Тема 3. Економічне районування та територіальна організація господарства

Фактори або чинники розміщення продуктивних сил –це сукупність численних різноякісних умов, ресурсів, передумов, потрібних для вибору місця розміщення або подальшого розвитку будь-якого соціально-економічного об'єкта з урахуванням його особливостей, виробничих критеріїв і поставленої мети.

Всі різноманітні класифікації факторів розміщення можна проділити на об’єднати у дві групи:

1. Традиційна класифікація факторів.

2 Класифікація факторів за пріоритетністю їхньої дії.

Сутність традиційної класифікації факторів полягає у тому, що всі фактори розглядаються в конкретному, установленому багатьма дослідниками порядку: природно-, політико-, економіко- і соціально-географічне положення; природно-ресурсний потенціал; історичні фактори; демографічні фактори, економічні фактори; соціальні фактори; інфраструктурні фактори, екологічні фактори.

Суть класифікації факторів за пріоритетністю значення їхньої дії полягає у тому. Що насамперед розглядаються ті фактори, вплив яких у конкретній просторово-часовій системі координат є найбільшим. Але для того, щоб виявити, вплив якого фактора є найбільшим, необхідно проаналізувати всі фактори. Ось чому перевага надається першій класифікації, але сьогодні її можна доповнити такими факторами як споживчій фактор, фактор ринкової кон’юнктури, фактор НТП.

Вплив конкретних чинників на процес розміщення продуктивних сил зумовлений, по-перше, істотними відмінностями територій (особливо в нашій країні), на яких розміщується і розвивається виробництво, і, по-друге, — специфікою функціонування самих виробництв, що належать до різних галузей. Виходячи з цього, чинники розміщення продуктивних сил можна поділити ще на дві групи.

1. Сукупність умов розміщення продуктивних сил на конкретній території. Умови розміщення — це певні властивості території. Розрізняють чотири родові групи, або класи, умов розміщення:

· до групи природно-ресурсних чинників входять мінерально-сировинні, паливно-енергетичні, водні, лісові, територіальні біологічні, земельні, кліматичні та інші ресурси;

· групу економічних чинників утворюють економіко-географічне положення, енергетична і будівельна бази, основні виробничі та невиробничі фонди, виробнича інфраструктура, в тому числі транспортна мережа, умови комбінування і кооперування виробництв, регіональні потреби, капітальні вкладення, регіональна економічна політика тощо;

· група соціальних (або соціально-демографічних) чинників охоплює динаміку чисельності населення, його розміщення, відтворення, структуру (вікова, статева, сімейна, освітня), регіональну демографічну політику, зайнятість населення в суспільному виробництві, структуру зайнятого населення, трудових ресурсів, забезпеченість населення об'єктами соціальної інфраструктури (житлом, підприємствами роздрібної торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування тощо).

· у групі екологічних чинників виділяють: забруднення та охорону водойм, атмосфери, охоронні природні території, загальну екологічну ситуацію в регіоні.

2. Вимоги, що висуваються до розміщення і розвитку економічних об'єктів. Вони визначаються внутрішньою логікою розвитку кожної галузі, її властивостями і специфікою. Іншими словами, ця група охоплює власне чинники розміщення, зумовлені техніко-економічними особливостями, своєрідністю територіальної організації підприємств, галузей, виробництв. До чинників розміщення належать, наприклад, електро-, тепло-, водо-, праце-, наукомісткість продукції, транспортабельність сировини, напівфабрикатів, готової продукції тощо.

Нові методи регулювання розміщення і регіонального розвитку продуктивних сил можуть дати очікувані результати лише в тому разі, якщо повною мірою будуть враховані всі різноманітні інтереси суспільства, в тому числі підприємств, галузей, областей, міст, регіонів та інших територіальних одиниць. Чим тісніше переплітаються на різних регіональних рівнях економічні, політичні, екологічні взаємовідносини, тим ширша гама інтересів.

Носіями регіональних інтересів є соціальні суб'єкти діяльності, що пов'язані умовами свого існування з відповідною територією.

Найбільш значними параметрами, індикаторами регіональних інтересів є такі їхні групи.

1. Відповідність рівня і способу життя населення, його окремих верств і груп державним або місцевим стандартам. Індикатори цієї групи узагальнено характеризують стан соціального потенціалу регіону. Він визначається сумою всіх життєвих благ, що отримує населення переважно за місцем проживання, і ступенем її ідентичності державним або місцевим стандартам.

2. Наявність регіональних бюджетно-фінансових та інших економічних джерел регулювання ситуації. Це визначає можливості місцевих органів влади й управління щодо задоволення потреб регіону за рахунок власних коштів.

3. Наявність можливостей для використання трудових (виробничих, інтелектуальних, духовних) потенцій населення, тобто місць прикладання будь-якої праці, що відповідають уявленню місцевих жителів про їхні якість, різноманітність і привабливість. Ці параметри характеризують можливості самостійного задоволення індивідами відповідних потреб.

4. Функціонування інфраструктурно забезпечених внутрішньо- і міжрегіональних зв'язків (господарських, соціальних тощо). Показники цієї групи покликані характеризувати ступінь мобільності місцевих трудових ресурсів, товарів і капіталів усередині регіону та за його межами, а також соціальну мобільність населення.

5. Наявність відповідного природного ресурсного й економічного потенціалу, стабільності суспільно-політичної ситуації, що в цілому відбиває можливості та умови реалізації всіх попередніх завдань.

Сукупність перелічених параметрів визначає регіональний аспект соціального і господарського життя, його реформування.

Поняття район і районування мають міжпредметне значення, хоча найповніше осмислені географічною наукою.

По-перше, треба відрізняти район від звичайного ареалу.

Ареал – це ділянка поверхні, територія, однорідна за певною ознакою, тобто гомогенна.

Суспільно-географічний район є ділянкою території, відносно цілісною ланкою суспільства, яка характеризується певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним розвитком людської діяльності.

Процес суспільно-географічного районування є дуже складним, оскільки охоплює взаємодію різних за змістом факторів районування.

Головними серед них є: рівень розвитку географічного поділу праці, господарська вигода від нього, характер внутрішніх і зовнішніх зв'язків та особливості їх територіаль­ної локалізації; рівень розвитку матеріально-технічної бази і науково-технічної оз­броєності праці (основні виробничі фонди, транспортна мережа, будівельна база, регіо­нальна технічна політика); наявність необхідних природних умов і ресурсів як матеріа­льної основи діяльності людини (рівень освоєності території); наявність трудових ресу­рсів з певними трудовими навичками, кваліфікацією праці, національними та етнічними особливостями; функціональні типи населених місць, рівень урбанізації території; рівень розвитку соціальної інфраструктури, його те­риторіальна локалізація; національні межі.

Суспільно-географічне районування є процедурою структуризації суспільної дія­льності за її найважливішими ознаками і властивостями, які виражаються в принципах, критеріях і показниках.

До таких принципів належать: об'єктивна суспільна цілісність те­риторії, що базується на взаємопов'язаності всіх компонент суспільства; перспектив­ність діяльності людини, що дозволяє пов'язати інтереси району з державними;ефек­тивна міжрайонна спеціалізація, що характеризується вигідними зовнішніми зв'язками; комплексно-пропорційний розвиток на основі внутрішніх зв'язків; єдність суспільно-географічного районування і політико-адміністративного устрою; соціальна та екологіч­на ефективність процесу життєдіяльності населення.

Основний зміст суспільно-географічного району характеризується ф ункціональною структурою – сукупністю суттєвих зв'язків між його компонентами, внутрішніми властивостями предметів і явищ. Функціональна структура має три аспекти: компонентний, територіальний й управлінський

Функціональними компонентами суспільно-географічного району є галузі чи види діяльності людини, насамперед виробничої і соціальної. За своєю функціональною ро­ллю вони поділяються на:

1. Головні галузі (види діяльності) визначають місце суспільно-географічного райо­ну в системі географічного поділу праці країни, формують функціональний профіль ра­йону; часто господарські пункти з головними виробництвами визначають контур району, формують його границі

2. Базові галузі (види діяльності) постачають сировину і паливо головним та іншим галузям (видам діяльності). Розміщення базових підприємств уточнює границі району, окремі з них можуть набирати значення головних.

3. Супутні галузі (види діяльності) формують побічні вітки головних виробництв на основі спільного і повного використання сировини чи відходів при її переробці Супутні види діяльності посилюють комплексність господарства району.

4. Додаткові галузі (види діяльності) теж виробляють спеціалізовану продукції чи послуги, але технологічно не пов'язані з головними чи супутніми виробництвами.

5. Місцеві (підсобні) галузі (види діяльності) задовольняють своєю продукцією чи послугами потреби свого району, існують незалежно від його спеціалізації в масштабі всієї країни та активно впливають на підвищення рівня життя населення району.

6. Обслуговуючі галузі (види діяльності) постачають основним галузям електроене­ргію, тепло, воду, будівельні матеріали і забезпечують потреби в ремонті, транспортних засобах, послугах науки, культури, охорони здоров'я тощо. Отже, обслуговуючі галузі представлені переважно об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури, всі вони по­силюють комплексність господарства району.

Функціонально-територіальна структура суспільно-географічного району характеризує співвідношення і вза­ємне розміщення різних форм територіального зосередження діяльності людини.

За конфігурацією опорного каркаса виділяються такі типи територіальної структури:

а) радіально-кільцевий з порівняно рівномірним розподілом опорних господарсь­ких центрів, доцентровими тенденціями у соціально-економічних зв'язках і розвитку, рі­зким домінуванням головного центру з чітко визначеною центральністю його положен­ня. Такий тип територіальної структури мають Центральний район Росії, Білорусь і об­ласні суспільно-географічні комплекси;

б) прямокутно-регулярний (решітковий), при якому соціально-економічні центри і вузли транспортної мережі розміщені в районі значно рівномірніше. Цей тип передбачає менші відмінності у рівнях розвитку центрів (ядер), які мають майже одна­ковий потенціал В цілому для району з таким типом територіальної структури властиве більш рівномірне розміщення продуктивних сил, поліцентричний характер його терито­ріальної організації. Такий тип тери­торіальної структури мають Центрально-чорноземний район Росії і Казахстан;

в) лінійно-вузловий з потужною внутрішньою економічною віссю (транспортною магістраллю, великою рікою, передгірними рівнинами, найбільш придатними для життя) і пучками чи смугою інфраструктури. Такий тип мають Поволзький, Західносибірський і Північнокавказький райони Росії, держави Середньої Азії;

г) приморський, коли елементи структури сформувались і розміщені вздовж морського узбережжя, утворюючи морський фасад району, країни чи навіть окремого великого міста. Він характерний для Причорноморського району України, держав Балтії (за винятком Литви), а також великих приморських портових міст – Одеси, Санкт-Петербурга. Владивостока та інших. Цьому типу властива наявність кількох потужних центрів вздовж узбережжя, від яких йдуть зв'язки в глибину території. Поперечні зв'язки між цими центрами виражені слабше;

д) багатоядерний з басейновою концентрацією продуктивних сил. характерний для потужних вугільних районів з високим рівнем освоєння і переважним розвитком важкої індустрії. Такий тип територіальної структури мають Донецький і Придніпров­ський райони України. Кузнецький підрайон Росії.

Більшість економічний районів України мають змішаний тип територіальної структури з поєднанням ознак і елементів перелічених основних типів.

Функціонально-управлінська структура суспільно-географічного району повинна бути ієрархічно впорядкова­ною системою органів управління життям населення в районі чи в країні в цілому.

Суспільно-географічний район як складне територіальне утворення має свої ста­дії розвитку, тобто є динамічною системою, особливо коли йдеться про первинні її клітинки (розселення, нове будівництво, використання нових ресурсів тощо). Виділяють п'ять такий стадій:

1. Резервні території зі слабким розвитком продуктивних сил, незначною участю в географічному поділі праці. Головною їх ознакою є великий природно-ресурсний по­тенціал, невизначеність господарської спеціалізації і територіальне входження до скла­ду сусідніх розвинутих районів за принципом транспортно-географічного положення.

2. Піонерного господарського розвитку, де вже відомі природні ресурси, є неве­лика чисельність населення для початкового освоєння цих ресурсів. Заплановано ство­рення територіально-виробничого комплексу районного масштабу, визначена спеціалі­зація в масштабі країни, але використання природних ресурсів має вибірковий харак­тер, що позначається початковими формами розселення і господарського розвитку.

3. Значного господарського розвитку, де вже склались великі промислові вузли і транспортні магістралі з прилеглими до них економічно освоєними смугами; решта їх території припадає на резервні території, що поступово втягуються у господарське жит­тя.

4. Потужного господарського розвитку, де вже сформувались великі господарські комплекси, хоч окремі їх ланки перебувають в процесі будівництва або лише запроек­товані.

5. Комплексного розвитку господарства із стабільною структурою виробництва, значним включенням в нього природних, трудових та інших місцевих ресурсів, з чіткою загальнодержавною спеціалізацією, наявністю багатьох верхніх поверхів розвитку ра­йонного виробничого комплексу (обробна промисловість, наука, сфера обслуговуван­ня).

Таким чином, найбільшими змінами характеризуються друга і третя стадії, а стабільністю— четверта і п'ята.

Однак слід пам'ятати, що могутнім стабілізуючим засобом є великі капіталовкла­дення і потужні запаси природних ресурсів. Кінцевою метою територіальної організації продуктивних сил району є його п'ята стадія.

У широкому розумінні під економічним районуванням розуміють науково обґрунтований поділ країни або великого регіону на окремі економічні райони, що утворилися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил.

Розглянемо різні підходи сучасної регіоналізації України:

Наукова школа	Назва економічного району	Склад економічного району (перелік областей)
1. Поповкін В.	1. Центрально-Український	Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська, Кіровоградська
2. Донбас і Нижнє Придніпров’я	Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька
3. Слобідська Україна	Харківська, Сумська, Полтавська
4. Придніпровський	АРК, Одеська, Миколаївська, Херсонська
5. Західно-Український	Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька
2. Пістун М.	1. Донецький	Донецька, Луганська
2. Придніпровський	Кіровоградська, Дніпропетровська, Запорізька
3. Київський	Київська, Чернігівська, Черкаська
4. Північно-Східний	Харківська, Сумська, Полтавська
5. Подільський	Тернопільська, Вінницька, Хмельницька
6. Волинський	Рівненська, Волинська, Житомирська
7. Карпатський	Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська Чернівецька
8. Чорноморський	Одеська, Миколаївська, Херсонська
9. Кримський	АРК
3. Заставний Ф.	1. Донецький	Донецька, Луганська
2. Придніпровський	Дніпропетровська, Запорізька
3. Центрально-Поліський	Київська, Чернігівська, Житомирська
4. Північно-Східний	Харківська, Сумська, Полтавська
5. Подільський	Тернопільська, Вінницька, Хмельницька
6. Центрально-Український	Черкаська, Кіровоградська
7. Карпатський	Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська Чернівецька
8. Західно-Поліський	Рівненська, Волинська
9. Причорноморський	АРК, Одеська, Миколаївська, Херсонська
4. Долішній М., Паламарчук М.	1. Центральний	Вінницька, Житомирська, Київська, Хмельницька Чернігівська, Черкаська
2. Донецький	Донецька, Луганська
3. Західний	Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька
4. Придніпровський	Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська
5. Причорноморський	АРК, Одеська, Миколаївська, Херсонська
6. Харківський	Харківська, Сумська, Полтавська

Сучасна концепція районування України створена колективом РВПС України НАН України у 1998 році. В останній схемі економічного районування враховувалися 75 ознак, що об'єднуються за змістом по групах:

1) показники, що характеризують природні умови і ресурси (мінеральні, водні, земельні, рекреаційні);

2) соціально-демографічну структуру населення (щільність, частка городян, робітників та службовців, природний приріст);

3) характеристика виробничої сфери (промисловість, транспорт, сільське господарство (показники ВВП, виробництва промислової продукції на душу населення, щільність залізничних шляхів);

4) характеристика сфери обслуговування (побутові послуги на душу населення, забезпеченість житлом, школами, лікарняними койками та ін.);

5) екологічна характеристика (кількість шкідливих викидів, питома вага нормативно очищених стоків, рівень озеленення й ін.).

У результаті використання загальногеографічного районування згідно з цими ознаками, отримаємо такі варіанти районування:

1. Донецький	Донецька, Луганська
2. Придніпровський	Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська
3. Східний	Харківська, Сумська, Полтавська
4. Центральний	Київська, Черкаська, м. Київ
5. Поліський	Чернігівська, Житомирська, Рівненська, Волинська
6. Подільський	Тернопільська, Вінницька, Хмельницька
7. Причорноморський	АРК, Одеська, Миколаївська, Херсонська
8. Карпатський	Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька

Дата добавления: 2014-01-04