Стратегія і тактика структурної перебудови економіки

Сучасні трансформаційні процеси в Україні на першому їх етапі (1992-1999 рр.) були пов'язані як із повною зміною полі­тичного статусу України, так із переходом її до ринкової еконо­міки. Перші роки незалежності України ознаменувалися проведенням фрагментарних, взаємосуперечливих заходів щодо зміни економічних відносин, які мали не реформаційний, а швидше деформаційний характер. Це призвело до глибокої політичної, соці­альної та економічної кризи у країні та набагато ускладнило входження нашої держави на паритетних засадах у світову спільноту. Невдачі зі становленням ринкової економіки пояснювались багатьма причинами: не тільки складною спадщиною радянського періоду, але й відсутністю обґрунтованої стратегії державного розвитку України, розбудови її економіки на ринкових засадах: невідповідністю системи державного регулювання, яка склалася в умовах адміністративно-командної системи, новим вимогам; недосконалою податковою, бюджетною, грошово-кредитною, ціно­вою політикою; глибокою економічною й інституціональною кризою. До особливостей перехідного періоду в Україні можна віднести значну нестабільність економічної системи, зокрема відсутність законодавчого забезпечення глибинних трансформацій, необхідних для впровадження ринкових відносин, катастрофічне падіння виробництва (до 37 % від ВВП 1990 року у 1999 рік), різке погіршення добробуту населення тощо.

Усе це негативно позначилось на стані макроекономічної ситуації і викликало суттєве розбалансування макроекономічних пропорцій, у першу чергу - попиту і пропозиції і, як результат -різке скорочення масштабів внутрішнього ринку і втрату на ньо­му раніше міцних позицій вітчизняного виробника; різке зростання безробіття; невиправдано великі за обсягами і загрозливі для економічної безпеки держави за своєю структурою імпортні товарні потоки. Деякі вчені вважають, що причина надмірної тривалості трансформаційної кризи в Україні полягала в тому, що економічна стратегія держави здебільшого була орієнтована не на конкретні економічні суб'єкти. Це призвело до ще більшого погіршення стану підприємств, передусім, реального сектора еконо­міки. "Криза фінансів мікрорівня, катастрофічне звуження міст­кості внутрішнього ринку, надто високий податковий тиск практично позбавили більшість підприємств здатності до ведення самостійних відтворювальних процесів, стратегічного планування власного розвитку" [27].

У загальнодержавному аспекті найбільш загрозливими, на нашу думку, наслідками затяжної кризи стали: 1) нестабільність _соціал^ьного і політичного життя країни; 2) неузгодженість інте­ресів держави, регіонів, суб'єктів господарювання, громадян; 3) відсутність розуміння з боку влади, політичних сил і громадянсь­ких інституцій науково обґрунтованої стратегії подальшого соці­ально-економічного розвитку України та невизначеність його кі­нцевої мети.

Вважаємо, що особливо негативно позначилась на трансфо­рмаціях перехідного періоду відсутність чітко визначеної страте­гії державної розбудови України. У перші роки незалежності по­літики і вчені "націлювали" країну на перехід до ринкових відно­син, не визначивши при цьому, який саме тип та етап розвитку ліберальної економіки мається на увазі. Очевидно, що з самого початку перебудови потрібно було говорити просто не про пере­хід до ринкової економіки, яка на той час у багатьох країнах вже пройшла майже двохсотлітній шлях розвитку, а про запровадження ринкових виробничих відносин на новітніх інформацій­но-технологічних засадах з їх стрімкою динамікою розвитку та активним державним протекціонізмом щодо захисту вітчизняного виробництва від викликів глобалізації.

Є декілька причин тривалої невизначеності зі стратегією со­ціально-економічного розвитку України в перші роки незалежності, які дуже різні за своєю природою. У найбільш загальному ви­гляді їх дві. По-перше, це неконсолідованість суспільства, не­узгодженість інтересів та різне бачення кінцевих цілей розвитку представниками урядових структур, політичних і громадських організацій тощо. По-друге, це те, що внаслідок політичної, інституціональної, економічної, соціальної кризи у країні сформу­валось так зване "зачароване коло". На фоні скорочення держав­ного регулювання та його невідповідності сучасним вимогам, ^відсутності правового забезпечення висхідного економічного Розвитку на ринкових засадах, неефективності податкової системи, консервативності структури господарства та його низького ^техніко-технологічного рівня і, в цілому, низької конкурентосп­роможності вітчизняного виробництва з перших років незалежності у країні за схемою "ланцюгової реакції"" відбувалися "обвальний" за характером занепад вітчизняного виробництва; погіршення фінансової ситуації у зв'язку із загостренням фінансового забезпечення необхідних техніко-технологічних та структурних трансформацій, інформатизації розвитку тощо; відплив українсь­кого капіталу за кордон та гостра інвестиційна криза; різке погі­ршення якості життя, зниження добробуту населення та його пла­тоспроможного попиту; падіння пропозиції з боку вітчизняного виробника та втрати ним панівних позицій на вітчизняному рин­ку; експансія іноземних виробників на вітчизняному ринку з до­сить невигідною для України структурою імпорту; зниження конкурентоспроможності національної економіки.

Це викликало ряд "парадоксів" системоформуючого характеру, зокрема:

· відсутність задіяння процедури банкрутства: велика частка (близько 60 %) нерентабельних, зокрема збанкрутілих, підприємств (фірм);

· відсутність фінансового забезпечення перебудовчих процесів у виробництві - при певній стабільності національної валю­ти в останні роки та суттєвому відпливу за кордон вітчизняного капіталу;

· гостра необхідність підвищення продуктивності виробни­цтва - велика фінансова підтримка абсолютно неперспективних підприємств;

· декларування необхідної інформатизації та інтелектуалі­зації виробництва - скорочення науково-технічного потенціалу країни, бюджетного фінансування сфери освіти і науки;

· приватизація підприємств не для підвищення їх подальшої прибутковості, конкурентоспроможності, інвестування в основ­ний капітал, а для наповнення бюджету;

· потреба у зростанні вітчизняного платоспроможного по­питу - і різка державна протидія цьому через: недосконалу сис­тему оподаткування вітчизняного виробництва і населення; від­сутність державного протекціонізму щодо розвитку малого і се­реднього бізнесу; невідповідність оплати праці її обсягам, квалі­фікації тощо;

· пряме чи опосередковане запровадження світових цін на ойнку товарів, освітніх та медичних послуг - і в кілька разів ниж­чий за світовий рівень оплати праці.

У результаті таких негативних перетворень в Україні в 90-х роках більше як на половину зменшився економічний потенціал _Країни, різко знизився життєвий рівень населення. І лише на зла-_мі тисячоліть намітилася позитивна динаміка в економіці Украї­ни: в останні роки невпинно зростає ВВП, країна поступово по­чала входити в посткризовий період. Нині національні інтереси України поставили перед державою такі стратегічно важливі за­вдання, які вимагають нагального вирішення: підвищення дієвос­ті державного регулювання, удосконалення системи владної вер­тикалі, нагромадження національного капіталу та забезпечення конкурентоспроможності вітчизняного виробника, створення адек­ватного новим вимогам інституційного середовища, випереджаль­ний розвиток інноваційного комплексу, зростання продуктивнос­ті праці на засадах інтелектуалізації та інформатизації господарс­тва, покращання добробуту населення тощо. Вирішення цих за­вдань вимагає переходу до другого етапу трансформацій на основі задіяння науково обґрунтованої, ефективної в умовах глобалізації стратегії висхідного соціально-економічного розвитку України.

Але і сьогодні, як вважає професор А.С. Гальчинський, пи­тання щодо стратегії відновлення дієздатності нашої держави, радикальних змін економічної, а відтак і соціальної ситуації, реа­льного просування реформ та швидкого економічного зростання лишається неосмисленим достатньою мірою навіть теоретично.

Здавалося б, що просування вперед за традиційною схемою цивілізаційної парадигми вимагає, виходячи з економічних реалій нашого сьогодення, спочатку завершення індустріальної епохи (з урахуванням того, що економічна криза останніх десяти років відкинула нас назад на кілька "сходинок"), а надалі - поступово­го приєднання до постіндустріалізму. Але історія відвела нам за­мало часу для поступового цивілізаційного входження у світову спільноту з альтернативою безповоротного переходу до групи неколоніальних країн з надвеликою залежністю від загроз та ви­кликів глобалізації. Тому термінова розробка і реалізація страте гії інформаційного економічного зростання, яка б вивела Україну на передові позиції світового прогресу, була б спрямована на по­будову постіндустріального суспільства і набула сьогодні особ­ливої актуальності.

Складність розробки національно орієнтованої стратегії со­ціально-економічного розвитку на засадах постіндустріалізму для України в сучасних умовах зрозуміла. Адже в теоретичних моде­лях економічного розвитку розкриваються лише типові риси парадигмального змісту, що не підлягають тимчасовим кон'юнкту­рним коливанням і є відносно сталими впродовж тривалого часу.

Світовий досвід свідчить про значні відхилення механізмів економічного розвитку країн і залежності результатів запрова­дження його різних моделей та стратегій від багатьох об'єктив­них та суб'єктивних факторів суто національного характеру, по­чинаючи із принципів економічної політики держави і задіяних при цьому механізмів і завершуючи менталітетом населення, адаптаційним потенціалом країни щодо необхідних ринкових трансформацій тощо.

Розробка стратегії соціально-економічного розвитку України, яка б забезпечувала зміну її економічної системи на ринкових за­садах з одночасним спрямуванням розвитку на перехід до вищо­го, постіндустріального щабля цивілізаційної ієрархії, надзвичай­но складна. Вона вимагає врахування, у першу чергу, її природ­но-суспільних властивостей та соціально-економічних характери­стик, адаптаційних можливостей населення та економіки в кон­тексті активного впливу зовнішніх факторів.

Виходячи з інтересів та можливостей України та враховую­чи світовий досвід, вбачаємо, що до основних імперативів її соці­ально-економічного розвитку на початку XXI століття необхідно віднести:

· збалансоване поєднання державних та ринкових регулято­рів висхідного економічного розвитку;

· соціальну спрямованість економіки із забезпеченням соці­ального партнерства, справедливого розподілу матеріальних і ду­ховних благ, покращання якості життя населення в особі кожної конкретної особистості;

· високі темпи економічного зростання на основі запрова­дження інформаційно-інтелектуальних технологій, докорінних структурних трансформацій у господарстві з переважним розвит­ком сфери інтелектуальних, інформаційних, фінансових, транс­портних та інших послуг, і головне, третинного і четвертинного секторів у цілому;

· випереджаючий пріоритетний розвиток новітніх високоте-хнологічних галузей;

· активне запровадження інновацій і техніко-технологічне переозброєння традиційних галузей господарства.

Особливе значення для активізації інвестиційних процесів фінансового капіталу має нагромадження приватного капіталу на основі капіталізації доходів та широке залучення заощаджень на­селення.

Побудова в Україні соціально спрямованої ринкової еконо­міки на засадах постіндустріалізму вимагає інформатизації суспі­льного життя через активну участь країни у формуванні глобаль­ного інформаційного простору, світової мережі глобального мо­більного зв'язку тощо; дематеріалізації виробництва з вивільнен­ням зайнятих для їх залучення до сфери послуг; формування ін­телектуального капіталу як пріоритетної складової національного інтегрального капіталу в цілому; перетворення зовнішньоеконо­мічної сфери з дестабілізуючого фактора економічного розвитку на інструмент макроекономічної стабілізації.

Особливе значення для переходу України до стабільного зростання набуває забезпечення правового протекціонізму дер­жави щодо захисту вітчизняного ринку та ствердження на ньому вітчизняних виробників, їх активної участі у міжнародних інтег­раційних процесах. Важливим є запровадження нової ідеології поведінки суб'єктів господарювання, яка б не тільки забезпечу­вала їх успішну адаптацію до ринкових умов, гармонізацію інте­ресів вітчизняного виробника і держави, але й сприяла інновацій­ному розвитку з метою підвищення прибутковості, конкуренто-^та платоспроможності.

Необхідно зазначити, що багато із цих положень ще не отри­мали реалізації у практиці державного будівництва в Україні.

Але уже сьогодні в Україні сформувався, хоч і недоскона­лий, з суттєвими недоліками і територіально-галузевими диспро­порціями, ринковий економічний механізм, намітилась тенденція до економічного зростання, формується єдиний економічний простір. Поступова адаптація виробництва до нових умов госпо­дарювання відбивається у створенні, хоч і певним чином викрив­леного, конкурентного середовища, у перших спробах задіяння ринкових механізмів ціноутворення, реалізації нової концепції зов­нішньоекономічної діяльності, поступовому підвищенні прибутко­вості певної частини реального сектора економіки, певному вдоско­наленні податкової політики. Це дозолило вченим зробити висно­вок, що розбудова ліберальної економіки соціального спрямування є реальною, хоч і неблизькою перспективою для України [49].

Дата добавления: 2014-01-04