Лекція 1. Перші форми державності на території України у стародавню добу

Мета: ознайомитись з найдавнішою добою в історії України, коли людство виявило свій потужний потенціал у сфері винаходів, як у матеріальній галузі, так і у сфері соціальних відносин.

Завдання:

- встановити періодизацію найдавнішої історії України;

- охарактеризувати життя первісних людей в такі археологічні періоди, як палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий вік;

- простежити вплив античної цивілізації в Північному Причорномор’ї на соціально-політичний розвиток, економіку, культуру віддалених племен, в тому рахунку слов’янських.

План лекції:

1. Форми організації суспільства в кам’яному та бронзовому віках.

2. Виникнення і розвиток елементів державності у найдавніші часи.

3. Античні міста-держави Півдня України.

4. Державні утворення східних слов’ян.

Ключові терміни і поняття: неандерталець, кроманьйонець, антропогенез, рід, поліс, анти, археологічні пам’ятки.

Проблема генезису українського народу та його держави викликає постійний інтерес. Заселення території сучасної України первісною людиною відбулося в епоху раннього палеоліту, майже 1 млн. років тому. Первісне людське стадо стало першою формою соціальної організації. Воно базувалось на основі кровно-родинних стосунків. Основні знаряддя праці та форми господарства у найдавніших людей. Зміни в природі в період середнього палеоліту.

В період пізнього палеоліту (35-10 тис. р.) завершується процес фізичного та розумового формування людини сучасного типу – Homo sapiens. Новим явищем цього періоду стало виникнення господарсько-побутових комплексів. Виникнення родового ладу. Матріархат. Неолітична революція. Перехід до землеробства і скотарства сприяв розквіту племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади.

У мідно-кам’яному віці (4-3 тис. до н.е.) відбулося поступове витіснення кам’яних знарядь праці мідними, а також перехід від мотижного землеробства до ранніх форм орного.

В Україні вищого рівня розвитку в добу енеоліту набула трипільська культура (ІV – III тисячоліття до н.е.), її назва походить від села Трипілля біля Києва, де київський археолог В. Хвойка провів свої знамениті розкопки.

Вона була поширена на величезній території: від Верхньої Наддніпрянщині і Надчорномор`я. Проіснувала протягом двох тисячоліть (4-3 тис. до н.е.) і досягла високого, як на той час, рівня розвитку. Утворилася трипільська культура на основні давніших автохтонних культур та неолітичних Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено величезну кількість – понад тисячу – пам’яток трипільської культури.

Поселення зводились на відкритих місцях, без оборонних споруд. Вони мали форму кола, середина залишалась порожньою й використовувалась як загін для худоби. Хати будувались каркасні, до 140 кв. м площею. Стіни розписувались яскравим орнаментом. Житло було поділене на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини. Хату опалювали зведеною з глини піччю. У ній могло прожити до 20 осіб.

Трипільці мали досить розвинуті (релігійні вірування) та поховальні обряди. В їхніх житлах знайдено жертовники, що мали форму рівнокінечного хреста. Цей хрест розмальовувався вохрою і був прикрашений концентричними колами. Він знаходився на підвищенні, а біля нього розташовувались антропоморфні фігурки. Хрестовидні підвищення слугували місцями жертвоприношень богам, яким поклонялись трипільці.

Трипільська культура була провідною серед енеолітичних племен Східної Європи і прискорила розвиток відсталіших племен, що населяли Північну та Північно-східну Україну. Трипільська культура – це виникнення на теренах України розвинутого землеробсько-скотарського господарства, мистецтва, житло – і містобудівництва, ремесел, перших металевих виробів з міді, високохудожніх творів мистецтва й складних ідеологічних уявлень. Наші далекі предки вже в 4 тис. до н.е. володіли культурою, яка мало в чому поступалася раннім цивілізаціям 5-4 тис. до н.е. на Стародавньому Сході.

Кліматичні зміни (похолодання, посушливість), порушення екологічного балансу, викликане екстенсивним веденням господарства, протистояння трипільських общин західного і східного регіонів, зростаючий тиск на землі трипільців кочових скотарських племен привели до занепаду трипільської культури на поч.. ІІ тис. до н.е.

У кінці Х – початку VII ст. до н.е. степи України займають кіммерійці – найдавніші племена з відомих на території нашої країни, назва яких збереглася у писемних пам’ятках.

Головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Їхня матеріальна культура і побут відомі, головним чином, за похованнями. У кіммерійців виділилася і сформувалася панівна верхівка, в руках якої зосереджувалися влада і багатства. Високоякісна бронзово-залізна зброя та досконале кінське спорядження, які часто зустрічаються у похованнях, свідчать, що війна для кіммерійців була однієї з галузей господарства. Найпоширенішою зброєю у цих войовничих племен були луки, стріли й мечі.

Зв’язки з Урату, Ассирією та Лідією сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві, але утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. Внаслідок могутньої навали скіфських племен кіммерійці були витіснені з Причорномор’я, частина з них мігрувала, частина – була асимілювана скіфами.

У другій половині VII ст. до н.е. скіфи підкорили більшість місцевих жителів причорноморських степів і утворили політично консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію. Панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. Суспільні відносини у Скіфії еволюціонувала від патріархально-родових до рабовласницьких.

Відомості про скіфів залишилися в ассирійських і грецьких писемних джерелах. Особливу наукову цінність для вивчення скіфів має «Історія» знаменитого грека Геродота, «батька історії», який у першій половині V ст. до н.е. здійснив подорож у скіфські землі. Від Геродота до нас дійшли докладні відомості про розселення, заняття, побут і звичаї скіфів.

Скіфські племені об’єднання перебували на ранньому етапі кочівницької державності, що досягла періоду розквіту і могутності у IV ст. до н.е., за царя Атея. Скіфи, з’явившись на історичній арені, зарекомендували себе як могутня військова сила. Умілі стрільці й вершники, вони брали найактивнішу участь у житті тогочасного світу –на величезних просторах від Північного Причорномор’я до Південно-Східної Азії. У результаті об’єднання скіфських племен утворилася держава – Скіфія, що підкорила місцеве населення на великій території між Доном і Дністром.

Згідно зі свідченням Геродота, скіфи поділялися на так званих царських скіфів, скіфів-кочівників, скіфів-землеробів та скіфів-орачів.

Вивчення вченими численних курганних поховань (Чортомлик, Солоха, Гайманова та Товста могили) свідчать про багату культуру скіфів. Великий внесок у дослідження скіфської історії зробив видатний археолог Б. Мозолевський. Саме він у 1971 р. знайшов у кургані Товста могила біля м. Орджонікідзе на Дніпропетровщині всесвітньо відому нині скіфську пектораль IV ст. до н.е., яка вважається найзначнішим археологічним відкриттям ХХ ст. на території України.

Знахідки у курганах розкривають картину майнового розшарування скіфського суспільства, його зв’язки з античною цивілізацією, релігійні вірування тощо.

В історії скіфів значною подією була війна проти могутнього перського царя Дарія І, який у 514-513 рр. до н.е. здійснив похід проти царських скіфів. Виявивши неабиякі військові здібності, скіфи завдали поразки завойовникам.

Однією з причин загибелі у IV ст. до н.е. скіфської держави вчені вважають загрозу армії царя Македонії Фліпа ІІ, а згодом його сина Олександра Македонського західним кордонам Скіфії. На сході скіфи постійно відбивали напади племен сарматів. Під таким тиском скіфи з часом змушені були поступитися своїми землями, хоча скіфське царство у Криму (Мала Скіфія) проіснувало до ІІІ ст. до н.е.

Починаючи з ІІІ ст. до н.е. тривалий період в історії України був пов'язаний з племенами сарматів (савроматів), які витіснили скіфів з більшої частини Північного Причорномор’я. В історичних джерелах також є повідомлення про сарматське плем’я аланів. Сармати, як і скіфи, належали до іранського етносу. Вже у ІІ-І ст. до н.е. вони займали степи між Дніпром і Доном, а на початку нашої ери розселилися аж до кордонів Римської імперії.

Сарматська культура відома нам за тіло покладними похованнями. Основою господарської діяльності сарматів було скотарство, важливу роль відігравали промисли, ремесло, торгівля. Особливістю соціального розвитку сарматів було те, що жінка посідала високе почесне місце у суспільстві. Геродот навіть розповідає легенду про походження сарматів, які вели свій рід від амазонок. Сарматські жінки були воїнами, виконували функції жерця, посідали верховні родові та племінні посади.

У середині ІІІ ст. до н.е. військова могутність сарматів була послаблена готами – племенами східних германців, а у IV ст. – гунами.

Скіфському періодові у степах Північного Причорномор’я відповідає час існування грецьких міст-колоній (полісів). Грецька колонізація (організація поселень за межами своєї країни) була зумовлена відносним перенаселенням материкової та острівної Греції, посиленням майнової нерівності, обезземеленням значної частини дрібних селян, загостренням соціальної боротьби у грецьких містах. Усе це призводило до еміграції греків у інші регіони, у тому числі на узбережжя Чорного моря та у Крим.

Найвідомішими грецькими поселеннями були Тира (у гирлі Дністра), Ольвія (на Бузькому Лимані, неподалік від сучасного Миколаєва), Херсонес (у південно-західній частині Криму, поблизу сучасного Севастополя), Феодосія тощо. Грецькі міста-колонії були рабовласницькими республіками (аристократичними або демократичними). У кінці V ст. до н.е. виникло Боспорське царство – монархія, – столицею якого було місто Пантікапей (на місці сучасної Керчі).

В античних державах значного розвитку набули землеробство, яке доповнювалося виноградарством та садівництвом, ремесла, торгівля, архітектура, мистецтво. Скотарством греки майже не займалися, оскільки мали тваринні продукти від кочівників – скіфів та сарматів, з якими вели торгівлю. З території сучасної України греки вивозили перш за все хліб, а також рабів, вино, сіль.

З ІІІ ст. до н.е. почалася загальна криза античного суспільства (праця рабів стала невигідною, значно зменшилися обсяги внутрішньої та зовнішньої торгівлі). Крім того, смертельного удару полісам завдали напади готів та гунів.

Існування протягом тисячоліття у Північному Причорномор’ї та Криму античної цивілізації мало велике значення. Вона сприяла розвиткові економіки, суспільних відносин та культури місцевих племен, що прискорювало в них процес розкладу первісного ладу. Зв’язки з греками на тривалий час визначили південний напрямок слов’янської цивілізації, що в пізніші часи сприяло тісним зв’язкам Київської Русі та спадкоємці грецької культури – Візантії.

Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І ІІ ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, де слов’яни фігурують під назвою резиденти (венети). Найпоширеніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана і Прокопія Кесарійського. Вони сповіщають, що у VI ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і слов’яни (Подунав`я). Отже, слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н.е. Більшість сучасних вчених вважає, що початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, проукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавинів. Саме антів видатний український історик М. Грушевський вважав предками українського народу.

Система господарювання східних слов’ян базувалася на землеробстві. Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Розгортається процес розпаду родових патріархальних зв’язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини. На чолі стояла Рада племінних старійшин. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). Все це створює передумови для активного державотворчого процесу.

Література

1. Античные государства Северного Причерноморья. Археология СССР / под ред. Б.А.Рыбакова. – М.: Наука, 1984. – 390 с.

2. Археологія та стародавня історія України. – К., 1992.

3. Бойко О.Д. Історія України / О. Д. Бойко – К.: Академія, 1999. – С. 5-33.

4. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ ст.: навч. посібник / В. Й. Борисенко. – К.: Либідь, 1996. – С. 3- 45.

5. Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення / С. Грабовський. – К.: Генеза, 1995. – С. 6-46.

6. Давня історія України / під ред. П. П. Толочка. У 2-х кн. – К.: Либідь, 1995.

7. Історія України / під ред. В. А. Смолія. – К.: Альтернативи, 1997. – С. 5-25.

8. Історія України / під ред. Зайцева. – Львів: Світ, 1996.

9. Історія України / М. В. Дєдков, Ю. В. Іващенко, Г. Л. Кладова та інші. – Запоріжжя, 2002. – С.10-14.

10. 50 знаменитых загадок истории Украины / А. А. Кокотюха, В. М. Скляренко, В. В. Сядро, П. В. Марченко – Харьков: Фолио, 2008.

11. Толочко П. П. Від Русі до України / П. П. Толочко – К.: Абрис, 1997.

Лекція 2. Ранньофеодальна держава – Київська Русь (ІХ-ХІІІ ст.)

Мета: вивчити історію Київської Русі – першої держави східних слов’ян, що прискорило переростання останньої стадії розвитку первіснообщинного ладу в більш прогресивний феодальний.

Завдання:

- з’ясувати різні теорії походження терміну «Русь»;

- визначити особливості запровадження на Русі християнства як державної релігії;

- проаналізувати розвиток економіки, в тому числі в таких галузях, як сільське господарство, скотарство, ремесло, в першу чергу металургії;

- показати вагому роль Русі у міждержавних відносинах;

- підкреслити надзвичайні традиції матеріальної і духовної культури, що залишила Київська Русь майбутнім поколінням.

План лекції:

1. Історична наука про походження Київської Русі.

2. Три періоди в історії формування давньоруської державності, її занепад.

3. Роль та місце Київської Русі в історичній долі українського народу.

Ключові терміни і поняття: бояри, віче, князь, релігія, уділ, челядь, язичництво.

Питання про проходження Давньоруської держави давно хвилювало вчених. У VIII-IX ст. у східних слов’ян йшов процес формування племінних союзів. Поступово великі і малі союзи племен переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня, що відомі в історичній літературі під назвою «племінних княжінь». У сер. IX ст. на їх основі виникла перша східнослов’янська держава, що склалася навколо Києва. Київське князівство стало етнокультурним, політичним і соціальним осередком навколо якого наприкінці IX ст. почала зростати Давньоруська держава.

У XVIII виникли норманська та антинорманська теорії походження Київської Русі. Сучасна українська історична наука у питанні звідкіля «пошла Русская земля» (держава) більше схиляється на користь Півдня. Це пояснюється тим, що південноруські землі у VIII – IX ст. на багато випереджали у соціально-економічному та культурному розвитку північні. Однак і на Півночі Східної Європи, в землях ільменських слов’ян, у др. пол. IX ст. існував протодержавний осередок, одним з центрів якого було Городище поблизу Новгорода.

Всю історію формування державності Київської Русі вчені поділяють на три періоди. Перший період – 882-980 рр. – період народження і становлення, його ще називають дружинним. Припадає на правління Олега, Ігоря, Ольги, Святослава. Другий період – 980-1015 рр. – ранньофеодальна монархія за Володимира Великого. Князь провів адміністративну, судову та релігійну реформи. Велике політичне значення мало хрещення Русі. Київська Русь стала об’єднаною державою, влада зосередилась в руках однієї сім’ї. Третій період – 1019-1054 рр. – період зміцнення феодальної монархії за Ярослава Мудрого. Ярослав був упорядником своєї держави: багато будував, створив державний апарат, з’явився письмовий збірник давньоруського права «Руська правда». Йому належало право розподілу і перерозподілу земельного фонду, контролю за державними податками. Ярослав ввів новий закон спадкоємства – від брата до брата.

1113-1125 рр. – правління князя Володимира Мономаха. Спроба збереження єдиної держави, боротьба з феодальними усобицями.

У 1132 р. після смерті Мстислава Володимировича давньоруська держава остаточно розпалась на окремі князівства і землі. Найбільш значними і міцними були такі князівства і Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське, Чернігово-Сіверське, Київське, Переяславське, Смоленське, республіки Новгородська й Псковська.

Феодальна роздробленість була закономірним етапом розвитку у середині віки. Всі народи Європи пережили її. Але в країнах Європи період роздробленості був значно коротшим. На Русі феодальна роздробленість була законсервована монголо-татарською навалою на віки.

Феодальна роздробленість давньоруської держави продовжувалась з 30-х р. ХІІ ст. до 40-х р. ХІІІ ст. (до знищення її монголо-татарами). Протягом цього періоду держава не зникла. Вона лише змінила форму правління і на зміну одноосібній монархії прийшла монархія федеративна, коли Руссю сумісно правила група найбільш впливових і сильних князів Володимирового дому.

Київ залишався відносно єдиною державою: єдина територія, спільні закони і культура, єдина православна церква.

Вчені називають такі причини феодальної роздробленості: 1) зростання великого феодального землеволодіння і особливо його вотчинної форми. Вотчина походить від слова «отчина» тобто батьківщина власність. Вотчину можна було передавати в спадщину, обмінювати, продавати. У зв’язку зі зміцненням власності на землю місцеві удільні князі, бояри не були зацікавлені в сильній владі великого київського князя і намагалися позбутися залежності від Києва; 2) до ХІІІ ст. Київ був центром економічного, політичного і культурного життя країни. Але середини ХІІ ст. з Києвом почали суперничати Новгород, Смоленськ, Полоцьк, Володимир, Галич. Київський князь уже не мав можливості утримувати в єдності та покорі обширні території. Спостерігається піднесення удільних міст, перетворення їх на політичні та культурні центри земель; 3) У ХІІ ст. посилились напади половців на Русь. Внаслідок цього населення почало залишати відкрите для вторгнення кочовиків Середнє Подніпров’я (центром якого був Київ) і переселятися в лісні північні райони; 4) відсутність міцних економічних зв’язків між уділами, панування натурального господарства; 5) Торгівля приносила великі прибутки Києву, особливо торгівля з Візантією по водному шляху «із варяг в греки». У ХІІ ст. значення цього торгівельного шляху зменшилось; 6) поява у віддалених від Києва удільних князів власного великого війська, посилення князівських уособиць; 7) не розвинута комунікація, великі розміри території держави.

Наслідки феодальної роздробленості: 1) з економічної точки зору роздробленість була прогресивним явищем. Це був час швидкого розвитку і піднесення продуктивних сил, ремесел, землеробства в окремих землях, значно збільшується кількість міст; 2) роздробленість послабила державу політично, відбулося політичне відособлення окремих руських земель; 3) ослабла воєнна міць держави; 4) втрата державної єдності та князівські міжусобиці підірвали могутність Київської Русі і цим скористалися зовнішні вороги: монголи-татари, лицарі-хрестоносці, польські, литовські, угорські феодали.

У ХІІІ ст. одним із небезпечних ворогів Русі стають монголо-татари. У цей час в Центральній Азії утворилась монгольська держава. У 1206 р. нойони (монгольські феодали) скликали з’їзд (курултай) і обрали Темучина все монгольським ханом. З часом Темучин отримав ім’я Чінгіз-хана (великого хана). Чінгізхан розпочав свою діяльність із створення організованої і боєздатної армії. У 1211 р. монголи завоювали землі бурятів, якутів, киргизів, у 1215 р. захопили Пекін, влітку 1219 р. – Хорезм. 31 травня 1223 р. відбулася перша битва русичів з монголо-татарами на р. Калці (недалеко від Азовського моря). Через князівські міжусобиці, неузгодженість дій русичів зазнали страшної поразки. Шість князів було вбито, тільки кожен 10 руський воїн вижив. У 1226 р. перший похід монголо-татар на Русь завершився. У 1227 р. Чінгізхан помер.

Другий похід на Русь в 1236 р. очолив онук Чінгізхана хан Батий. У 1237 р. монголи захопили Рязань, спалили Москву, у 1238 р. – Володимир, Ростов, Суздаль, підійшли до Новгорода, у 1239 р. Батий здійснив напад на Переяслав, Глухів, Чернігів, у 1240 р. – Київ, Галич, Володимир. Весною 1241 р. монголи розпочали похід у країни Центральної Європи.

Монгольська навала знищила сотні тисяч людей, зруйнувала квітучі міста, зрошувальні системи, перервала торгові шляхи. Вона принесла незлічені нещастя давньоруському народові, уповільнила його розвиток, відкинула Русь на кілька століть назад. Монгольське іго законсервувало феодальну роздробленість, перешкоджало централізації земель і відродженню державності. Князі і бояри змушені були їздити в Золоту Орду з великими подарунками, принижуватися з метою отримання ярлика на управління своєю землею. Намісники хана (басками) були повними господарями. Народ обкладався численними податками. Хани провокували сварки між руськими князями і зміцнювали свою владу.

Причини завоювання давньоруських земель монголо-татарами: 1) велика чисельна перевага монголів над руськими дружинами; 2) князівські міжусобиці, відсутність єдності, єдиного командування; 3) більшість руських міст була погано укріплена, фортифікаційні споруди, навіть Києва, Володимира, Рязані, Галича не могли витримати удари таранів і снарядів баліст і катапульт.

Література

1. Борисенко В. Й. Курс української історії: з найдавніших часів до

ХХ ст. / В. Й. Борисенко. – К., 1996. – С. 52-56.

2. Будзйлович І. Особливості розвитку державності, права і функції церкви в Київській Русі / І. Будзйлович // Право України. – 1999. –№ 1.

3. Верстюк В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: хронологічний довідник / В. Ф. Верстюк, О. М. Дзюба, В. Ф. Репринцев. – К.,1995. – С. 12-17.

4. Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення / С. Грабовський, С. Ставрояні, Л. Шкляр. – К., 1995. – С. 91-98.

5. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. Десята тисяча / М. С. Грушевський. – К., 1990. – С. 72-79, 82-92.

6. Історія України / М. В. Дєдков, Ю. В. Іващенко, І. Л. Кладова та інші. – Запоріжжя. – 2002. – С. 28-32.

7. Історія України / під ред. В. А. Смолія. – К., 1997. – С. 29-34

8. Костомаров М. І. Галерея портретів / М. І. Костомаров. – К., 1993. – С. 11-24.

9. Котляр М. Ф. Історія в життєписах / М. Ф. Котляр, В. А. Смолій. – К., 1994. – С. 76.

10. Толочко А. П. Князь в Древней Руси: власть, собственость,идеология / А. П. Толочко. – К., 1992. – С. 22-34.

Лекція 3. Галицько-Волинська держава. Українські землі у складі Литви та Польщі (друга пол. ХІІІ-ХVІ ст.)

Мета: проаналізувати тяжкий період в історії українського народу, коли він потрапив в залежність від Литви та Польщі, коли втрачались ті характерні риси, що визначали етнічне обличчя українців, закладалась можливість денаціоналізації українського етносу.

Завдання:

- проаналізувати, чому саме Галицько-Волинська держава протягом 100 років зберегла традиції Київської Русі, продовжуючи розвиток та удосконалення елементів державності;

- показати позитив і негатив в долі українського народу в складі Великого князівства Литовського;

- розкрити наслідки польської колонізації, яка важким тягарем лягла на плечі українського народу.

План лекції:

1. Галицько-Волинське князівство та боротьба українського народу проти монголо-татарської навали.

2. Українські землі у складі Великого князівства Литовського.

3. Український народ під владою Польщі.

Ключові терміни і поняття: династія, княжі з’їзди, литовські статути, шляхта, магдебурзьке право.

Напередодні монголо-татарського завоювання Київська Русь була федеративною монархією, що об’єднувала 7 удільних князівств. По різному склалась їх доля під час чужоземного панування. І лише Галицько-Волинське князівство, за оцінкою М.С. Грушевського, стало безпосереднім спадкоємцем політичних і культурних традицій Києва. Князівство мало вдале розташування, недосяжне для кочівників із степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їх міста стояли на важливих торгових шляхах із заходом. Крім того в Галичині містилися великі родовища солі -товару, від якого залежала її економічна сила. Волинський князь Роман Мстиславович зміг об’єднати Галичину з Волинню (1199 р.). Після його загибелі (1205 р.) територіальне об’єднання, яке він створив, розпалось. Завдання «збирати докупи» землі випаде на долю князя Данила Галицького (1201-1264 рр.). Внутрішня і зовнішня політика князя Данила, боротьба з монголо-татарами за незалежність українських земель.

Починаючи з XIII ст. українські землі почали потрапляти до складу Великого князівства Литовського. На відвойованих у монголо-татар українських землях литовці діяли за принципом – «ми старину не рушимо, а новини не вводимо». З др. пол. XIV ст. статус руських князівств почав змінюватися, вони втрачали автономію. Кревська унія 1385 р. Посилення влади литовських феодалів на українських землях, ліквідація удільних князівств в Україні.

Новим актом про об’єднання Литви та Польщі стало укладення Люблінської унії (1569 р.). Тепер в Європі з’явилась Річ Посполита. Для литовців це було скасування автономії, для українців означало закінчення Литовського періоду в історії, що тривав більше 200 років.

Польська колонізація українських земель з XVI ст. набула особливого розмаху. Тепер остаточно зникають залишки адміністративної системи руських князівств, ці землі стали поділятися на 7 воєводств. Польський король почав дарувати українські землі своїй шляхті. Йде юридичне оформлення кріпосного права («Статут на волоки» 1557 р., третій Литовський статут 1588 р.). Посилюється наступ католицької церкви, починається національно-релігійна дискримінація українського населення. Православна церква у XVI ст. переживала складні часи. Становище православної церкви стало трагічним після підписання Берестейської унії 1596 р., створення греко-католицької церкви. Розпочинається боротьба проти унії міщан, селян, нижчого духовенства, деяких магнатів, козаків.

Література

1. Бодрухін В. Українська державність у монголо-татарську добу / В. Бодрухін // Історія України. – 2000. – № 42.

2. Борисенко В. Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ ст. / В. Й. Борисенко. – К., 1996. – С. 70-88.

3. Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення / С. Грабовський, С. Ставрояні, Л. Шкляр. – К., 1995. – С. 103-114.

4. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. Десята тисяча / М. С. Грушевський. – К., 1990. – С. 111-133.

5. Єгоров В. Л. Золотая Орда: мифы и реальность / В. Л. Єгоров. – М., 1990.

6. Історія України / М. В. Дєдков, Ю. В. Іващенко, Г. Л. Кладова та інші. – Запоріжжя. – 2002. – С. 41-48.

7. Історія України / під ред. В. А. Смолія. – К., 1997. – С. 51-56.

8. Костомаров М. Галерея портретів / М. Костомаров. – К., 1993. – С. 53-70.

9. Котляр М. Ф. Історія в життєписах / М. Ф. Котляр, В. А. Смолій. – К., 1994. – С. 125-140.

10. Новий довідник: Історія України. – К., 2006. – С. 99-106.

11. Нартов В. В. Історія України з давніх-давен до сьогодення / В. В. Нартов. – Харків, 2006. – С. 43-54.

12. Субтельний О. Україна: Історія / О. Субтельний. – К., 1993. – С. 61-67.

Лекція 4. Українське козацтво, його роль у процесах державотворення (ХV-ХVІІ ст.)

Мета: важливо підкреслити, що українське козацтво є унікальним явищем світової історії, розкрити внесок козацтва у процес державотворення українського народу, та як діяльність воєнної організації козаків наклала свій відбиток на формування національного характеру українського народу.

Завдання:

- розкрити причини виникнення українського козацтва, джерела формування та соціальний склад;

- проаналізувати, чи було закономірним явищем виникнення українського козацтва;

- охарактеризувати роль Запорозької Січі у формуванні державотворчої традиції українського народу, а також політичний, адміністративний і військовий устрій Війська Запорозького.

План лекції:

1. Виникнення козацтва.

2. Запорозька Січ – «Козацька християнська республіка».

3. Утворення реєстрового козацького війська.

4. Перетворення козацтва на провідну соціальну верству українського народу.

Ключові терміни і поняття: кіш, курінь, реєстрове козацтво, низове козацтво, уходники, фільварок.

В кінці XV ст. в українському суспільстві виникає нове явище, якому було суджено відіграти велику роль в історії нашої держави. Тим явищем було козацтво. Існує декілька версій тлумачення слова «козак». На наш час встановилась теорія, що слово «козак» прийшло до нас з тюркських мов. На цих мовах слово «козак» означає вільну незалежну озброєну людину, яка несе прикордонну службу. 1492 р. вважається тією датою, коли вперше в письмовому документі було зафіксовано слово «козак».

Основними причинами зародження українського козацтва стали: посилення феодального, релігійного, національного гноблення українців, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала, колонізація та окатоличення українського населення, постійна загроза від татарських та турецьких розбійних нападів, переселення селян, міщан у вільні степи з метою їх господарського освоєння. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі. Були серед них також міщани, священики, збідніла знать. Українські козаки розділилися на різні козацькі верстви: січові, реєстрові, паланкові, надвірні козаки.

У запорізьке (низове, січове) козацтво приймали всіх, незалежно від соціального походження та національності. Основною умовою була православна віра. Січові козаки практично увесь час перебували на Січі, належали до певного куреня (куренів завжди було 38).

У 1572 р. король Сигізмунд ІІ Август прийняв рішення створити реєстрове козацтво. 300 заможних козаків було записано до особливо списку-реєстру на чолі з польським шляхтичем. Реєстр був сформований для охорони кордонів Речі Посполитої та боротьби з українським визвольним рухом. У 1578 р. король Стефан Баторій збільшив реєстр до 600 козаків. Окрім платні, звільнення від податків та повинностей, за реєстровими козаками визнавалися незалежність від державної адміністрації і суду, право на землеволодіння. Кількість реєстру не була постійною. Під час воєн польський уряд збільшував його. У 1519 р. налічувалось 1 тис. реєстровців, у 1619 р. – 3 тис., а за П. Сагайдачного під час Хотинської війни (1620-1621 р.р.) – 40 тис. козаків.

Паланкові козаки (сімейні козаки, які проживали на хуторах і зимівниках, належали до певної паланки). Паланка-адміністративно-територіальна одиниця Вольностей війська Запорозького Низового.

Надвірні козаки – збройні формування, які в XVI-XVIII ст. утримувалися польськими і українськими магнатами, що мали прикордонні землеволодіння і замки. У Вишневецьких, Острозьких, Потоцьких, Калиновських налічувалось по кілька тисяч надвірних козаків. Ці загони використовувались в боротьбі з татарськими нападами в усіх війнах і походах, в яких брали участь магнати, у шляхетських міжусобицях. Для охорони маєтків. Занесення служби надвірні козаки звільнялися від сплати податків, повинностей, отримували платню, земельні наділи.

Література

1. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків / О. Апанович. – К.: Дніпро, 1991. – 335 с.

2. Голобуцький В. О. Запорозьке козацтво / В. О. Голобуцький. – К., 1994. – 536 с.

3. Граб С. Звідки взялися козаки / С. Граб // Історія україни. - 1999.

4. Історія України /Дєдков М. В., Іващенко Ю. В., Кладова Г. Л. та ін. – Запоріжжя, 2002. – С. 61-75

5. Козацькі січі. Нариси з історії українського козацтва ХVІ-ХVІІ ст. / відповід. ред. В. Смолій. – К.: Запоріжжя, 1998.

6. Мицик Ю. А. Як козаки воювали / Ю. А. Мицик, І. С. Стороженко, С. М. Плохій – Дніпропетровськ, 1991. – 302 с.

7. Сергійчук В. І. Іменем війська Запорозького / В. І. Сергійчук. – К., 1991.

8. Смолій В. Козацтво та Запорозька Січ у суспільно-політичних процесах ХVІ-ХVІІІ ст. / В. Смолій // Історія України. – 2000. - № 6. – С. 1-3.

9. Смолій В. Українська державна ідея: проблеми формування, еволюція, реалізація / В. Смолій, В. Степанов. – К., 1997.

10. Смолій В. Українська козацька держава / В. Смолій // Історія України. - 1996. - №4. - С. 1-6.

11. Смолій В. Формування козацького стану та його роль у розвитку українського суспільства / В. Смолій // Історія України. - 2000. - № 36. - С. 3-4.

12. Українське козацтво: мала енциклопедія. - К.: Генеза; Запоріжжя: Прем'єр, 2008. – 568 с.

13. Яворницький Д. І. Історія Запорозького козацтва. У 3 томах / Д. І. Яворницький. – К., 1990 - 1991.

14. Яковлєва Т. Структура українського суспільства. Козацька держава у 50-х роках ХVІІ ст. / Т. Яковлєва // Історія України. - 1998. - № 43. - С. 1-4.

Дата добавления: 2014-01-04