Міжнародна організація праці

Регулювання міжнародного співробітництва

ТЕМА 7. МІЖНАРОДНА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦІ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН

1. Богиня Д. П. Основи економіки праці: навч. посіб. / Д. П. Богиня, О. А. Грішнова. — 3-тє вид. — К.: Знання-Прес, 2010. —387 с.

2. Волкова О. В. Ринок праці: навч. посіб. / О. В. Волкова. — К.: ЦУЛ, 2007. — 624 с.

3. Єсінова Н. І. Економіка праці та соціально-трудові відносини: навч. посіб. / Н. І. Єсінова. — К.: Кондор, 2011. — 432 с.

4. Завіновська Г. Т. Економіка праці: навч. посіб. / Г. Т. Завіновська. — К.: КНЕУ, 2010. — 432 с.

1.У сучасному світі питання про права людини посідає одне з чільних місць у відносинах між державами. Міжнародне співробітництво держав у галузі прав людини відбувається у формі ухвалення певних стандартів стосовно змісту правового статусу індивіда та прийняття державами зобов'язань дотримуватись цих стандартів у своєму внутрішньому законодавстві та повсякденній діяльності. Міжнародне товариство в межах ООН виробило низку документів (декларації, акти, договори), які містять у собі норми, що стосуються цих питань. Перший з цих документів — Загальна декларація прав людини — був затверджений і проголошений Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Ця дата сьогодні відзначається країнами світу як День прав людини. Декларація містить широкий перелік громадянських і політичних, а також соціально-економічних і культурних прав. Визнаючи природний характер прав людини, вже у першій статті документа було проголошено, що "всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах". У другій статті констатувалося, що "кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища". Другим важливим міжнародним документом з прав людини е Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, схвалений ООН 16 грудня 1966 р. і ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР 19 жовтня 1973 р., згідно з яким: — усі держави, які беруть участь у цьому Пакті, в тому числі й ті, що несуть відповідальність за управління не самоврядними і підлеглими територіями, повинні, відповідно до положень Статуту ООН, заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право; — на підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток; — жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування; — держави — учасниці Пакту зобов'язані забезпечити рівноправність без дискримінації щодо раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального походження, майна та ін. Усі держави — учасниці Пакту, згідно з документом, мають: — рівні політичні права для чоловіків і жінок; — право на життя (страта допускається як виняткова міра покарання); — право на недопущення підданий катуванням або жорстокому поводженню, покаранню; — ніхто не повинен утримуватися в рабстві; ніхто не повинен примушуватися до насильницької праці; — право на свободу й особисту недоторканність; — право законно заарештованих на гуманне поводження і судовий захист; — право на свободу пересування, вибір місця проживання в межах держави; право залишати будь-яку країну, в тому числі й власну; — право на невтручання в особисте і сімейне життя; — право на недоторканність житла і таємницю листування; — право на свободу думки, переконання і висловлення своєї думки; — пропаганда війни повинна бути заборонена; — право на мирні зібрання, свободу об'єднань, профспілок, асоціацій; — право на вільний вступ у шлюб і заснування сім'ї; — повний захист інтересів дітей; — повна рівноправність усіх перед законом. Третій важливий документ у сфері прав людини — Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, який, як і попередній, був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Він проголошує широкий спектр основних прав і свобод, які кожна держава має надавати всім особам, що перебувають у межах ц території та під її юрисдикцією, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини. Закріплені в Пакті права в процесі градації загальноприйнятих прав і свобод отримали назву права першого покоління. Сьогодні вони набули статусу jus codens (імперативна норма) й обов'язкові до виконання всіма державами світу, незалежно від того, є вони учасниками Пакту чи ні. Наступним документом, що забезпечує гарантію прав та свобод людини, є Протокол N° 6 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 p.), прийнятий у 1983 р. Радою Європи, який передбачає повне скасування смертної кари. Стаття 1 цього Протоколу проголошує, що смертна кара скасовується, і ніхто не може бути засуджений до смертної кари або страчений. Держави — учасниці Протоколу могли лише передбачити у своєму законодавстві смертну кару за тяжкі злочини, скоєні під час війни або неминучої загрози війни. Нині більшість країн — членів Ради Європи ратифікували Протокол № 6 і не виносять смертних вироків або не виконують їх. Але треба мати на увазі, що приєднання до цього Протоколу не є обов'язковою умовою приєднання до самої Конвенції. Важливими міжнародними документами з прав людини є також: — Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за нього (1948 p.); — Конвенція про політичні права жінок (1952 р.); — Конвенція про статус біженців (1951 р.); — Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини (1950 р.); — Європейський соціальний статут (1961 р.); — Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 р.); — Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства (1965 р.); — Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.); — Міжнародна конвенція про знищення злочинів апартеїду і покарання за нього (1973 р.); — Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.); — Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання (1984 р.); — Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979 р.); — Конвенція про права дитини (1989 р.); — Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.); — Міжнародна конвенція про захист прав усіх трудящих — мігрантів і членів їх сімей (1990 р.); — Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.); — Гельсінський документ НБСЄ "Виклик часу". З погляду практичної реалізації прав і свобод людини варто зазначити, що в наш час механізм цієї реалізації загалом сформульований і охоплює такі національні органи: — Генеральну Асамблею ООН; — Економічну і Соціальну Раду ООН; — Комісію з прав людини; — Комісію з прав жінок; — Верховного комісара ООН з прав людини; — Комітет із прав людини (на основі Пакту про громадянські та політичні права); — органи Міжнародної організації праці; — органи регіональних систем. З розвитком світової економіки, економічної інтеграції та співробітництва різних країн світу постало завдання узгодити і узагальнити трудові відносини, які сформувались на національних ринках праці. Виконання цього завдання взяла на себе Міжнародна організація праці (МОП).

2.Міжнародна організація праці(International Labour Organization) — це спеціалізована установа Ліги Націй, а після Другої світової війни — Організації Об'єднаних націй (ООН), що була заснована у 1919 р. урядами різних країн для підтримки міжнародного співробітництва у справі забезпечення миру в усьому світі й зменшення соціальної несправедливості за рахунок покращення умов праці. У діяльності МОП беруть участь представники роботодавців, організацій працівників та представники урядових структур. У 1946 р. МОП стала першою спеціалізованою установою ООН. Нині членами МОП є 170 країн. Головна мета МОП полягає у сприянні соціально-економічному прогресу, підвищенні добробуту і покращенні умов праці людей, захисті прав людини. Отже, основними завданнями МОП є: — розробка узгодженої політики і програм, спрямованих на вирішення соціально-трудових проблем; — розробка й ухвалення міжнародних трудових норм у вигляді конвенцій і рекомендацій та контроль за їхнім виконанням; — допомога країнам-учасницям у вирішенні проблем зайнятості, зменшення безробіття і регулювання міграції; — захист прав людини (права на працю, на об'єднання, колективні переговори, захист від примусової праці, дискримінації тощо); — боротьба з бідністю, за підвищення життєвого рівня працівників, розвиток соціального забезпечення; — сприяння професійній підготовці й перепідготовці працюючих і безробітних; — розробка і здійснення програм у сфері покращення умов праці й виробничого середовища, техніки безпеки і гігієни праці, охорони і відновлення довкілля; — сприяння організаціям працівників і підприємців у їхній спільній з урядами роботі щодо регулювання соціально-трудових відносин; — розробка і здійснення заходів щодо захисту вразливих груп населення (жінок, молоді, пенсіонерів, працівників-мігрантів). Основні цілі діяльності МОП сформульовані в преамбулі її Статуту, а згодом деталізовані, з урахуванням нових тенденцій у регулюванні трудових відносин, у Філадельфійській декларації про цілі та завдання Міжнародної організації праці від 10 травня 1944 р. і Декларації про засадничі принципи та права у сфері праці від 18 червня 1998 р. Відповідно до Філадельфійської декларації основною метою діяльності МОП є встановлення загального та міцного миру на основі соціальної справедливості й забезпечення економічної та соціальної стабільності у світі. Філадельфійська декларація підтвердила основні принципи, на яких ґрунтується Організація, значно розширила її мандат, наділивши ЇЇ повноваженнями, що виходять за рамки умов праці й стосуються набагато ширшої сфери умов життя. У документі наголошено на ролі економічної та соціальної політики, а також трудового законодавства у досягненні соціальних цілей. Головними цілями МОП є: — забезпечення високої зайнятості й підвищення рівня життя; — розширення соціального забезпечення для гарантування базового доходу всім, хто потребує такого захисту, і всебічного медичного обслуговування; — забезпечення належного харчування, житла, умов для відпочинку і культурного розвитку; — забезпечення рівних можливостей для отримання освіти і професії; — захист дітей і материнства. МОП здійснює технічну допомогу переважно у таких сферах: — професійна підготовка та перепідготовка; — політика зайнятості; — управління працею; — трудове право та відносини у сфері виробництва; — умови праці; — розвиток менеджменту; — кооперація; — соціальна безпека; — трудова статистика, професійна безпека та здоров'я працівників. Особлива риса МОП — Трипартизм її трибічна структура, в межах якої здійснюються переговори між урядами, організаціями працівників і підприємців. Делегати цих трьох груп представлені й радяться па рівних підставах. Структура МОП є досить складною і розгалуженою (рис. 7.1).

Рис. 7.1. Структура міжнародної організації праці Вищим органом управління МОП є Міжнародна конференція праці (МКП). її робота визначається спеціальним регламентом. МКП збирається щорічно, зазвичай на початку червня, в Женеві. Засоби цієї організації формуються переважно за рахунок внесків держав-членів. Велика увага приділяється питанням соціально-трудових відносин, організації тристороннього співробітництва для забезпечення пошуку найбільш прийнятних рішень соціально-економічних проблем. До основних завдань МКП належать: — визначення напрямів роботи МОП загалом; — обговорення світових проблем соціального стану праці — розробка і затвердження міжнародних норм праці у вигляді конвенцій і рекомендацій; — ухвалення резолюцій з окремих питань діяльності організації. Регіональні конференції праці збираються для підтримки постійних зв'язків МОП з різними частинами світу і вивчення соціально-економічних змін, що відбуваються. Галузеві комітети створені поза межами конференції для обговорення на міжнародному рівні соціально-трудових проблем, характерних для окремих галузей народного господарства. Комітети, як і конференції, мають тристороннє представництво і сприяють наступності та реалізації рішень МОП у регіонах. Адміністративна рада є виконавчим органом МОП. Вона керує її роботою у період між конференціями, впроваджує в життя її рішення, завчасно визначає порядок денний конференції та інших нарад, координує діяльність Міжнародного бюро праці (МБП), а також комітетів, створених при адміністративній раді. Адміністративна рада обирає Генерального директора МБП й контролює його роботу, розглядає проект бюджету, представлений цим органом, а також його фінансові кошториси. Міжнародне бюро праці, штаб-квартира якого знаходиться в Женеві, є постійним секретаріатом МОП, її адміністративним і виконавчим органом, дослідницьким та інформаційним центром. Міжнародне бюро праці виконує такі основні завдання: — здійснює збір і поширення інформації в усіх питань щодо міжнародного регулювання умов праці й становища працівників; — вивчає питання, які передбачається винести на розгляд конференції, в тому числі з метою прийняття міжнародних конвенцій і рекомендацій; — проводить різні спеціальні дослідження, передбачені дворічними програмами; — готує документацію з питань порядку денного конференції й адміністративної ради; — надає допомогу урядам на їхнє прохання і згідно зі своїми можливостями у підготовці проектів національних законодавчих актів; — спостерігає за дотриманням прийнятих і ратифікованих конвенцій; — видає праці зі соціально-трудових питань, що становлять міжнародний інтерес. Механізм нормотворчої діяльності МОП охоплює чотири основних методи її роботи: — розвиток соціального партнерства урядів, організацій працівників і підприємців (трипартизм); — розробка й ухвалення міжнародних трудових норм; — затвердження конвенцій і рекомендацій та контроль за їхнім виконанням (нормотворча діяльність); — надання країнам допомоги у вирішенні соціально-трудових проблем. З розвитком ринкової економіки формувався світовий ринок праці, складалися загальноприйняті у світі ринкові відносини, які юридично закріплені у конвенціях і рекомендаціях МОП як складова частина міжнародного права. Визнання і дотримання міжнародних трудових норм є справою міжнародного престижу будь-якої держави, а також вихідним моментом у забезпеченні реальних прав і свобод громадян. Участь України у діяльності МОП і використання наявного досвіду є вкрай необхідним та корисним перш за все у період економічних реформ.. У "Декларації про Державний суверенітет України" проголошено пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Це положення закріплено Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України", де зазначено, що прийняті й належним чином ратифіковані Україною міжнародні угоди є невід'ємною частиною національного законодавства України і використовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Україна ратифікувала понад 90 конвенцій та рекомендацій у сфері праці та її регулювання. Головними з них є: — Рекомендації № 57 (1937 р.) щодо професійного навчання; — Конвенція № 142 (1975 р.) і Рекомендації № 150 про розвиток людських ресурсів; — Конвенція № 26 і Рекомендації № ЗО (1928 р.) про створення та застосування процедури встановлення мінімальної заробітної плати; — Конвенція № 87 (1948 р.) про свободу асоціацій та захист права на організацію; — Конвенція № 98 (1949 р.) про застосування принципів права на організацію та на проведення колективних переговорів; — Конвенція № 100 (1951 р.) про однакову винагороду, що стверджує принцип рівної винагороди чоловікам і жінкам за працю; — Конвенція № 105 (1957 р.) про скасування примусової праці; — Конвенція № 111 (1958 р.) про дискримінацію в галузі праці та зайнятості за ознаками раси, статі, кольору шкіри, релігії, політичних переконань, національного або соціального походження та ін. Прагнучи до всебічного розвитку співробітництва у сфері трудової діяльності та соціального захисту громадян України, інших держав, які працюють за межами своєї країни, наша держава укладає різноманітні міжнародні угоди. Наприклад, відповідно до схваленої 24 жовтня 1994 р. канадської програми співробітництва в сфері праці 30 липня 1998 р. було прийнято Меморандум про співробітництво між Міністерством праці та соціальної політики України та Міністерством розвитку людських ресурсів Канади у сфері праці та соціального захисту. У ньому визначено, зокрема, галузі та форми співробітництва щодо зайнятості громадян договірних держав. Україна уклала угоди про працевлаштування і соціальний захист громадян із Молдовою (1993 р.), Російською Федерацією (1993 р.), Білоруссю (1995 р.), Вірменією (1995 р.), Латвією (1997 р.), про взаємне працевлаштування працівників з Польщею (1994 р.), протокол із Чехією (1997 р.), угоду з Литвою (1997 р.). Ці документи поширюються па осіб (працівників) та членів їхніх сімей, які є громадянами або постійно прожинають на території однієї з договірних держав та здійснюють свою трудову діяльність на умовах наймання на підприємствах, в організаціях, установах усіх форм власності (працедавці) іншої держави. В угодах про трудову діяльність і соціальний захист громадян передбачаються й колізійні норми, зокрема з прив'язкою до законодавства держави місця працевлаштування. Так, за цим законодавством регулюється: — оформлення трудового договору (контракту); — вік, з якого допускається прийняття на роботу; — обсяг прав та обов'язків сторін за договором (контрактом); — в'їзд працівників і членів їхніх сімей на територію держави працевлаштування, перебування та виїзд із неї; — соціальне, в тому числі пенсійне, забезпечення; — оподаткування трудових доходів осіб, які працюють за трудовим контрактом; — переказ зароблених коштів па територію держави виїзду; — правовий статус вивільнюваних працівників; — обчислення стажу (трудового та за фахом). Якщо із зазначених питань Україною укладено й інші міжнародні договори, враховуються й їхні норми. Зазначені угоди не містять детального викладу норм щодо здійснення трудової діяльності на підставі договору, укладеного між суб'єктами діяльності обох договірних держав. Проте вони застерігають, що процедура працевлаштування на підставі такого договору визначається відповідними міністерствами цих держав (стаття 13 Угоди з Польщею про взаємне працевлаштування працівників 1994 р.). Водночас до працівників застосовується законодавство держави, яка їх скерувала (стаття 10 Угоди з Польщею). Отже, для реалізації цих норм необхідні міжнародні Й власні зусилля. Тому в засадничих документах МОП чітко сформульоване її намагання співпрацювати з урядами країн, а також відповідними міжнародними органами, на які покладено відповідальність за сприяння охороні здоров'я, освіті, добробуту всіх народів. Головний зміст своєї діяльності, таким чином, МОП вбачає в тому, щоб сприяти прийняттю державами світу таких програм, які спрямовані на вирішення найактуальніших для людей праці проблем.