Тема 16 Прямі інвестиції та міжнародне виробництво

Прямі зарубіжні інвестиції (ПЗІ). Основні чинники ПЗІ. Сутність технологічного трансферу. Основні тенденції розвитку ринку міжнародних прямих інвестицій. Наслідки ПЗІ. Перспективи і проблеми ПЗІ в економку України.

Прямі іноземні інвестиції — це вид міжнародної інвестиційної діяльності з метою придбання резиден­том однієї країни (прямим інвестором) стійкого і дов­гострокового впливу на діяльність підприємства, що є резидентом іншої країни (підприємство прямого інве­стування).

В СНР для класифікації іноземних інвестицій ви­користовується 10-процентна базова лінія як лінія довгострокового інтересу інвестора. Але в статистич­ному плані немає єдності в інтерпретації прямих і порт­фельних іноземних інвестицій. На практиці кожна країна сама вирішує, яку частку акцій встановити за базу віднесення до прямого інвестування. За методи­кою Міжнародного валютного фонду до прямих інве­стицій відносять капіталовкладення, за яких інозем­ний інвестор володіє мінімум 25 % акціонерного капі­талу відповідної компанії. В США прямими вважають­ся іноземні інвестиції, що забезпечують як мінімум 10-лроцентний контроль над акціонерним капіталом закордонної компанії. Але на практиці ця сума дуже часто не перевищує навіть 1 % американської компанії, оскільки акції дуже розпорошені серед акціонерів. Одначе при цьому досягається сильний вплив на діяль­ність корпорації шляхом участі в управлінні та укла­денні патентно-ліцензійних угод. У Великій Британії, Франції та Німеччині ця частка дорівнює відповідно 20, 20 та 25 %.

До прямих іноземних інвестицій належать:

1) вклади компаніями власного капіталу за кордо­ном у створення філій або у придбання частки акцій дочірніх і асоційованих компаній;

2) реінвестування прибутку або, точніше, не пере­казана прямому інвестору і не розподілена як дивіден­ди частка прямого інвестора у сумарних доходах під­приємства, використана для оплати наступних угод між інвестором і підприємством;

3) внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором, з од­ного боку, і філіями, дочірніми та асоційованими ком­паніями з другого.

Такої класифікації іноземних інвестицій вимагає СНР ООН, але поки що не всі країни дотримуються цих рекомендацій.

Підсилення значення прямих іноземних інвестицій у світовому господарстві — одна з визначальних рис його. Якщо перед Першою світовою війною вони ста­новили лише біля 10 % усіх закордонних капітало­вкладень, то на кінець 90-х pp. XX ст. їх частка вирос­ла більше ніж у три рази.

В період між 1870 і 1913 р. зростання закордонних портфельних інвестицій випереджало зростання не тільки світового валового продукту, але і світової торгівлі. Все це дало привід деяким дослідникам стверджувати, що світова економіка стадіїї глобалізації досягла ще на на початку XX ст. Та це уявлення скоріш за все випливає з деякої зовнішньої схожості з ниніш­ньою ситуацією. Глибокий аналіз показує, що в той час ще не було такої цілісної і самовідтворюваної си­стеми. В сучасному світі майже не залишилось країн, не втягнутих у процеси міжнародного інвестиційного спів­робітництва. Уже стала аксіомою думка про те, що стій­кий економічний розвиток неможливий без ефектив­ної участі в світових господарських процесах потоків капіталу, особливо без активного використання пере­ваг від залучення прямих іноземних інвестицій. Міжнародна міграція капіталу полегшується тим, що за останні десятиріччя широкого поширення набули уніфіковані норми державного регулювання інвести­ційних потоків. Одначе говорити про наявність глобаль­ного інвестиційного простору буде перебільшенням. Незважаючи на те, що інвестиційні потоки різних кра­їн взаємопов'язані і становлять єдину систему, вони відіграють у цих країнах різну роль.

Слід відзначити нові явища в міграції капіталу. Так, темпи зростання залучених прямих іноземних інве­стицій у світі в цілому значно прискорились. Якщо в період 1993—1996 рр. залучені інвестиції збільшува­лись в середньому на 20,2 % за рік, то в 1997—1999 pp. — на 34,1 %. Важливим є те, що зростання масштабів прямого іноземного інвестування забезпечувалося май­же виключно за рахунок взаємного обміну капіталами між розвиненими країнами. Розвинені країни закрі­пили свої позиції експортерів капіталу. їх частка у світовому обсязі наданих прямих іноземних інвестицій збільшилася з 85,6 % в 1997 р. до 91,7 % в 1999 р. Вод­ночас позиції слаборозвинених країн ще більш посла­билися і як експортерів, і як імпортерів. їх частка у світовому обсязі залучених інвестицій впала з 37,2 % в 1997 р. до 24 % у 1999 p., а рівень вивезення знизив­ся з 13,7 % у 1997 р. до 8 % у 1998 р.

Слаборозвинені країни дуже часто, заохочуючи іно­земний капітал з метою запобігання перетворенню підприємств з іноземною участю в анклавний сектор, застосовують непопулярні заходи, які погіршують інве­стиційний клімат. І це одна з причин відпливу інозем­них інвестицій. Однак роль іноземних інвестицій в економіці окремих країн значна. В табл. 5.1 показано співвідношення сукупних обсягів іноземного капіталу і внутрішнього валового продукту в окремих слабороз­винених країнах на кінець періоду.

Портфельні міжнародні інвестиції — це капіта­ловкладення в іноземні пайові та боргові цінні папери з метою отримання доходу, але без права реального контролю над об'єктом інвестування.

Слід звернути увагу на декілька моментів у цьому визначенні. По-перше, термін "міжнародні" акцентує увагу на тій обставині, що рух капіталів відбувається, як у вигляді закордонних інвестицій (коли інвестують резиденти), так і іноземних інвестицій (коли інвесту­ють нерезиденти). По-друге, вкладення в іноземні цінні папери в межах підприємницького капіталу стосується тільки пайових цінних паперів. По-третє, портфельні інвестиції базуються переважно на приватному під­приємницькому капіталі, хоча держави нерідко ку­пують іноземні цінні папери. Міжнародні портфельні інвестиції класифікуються за їх відображенням у пла­тіжному балансі як вклади у національні цінні папери. Акціонерні цінні папери є грошовими документами, що підтверджують право інвестора на частину капіталу підприємства. Тобто вони є титулом власності, і це прин­ципово відрізняє їх, наприклад, від облігацій та інших боргових цінних паперів. До цієї групи цінних паперів відносять акції, паї, американські депозитарні розпис­ки (ADR) та глобальні депозитарні розписки (GDR). Міжнародний ринок титулів власності найменш місткий серед усіх фінансових ринків.

Боргові цінні папери є грошовими документами, що підтверджують право кредитора на стягнення боргу з дебітора. Ці цінні папери можуть набувати різних кон­кретних форм.

Передусім, це облігації, які є цінними паперами з терміном погашення в 3 —10 років. Вони випуска­ються під заклад особистого чи корпоративного май­на. Облігації бувають з купонами і без них. Виплата купона може здійснюватися за твердою ставкою або за ставкою, яка періодично змінюється згідно з угодою. З настанням терміну платежу облігація або ж погашаєть­ся, або ж конвертується в борг чи акції підприємства.

Найпоширенішими є такі боргові цінні папери, як казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти тощо. Це грошові документи, які да­ють їх власнику право гарантованого фіксованого гро­шового доходу на певну дату. Вони продаються на рин­ку зі знижкою, розмір якої залежить від процентної ставки та часу, що залишився до погашення.

Слід також виділити серед боргових цінних паперів ноти і комерційні папери. Це середньо- та коротко­строкові негарантовані розписки, що випускаються боржниками на своє ім'я за угодою з банком. Останній гарантує розміщення позики на ринку і придбання не­реалізованих паперів, пролонгацію кредиту та надан­ня резервних кредитів. Найбільш поширеними і відо­мими серед цих цінних паперів є єврокомерційні папе­ри (Євроноти). Вони випускаються у вільний продаж зі знижкою.

Дещо окремо стоять такі цінні папери як фінансові деривативи, які являють собою похідні грошові інстру­менти торгівлі фінансовим ризиком. Вони засвідчують право власника паперів на продаж чи купівлю первин­них цінних паперів із передачею фінансового ризику. Згідно з класифікацією Банку міжнародних розра­хунків існує чотири типи активів, до кожного з яких або до їх сполучень можуть бути прив'язані деривати­ви: товари, акції, процентні ставки, валюта. В кон­тексті портфельних інвестицій слід виділити акції та процентні ставки.

За способом фінансової організації в міжнародній торгівлі деривативами виділяють два основних типи контрактів — контракти типу "форвард" і контракти типу "опціон".

Форвардні контракти передбачають домовленість між агентами обмінятись фінансовим активом в обсязі, визначеному в контракті на певну дату за узгодженою ціною. До цього типу контрактів відносять ф'ючерси і свопи. Ф'ючерси є обов'язковими для виконання стан­дартизованими контрактами на купівлю або продаж цінного папера в певний термін за певною ціною. Своп же передбачає обмін через певний час і на основі узго­джених правил платежами за однією і тією самою за­боргованістю.

Контракти типу "опціон" дають право покупцю (але не зобов'язання) купити чи продати за стандартним контрактом цінний папір в певний термін за фіксова­ною ціною. Опціоном передбачається одностороння пе­редача ризику від покупця опціону до продавця. Отже, покупець сплачує продавцю певну премію, яка і є вар­тістю опціону, вираженого, як правило, в американ­ських доларах. Опціони бувають двох видів: американ­ський, який виконується в будь-який день до закін­чення його терміну, включаючи і останній день; європейський, який виконується тільки в день закін­чення терміну його дії.

Ринки деривативів активно почали розвиватись по­чинаючи з кінця 80-х pp. минулого століття. Сьогодні домінує торгівля процентними деривативами (близько 2/3 всіх деривативних контрактів). Більше половини всіх угод припадає на міжнародну торгівлю деривативами. Ринок деривативів є найбільш молодим і найбільш ди­намічним сегментом міжнародного ринку капіталів.

Нині на США, Канаду, Європейський Союз і Східну Азію при­падає 80 % прямих зарубіжних інвестицій.

У 80-х роках XX ст. склалася сприятлива ситуація для пря­мих зарубіжних інвестицій. Уряди країн, компанії яких мали капітал для зарубіжного інвестування (США, Великобританія, Японія, Німеччина, Швеція, Нідерланди), змінили податкове за­конодавство на користь інвесторів-експортерів. Країни, які відчу­вали потребу в іноземних інвестиціях, почали стимулювати їх надходження.

США не лише великий експортер капіталу, а й його найбіль­ший імпортер. Наприклад, у 1997 р. фірми США з іноземним капіталом забезпечували 12 % робочих місць в обробних галу­зях промисловості США і 23 % вартості їхнього експорту.

У 1975 р. зарубіжні компанії мали незначну частку активів компаній США. Через десять років ситуація різко змінилася, і США перетворилися на основного імпортера прямих зарубіжних інвестицій. Найбільший їх обсяг надходить до США з Великобританії. Стрімко збільшуються інвестиції японських компаній в американську економіку. Цілком імовірно, що за цим показником Японія може випередити (або вже випередила) Великобританію. Японські фірми експортують свій капітал до США з ме­тою забезпечити експорт технології з США до Японії.

Прямі іноземні інвестиції в США концентруються переваж­но в обробних галузях промисловості (хімічна, електронна, фар­мацевтична) і сфері послуг.

Наприкінці XX ст. в економіці США концентрувалося понад 47 % вартості всіх світових іноземних активів. Частка Європи була значно нижчою — 32 %. Прямі іноземні інвестиції у Японії посідають малопомітне місце, бо не досягають навіть 1 % світо­вого обсягу. Капітали до США йдуть не лише від індустріально розвинених країн. Фірми з країн, що розвиваються, почали купу­вати контрольні пакети акцій американських компаній. Зокрема, інвестиції індійських фірм у сферу створення програмних про­дуктів лише у Кремнієвій долині США досягли на початку XXI ст. 25 млрд. дол.

Потоки приватного капіталу до країн, що розвиваються, поча­ли збільшуватися на початку 50-х років. Через три десятиліття щорічний обсяг цих потоків досягнув 30 млрд. дол. Після "боргової кризи", яка тоді настала, інвестиції та потоки приватного капіталу почали зменшуватися.

Понад 50 % прямих зарубіжних інвестицій у групі країн, що розвиваються, припадає на Бразилію, Мексику, Сінгапур, Індоне­зію, Малайзію, Аргентину та Венесуелу.

На початок 70-х років частка США у прямих зарубіжних інвестиціях становила 2/3 їх світового обсягу. За станом на 1977 р. вона знизилася до 45 %, у 1990 р. ця частка скоротилася ще більше — до третини світового обсягу.

Друге місце за обсягом прямих зарубіжних інвестицій посідає Великобританія (15 %), третє — Японія (13 %), Німеччина дещо відстає від Японії (10 %). До великих експортерів прямих заруб­іжних інвестицій належать також Швеція та Нідерланди (при­близно по 6,5 %). Загальна частка у прямих зарубіжних інвес­тиціях інших промислово розвинених країн становить 15%, а частка решти світу — лише 2 %.

Немає одностайності у визначенні ролі прямих іноземних інвес­тицій, особливо для країн, що розвиваються. Існують як досить позитивні, так і різко негативні її оцінки.

Нині прямим зарубіжним інвестиціям властиві такі основні тенденції:

• скорочується приплив капіталу до "периферії" (країн, що розвиваються) і збільшується взаємне інвестування всере­дині групи розвинених країн;

• посилюється інвестиційна привабливість країн, які орієн­туються на експортний розвиток своєї економіки;

• відбувається поділ окремих регіонів світу на сфери впливу з боку ТНК розвинених країн.

Штаб-квартири ТНК розташовані здебільшого у розвинених країнах, тоді як основна частина їхніх виробничих потужнос­тей — у країнах, що розвиваються.

Обсяг прямих зарубіжних інвестицій збільшується передусім завдяки діяльності транснаціональних корпорацій у сфері товар­ної торгівлі і торгівлі послугами. Саме завдяки прямим зарубіж­ним інвестиціям у світі з'явилися міжнародні вироби (interna-tinal goods) — автомобілі, телевізори, магнітофони, комп'ютери тощо, складові яких виготовлялися у різних країнах, але під єди­ним контролем певної транснаціональної корпорації.

Політика "заміщення імпорту", якої дотримувалися багато країн, що розвиваються, відгородила їх від впливу світової еконо­мічної конкуренції і в остаточному підсумку виявилася неефек­тивною, оскільки ціни та якість товарів цих економік поступа­лися світовим, що не приваблювало іноземних інвесторів.

"Нові індустріальні країни" Південно-Східної Азії — Сінга­пур, Південна Корея, Тайвань (згодом увійшов до складу КНР) — не побоялися відкрити двері перед іноземним капіта­лом.

Імпорт товарів з Південно-Східної Азії до США означає, що американський покупець стає споживачем продукції японського капіталу, бо саме японський капітал домінує у тому регіоні. А то­вари, імпортовані Західною Європою з Латинської Америки, є продуктами інвестицій США у країни латиноамериканського ре­гіону.

Основною метою зарубіжного інвестування є отримання при­бутків. Для досягнення цієї мети іноземні інвестори вкладають капітал, забезпечуючи собі доступ до природних і людських ре­сурсів, місцевих ринків і досягаючи високої ефективності вироб­ництва.

Капітал може експортуватися у товарній (машини, обладнан­ня тощо) і грошовій формах (валюта і валютні цінності). За фор­мою власності капітал поділяється на приватний, державний і капітал міжнародних організацій. За термінами капітал поді­ляють на довготерміновий і короткотерміновий. За характером використання вирізняють капітал підприємницький і позичко­вий, а за способом контролю над собою — прямими та портфель­ними інвестиціями.

Нагадую, що рух міжнародного капіталу має дві основні форми. Перша — кредитування — позика грошей (валюти). При цьому кредито­рами і позичальниками можуть бути уряди, міжнародні органі­зації, фізичні" та юридичні особи. Загальновідомим кредитором є, наприклад, Світовий банк.

Друга форма руху капіталу — інвестування в активи ком­паній. Якщо довгострокові інвестиції не передбачають управлін­ського контролю над іноземною компанією, то такі інвестиції називаються портфельними. За умови набуття такого контролю інвестиції вважаються прямими.

Міжнародний позичковий капітал (міжнародний кредит) кла­сифікують так:

• за призначенням (фінансовий, комерційний, проміжний);

• за видом (товарний, валютний);

• за способом надання (готівковий, акцептний, депозитно-сертифікатний, кредитний);

• за валютою (у валютах країни-боржника, країни-кредитора, третьої країни, у міжнародних розрахункових валют­них одиницях);

• за термінами (коротко-, середньо- та довготерміновий);

• за забезпеченням (бланковий, забезпечений);

• за статусом кредитора (фірмовий, міжнародно-банківський, брокерський, урядовий, змішаний міждержавний);

• за об'єктами кредитування (інвестиційний, не інвестиційний);

• за джерелами (іноземний, внутрішній, змішаний).
Вирізняють також факторинг, лізинг, форвейтинг і вексель­
ний кредит.

Монетарний капітал з'являється у тих країнах, які спроможні заощаджувати певну частку створюваного багатства. Бідні країни мають і малі можливості для нагромадження капіталу з метою інвестування за кордоном. Якщо незначний капітал і створюється, то він, як правило, використовується у межах таких країн.

Експорт капіталу має на меті одержання не лише прибутків, а й політичних вигод. Основними експортерами капіталу є економіч­но розвинені країни — СІЛА, Японія, Великобританія, ФРН, Нідер­ланди. У цих країнах експорт капіталу перевищує вартість екс­порту товарів. Переважна частка експорту капіталу припадає на взаємний обмін капіталами у групі промислово розвинених країн. Упродовж останніх десятиліть важливими експортерами капіталу стали країни, багаті на нафту, насамперед держави — члени ОПЕК (Організація країн — експортерів нафти). Надходження в цих країнах за реалізовану нафту такі великі, що власна економіка поки що неспроможна освоїти всю одержану валюту.

Міжнародне інвестування в Україні в сучасних умовах

Поки що інвестиційну активність в Україні, незва­жаючи на деяке пожвавлення у 1999—2001 pp., не можна вважати задовільною. Кризовий стан вітчизня­ної економіки у 90-х pp. XX ст. обмежив інвестиційну складову в розподілі ВВП. Протягом цього десятиліття у державі не вдалося сформувати більш-менш прий­нятний організаційно-економічний механізм інвести­ційного регулювання. Держава не може залучити до інвестування навіть ті обмежені кошти, які є у країні. Значна частина їх використовується на поточне спо­живання, перебуває у заощадженнях, у сфері фінансо­вого обігу, у торгівлі або взагалі за межами країни. Для виправлення цієї негативної ситуації та залучення цих коштів до інвестиційної діяльності виникає потреба в удосконаленні системи регулювання інвестиційної діяльності, а також у забезпеченні на цій основі акти­візації інвестиційного процесу та зростання економіки в цілому.

Тут є певні сподівання на позитивні зрушення у вирішенні проблеми залучення іноземних інвестицій, які виникли під дією Указу Президента України "Про додаткові заходи щодо збільшення надходжень в еко­номіку України" та розпорядження Кабінету Міністрів України "Про заходи щодо поліпшення інвестиційної привабливості української економіки" від 22 лютого 2001 p., підготовленого на виконання Указу.

Майбутнє розширення ЄС означає для України важ­ливі зміни в режимі інвестування. Запровадження в Україні розвинутих Інститутів ринкового регулюван­ня, згідно зі стандартами Євросоюзу, справлятиме по­зитивний вплив на інвестиційний процес між Украї­ною і країнами ЄС. Як показує практика, активізація процесу інтеграції до ЄС колишніх країн РЕВ дала потужний інвестиційний поштовх для розвитку націо­нальних економік. Зокрема, у Польщі з 1995 до 2002 р. обсяг іноземних інвестицій зріс більш як у три рази і становив понад 40 млрд. дол. Така тенденція спостері­гається по всіх країнах Центральної Європи і Балтії, які отримали членство в COT і інтегруються до ЄС. Станом на 1 січня 2003 р. загальний обсяг інвестицій у зазначені країни становив близько 100 млрд. дол. Це забезпечило зростання обсягів експорту з цих регіонів протягом останніх років. Рівень доходів на душу насе­лення у Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині й Сло­венії є практично удвічі вищим, ніж у Південно-Східній Європі й державах Балканського півострова, де цей рівень становив 2200 дол.

В Україні за цей період (1995—2002 pp.) обсяги ПП збільшилися в 11 разів, але становили всього 5,3 млрд. дол., або у вісім разів менше, ніж у Польщі за анало­гічний період. Тому виникає запитання: що стоїть на заваді збільшенню іноземних інвестицій? Відповідь на нього дає Послання Президента до Верховної Ради України (червень 2002 p.), в якому йдеться, що в попе­редні роки особливо давалися взнаки такі негативні чин­ники, як низька дієздатність банківсько-кредитної си­стеми, її фактична неспроможність акумулювати до­статньо високий інвестиційний потенціал населення; відсутність розвинутої мережі інституційних інвесторів (пенсійних фондів і страхових компаній); низький рівень капіталізації прибутку підприємств і відсутність економічних (податкових) стимулів його зростання; спрямування інвестиційного потенціалу приватизації переважно на цілі бюджетного споживання; розпорошу­вання інвестиційних бюджетних ресурсів; відсутність необхідної системи страхування інвестиційних ризиків; нерозвинутість фондового ринку та іпотечних відносин, лізингу та інших інститутів фінансування; значні обся­ги тіньового бізнесу як основного джерела нелегального нагромадження та вивезення капіталу.

Крім того, за даними досліджень фахівців "Sigma Bleyzer", "Thunderbird Comporate Consulting Group", наведеними у міжнародному порівняльному рейтингу, Україна відстає за рівнем лібералізації бізнесу, право­вого середовища, податкових стимулів від групи країн, на базі яких здійснюється бенч-маркетинговий аналіз, і куди, крім України, входили такі держави, як Росія, Польща, Чилі, Аргентина та Угорщина. За оцінкою спеціалістів Європейського центру досліджень, під­приємницький ризик інвестицій в Україні становив 80 %. Саме це зумовлює незначний потік ШІ. Інве­стиції надійшли із 111 країн світу, і найбільші обсяги внесено нерезидентами з США — 898 млн дол. (16,8 % загального обсягу), Кіпру — 602,6 млн. (11,3 %), Спо­лученого Королівства — 510,5 млн. (9,6 %), Нідерландів — 398,8 млн. (7,5 %), Віргінських Островів (Брит.) — 337 млн. (6,3%), Російської Федерації — 322,6 млн. (6 %), Німеччини — 312,1 млн. (5,8 %), Швейцарії — 272,7 млн. (5,1 %), Австрії — 210,9 млн. дол. (3,9 %). На ці країни припадає 72,3 % загального обсягу ШІ, вкладених в економіку України. У світовому потоці ПІІ на економіку України припадає близько 1 %, або у середньому 111 дол. на 1 жителя України.

Динаміка світових процесів в умовах глобалізації, а також сучасний стан розвитку України потребують посилення відповідальності всіх гілок влади за досяг­нення конкретних і відчутних результатів на всіх зов­нішньоекономічних напрямах. Найважливіше — на­дання зовнішньоекономічній діяльності більш ціле­спрямованого, цілісного та прагматичного характеру. Передусім це стосується стратегічного євроінтеграційного курсу держави. На кожному з головних векторів відносин України з ЄС важливо визначити реальні зав­дання та забезпечити досягнення конкретних резуль­татів. Зокрема, серед пріоритетів своєї зовнішньоеко­номічної діяльності Кабінет Міністрів України найваж­ливішими вважає інтеграцію України в ЄС, вступ до COT, розвиток відносин з Росією і з країнами СНД, захист інтересів держави на зовнішньому ринку.

Для розширення джерел інвестування необхідно посилити роль міжнародних фінансово-валютних орга­нізацій, найвпливовішою з яких є Група Світового бан­ку (Бреттон-Вудська валютна система), що включає Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), відомий та-Світовий банк. Маючи високий рейтинг серед фінансових організацій, цей банк має широкий доступ до світового ринку капіталу. Ефективно використову­ючи ресурси розвинутих країн, він підтримує найбідніші з країн, які розвиваються. З моменту свого заснування (1944 р.) Світовий банк надав позики 140 державам світу (більш як на 300 млрд. дол.) на фінан­сування 6 тис. проектів. Починаючи з 1992 р., коли Україна приєдналася до Світового банку, позики цієї поважної установи нашій державі на 24 проекти пере­вищили 3,4 млрд. дол. Першу з цих позик (на 30 млн. дол.) Світовий банк виділив на розвиток приватного сектору — малого й середнього бізнесу (насамперед, шляхом реструктуризації неефективних підприємств). Перший етап проекту розпочинається у чотирьох екс­периментальних областях — Чернівецькій, Хмель­ницькій, Волинській і Житомирській, а другий (30 млн. дол.) поширить набутий інституціональний і реструктуризаційний досвід на більшу кількість областей і підприємств. Ця позика є продовженням попередніх фінансованих Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК) проектів технічної допомоги у сфері привати­зації малих і середніх підприємств, продажу невироб­ничих об'єктів, корпоративного управління і створен­ня ринку високоякісних бізнес-послуг.

Для активізації взаємного інвестиційного співробіт­ництва нашої держави з Росією в Україні створено Російсько-український інвестиційно-комерційний центр. Основними цілями і завданнями цього центру у сфері інвестиційної діяльності є:

—маркетингові дослідження інвестиційних ринків України і Російської Федерації;

—надання допомоги в доробці інвестиційних пропозицій до рівня, який би відповідав сучасним міжна­родним стандартам;

—проведення експертизи і відбору найперспективніших інвестиційних проектів;

—пошук інвесторів для реалізації інвестиційних проектів за рахунок власних і залучених коштів;

—надання відповідних гарантій інвесторам, і в тому числі — за рахунок організації заставних і страхових операцій;

—підготовка фахівців з інвестиційної діяльності, що включає проведення семінарів у регіонах;

—взаємодія з центральними органами виконавчої влади.

Ефективне використання інвестиційних можливо­стей світової спільноти відповідно до визначеної стра­тегії розвитку економіки України — запорука досяг­нення сталого економічного зростання й суспільного добробуту шляхом забезпечення в 1,5—2 рази вищих щорічних темпів зростання ВВП в Україні, ніж у краї­нах ЄС. Таке зростання має супроводжуватися глибо­кими якісними перетвореннями, реалізацією завдань сталого розвитку, що визначається світовим співтова­риством як стратегія існування у XXI ст.

Дата добавления: 2014-01-04