Конспект лекцій 7 страница

д) майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України «Про страхування».

Джерелами фінансування інноваційної діяльності можуть бути бюджетні кошти (державного та місцевого рівнів), іноземні інвестиції, власні кошти підприємств, а також кредитні ресурси, що відображено на схемі (рис. 1).

Рис. 1. Джерела фінансування інноваційної діяльності.

Порядок фінансування та конкретні джерела, що використовуються, в першу чергу залежать від типу інновацій, типу підприємств та країни розташування підприємства.

Починаючи, з 2003 року для здійснення фінансової підтримки інноваційної діяльності суб’єктів господарювання різних форм власності Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності створює спеціалізовані державні небанківські інноваційні фінансово–кредитні установи. Державна інноваційна фінансово–кредитна установа підпорядковується спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності і діє на основі Положення (Статуту), що затверджується Кабінетом Міністрів України. Кошти Державної інноваційної фінансово–кредитної установи формуються за рахунок коштів Державного бюджету України, визначених законом про Державний бюджет України на відповідний рік, залучених згідно з чинним законодавством вітчизняних та іноземних інвестицій юридичних та фізичних осіб, добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, від власної чи спільної фінансово–господарської діяльності та інших джерел, не заборонених законодавством України. Порядок надання коштів Державною інноваційною фінансово–кредитною установою суб’єктам інноваційної діяльності визначено Законом України «Про інноваційну діяльність» та відповідним Положенням.

В більшості країн світу основними джерелами інноваційної діяльності є бюджетні кошти, і вони лімітуються у законодавчому порядку. Так, конституцією Японії встановлено, що бюджетні кошти, які виділяються на розвиток фундаментальних досліджень, повинні становити не менше 3% валового національного доходу.

В умовах економіки України в даний перехідний період через бюджетну кризу розраховувати на значне бюджетне фінансування інноваційної діяльності неможливо, і воно не забезпечує необхідного розвитку науково–технічного прогресу в народному господарстві.

Загальний обсяг фінансування науково–технічних робіт в 1997 р. в Україні склав 1318,6 млн. грн. проти 943,6 млн. грн. в 1996 р. та 652,0 млн. грн. в 1995 році (в діючих цінах). За рахунок держбюджету профінансовано робіт в 1997 р. на 466,9 млн. грн. тобто 35,4%, тоді як у 1996 р. – 39,9%, в 1995 р. – 37,6%.

У першому кварталі 1998 р. загальний обсяг фінансування наукових досліджень і розробок складав 241,2 млн. грн. у тому числі за рахунок держбюджету — 93,3 млн. грн. або 38,7% (табл. 7.1).

Як бюджетний дефіцит, так і криза неплатежів у промисловості обмежують фінансування інновацій. Також через високі банківські ставки для цих цілей мало використовується банківський кредит.

Тому для більшості українських підприємств основним джерелом стимулювання нововведень на регіональному рівні є Державний інноваційний фонд та іноземні інвестиції — гранти, пайові внески іноземних інвесторів, участь у міжнародних інвестиційних програмах з пріоритетних напрямів розвитку.

Державний інноваційний фонд та його 27 регіональних відділень було створено у 1992 році згідно з Постановою Кабінету Міністрів України на виконання Закону „Про основи державної політики у сфері науки і науково–технічної діяльності”.

Схема формування і використання Державного інноваційно­го фонду України наведена на рис. 2.

Формування та використання коштів Державного інноваційного фонду з 2000 року здійснюється на підставі Постанов КМ №654 від 13.04.2000 «Про затвердження порядку формування та використання коштів Державного інноваційного фонду».

Згідно з пунктом 2 даної постанови кошти Державного інноваційного фонду формуються за рахунок бюджетних і позабюджетних надходжень.

Бюджетними надходженнями є кошти від установленого законодавством збору до Державного інноваційного фонду та частина коштів, які виділяються державою для підтримки науково–технічної діяльності. Ці кошти входять до складу доходів та видатків Державного бюджету України.

Позабюджетними надходженнями є кошти повернутих Державному інноваційному фонду та його регіональним відділенням виконавцями інноваційних проектів позик, фінансових інвестицій, лізингових платежів, надходжень від реалізації договорів про спільну діяльність, а також добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, інших надходжень, що не суперечить законодавству.

Бюджетні та позабюджетні надходження до Державного інноваційного фонду і його регіональних відділень зараховуються відповідно на балансові рахунки Державного казначейства та позабюджетні рахунки Державного інноваційного фонду і його регіональних відділень, які відкриті в установах Національного банку та банків, уповноважених Кабінетом Міністрів України і Національним банком здійснювати обслуговування коштів Державного бюджету і Державного фонду. Зарахування надходжень, а також облік видатків Фонду проводиться згідно з «Порядком обліку доходів та видатків Державного інноваційного фонду», затвердженим Мінфіном, Міннауки разом з Національним банком.

Кошти інноваційного фонду зберігаються на окремих рахун­ках і вилученню не підлягають. Головним розпорядником цих коштів є Державний інноваційний фонд; використовуються виключно за цільовим призначенням — для фінансового забезпечення заходів щодо впровадження науково–технічних розробок і нових технологій, освоєння нових видів продукції відповідно до загальнодержавних, галузевих, регіональних інноваційних пріоритетів та результатів державних науково–технічних програм.

Забезпечення цих заходів у сфері інноваційної діяльності здійснюється Державним інноваційним фондом шляхом фінансування інноваційних проектів та їх супроводження.

Бюджетні надходження розподіляються Державним інноваційним фондом централізовано для забезпечення фінансування інноваційних проектів кожного з регіонів у розмірі не менш як 70 відсотків загального обсягу надходжень від збору до фонду у відповідному регіоні.

Відбір інноваційних проектів здійснюється Державним інноваційним фондом і його регіональними відділеннями на конкурсних засадах відповідно до загальнодержавних, галузевих, регіональних інноваційних пріоритетів та результатів державних науково–технічних програм і відповідно до законодавства проведення державної науково–технічної та іншої експертизи, фінансового аналізу проектів, маркетингових досліджень.

На основі результатів відбору, експертизи і аналізу здійснюється фінансування інноваційних проектів за умови забезпечення відповідно до законодавства зобов’язаних щодо повернення підприємствами — виконавцями проектів коштів Державному інноваційному фонду шляхом укладання договорів застави майна, поруки, страхування тощо як з підприємствами–виконавцями проектів, так і з третіми особами.

Фінансування інноваційних проектів здійснюється регіональними відділеннями Державного інноваційного фонду через установи уповноважених банків шляхом надання позики, фінансової інвестиції, лізингу або на підставі договору про спільну діяльність. Конкретний механізм фінансування інноваційного проекту визначається Державним інноваційним фондом з метою забезпечення ефективного використання виділених коштів.

Термін та порядок повернення коштів за конкретним інноваційним проектом визначаються в установленому порядку залежать від особливостей інноваційного проекту, періоду його окупності.

Кошти, що надаються підприємствам–виконавцям інноваційних проектів, обліковуються в установах уповноважених банків на окремих рахунках. Рахунки відкриваються підприємствам–виконавцям проектів за поданням регіональних відділень Державного інноваційного фонду.

Державний інноваційний фонд і його регіональні відділення організують в установленому порядку супроводження інноваційних проектів із залученням установ уповноважених банків, які обслуговують підприємства–виконавців проектів, аудиторських, юридичних фірм та інших організацій на підставі укладених з ними договорів.

Супроводження інноваційних проектів включає проведення поточної та додаткової експертизи, маркетингових досліджень тощо, а також організацію контролю за цільовим використанням коштів та своєчасним їх поверненням підприємствами–виконавцями. Оплата супроводження інноваційних проектів включається до кошторисів витрат проектів. При неможливості повернення підприємствами–виконавцями інноваційних проектів наданих їм коштів Державний інноваційний фонд у окремих випадках готує пропозиції для прийняття рішення щодо погашення заборгованості підприємств згідно з порядком, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Головним завданням фонду є фінансова підтримка інноваційної діяльності підприємств, регіональних програм, «ноу–хау», розширення використання сучасної передової технології, освоєння виробництвом конкурентоспроможної продукції. При цьому послугами фонду можуть користуватися підприємства незалежно від форм власності, якщо вони пропонують інноваційні проекти, які є ефективними і перспективними для освоєння.

Крім Державного інноваційного фонду України, з метою державної підтримки інноваційної діяльності на підприємствах, що знаходяться в галузевому підпорядкуванні, створюються спеціальні фонди позабюджетних коштів у міністерствах, відомствах, концернах для фінансування галузевих і міжгалузевих науково–дослідних робіт, а також заходів, пов’язаних з освоєнням нових технологій, і виробництва нових видів продукції. Ці фонди називаються позабюджетними галузевими інноваційними фондами. Вони разом із Державним інноваційним фондом покликані сприяти розвитку інноваційної діяльності в Україні.

Види фінансування повністю залежать від джерел фінансування, тобто від того як фінансуються інноваційні процеси — за рахунок власних чи позичених коштів (кредитів). В усіх випадках вони повинні забезпечити повернення витрат і певний рівень прибутковості.

Лізингове фінансування є особливим видом кредитування, при якому після закінчення строку договору і виплати відповідних платежів лізингоодержувач має право викупити обладнання за заздалегідь обумовленою вартістю.

Лізинг (англ. leasing) — особливий вид оренди рухомого і нерухомого майна виробничого призначення на підставі відповідного договору між орендодавцем (лессор) і орендарем (лізер). Об’єктами лізингу найчастіше є машини, обладнання, транспортні засоби, споруди виробничого призначення. Є два види лізингу: фінансовий і оперативний. Суть фінансового лізингу викладено вище; при оперативному лізингу орендні платежі не йдуть у залік майбутньої покупки.

Лізингові відносини виникли в 50–ті роки у США і нині оержали широке застосування, набули міжнародного характеру. Питома вага лізингу у промислових інвестиціях окремих європейських країн досягла 15–18%. У західноєвропейських країнах близько 70% лізингу рухомого майна припадає на машини, обладнання і транспортні засоби. У США частка лізингу в загальних капітало­вкладеннях досягла 28%. В Японії щорічне зростання кількості лізингових контрактів становить 25–30%.

Загальна сума експортних лізингових операцій країн з розвинутою економікою оцінюється щороку в 20 млн. дол. Розширення лізингу обґрунтовується взаємовигодою орендатора і орендодавця порівняно з традиційними формами плати інвестицій і реалізації продукції.

Орендатор одержує можливість використовувати дорогоцінну техніку власника засобів виробництва, не витрачаючи спочатку великих коштів, і сплачує лізингові платежі з прибутку, одержаного від експлуатації орендованого майна.

Лізинг допускає здійснення орендних платежі сировиною або продукцією, добутою чи виробленою за допомогою орендованого обладнання. Ця форма розрахунків особливо важлива для країн, в яких дефіцит вільноконвертованої валюти.

Лізингові відносини здійснюються на основі укладених угод між орендодавцем і орендатором, тобто укладанням лізингового контракту, на основі якого у тимчасове користування надаються об’єкти рухомого і нерухомого майна/мови угоди включають права і обов’язки сторін щодо збереження, використання, обслуговування, страхування власності, а також розрахунок величини і строки лізингових платежів, зобов’язання сторін щодо технічно­го обслуговування і експлуатації обладнання. Вказується період, протягом якого угода е може бути анульована в односторонньому порядку, за винятком окремо обумовлених випадків. Сплата лізингових платежів у встановлені строки і у відповідних обсягах є для орендатора обов’язковою.

Якщо орендоване обладнання втрачене або певних причин вийшло з ладу, орендатор повинен негайно вплатити орендодавцю суму, яка залишилася за контрактом, і залишкову вартість обладнання.

Договір фінансового лізингу передбачає, що після закінчення терміну оренди орендатор може вибрати такі варіанти подальших дій: викупити обладнання за заздалегідь обумовленою залишковою вартістю, укласти новий лізинговий контракт або повернути лізингодавцю орендоване майно. Право власності переходить до орендаря тільки після підписання контракту купівлі–продажу.

Страхування обладнання проводить орендар за свій рахунок на користь орендодавця. Окремо обумовлюються сума страховки, види ризику, страхові компанії.

Важливу роль у лізинговому контракті відіграють також фінансові гарантії, оскільки від них залежить величина загального комерційного ризику за угодою. Фінансовими гарантами можуть бути банк, державна організація і приватна корпорація.

Вартість лізингу включає плату за ресурси, лізингову марку і ризикову премію. Лізинговий контракт також враховує строк служби обладнання, період амортизації, цикл появи продуктивнішого або дешевшого аналога угоди, динаміку інформаційних процесів, кон’юнктуру ринку позичкових капіталів і тенденцію їх розвитку.

У лізинговому контракті беруть участь, підприємство–виробник обладнання, лізингова компанія і користувач обладнання.

Лізингові компанії можуть бути спеціалізовані, які мають справу з одним видом товару або товарами однієї групи стандартних видів, і універсальні, які передають в; оренду найрізноманітніші види машин і обладнання. Вони (лізингові компанії) діють на основі власних засобів і банківського кредиту, інколи виступають як філії, дочірні фірми промислових або торгових фірм, великих комерційних банків і страхових фірм.

Таким чином, лізингове фінансування сприяє швидшому впровадженню нової техніки у сферу виробництва, що є позитивним у процесі інноваційної діяльності.

Визначення суті інноваційного проекту подано у Постанові КМ № 654 (654–2000–II) від 13.04.2000 «Про порядок формування та використання коштів Державного інноваційного фонду».

Інноваційний проект — це комплекс взаємопов’язаних заходів інвестиційного характеру, спрямованих на комерційне застосування науково–технічних розробок, освоєння нових видів продукції, послуг, впровадження новітніх технологій. Проект оформлюється відповідно до вимог Державного інноваційного фонду у вигляді формалізованого опису і включає техніко–економічне обґрунтування та бізнес–план.

Інноваційна діяльність є складовою інвестиційної діяльності. В Законі України «Про інвестиційну діяльність» у ст. З записано: Інноваційна діяльність як одна із форм інвестиційної діяльності здійснюється з метою впровадження досягнень науково–технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу, що включає:

– випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;

– прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

– реалізацію довгострокових науково–технічних програм з великими строками окупності витрат;

– фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;

– розробку і впровадження нової ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення спеціального і екологічного становища.

Інноваційний проект як об’єкт інвестування за своїм змістом повинен відповідати вимогам даного закону. Цей закон включає загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України. Він спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб’єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування народного господарства України, розвитку міжнародного співробітництва та інтеграції.

Цим законом визначаються права суб’єктів інвестиційної діяльності (ст.7), їх обов’язки (ст.8), регулюються відносини між ними (ст.9), джерела фінансування (ст.10), цілі і форми державного регулювання інвестиційної діяльності (ст.ст.11, 12).

Даним законом України «Про інвестиційну діяльність» регулюється порядок і зміст державної експертизи інвестицій. У ст. 15 «Державна експертиза інновацій» вказано:

1. Обов’язковій державній експертизі у повному обсязі підлягають інвестиційні програми та проекти будівництва, що здійснюються із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій. Інвестиційні програми та проекти будівництва, що здійснюються за рахунок інших джерел фінансування, підлягають експертизі згідно з частиною першою статті 8 цього закону, де сказано, що інвестор у випадках і порядку, встановлених законодавством України, зобов’язаний:

– подати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій;

– одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне будівництво;

– одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи щодо додержання в інвестиційних програмах та проектах будівництва діючих нормативів з питань санітарного і епідемічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків та споруд, а також архітектурних вимог.

Державна експертиза (ст.15) інвестиційних програм і проектів будівництва виконується комплексно спеціалізованою державною організацією, яка утворюється і діє у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок проведення державної експертизи інвестиційних програм і проектів будівництва визначається Кабінетом Міністрів України.

При необхідності експертиза окремих інвестиційних проектів і програм може здійснюватись експертними комісіями, створюваними Верховною Радою України.

У статті 17 регулюється порядок ціноутворення в інвестиційній діяльності; у ст.18 — гарантії прав суб’єктів інвестиційної діяльності. У ст.20 передбачається відповідальність суб’єктів інвестиційної діяльності.

При недодержанні договірних зобов’язань (ст.20) суб’єкти інвестиційної діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, передбачену законодавством України і укладеними договорами.

Сплата штрафів і неустойок за порушення умов договорів, а також відшкодування завданих збитків не звільняють винну сторону від виконання зобов’язань, якщо інше не передбачено законом або договором.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Розвиток інноваційного процесу впливає на загальний розвиток суспільства як на мікро–, так і на макрорівні..

Інновація — це комплексний процес, котрий включає в себе створення, розробку, доведення до комерційного використання і розповсюдження нового технічного або якогось іншого рішення (новації), що задовольняє певну потребу.

В Законі України від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», (стаття 3), інноваційна діяльність визначена як «одна із форм інвестиційної діяльності», що здійснюється з метою впровадження науково–технічних досягнень у виробничо–соціальну сферу суспільства.

Ця діяльність включає:

– випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;

– прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

– реалізацію довгострокових науково–технічних програм з тривалими термінами окупності витрат;

– фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;

– розробку і впровадження нової ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального і екологічного становища.

Інновація в практиці підприємницької діяльності інтерпретується в процес перетворення потенційного НТП (науково–технічного прогресу) в реальний, втілений в готові продукти та технології, тобто новація перетворюється на товар і виступає ДК об’єкт на ринку.

Основою інноваційного процесу є процес створення і освоєння нового продукту (технології) — науково–інноваційний процес.

Отже. інноваційна діяльність — це діяльність по доведенню науково–технічних винаходів, розробок до результату, придатного до практичного застосування.

Уточнення поняття інновацій та їх типів спроможне детальніше підійти до розробки стратегії інноваційного розвитку України, пошуку нових джерел фінансування інноваційних проектів.

Виходячи із визначення сутності інновацій, зрозуміло, що успішна інноваційна діяльність неможлива без системи ефективної державної підтримки, без ефективної інноваційної політики з боку держави.

Під інноваційною політикою необхідно розуміти комплекс принципів та заходів щодо планування, розробки, стимулювання, регулювання і контролю процесів інноваційної діяльності у науково–технічній та виробничих сферах. Тому основним завданням державних органів є визначення мети інноваційної політики, основних принципів її здійснення, а також механізми реалізації. Вона повинна випливати з основної мети розвитку народного господарства суспільства і своїми напрямами діяльності сприяти її здійсненню.

А звідси метою інноваційної політики є збільшення внеску науки і техніки в розвиток економіки країни, забезпечення програмних перетворень в галузях матеріального виробництва. підвищення конкурентоспроможності націди пальної продукції на світовому ринку, забезпечення функцій безпеки держави. покращення екологічної ситуацій підвищення життєвого рівня народу, а також створення умов для дальшого розвитку наукових напрямів і піднесення рівня вітчизняної науки.

Закон України «Про інноваційну діяльність» визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом. У статті 1 Закону визначені основні терміни, поняття інноваційної діяльності:

– інновації — новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентноздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери;

– інноваційна діяльність — діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг;

– інноваційний продукт — результат науково–дослідної і (або) дослідно–конструкторської розробки, що відповідає вимогам, встановленим цим Законом;

~ інноваційна продукція — нові конкурентноздатні товари чи послуги, що відповідають вимогам, встановленим цим Законом;

– нноваційний проект— комплект документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення і реалізації інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції;

– пріоритетний інноваційний проект — інноваційний проект, що належить до одного з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, затверджених Верховною Радою України;

– інноваційне підприємство (інноваційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес–інкубатор тощо) — підприємство (об’єднання підприємств), що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і (або) продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70 відсотків його загального обсягу продукції і (або) послуг;

– інноваційна інфраструктура — сукупність підприємств, організацій, установ, їх об’єднань, асоціацій будь–якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно–комунікативні, юридичні, освітні тощо).

З урахуванням загальнонаціонального значення інновацій виникає необхідність державного регулювання інноваційного процесу. У даний час інновації стають основним засобом забезпечення збільшення прибутку суб’єктами підприємництва. Але, незважаючи на таку важливу роль інновацій, без державного регулювання велика кількість нововведень не могла би швидко впроваджуватися у практику. Таким чином, економічна і соціальна роль держави вимагає від державних органів при регулюванні інноваційних процесів виконання декількох основних функцій, а саме:

– акумулювання засобів на проведення наукових досліджень інновацій шляхом концентрації ресурсів і механізмів перерозподілу бюджету, а також за рахунок формування спеціальних фондів;

– координація інноваційної діяльності шляхом визначення загальних стратегічних орієнтирів інноваційної політики. Для забезпечення такої координації держава сприяє кооперації і взаємодії різних інститутів у здійсненні інновацій:

– створення правової бази інноваційної політики шляхом формування дієвого необхідного законодавства і реально діючих механізмів його функціонування;

– кадрове забезпечення інноваційної діяльності шляхом підготовки спеціалістів у державних і недержавних навчальних закладах, які могли б організувати і сприяти розвитку організаційних структур, що займаються впровадженням інновацій (корпорацій, груп, фірм);

– регіональне регулювання інноваційної діяльності шляхом податкових пільг і раціонального розміщення інноваційного потенціалу, а також намаганням вирівняти умови розповсюдження інновацій на території країни;

– регулювання міжнародного співробітництва у проведенні інноваційної діяльності через розроблену інноваційну стратегію і кооперацію;

– стимулювання інновацій шляхом заохочення конкуренції, надання пільг учасникам інноваційного процесу, державного страхування інноваційного ризику, а також «інноваційного тиску» на суб’єктів підприємництва введенням санкцій за випуск застарілої продукції.

Інноваційна політика держави тісно пов’язана з її інвестиційною політикою, спрямованою на стимулювання капіталовкладень в інноваційні процеси, тобто в ту сферу підприємницької діяльності, в якій інвестиції є базою для матеріалізації нововведень, а також інноваційна політика держави практично не відокремлена від промислової політики в цілому.

В статті 48 «Державна підтримка підприємництва» Господарського кодексу України підтверджується, що з метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва держава стимулює за допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових пільг тощо) модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг. А Законом України «Про інвестиційну діяльність», як уже сказано при розгляді першого питання, у ст. З визначається суть інноваційної діяльності — однієї з форм інвестиційної діяльності підприємства.

Сучасна законодавча система України у сфері інноваційної діяльності базується на Конституції України і складається з низки Законів. Найвагомішими з них в плані активізації інновацій у підприємницькій сфері, на думку авторів, є Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» від 16 липня 1999 року та Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 року. Саме в останньому з них, без перебільшення, передбачені найважливіші економічні стимули — гарантії та пільги суб’єктам інноваційної діяльності (СІД). Найважливішими з них є такі:

– можливість повного безвідсоткового кредитування за рахунок коштів відповідних бюджетів;

– компенсація відсотків за кредитування інноваційних проектів, які сплачують СІД комерційним банкам, за рахунок бюджетних коштів;

– можливість застосування прискореної амортизації основних фондів групи 3 (при річній нормі амортизації 20%);

– пільговий режим оподаткування інноваційної діяльності, який передбачає залишення у розпорядженні СІД 50 відсотків ПДВ з операцій продажу товарів (робіт, послуг), пов’язаних з виконанням інноваційних проектів, та 50 відсотків податку на прибуток від виконання цих проектів, з умовою, що дані кошти будуть спрямовані виключно на фінансування інноваційної діяльності;

– застосування пільг зі сплати земельного податку (зменшення ставки на 50 відсотків).

Тож, як бачимо, новий Закон на підтримку нових технологій відображає досить–таки реальну картину майбутнього існування інноваційної сфери підприємництва. Майбутнього — тому, що найважливіші його положення, хоча розпочали діяти з січня 2003 р., однак, механізм надання пільг ще до кінця не сформований.

Центральне місце в системі прямого державного впливу на інноваційну діяльність займає фінансування НДПКР інноваційних проектів із бюджетних коштів. Система фінансування інноваційної діяльності є складовою частиною державної інноваційної політики.

Дата добавления: 2014-01-04