Процес прийняття стратегічних рішень

Види стратегічних рішень. Стратегічні управлінські рішення можуть мати різні види, які підпорядковуються загальній класифікації управлінських рішень, розглянутій у темі 1.

Проте, особливе значення для стратегії розвитку мають управлінські рішення, які умовно поділяються на організаційні (запрограмовані або незапрограмовані), компромісні, інтуїтивні та рішення, що баз\ються на судженнях, раціональні рішення.

Організаційне рішення визначає вибір, який має зробити керівник для того, щоб виконати покладені на нього обов’язки. Мета організаційного рішення полягає у забезпеченні просування підприємства до поставлених стратегічних цілей.

Серед організаційних рішень, як правило, виділяють запрограмовані і незапрограмовані. Перші з них мають найвищий рівень структуризації. Наприклад, фінансовий директор приймає рішення про інвестування надлишку готівки у ті цінні папери, які забезпечують найвищий рівень доходності. У цьому випадку критерій вибору є запрограмованим, оскільки таке рішення дозволить добре виконати свої обов’язки. Незапрограмовані рішення мають низький рівень структуризації і приймаються тоді, коли важко передбачити усі наслідки.

Запрограмовані рішення базуються на звичці, заведеному порядкові або процедурній політиці і ухвалюються за типових обставин. Запрограмовані рішення - це результат послідовних кроків (заходів чи дій), що сприяють вирішенню проблеми. Як правило, у цих випадках число альтернатив обмежене і вибір повинен бути зроблений в межах напрямів,, що визначені динамікою розвитку підприємства.

Коли виникають проблеми або ситуації, для яких програмоване рішення непридатне або невідоме, то керівники або особи, від яких залежить ухвалення рішення повинні звернутися до незапрограмованого. Характеристики незапрограмованих рішень передбачають слабку структуру, що зумовлена браком інформації, незатверджену процедуру та відсутність цілей або завдань.

На практиці переважна більшість стратегічних рішень є запрограмованими, що певною мірою полегшує аналіз ризиків, дозволяє побачити результати попередньо прийнятих рішень, адекватно оцінити логіку мислення людини, яка приймає стратегічне рішення.

У багатьох випадках управлінське рішення за своєю природою є компромісним рішенням - тобто вибором такої альтернативи, яка мінімізує потенційні ризики та негативні наслідки. Наприклад, фінансовий директор може погодитися знизити ставку оголошених дивідендів для того, щоб профінансувати рекламну компанію підприємства, пов’язану з просуванням нового товару. Без сумніву, подібне рішення може призвести до тимчасового погіршення фінансових показників, але у стратегічному аспекті принесе більше користі. Тому компромісні рішення дозволяють зменшити ризик до найнижчої можливої межі.

У процесі прийняття стратегічних управлінських рішень велике значення мають інтуїтивні рішення, коли вибір робиться на підставі відчуття того, що він правильний. Якщо інтуїтивні моменти присутні у процесі прийняття стратегічних рішень, оцінити його ризик досить важко. У будь-якому випадку інтуїтивне рішення вважається набагато ризикованішим, ніж рішення, побудоване на судженнях, коли вибір обумовлений знаннями або нагромадженим досвідом.

Найважливішим критерієм ефективності стратегічних управлінських рішень є якість управлінського рішення.

Якість управлінського рішення - це сукупність параметрів рішення, які відповідають визначеній меті управління і забезпечують реальність її досягнення.

Якість управлінського рішення може оцінюватися за наступними показниками:

1) показник ентропії, що характеризує кількісну невизначеність проблеми. Якщо проблема формулюється тільки якісно, без кількісних показників, тоді ентропія наближається до нуля. Якщо всі показники проблеми вимірюються кількісно, показник ентропії наближається до одиниці;

2) ступінь ризику вкладення інвестицій;

3) імовірність реалізації рішення за показниками якості, витрат і термінів виконання;

4) ступінь адекватності (або ступінь точності прогнозу, коефіцієнт апроксимації) теоретичної моделі фактичним даним, на підставі яких вона була розроблена.

У той же час стратегія не може вважатися єдиним визначальним чинником в процесі прийняття стратегічного управлінського рішення, оскільки початкові рішення часто змінюються залежно від конкретної ситуації.

Правила побудови стратегії. В економічній літературі правила побудови стратегій об’єднують у чотири основні групи.

1. Правила, які використовуються в системі управління при оцінці результатів діяльності організаційного формування системи менеджменту. За їх допомогою визначають критерії оцінок, обґрунтовують якісну і кількісну сторони цих критеріїв. Першу прийнято називати орієнтиром, а другу - завданням. Орієнтир - це певна мета, яку прагне досягти система управління, використовуючи стратегії. Орієнтир і стратегія діалектичне взаємопов’язані.

2. Правила стратегії і бізнесу або продуктивно-ринкової стратегії. Вони забезпечують успішне функціонування підприємства на ринку. Вони дають відповідь на запитання: що випускати і яка повинна бути структура виробництва? Які потрібно використовувати технології? Куди і кому збувати свої товари? Які сегменти ринку обслуговувати? Ці правила охоплюють

управлінську діяльність, зорієнтовану на зовнішнє середовище і покликану забезпечити задоволення загальносистемних потреб.

3. Правила внутрішньосистемного характеру в сукупності формують внутрішньосистемну концепцію підприємства. Згідно з ними, виділяють внутрісистемні комунікації (організаційні, інформаційні, економічні відносини, відносини відповідальності тощо).

4. Правила повсякденної оперативної діяльності управлінських працівників у системі менеджменту.

Прикладом таких правил можуть бути наступні:

1. Розглядайте стратегію як вираз інформаційного опортунізму.

2. Припустіть, що сприятливі можливості виникають не один раз, а

часто.

3. Сформулюйте загальний напрям, а не загальну стратегію.

4. Дотримуйтесь «загального курсу і зигзагоподібної доріжки».

5. Ретельно продумайте початковий напрям, але зберігайте простоту і загальний характер його визначення.

6. Розглядайте оновлення і стратегію як ряди послідовних наближень до майбутнього.

7. Ніколи не робіть щось одне окремо.

8. Поліпшуйте свою справу, думаючи категоріями прибутковості і домагайтесь, щоб інші думали аналогічно.

9. Усвідомте, що будь-яке ділове рішення повинно бути вірогідним.

10. Розглядайте інформацію як важливу стратегічну перевагу.

11. Довіряйте передчуттю.

12. Усвідомте цінність досвіду.

13. Пам’ятайте, що планування служить багатьом цілям.

14. Розглядайте стратегію, здібність і набуття навичок як одне і те ж саме.

У системі управління використовують й інші правила. Вони дозволяють правильно підійти до обґрунтування стратегій і механізмів їх реалізації. Дуже важливо не помилятися у виборі ефективної стратегії серед усіх можливих.

Процес формування стратегії. Перед тим, як вибирати стратегію діяльності, необхідно сформувати певну сукупність альтернативних стратегій. З усіх доступних альтернатив необхідно вибрати рішення, яке дозволить досягнути певної стратегічної мети найкоротшим шляхом, з найбільшими вигодами і найменшими витратами. Вибір оптимальної альтернативи та її оцінка на стратегічному рівні управління повинні здійснюватися або самим менеджером, або експертами-аналітиками.

Виділяють такі види базових корпоративних стратегій: зростання, стабілізації та скорочення. У межах обраної базової стратегії можливі кілька напрямів дій, які називають стратегічними альтернативами.

Процес прийняття рішення вимагає логічного і впорядкованого системного підходу, оскільки прийняття рішень пов’язане з певними зобов’язаннями.

Метою системного підходу до прийняття стратегічних рішень є підвищення ступеня об’єктивності і забезпечення врахування усіх важливих показників в комплексі. Якщо причинно-наслідковий аналіз є дедуктивним процесом, який змушує менеджера чи аналітика збирати дані, а потім «фільтрувати» їх шляхом критичного виключення, то процес прийняття стратегічних управлінських рішень вимагає створення цілої бази даних, яка використовується для відсіювання та виключення небажаних альтернатив.

Вибір стратегії. Стратегія підприємства, як правило, складається з продуманих цілеспрямованих дій, реакції на непередбачений розвиток подій і на конкурентну боротьбу, що посилюється.

Процес вибору стратегії передбачає такі етапи:

1.Усвідомлення поточної стратегії.

2.Аналіз портфеля бізнесу.

3.Вибір стратегії підприємства.

Стратегію підприємства обирає керівництво на основі аналізу факторів, які характеризують стан підприємства, з урахуванням результатів аналізу портфеля бізнесу, а також характеру і сутності стратегії, яка впроваджуватиметься.

До ключових факторів, які враховуються при обиранні стратегії, відносять наступні:

1. Стан галузі й позиція на ній підприємства - відіграють вирішальну роль при виборі стратегії зростання підприємства. Провідні підприємства мають прагнути максимально використати можливості, створені завдяки їх лідируючій позиції, і закріпити такі позиції. Фірми-лідери залежно від стану галузі мають обирати різні стратегії зростання. Наприклад, якщо галузь занепадає, треба робити ставку на стратегію диференціації, якщо галузь розвивається - обирати стратегію концентрованого чи інтегрованого зростання.

Слабкі підприємства мають поводитись інакше й обирати стратегії, які сприятимуть посиленню їх позиції на ринку. Якщо таких стратегій немає, доведеться залишити галузь.

2. Цілі підприємства - визначають унікальність та оригінальність вибору стратегії підприємства. У цілях відображено, чого прагне підприємство. Якщо, наприклад, інтенсивний розвиток підприємства не є метою, тоді, відповідно, не може бути обрана і стратегія зростання.

3. Інтереси і ставлення вищого керівництва - відіграють значну роль у виборі стратегії. Керівництво може бути схильним до ризику чи, навпаки, уникати ризику, і таке ставлення може бути вирішальним у виборі стратегії. Особисті симпатії чи антипатії керівництва також можуть досить сильно впливати на вибір стратегії. Наприклад, підприємство може взяти курс на диверсифікацію чи поглинання іншого підприємства лише через особисті інтереси або з метою доведення певним особам власної переваги.

4. Фінансові ресурси підприємства - істотно впливають на вибір стратегії, так як будь-яка поведінка підприємства потребує значних фінансових витрат.

5. Кваліфікація персоналу - є досить сильним обмежуючим фактором при виборі стратегії. Без кваліфікованого персоналу керівництво не може обирати ті стратегії діяльності, які потребують глибоких знань і високої кваліфікації її виконавців.

6. Зобов’язання підприємства щодо попередніх стратегій - створюють певну інерційність у розвитку. Неможливо повністю відмовитись від усіх попередніх зобов’язань у зв’язку з обранням нових стратегій. Тому, вибираючи нові стратегії, необхідно враховувати, що певний час ще діятимуть зобов’язання за передніми роками, які відповідно стримуватимуть і дещо змінюватимуть можливості реалізації нових стратегій.

7. Ступінь залежності від зовнішнього середовища - істотно впливає на вибір стратегії. Іноді виникають ситуації, коли підприємство так сильно залежить від постачальників чи споживачів продукції, що не може вибирати стратегію, виходячи лише з можливостей як найповнішого використання власного потенціалу.

8. Фактор часу - обов’язково враховується при виборі стратегії. Підприємство може реалізувати стратегію лише у ті моменти й терміни, коли з’являється для цього можливість.

Далекоглядний розробник стратегії більше орієнтований на зміни зовнішнього середовища, ніж на вивчення внутрішніх проблем фірми.

Обставини постійно змінюються, будь то важливе відкриття в області технології, успішне забезпечення конкурентом ринку новим товаром, нова державна регламентація і політика розширення інтересів покупців у тій чи іншій галузі тощо. Завжди залишається певна міра невпевненості в майбутньому, і менеджер не може передбачити всі стратегічні дії заздалегідь і слідувати цим наміченим маршрутом, не вносячи змін.

Експертні методи у стратегічному виборі. До складу індивідуальних експертних оцінок належать: метод «інтерв’ю», за яким здійснюється безпосередня робота експерта зі спеціалістом за схемою «запитання - відповідь»; аналітичний метод, при якому здійснюється логічний аналіз певної ситуації, складаються аналітичні доповідні записки; метод написання сценарію, який базується на визначенні логіки процесу або явища в часі за різних умов.

Останнім часом досить популярним експертним методом при виборі стратегії діяльності є метод складання сценаріїв.

Метод написання сценарію - це опис логічно послідовного процесу, виходячи з конкретної ситуації. Сценарії переважно розробляються на основі певних техніко-економічних характеристик і показників основних процесів виробничої і наукової бази для вирішення поставленого завдання. Сценарій за своєю описовістю є акумулятором вхідної інформації, на основі якої повинна будуватися робота з впровадження досліджуваної стратегії. Тому сценарій у готовому вигляді повинен підлягати ретельному аналізу. У процесі розробки сценаріїв дуже часто використовують «дерево цілей», яке призначається для аналізу систем, об’єктів, процесів, в яких можна виділити декілька структурних або ієрархічних рівнів.

При побудові «дерева цілей» необхідно зазначити три умови:

1) відгалуження, що виходять з однієї вершини, мають складати замкнену множину;

2) відгалуження, що виходять з однієї вершини, повинні взаємно виключати одна одну, тобто не може бути часткового співпадання об’єктів, представлених двома різними гілками;

3) кожна вершина є ціллю для всіх своїх відгалужень.

Точка розгалуження називається вершиною. З кожної вершини має виходити не менше двох гілок.

Відповідно до місії підприємства, його основних цілей після розгляду всіх сценаріїв розвитку подій воно може сформулювати та обрати відповідні стратегії діяльності.

Методи колективних експертних оцінок базуються на принципі, що при колективному мисленні точність результату є вищою з наявністю більш продуктивних ідей.

Основним моментом у процесі колективної роботи над прийняттям і реалізацією управлінських рішень є визначення кола осіб, учасників даної процедури - колективного прийняття рішень.

Кожен керівник повинен пам’ятати, що його рішення має бути проблемним для всіх членів колективу як у прийнятті, так і у втіленні рішення в життя. Не слід забувати й про тих, кого це рішення може стосуватися побічно, з ними потрібно проконсультуватися та врахувати їх інтереси. Організація обговорення проблеми повинна бути одночасно і демократичною, і ефективною. При розробці та прийнятті рішення лідер повинен здійснювати керівництво, уникаючи авторитаризму, обмеження демократії.

Зміст методу колективної експертної оцінки полягає в наступному:

1. Для організації експертних оцінок створюються робочі групи. Робоча група вибирає експертів, які дають відповіді на поставлені запитання (їх кількість може коливатися від 10 до 150 залежно від складності об’єкта).

2. Перед тим, як організовувати опитування експертів, встановлюються основні напрями розвитку об’єкта, складається матриця, що відображає генеральну мету, цілі та підцілі дослідження.

3. Розробка та формулювання запитань для експертів. При цьому необхідно забезпечити поступовий перехід від складних питань до простих, від широких до вузьких. Крім того, питання мають бути однозначними і не перехрещуватися за змістом.

4. Експерти дають відповідь на питання, після чого проводиться обробка матеріалів, які характеризують узагальнену думку та ступінь узгодженості індивідуальних оцінок експертів.

5. Кінцева оцінка визначається або як середнє арифметичне значень оцінок всіх експертів або як найбільш поширена думка, або як середнє нормалізоване зважене значення оцінки. Методика статистичної обробки матеріалів колективної експертної оцінки є сукупністю оцінок відносної важливості, призначених експертами різним аспектам альтернативних стратегій. Оцінки важливості виражаються в балах (від 0 до 1, від 0 до 100 тощо). Під час обробки матеріали групуються в таблицю, рядки якої відповідають аспектам стратегій, а колонки - окремим експертам.

На перший погляд, колегіальні рішення організаційно громіздкі та поглинають багато часу, адже одноосібно їх вирішувати простіше і швидше. Але переваги групових методів вирішення проблем незаперечливі. Рішення, прийняте колегіально демократичне і висловлює думку всіх. Рішення, прийняте всіма, накладає колективну відповідальність за його виконання. Сумісне прийняття рішень може здійснюватися лише в демократичній атмосфері.

Якщо колективне співробітництво пронизує всю структуру, тобто якщо керуючий нижчого рівня бере участь у вирішеннях вищого, то він, знаючи потреби своїх підлеглих, зможе відповідально вплинути на ці рішення так, щоб вони стали більш прийнятними для виконання.

Колективні форми групової роботи можуть бути різними: засідання, збори, робота в комісії тощо. Найбільш поширеним методом колективної підготовки управлінських рішень є «мозковий штурм» або «мозкова атака».

«Мозковий штурм» - найбільш відомий і розповсюджений прийом генерування нових ідей шляхом творчої співпраці групи спеціалістів.

Метод «мозкової атаки « характеризується колективною генерацією ідей з творчим розв’язанням проблеми. «Мозкова атака» - це вільний, неструктурований процес генерування ідей, які вільно висловлюють учасники зборів. У результаті формується список, де всі пропозиції структуруються за відповідними параметрами, обмеженістю та результативністю.

«Мозковий штурм» - прийом активізації творчого мислення, що побудований на створенні такої атмосфери, яка сприяє народженню нестандартних думок та ідей¹.

Однак не кожна проблема вирішується за допомогою прийому «мозкового штурму». Він ефективний при вирішенні не дуже складних завдань загального, особливо організаційного характеру, коли проблема добре знайома всім учасникам наради та група володіє достатньою інформацією про неї. При вирішенні складного завдання потрібно мати 400-500 ідей, що може бути отримано протягом декількох сесій (нарада з застосуванням «мозкового штурму»).

В окремих випадках використовують зворотний «мозковий штурм». Він відрізняється від прямого тим, що тут велика увага надається критиці ідей, що висловлюються. На зборах (сесіях) вирішуються більш вузькі, спеціальні завдання. Змістом роботи на сесії є всебічний аналіз слабких місць в об’єкті, який необхідно удосконалити або замінити новим. Цей прийом особливо ефективний на попередній стадії проведення аналізу, коли головне завдання - виявити як можна більше недоліків, викрити максимум наявних резервів.

Письмовий «мозковий штурм» застосовується, якщо немає можливості зібрати спеціалістів в одному місці (на підприємстві, у науково-дослідних інститутах тощо). Для організації та безпосереднього проведення сесії створюється комісія з найбільш компетентних у вирішенні поставленого завдання спеціалістів.

Прийом письмового «мозкового штурму» виключає можливість обміну

ідеями, тому часто гальмує появу оригінальних, не пов’язаних з іншими ідей. Разом з тим виключаються психологічні бар’єри при генеруванні ідей. Якщо необхідно вирішити складну проблему, то збирається група

людей, які надають свої пропозиції щодо вирішення цієї проблеми. Основна умова «мозкової атаки» - це створення обставин, сприятливих для вільного генерування ідей. Задля цього, забороняється відкидати або критикувати ідею, якою б фантастичною вона не була. Всі ідеї записуються, а потім аналізуються спеціалістами.

У міжнародній практиці широко використовуються такі експертні методи як жюрі експертів-виконавців, опитування продавців, оцінка покупців і метод Дельфі, огляд і опитування.

Жюрі експертів-виконавців. Згідно з цим методом, декілька менеджерів збираються та здійснюють прогноз, що базується на об’єднанні їх думок. Переваги цього методу - простота та низька ціна. Головним недоліком є те, що прогноз необов’язково базується на фактах.

Опитування продавців (дистриб’юторів). Згідно з цим методом прогноз обсягів продажу визначається, виходячи з комбінації комерційних передбачень досвідчених продавців (дистриб’юторів). Оскільки продавці перебувають у постійному контакті з клієнтами, вони часто мають можливість досить точно передбачити обсяг продажу. Перевагою цього методу є відносно низька ціна та простота. Головним недоліком є те, що торговельний персонал може бути необ’єктивним, особливо тоді, коли їх блага залежать від величини комерційного прогнозу (наприклад, завищення прогнозу може бути вигідним дистриб’ютору, оскільки він може отримати вищий статус і додаткові пільги).

Оцінка покупців (клієнтів). Цей метод схожий на попередній, за винятком того, що опитування проводиться для оцінки, що саме та скільки покупці сподіваються придбати. Індивідуальні оцінки покупців об’єднуються з метою отримання повного прогнозу. Цей метод найкраще спрацьовує тоді, коли невелика кількість покупців (клієнтів) забезпечують вагомий відсоток від загального продажу. Недоліки полягають у тому, що покупця (клієнта) важко зацікавити так, щоб він докладав значні зусилля для реалізації цього методу; крім того, метод оцінок покупців не дозволяє підключати до опитування нових покупців (клієнтів).

Метод Дельфі. Цей метод розробив математик О.Хельмер. Сутність цього методу полягає у проведенні анкетних опитувань фахівців з певної проблеми. Отримані анкетні дані статистично обробляються, формується діапазон думок експертів, що відбиває їх колективну думку з приводу вибору оптимальної стратегії діяльності підприємства.

Метод Дельфі - це спосіб отримання узгодженої думки експертів шляхом багатотурової процедури анкетування. Згідно з цим методом вибирається група експертів для вивчення специфічного питання. Членів комісії не збирають разом у групу - вони навіть можуть не знати один одного. Членів комісії просять (як правило, за допомогою надсилання анкет) висловити думку щодо певних майбутніх подій або прогнозів. Після того, як у першому колі думки експертів були визначені та зібрані, координатор узагальнює їх і надсилає цю інформацію членам комісії. На підставі отриманої інформації, члени комісії заново продумують результати ранніх відповідей і роблять другий прогноз. Ця процедура продовжується до моменту досягнення згоди між експертами або до моменту, коли відповіді перестають помітно змінюватися. Метод Дельфі є відносно недорогим і комплексним.

В основі методу Дельфі знаходяться наступні факти:

- при довгостроковому прогнозуванні використання стохастичного підходу неадекватне дійсності;

- суб’єктивні та якісні знання експертів, осіб, що приймають рішення, можна формалізувати лише за наявності апарату теорії нечітких множин;

- перспективну оцінку явища або об’єкта важко уявити точним числом;

- нечіткі числа, що задаються четвіркою параметрів, є найбільш загальним випадком надання нечітких числових даних та здатні відображати як песимістичні, так і оптимістичні значення прогнозних оцінок.

Метод Дельфі здійснюється у наступній послідовності:

1. Кожен експерт дає оцінку у вигляді нечіткого числа, що дозволяє описати весь можливий діапазон значень. Окрім того, на цьому етапі встановлюється відносна значимість думок експертів. Методом парних порівнянь Сааті визначаються вагові коефіцієнти для кожного експерта. Далі вираховується середньозважене нечітке число, що є репрезентативною думкою групи експертів.

2. Необхідно звузити різницю між думкою окремого експерта та репрезентативною думкою групи експертів (відповідно до оригінального методу Дельфі). У зв’язку з цим необхідно розраховувати відстань, що описує відхилення суджень окремого експерта від репрезентативної оцінки групи експертів.

3. Інформація про відмінності думки експерта від репрезентативної думки групи експертів дозволяє переглянути або залишити попередню думку кожної особи. Далі процедура повторюється.

Кожна нова ітерація, як правило, призводить до зближення думок експертів відносно їх узагальненої думки, хоча є не є обов’язковим. Точкою зупинки може слугувати або завчасно задана кількість ітерацій, або деяке порогове значення відстані.

Огляд й опитування. Цей метод передбачає використання письмових анкетних опитувань, телефонних інтерв’ю або інтерв’ю з персоналом з метою передбачення намірів споживачів (клієнтів). Огляд й опитування - це форми здійснення вибірки, яка призначена представляти чисельніше населення. Потенційним недоліком цього методу є те, що оголошені наміри не обов’язково будуть реалізовані, а також ризик того, що вибірка не репрезентує все населення. Цей метод зазвичай супроводжується середніми витратами та середньою складністю.

Перераховані методи за умови їх правильного застосування допомагають отримати корисну інформацію, необхідну для аналізу стратегічних альтернатив і прийняття правильного управлінського рішення. Разом з тим, цінність якісних методів прогнозування не зменшує необхідність застосування кількісних (статистичних) методів.

Моделювання. Моделі можуть служити різним цілям управління. Вони можуть допомогти менеджеру уявити собі загальні перспективи конкретної

ситуації. Наприклад, схема підприємства, у якого адміністративна ієрархія зображена як група з’єднаних між собою фігур. Якщо менеджер повинен суворо дотримуватися субординації при передачі відповідальності, така модель допоможе йому не упустити жодної ланки з цього ланцюга.

Моделі можуть застосовуватись при передбаченні визначених змінна підприємстві. Наприклад, на базі минулого досвіду можна сказати, як буде коливатися грошовий потік у результаті проведення запланованих змін в графіку виробництва.

Якщо менеджер може створити модель, що близько відображає дію деяких елементів його підприємства, тоді аналізуючи й експериментуючи з цією моделлю, він може виявити найкращий курс дій. Наприклад, знаючи первісну вартість двох різних агрегатів для виробництва морозива, знаючи їх обсяг випуску, термін експлуатації й очікувати витрати, менеджер може підрахувати, покупка якої машини найбільш ефективна для його підприємства.

Дерево рішень. Дерево рішень - це модель, представлена в графічній формі. На графіку відображаються усі кроки, які необхідно розглянути, оцінюючи різні альтернативи. Дерево рішень підкреслює два основних моменти: використання інформації, придбаної в процесі підготовки до ухвалення рішення і усвідомлення послідовного характеру процесу ухвалення рішення. Таким чином, дерево рішень - це графічна схема того, до якого вибору в майбутньому приведе нас прийняте сьогодні рішення.

Дерево рішень дає можливість менеджеру представити, наскільки піддається кількісній оцінці те чи інше явище в умовах суб’єктивного прийняття не програмованих рішень і передбачає оцінку наступних питань:

1. Визначення можливих дій, що будуть випливати з прийняття будь-якого варіанту рішення.

2. У результаті цих дій можуть наступити чи не наступити ті чи інші події. Визначення імовірності настання, кожної з цих подій. Сума цих ймовірностей повинна дорівнювати 1 чи 100%.

3. Оцінка очікуваного ефекту кожної можливої дії, припускаючи, що кожна подія наступила.

4. Оцінка прибутку отриманого від постачання продукту на кожним з ринків окремо. Розрахунок містить очікуваний ефект, помножений на відповідну імовірність його настання. Зрештою, доход від усіх можливих дій сумується і на базі цього приймається рішення.

Менеджери, що стоять перед такою проблемою, повинні не тільки вирішити, на який ринок представити свій товар у першу чергу, вони повинні також вирішити, чи варто взагалі виходити на інший ринок. Кожна «галузь» дерева показує можливу послідовність рішень і відповідних їм дій.

Реальні ситуації, що вимагають рішення, звичайно більш суб’єктивні. Можливо, одна з представлених альтернатив не досягне своєї мети. Тоді ми будемо мати дві альтернативи, що дають однаковий ефект. Крім того, менеджери повинні усвідомлювати, що можуть виникнути негативні наслідки того чи іншого рішення, хоча на папері воно виглядає відмінно. Зрештою особі, що приймає рішення, необхідно пам’ятати, що «очікуваний дохід» - математичний компроміс, який рідко відповідає тому результату, що виходить насправді.

Прийняття стратегічних рішень в умовах невизначеності. Стратегічний аналіз факторів зовнішнього середовища, які можуть розглядатися як можливості чи загрози для підприємства у майбутньому, може здійснюватися на основі певних гіпотез, які поділяють на дві категорії:

1) гіпотези про однозначні очікування майбутнього стану зовнішнього середовища (стан визначеності);

2) гіпотези про множинні очікування майбутнього стану зовнішнього середовища (стан невизначеності).

Часто виділяють проміжний стан між визначеністю та невизначеністю, який характеризує процес прийняття рішень в умовах ризику.

Вибір певної гіпотези перед початком аналізу обумовлюється рядом міркувань, пов’язаних з метою, наявністю необхідної інформації та вимогами до результатів аналізу.

Якщо було обрано гіпотезу про прийняття стратегічних рішень на основі однозначних очікувань майбутнього стану зовнішнього середовища.

Аналітики можуть по-різному будувати процес дослідження. Відмінність між підходами полягає у визначенні цілей аналізу. На практиці може існувати декілька варіантів:

1. Визначення однієї головної мети. В цьому випадку мета задається у вигляді екстремуму, а оптимальне рішення можна знайти, визначивши варіант, за якого максимізується цільова функція при дотриманні визначених обмежень або додаткових цілей. Аналітики можуть вирішити відповідну задачу з допомогою методів лінійного програмування.

2. Визначення декількох цілей. В цьому випадку можуть застосовуватися методи аналізу затрат і результатів, або матриця прийняття рішень; метод парних порівнянь.

Метод аналізу затрат і результатів застосовується частіше, оскільки дозволяє за допомогою відносно простих дій вибрати найкращий варіант рішення комплексної проблеми незалежно від її економічного змісту. Наприклад, можна оцінити і вибрати оптимальний варіант інвестицій, визначити цільовий ринок для реалізації стратегії збуту товарів.

На практиці не існує єдиного алгоритму або моделі аналізу затрат і результатів. Загальні етапи його проведення включають:

1) формулювання проблеми;

2) визначення та опис альтернатив;

3) визначення впливу кожної альтернативи на поставлені цілі (кількісні або якісні).

4. Вибір альтернативи з найвищою відносною цінністю.

Процес формулювання проблеми, який передбачає визначення цільових критеріїв, повинен спрямуватися на включення до моделі аналізу усіх необхідних умов, без яких проблема не може бути вирішена. Якщо хоча б одна з обов’язкових умов не виконується, тоді відповідна альтернатива не може розглядатися. Наприклад, при реалізації інвестиційного проекту повинні бути дотримані усі законодавчі вимоги. Якщо ця умова не виконується, проект не може бути реалізованим, не зважаючи на рівень привабливості.

Для інших цільових умов визначаються вагові коефіцієнти, загальна сума значень яких дорівнює одиниці.

Визначення переліку альтернатив передбачають взаємне включення одна одною і кількість їх повинна бути не менше трьох. Оцінка альтернатив здійснюється окремо для кожної цілі в балах, після чого визначається зважена оцінка.

Для вибору альтернативи з найвищою відносною цінністю для кожної з них розраховується сума зважених оцінок, з яких вибирається найбільша.

Стратегічне рішення в умовах ризику. Кожне стратегічне управлінське рішення пов’язане з певним ризиком. Ризик - це невід’ємна частина процесу управління, його неможливо уникнути, але можна і потрібно врахувати. Аналіз ризику, пов’язаного зі стратегічними управлінськими рішеннями, може здійснюватися за двома сценаріями: за аналогією та за допомогою структурного аналізу.

Обидва сценарії передбачають глибоке дослідження мети і природи управлінського рішення, проте відрізняються за своєю методикою.

Аналіз стратегічних управлінських рішень за аналогією застосовуються тоді, коли підприємство відносно давно працює у певній галузі, яка вважається стабільною: реалізуються типові інвестиційні проекти; стиль керівництва ґрунтується більшою мірою на внутрішніх стандартах. У цьому випадку критеріями для аналізу ризику управлінських рішень можуть бути результати аналогічних рішень, прийнятих у попередні роки. Звичайно, ці критерії не можна вважати абсолютно точними, але в деяких випадках проведення аналогії є корисною процедурою.

Другий сценарій полягає у тому, що кожне стратегічне управлінське рішення підлягає глибокому структурному аналізу. При цьому виходять з припущення, що типових ситуацій в управлінні не буває і потрібно шукати нестандартні способи оцінки ризику для кожного стратегічного рішення.

Кожне стратегічне рішення, яке приймається керівництвом, повинно правильно і своєчасно доводитись до осіб, які безпосередньо впливають на об’єкти управління. У свою чергу, сигнали «знизу» повинні швидко надходити до вищого керівництва для своєчасного реагування на них та оперативного коригування управлінських рішень, що забезпечує зворотній зв’язок.

Кожне стратегічне рішення приймається, виходячи з певних припущень щодо різних факторів з урахуванням ризику тих альтернатив, які аналізуються. Необхідно, в залежності від ситуації, дотримуватися різних підходів до прийняття рішень: обережних, поміркованих або ризикованих. Аналітик, який готує інформацію для прийняття рішень, повинен це враховувати і пропонувати не тільки декілька варіантів прогнозів, але й декілька варіантів рішень.

Питання для самоконтролю, повторення:

1. Стратегічний аналіз як основа прийняття стратегічних управлінських рішень.

2. Переваги стратегічного підходу до управління.

3. Процес прийняття стратегічних рішень.

4. Фактори, що визначають якість стратегічного управління.

5. Процес формування стратегії.

6. Експертні методи прийняття стратегічних рішень.

7. Методика застосування «мозкового штурму».

Дата добавления: 2014-01-04