випадках в основі прийняття управлінських рішень є знання і досвід, здоровий глузд.

Інноваційний менеджер повинен приймати раціональні рішення, обґрунтовані на методах економічного аналізу, технічній основі і оптимізації інноваційного процесу. А також при ньому повинен керуватися результатами оцінки ефективних можливостей підприємства: фінансового стану, наявної технологічної бази і можливості її розширення.

На результати господарської діяльності великий вплив має технічний розвиток. У зв’язку з його багатоспрямованістю і великою складністю важливого практичного значення набуває постійно здійснювана система управління інноваційними процесами на підприємстві. Процес економічного управління технічним розвитком (інноваційною діяльністю) дозволяє здійснювати ефективний вибір стратегічних програм і проектів та забезпечує належний рівень і своєчасність впровадження інноваційної стратегії у практичну підприємницьку діяльність.

Процес вибору стратегічних програм і проектів і забезпечення впровадження їх у практику включає такі основні етапи:

– установлення цілей — визначення, ранжування, виокремлення пріоритетів;

– підготовчий — аналіз виробничих умов, підготовка прогнозної інформації;

– варіантний вибір рішень — розробка, вибір критерію та оцінка ефективності можливих варіантів;

– програмування (планування) робіт — узгодження вибраних і прийнятих рішень, їхнє інтегрування в єдиний комплекс заходів у межах програми технічного розвитку підприємства на найближчу та віддалену перспективу;

– супроводження реалізації програми — контроль за виконанням передбачених програмою заходів, проведення необхідного корегування програм.

Цілі та пріоритети інноваційної діяльності визначаються виходячи із загальної стратегії підприємства, вони можуть відображати потреби розв’язання таких проблем:

– кардинального підвищення якості виготовленої продукції забезпечення її конкурентоспроможності на вітчизняному і світовому ринку;

– розробки й широкого впровадження ресурсозберігаючих технологій (передовсім енергозберігаючих);

– скорочення до максимально можливого рівня затрат ручної праці, поліпшення умов і безпеки праці;

– здійснення всебічної екологізації виробництва з метою забезпечення належної охорони навколишнього середовища.

Типовий зміст програми інноваційної діяльності підприємства включає:

– науково–дослідні і проектно–конструкторські роботи;

– створення, освоєння нових і підвищення якості тих, що виготовляються, видів продукції;

– запровадження прогресивної технології, модернізація та автоматизація виробничих процесів;

– зведені результати здійснення заходів технічного розвитку.

Такий підхід у певній мірі забезпечує здійснення правильного вибору стратегічної програми і процесу впровадження інноваційної стратегії, що в кінцевому рахунку сприяє підвищенню ефективності всієї господарської діяльності.

Управління інноваційною діяльністю — це сукупність взаємозв’язаних процесів планування, організації, мотивації та контролю, які забезпечують формування й досягання цілей інноваційної діяльності підприємства.

Управління інноваційною діяльністю є складовою частиною загальної системи управління підприємством і основним фактором, що забезпечує зростання ефективності роботи підприємства, поліпшення якості продукції тощо.

Управління інноваційною діяльністю здійснюється на всіх етапах розробки і впровадження в практичну підприємницьку Діяльність стратегічних програм і проектів, починаючи від управління розробкою ідей до впровадження інновацій і забезпечення їх раціонального використання.

Мета управління інноваційною діяльністю — забезпечення підвищення ефективності виробництва за рахунок розробки і впровадження у виробничу діяльність інновацій (нововведень) у технологію, управління тощо.

Інноваційні проекти — це складні програми, створені для впровадження технічних, технологічних або інших новинок, що їх здійснюють наукові та проектні заклади в певний проміжок часу з метою забезпечення зростання ефективності підприємництва і досягнення основної цілі, яка стоїть перед економікою на сучасному етапі.

Інноваційний розвиток — розвиток науки, техніки, досвіду, знань. Це процес, у перебігу якого наукова ідея доводиться до практичного використання.

Управління інноваційною діяльністю і її розвитком є перспективним і оперативним. І якщо перспективне управління забезпечує відбір і розробку інновацій на перспективу, то оперативний менеджмент інновацій забезпечує впровадження інновацій у практику.

Реформування управління інноваційною діяльністю в першу чергу стосується перенесення акцентів в управлінні на регіональний рівень. Це є однією з умов ефективного управління інноваційною діяльністю. Результати впровадження інновації повинні залишатися в регіоні, де ця інновація мала місце. Крім того, і розробка, і впровадження інновацій безпосередньо стосуються регіону: позитивні ефекти від них збагачують регіон, а з наслідками негативних ефектів регіональним органам влади належить боротися, витрачаючи на це кошти.

Визначення регіональних пріоритетів інноваційної діяльності проводиться з урахуванням геополітичного становища, стану економічного розвитку, науково–інноваційного потенціалу і необхідних завдань стосовно структурної перебудови економіки регіону, розбудови його соціальної сфери, вирішення екологічних питань тощо.

Під науково-інноваційним потенціалом регіону розуміють його спроможність здійснювати науково-інноваційну діяльність в академічному, прикладному (галузевому), вузівському, заводському секторах науки та інноваційній сфері, що функціонують на даній території. Він характеризується забезпеченістю ресурсами науково-інноваційної діяльності: вченими кадрами, матеріально-технічною базою, джерелами фінансування, інформаційними ресурсами (науковою літературою, доступом до Інтернету та інших інформаційних мереж тощо), науковими школами, інтелектуальною власністю (патенти, всесвітнє визнання), наявністю науково-інноваційних організаційних структур (технопарків, бізнес–інкубаторів тощо) та результативністю їх функціонування.

Науково-інноваційна діяльність у світі завжди була і є пріоритетною сферою державного регулювання. Всі державні преференції тут зосереджені на збереженні науково-інноваційного потенціалу держави, регіону, вищих навчальних закладів, підприємств. Особливо це стосується кадрового потенціалу, який необхідно використовувати на користь свого народу, а не спонукати його виїжджати за межі своєї держави.

СУЧАСНІ ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙ

Мета інноваційної діяльності випливає із сукупності розвитку соціально-економічної формації суспільства в цілому, яка полягає в тому, щоби забезпечити вищий життєвий рівень народу. Ще більша потреба здійснення цього у перехідний період від однієї соціально-економічної формації до іншої, бо від цього і залежить результативність переходу. Тому на це і повинні бути спрямовані організаційні форми забезпечення інноваційної діяльності в Україні.

Вищий життєвий рівень народу, суспільства в цілому, а не тільки окремої групи, можна забезпечити на основі науково-технічного розвитку виробництва, використання нової техніки, зниження затрат матеріально-сировинних, трудових і фінансових ресурсів на одиницю виготовленої продукції, тобто збільшення виробництва новоствореної вартості. Причому не за рахунок зростання цін, а за рахунок зниження затрат на виробництво нової вартості, економного і раціонального використання наявних ресурсів.

Успіх інновацій залежить як від громадянської позиції, так і від науково-технічної компетенції персоналу, від творчої активності, стимулювання і мотивації окремих працівників.

Виходячи із цих вимог інноваційні процеси на фірмах і підприємствах повинні охоплювати інформаційну, наукову, проектно-конструкторську і виробничу діяльність.

У здійсненні інноваційного процесу велику роль відіграє економіко-управлінська і соціально-культурна, наукова і проектна діяльність. Тому інновації необхідно в першу чергу направляти в цю сферу. І через впровадження інновації в їх сфери діяльності можливе швидше втілення інноваційних процесів у виробничу сферу.

Закордонний і вітчизняний досвід роботи наукових та інноваційних організацій дає можливість класифікувати їх в залежності від характеру сфери діяльності на:

– державне управління (міністерства, відомства, місцеві органи влади і самоуправління, некомерційні, які фінансуються і контролюються урядом і займаються дослідницькою діяльністю соціальних і адміністративних функцій держави);

– підприємницька сфера діяльності — організації, підприємства, фірми, діяльність яких пов’язана з виробництвом продукції і наданням послуг з метою продажу (в тому числі підприємства державної власності);

– вища освіта і наука — всі вузи незалежно від джерел фінансування або правового статусу; науково-дослідні, експериментальні станції і клініки, які асоційовані з вузами або ними управляються; організації, що обслуговують вузи, які входять до вищої і середньої освіти;

– приватна некомерційна (безприбуткова) сфера діяльності — професіональні спілки і товариства, асоціації, громадські і благодійні організації, фонди (крім фондів, які більше ніж на 50% фінансуються державою); приватні індивідуальні організації.

Виходячи із наведених сфер випливають особливості організаційних форм інноваційної діяльності: одні фінансуються за рахунок коштів державного бюджету, інші — за рахунок коштів окремих підприємств — результатів їх підприємницької діяльності.

Серед організаційних структур інноваційної діяльності особлива роль відводиться малим фірмам, мобільний персонал яких може швидко засвоювати і генерувати нові ідеї. Так, у США в сфері науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) приблизно 90% всіх компаній — малі фірми. В розрахунку на 1 дол. США вкладених коштів такі фірми створюють у 24 рази більше новацій, ніж гігантські концерни. Витрати на одного наукового працівника та інженера у малих фірмах у два рази менші, ніж у крупних. Крім того, в малих фірмах спостерігається відсутність бюрократизму в управлінні в умовах високого позикового відсотка.

Великі компанії в більшості орієнтовані на створення інновацій удосконалення і в основному в тих напрямках, в яких компанія досягла більшого успіху в освоєнні певного виду продукції Це пояснюється тим, що перехід великих фірм до радикально нової техніки і технології приводить до величезних витрат, оскільки знецінюється нагромаджений виробничий потенціал.

Одночасно з економічної точки зору новації вигідніші, ніж ризик радикалізму. Тому більшість фірм, враховуючи принци «витрати — результати», вкладають кошти тільки в ті новації, які гарантують прибуток.

Малі фірми не мають шансів витримати конкуренцію на ринку, тому вимушені йти на ризик радикальних інновацій. Крім того, на малих фірмах, як уже сказано вище, інновації впроваджуються меншими витратами. Тому не випадково галузі електроніки, біотехнології у виробництві товарів широкого вжитку діють у формі дрібних фірм.

Малі фірми створюються в основному під одну ідею, виробництво обмеженої кількості видів продукції, хоч успіх радикальних інновацій ніколи не гарантований. І у випадку невдачі впровадження інноваційного проекту малі фірми розорюються, банкрутують. Крупні завжди працюють із «страховкою», оскільки одночасно працюють паралельно з декількома інноваційними проектами, чим і забезпечують собі компенсацію втрат.

У США, Японії, країнах Західної Європи в малому інноваційному бізнесі використовуються такі організаційні форми, як венчурні фірми і фірми спін–офф, а також різні інвестиційні фонди, які в багатьох випадках фінансуються крупними компаніями, самі не хочуть ризикувати, але контролюють цей ризик у випадку успіху крупні компанії отримують готові новації.

Венчурний (ризиковий) бізнес — якісно новий вид підприємницької діяльності, при якому здійснюється фінансування ризикованого підприємства, що працює над впровадженням у виробництво певної новації. Ризиковані (венчурні) фірми не повергають вкладені у них інвестором кошти і не виплачують відсотки на них. Зате інвестор отримує права на всі запатентовані і незапатентовані («ноу–хау») інновації та засновницький прибуток від ризикованих підприємств у тому випадку, коли вони добиваються успіху. Більшість фірм венчурного капіталу існує у формі товариств з обмеженою відповідальністю. Їхньою метою є отримання від різних фінансових інститутів коштів для створення ризикованих підприємств. У них, як правило, мала кількість працівників. Такі фірми створюються безпосередньо підприємцями, менеджерами, бізнесменами. Вони можуть бути окремими відділеннями крупних компаній і фінансових груп. Венчурне фінансування стимулює розвиток науковоттехнічного процесу, сприяє прискоренню впровадження новітніх досягнень науки у виробництво.

Передумовами створення венчурних фірм повинні бути наступні компоненти:

– інноваційні ідеї — нової технології, нового виробу;

– суспільні потреби і потреби підприємця, готового на основі ідеї організувати фірму;

– ризикового капіталу для фінансування діяльності з дослідження даної ідеї.

Венчурний капітал може бути вкладений не тільки крупними компаніями чи банком, але і державою, страховим або пенсійним фондом.

На відміну від інших така форма інвестування має специфічні умови:

– питома участь інвестора в капіталі фірми у безпосередній (прямій) і посередній формі;

– надання коштів на тривалий період;

– активна роль інвестора в управлінні фірмою, яку він інвестує.

Доцільно відмітити, що на початкові етапи розвитку бізнесу у підготовчий і стартовий періоди у США припадає 39% венчурних інвестицій. Середньорічний рівень прибутковості американських венчурних фірм складає майже 20%, що у три рази вище, ніж в цілому в економіці США. Але в більшості венчурні фірми не прибуткові, оскільки вони не займаються виробництвом, а передають свої результати фірмам експлерентам, патіентам, віолентам і комутантам.

фірми–експлеренти — це фірми, які просувають новації на ринок, їх ще називають фірмами-піонерами. Вони працюють на етапі максимуму циклу винахідницької активності з самого початку випуску продукції крупної компанії.

фірми–патіенти — орієнтуються на вузький сегмент ринку. Вони задовольняють потреби, які сформувалися під впливом моди, реклами або інших засобів зародження попиту і проявляють свою діяльність на етапах збільшення випуску продукції при падінні винахідницької активності.

Вимоги до якості і обсягів виробництва продукції у цих фірм пов’язані з проблемами заволодіння ринками, коли виникає необхідність прийняття рішення про проведення або припинення розробок, доцільність продажу або купівлі ліцензій тощо. Такі фірми вважаються прибутковими.

Дата добавления: 2014-01-04