Способи забезпечення виконання договорів

Договірні зобов'язання сторони повинні виконувати добровільно, добросовісно, належним чином і в установлені строки. У разі порушення цих вимог до винної сторони можуть бути застосовані загальні заходи примусового впливу, відібрання речі у боржника, стягнення збитків тощо.

Проте законом або договором можуть передбачатися і спеціальні (додаткові) заходи майнового впливу на несправного контрагента, які покликані стимулювати його до належного виконання договору.

Відповідно до ст. 546 ЦК виконання зобов'язань може забезпечуватися згідно з Законом або договором неустойкою (штрафом, пенею), порукою, гарантією, заставою, притриманням. Крім того, зобов'язання між громадянами або за їх участю можуть забезпечуватися завдатком.
ЦК України не дає вичерпного переліку способів забезпечення виконання зобов'язань, які, крім кодексу, можуть встановлюватися й іншими законодавчими актами або самими сторонами в конкретному договорі. Названі у ЦК способи забезпечення виконання зобов'язань поділяються на зобов'язально-правові (неустойка, порука, гарантія, завдаток) і речово-правові (застава та утримання). Спільними для всіх видів забезпечення зобов'язань є загальні положення про те, що забезпечуватися може тільки дійсна вимога. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричинює недійсність зобов'язання, яке його забезпечує. Недійсність же угоди щодо забезпечення зобов'язання не спричинює недійсності цього (основного) зобов'язання. Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмові формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним (ст. 547 ЦК).

Неустойка. Серед зобов'язально-правових способів найпоширенішим способом забезпечення виконання договорів, що застосовуються у підприємницькій діяльності, є неустойка, яку іноді називають штрафом, або пенею. У ч. 1 ст. 549 ЦК наведено легальне визначення неустойки, під якою розуміється грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов’язання. Аналізуючи ст. 549 ЦК, очевидно, що законодавець надає можливість визначити неустойку також у вигляді іншого майна. Право вибору грошової або майнової неустойки належить сторонам зобов’язання. Визначення щодо предмета неустойки сторони повинні здійснити у момент укладення договору. ЦК України в ч. 2 та ч. 3 ст. 549 як різновид неустойки розглядає пеню та штраф. Так, пеня – це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Крім закріплення у нормах ЦК, неустойка також знайшла правове регулювання в положеннях ГК України, в яких для її визначення використовується термін «штрафні санкції» Відповідно до ст. 230 ГК України штрафними санкціями визначаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити в разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Згідно з ч. 1 ст. 550 ЦК неустойка стягується незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання, лише з огляду на саме встановлення неустойки законом або договором. Наявність чи відсутність збитків у кредитора, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками, що виникли, не приймаються до уваги при вирішенні спору про стягнення з боржника суми неустойки. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір установлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленої актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Сплата (передача) неустойки не звільняє боржника від виконання самого обов’язку в натурі. Сплата (передача) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.

Порука. Одним із способів забезпечення виконання зобов’язання, який полягає у залученні третьої особи-поручителя, є порука. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником (ст. 553 ЦК). Забезпечувальна суть поруки полягає в тому, що поряд з основним договором (зобов'язанням), який зв'язує кредитора та боржника, кредитор укладає додатковий договір з третьою особою – поручителем, і останній у разі відсутності грошей у боржника оплачує за нього борг. Боржник не стає стороною в договорі поруки, який укладається між кредитором боржника та поручителем, але договір поруки не може укладатися без відома боржника. Проте боржник має право укласти з поручителем окремий договір, зокрема в разі, коли договір поруки є оплатним. Договір поруки відповідно до ст. 547 ЦК обов’язково має бути укладений у письмовій формі, у випадку недотримання цього положення договір поруки є недійсним. Також відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3 березня 2004 р. сторони вправі нотаріально посвідчити договір поруки. Вразі вчинення таких дій у кредитора виникає право, в разі невиконання обов’язку поручителем, стягнути суму боргу на підставі виконавчого надпису нотаріуса.

За загальним правилом договір поруки забезпечує дійсне зобов’язання, тобто на момент укладення договору поруки між боржником та кредитором вже має існувати основне зобов’язання, або вони укладаються одночасно. Але є випадки, коли порукою забезпечується зобов’язання у майбутньому. В цьому випадку договір поруки набирає чинності з моменту виникнення основного зобов’язання.

У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Тобто, якщо в договорі поруки не передбачено вид відповідальності поручителя та боржника, вони несуть солідарну відповідальність перед кредитором, але вони вправі передбачити в договорі поруки і субсидіарну відповідальність поручителя.

У випадку солідарної відповідальності поручителя кредитор має право вимагати виконання зобов’язання повністю або частково як від боржника, так і від поручителя, або від них обох разом. У разі пред’явлення поручителю вимоги в повному обсязі, він зобов’язаний задовольнити її і тоді він стає кредитором відносно боржника. В разі пред’явлення вимоги одночасно до поручителя і боржника будь-хто з них може задовольнити її як повністю, так і частково.

При субсидіарній відповідальності кредитор зобов’язаний спочатку пред’явити вимогу до боржника, і в разі, коли він не має змоги її задовольнити, він вправі вимагати виконання зобов’язання поручителем.

ЦК України, а саме ст. 555, на поручителя покладено обов’язок повідомити боржника про одержання вимоги від кредитора. Якщо поручитель не повідомить боржника про вимогу кредитора і сам виконає зобов’язання, боржник має право висунути проти вимоги поручителя всі заперечення, які він мав проти вимоги кредитора. Якщо кредитор за основним зобов’язанням пред’явив позов до поручителя, поручитель зобов’язаний подати клопотання про залучення боржника до участі у справі.

Після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Боржник, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, має негайно повідомити про це поручителя. Поручитель, котрий виконав зобов'язання, забезпечене порукою, у зв'язку з не направленням йому боржником повідомлення про виконання ним свого обов'язку має право стягнути з кредитора безпідставно одержане або пред'явити зворотну вимогу до боржника. Відповідно до ст. 559 ЦК порука припиняється:

з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності;

якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем;

у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника;

після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Гарантія. У чинному ЦК гарантії присвячена ст. 560, відповідно до якої за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантують перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку.

Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Гарантом може виступати виключно банк, страхова компанія або інша фінансова установа. Видача гарантії — це односторонній правочин, який створює зобов’язання лише для гаранта. Гарант відповідає перед кредитором за порушення основного зобов’язання боржником. Проте особливістю гарантії є те, що її дійсність не залежить від дійсності основного зобов’язання, що забезпечується гарантією. Гарантія може забезпечувати як грошове, так і не грошове зобов’язання боржника. При цьому відповідно до ст. 563 ЦК відповідальність гаранта перед кредитором носить виключно грошовий характер.

Гарантія укладається у письмові формі, недодержання положення ст. 547 ЦК щодо форми договору має наслідки визнання договору нікчемним.

Гарантія діє протягом строку, на який вона видана, і є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше.

Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант повинен сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред'являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен указати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.

Кредитор може пред'явити вимогу до гаранта в межах строку, встановленого в гарантії, на який її видано. При чому кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією (ст. 563 ЦК).

Під час розгляду вимоги кредитора гарант має певні обов’язки, виконання яких може мати юридичне значення при пред’явленні гарантом вимоги до боржника про оплату послуг гаранта та компенсацію сум, сплачених кредиторові (ст. 567, 569 ЦК).

Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом із доданими до неї документами.

Гарант має розглянути вимогу кредитора разом з доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а в разі його відсутності — в розумний строк, і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.

Дотримання гарантом зазначених вимог має значення при вирішенні питання про відповідальність гаранта перед кредитором.

ЦК України, зокрема ст. 565, передбачає умови за якими гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора щодо сплати грошової суми за гарантією. Так, відповідно до вказаної статті гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. При цьому гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.

Якщо гарант після пред'явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов'язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника.

Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.

Обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено в гарантії.

Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

Гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника в разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

Зобов'язання гаранта перед кредитором припиняється в разі:

сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

закінчення строку дії гарантії;

відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією.

Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника.

Завдаток. Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання (ст. 570 ЦК).

Як і інші способи забезпечення виконання зобов’язання, він вважається дійсним у разі дотримання письмової форми правочину і може забезпечувати лише дійсне зобов’язання (ст. 548 ЦК).

Предметом завдатку можуть бути як грошові кошти, так і рухоме майно. ЦК не визначає розміру завдатку, тому він визначається сторонами на власний розсуд.

Характерною ознакою завдатку є те, що він одночасно виступає і способом платежу, і способом забезпечення виконання зобов’язання.
Це означає, що завдаток виплачується стороною наперед — до моменту настання строку платежу, і в разі належного виконання забезпеченого завдатком зобов’язання вартість завдатку утримується із загальних платежів боржника. Якщо у правочині не визначено, що сплачена сума є завдатком, тоді відповідно до ч. 2 ст. 570 ця сума визнається авансом. На відміну від завдатку аванс – це лише спосіб платежу, і він не виконує забезпечувальної функції.

Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора.

Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму в розмірі завдатку або його вартості.

Сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.

У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

Застава. До речово-правових способів забезпечення комерційних зобов'язань належить застава. Застава – це один із видів забезпечення виконання зобов’язання (ст. 546 ЦК), правочин якою вчиняється у письмові формі (ст. 547 ЦК). Унаслідок застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (ст. 572 ЦК, ч. 2 ст. 1 Закону України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р.).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про заставу» кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна вимога, що не суперечить законодавству, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди. Заставне зобов’язання є акцесорним, тобто додатковим щодо основного зобов’язання. Це означає що заставні відносини існують доти, поки існує основне зобов’язання. Застава виникає на підстави договору, закону або рішення суду. Найбільш поширеною підставою виникнення застави є договір, він укладається у письмові формі, а у випадках, передбачених законодавством, договір повинен бути нотаріально посвідчений. Договір застави можливо укласти відокремлено від основного зобов’язання, але законодавством допускається можливість включення всіх умов стосовно заставного зобов’язання до основного договору.

Застава з огляду на закон виникає при надані споживчого кредиту. Так, відповідно до ч. 6. ст. 694 ЦК з моменту передання товару, проданого у кредит, і до його повної сплати продавцю належить право застави на цей товар.

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Права заставодержателя (права застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, установлених договором.

Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об'єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини.

Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.

Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.

Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом.

Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, установлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню.

Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна відбувається у нотаріальних органах за місцезнаходженням цього майна, договору застави транспортних засобів і космічних об'єктів – за місцем реєстрації цих засобів та об'єктів, договору застави товарів в обороті й переробці – за місцезнаходженням підприємства.

Крім того, застава нерухомого майна може підлягати державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом. Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

Моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Недодержання правил щодо форми і реєстрації договорів застави має наслідком недійсність таких договорів.

Вартість предмета застави може визначати безпосередньо заставодавець разом із заставоутримувачем відповідно до звичайно існуючих цін на подібні предмети в торговельному обігові на момент застави. Законом або договором може встановлюватися інший порядок оцінки вартості предмета застави.

Сторонами договору застави (заставодавцем і заставодержателем) можуть бути фізичні, юридичні особи, держава та інші суб'єкти цивільного права. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручник). Заставодавцем речі може бути її власник, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав річ і право її заставлення. Майно, яке перебуває у спільній власності, може бути передане в заставу тільки за згодою всіх співвласників (ст. 578 ЦК).

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про заставу» державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.

За чинним законодавством (ст. 581 ЦК, ст. 10 Закону України «Про заставу») обов'язок страхувати заставлене майно, передане у володіння заставодержателю, покладається на останнього, якщо це передбачено законом або договором. І, навпаки, заставодавець повинен страхувати заставлене майно, якщо воно залишається у його володінні. При настанні страхового випадку заставодержатель має переважне право на задоволення своїх вимог із суми страхового відшкодування.

У договорі застави мають міститися наступні умови: суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).

Заставодавець має право користуватися предметом застави відповідно до його призначення, в тому числі здобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і якщо це випливає із суті застави. також він має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.

Заставодавець має право заповідати заставлене майно.

Правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним.

Заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, установлених договором. За договором на заставодержателя може бути покладений обов'язок здобувати з предмета застави плоди та доходи.

У разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави.

Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, якщо інше не передбачено законом або договором. Заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави у випадку, коли в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом або договором (ст. 590 ЦК). За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором (ст. 589 ЦК).

Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів установлюється законом. Початкова ціна предмета застави для його продажу з публічних торгів визначається в порядку, встановленому договором або законом. Якщо звернення стягнення здійснюється за рішенням суду, суд у своєму рішенні може визначити початкову ціну предмета застави.

Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі, якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до ст. 112 ЦК, якщо інше не встановлено договором або законом.

Право застави припиняється в разі:

припинення зобов'язання, забезпеченого заставою;

втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

реалізації предмета застави;

набуття заставодержателем права власності на предмет застави.

У разі припинення права застави внаслідок виконання забезпеченого заставою зобов'язання заставодержателя, у володінні якого перебувало заставлене майно, зобов'язаний негайно повернути його заставодавцеві. У разі припинення права застави на нерухоме майно до державного реєстру вносяться відповідні дані.

Притримання. Близьким до застави як речового способу забезпечення є притримання.

Особливість притримання полягає в тому, що на відміну від інших способів забезпечення виконання зобов’язання, які виникають за договором, воно безпосередньо виникає із закону. Для реалізації права притримання не вимагається, щоб воно було передбачено договором. Відповідно до ст. 594 ЦК кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.

Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом. Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом.

Об’єктом права притримання є лише речі (ст. 179 ЦК), не можуть бути предметом права притримання гроші, цінні папери, інше майно, в тому числі майнові права, робота, послуги, результати інтелектуальної власності, інформація, нематеріальні блага.

Кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Оскільки притримання кредитором речі боржника за своєю суттю є заходом оперативного впливу на боржника з митою спонукання останнього до виконання зобов’язання, кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.

До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора.

Дата добавления: 2014-01-04