Тема 11. Адміністративні провадження

Основні питання:

1. Поняття адміністративного провадження.

2. Види адміністративних проваджень.

3. Характеристика окремих адміністративних проваджень.

1. Як зазначалось, адміністративний процес нерозривно пов'язаний з певними процедурами застосування приписів матеріальних адміністративно-правових норм щодо конкретних справ, які виникають у сфері управління. Ті чи інші процедури певних процесуальних дій здійснюються в межах відповідних адміністративних проваджень, в рамках яких комплексно вирішується широке коло різноманітних управлінських питань.

Отже, адміністративне провадження як складова адміністративного процесу – це специфічна діяльність уповноважених на те суб'єктів відповідно до встановленого адміністративно-процесуальними нормами порядку вирішення окремих однорідних адміністративних справ у сфері державного управління. Це – особлива процедура (процесуально визначений порядок) здійснення окремих процесуальних дій, пов'язаних з вирішенням певних адміністративних справ.

2. Як найхарактерніші можна назвати наступні види адміністративних проваджень:

1. В справах за зверненнями громадян.

2. Дисциплінарне.

3. В справах про адміністративні правопорушення.

4. Заохочувальне.

5. Дозвільно-реєстраційне.

6. Контрольно-наглядове.

7. Установче.

8. Щодо підготовки та прийняття управлінських актів.

9. Щодо застосування адміністративно-запобіжних заходів.

10. Щодо застосування заходів адміністративного припинення.

11. Адміністративно-відновлювальне

12. Діловодство та документообіг.

13. З питань кадрової роботи.

14. Щодо організації внутрішньо-апаратної діяльності.

15. Щодо індивідуальних звернень юридичних осіб з питань управ­лінського характеру.

16. Щодо вирішення окремих господарських справ.

17. Щодо вирішення питань, урегульованих нормами фінансового, земельного, природоохоронного, податкового та інших галузей права.

3. Характеристика окремих адміністративних проваджень.

Провадження у справах за зверненнями громадян передбачає визначений адміністративно-процесуальними нормами порядок розгляду та вирішення різних за змістом звернень громадян до органів державної влади та місцевого самоврядування, а також до інших державних і недержавних формувань. Таке провадження регулюється законом “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 р., а також відповідними указами Президента України, постановами КМУ, відомчими нормативно-правовими актами (Див., наприклад, Інструкцію з діловодства за зверненнями громадян, затв. постановою КМУ від 14 квітня 1997р., Порядок проведення службового розслідування стосовно державних службовців, затверджений постановою КМУ від 13.06.2000р, № 950 тощо).

Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Пропозиція (зауваження) – це звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява (клопотання) – це звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.

Клопотання – це письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга – звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об'єднань громадян, підприємств, посадових осіб.

Звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду.

Не підлягають розгляду та вирішенню письмові звернення: визнані анонімними, тобто такі, які не підписані авторами, без зазначення місця проживання, та такі, з яких неможливо встановити авторство; повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті: звернення, подані з порушенням встановлених законом строків; звернення осіб, визнаних судом недієздатними.

Органи державної влади і місцевого самоврядування, установи і організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, підприємства, їх посадові особи зобов'язані об'єктивно і вчасно розглянути пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) та скарги громадян, перевірити викладені в них факти, прийняти рішення відповідно до чинного законодавства, забезпечити їх виконання і своєчасно повідомити громадян про наслідки розгляду їх звернень.

Відповідь за результатами розгляду звернень громадян в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав такі звернення і до компетенції якого входить їх вирішення, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки.

Звернення громадян розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу чи організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особа, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яті днів. Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються у першочерговому порядку.

Дисциплінарне провадження визначає правовий порядок застосування компетентними органами або їх посадовими особами дисциплінарних стягнень до порушників трудової чи службової дисципліни.

Правовою основою цього провадження здебільшого виступають норми трудового і адміністративного права, які містяться в самих різних джерелах, зокрема у Кодексі законів про працю України, в окремих законах (наприклад, у законі “Про державну службу”), дисциплінарних статутах (наприклад, Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ) та в інших нормативно-правових актах про дисципліну.

Дисциплінарне провадження безпосередньо пов'язане із застосуванням дисциплінарної відповідальності як різновиду правової відповідальності, яка полягає у правовому обов'язку працівника (службовця) відповісти перед уповноваженим органом чи посадовою особою за вчинення дисциплінарного проступку і понести за це відповідне дисциплінарне стягнення. Фактичною підставою для настання такої відповідальності є вчинення особою дисциплінарного проступку. Вона реалізується через накладення на порушника певного дисциплінарного стягнення чи інших заходів дисциплінарного впливу. Такі дисциплінарні санкції застосовуються уповноваженими органами або посадовими особами у порядку підлеглості у визначених правовими нормами межах і порядку.

Під дисциплінарним проступком розуміється протиправне, винне невиконання, неналежне виконання або порушення особою вимог трудової або службової дисципліни, яке тягне за собою накладення дисциплінарних стягнень у передбачених законом формах і порядку.

Щодо різних категорій працівників і службовців встановлені різні види дисциплінарних стягнень. Так, відповідно до КЗпП до працівника за порушення трудової дисципліни може бути застосовано тільки одне з таких стягнень, як догана або звільнення з роботи. Щодо державних службовців перелік дисциплінарних стягнень значно більший.

Порядок застосування дисциплінарних стягнень щодо окремих категорій працівників чи службовців визначається спеціальними нормативно-правовими актами, а саме – дисциплінарними статутами, положеннями про дисципліну в тих чи інших органах тощо.

Дисциплінарні стягнення накладаються уповноваженими на те посадовими особами у порядку підлеглості у визначені строки. Такі заходи мають застосовуватись безпосередньо після виявлення проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не враховуючи при цьому часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладено пізніше від шести місяців з дня вчинення проступку (для працівників органів внутрішніх справ такий строк визначено в один рік).

За вчинення дисциплінарного проступку накладається тільки одне дисциплінарне стягнення. Воно повинно відповідати тяжкості вчиненого проступку і ступені провини особи. Стягнення оголошується наказом (розпорядженням) і повідомляється працівникові особисто під розписку. Перед цим від нього береться пояснення в усному чи письмовому виді або ж у передбачених випадках проводиться службове розслідування. Якщо протягом року такого працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що його не має. За сумлінне ставлення до трудової дисципліни стягнення з такого працівника може бути знято достроково. Дострокове зняття стягнення може бути застосовано також і в порядку заохочення. Стягнення, накладене усно, вважається знятим після закінчення місячного строку. Протягом дії терміну дисциплінарного стягнення до працівника заходи заохочення не застосовуються.

Під провадженням в справах про адміністративні правопорушення розуміється визначений законом порядок здійснення процесуальної діяльності, пов'язаної з розглядом і вирішенням справ про адміністративні правопорушення, винесенням по них законних і об'єктивних постанов та їх виконанням.

Основні положення провадження в справах про адміністративні правопорушення містяться в четвертому і п'ятому розділах Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Принципи провадження в справах про адміністративні правопорушення в цілому співпадають з основними принципами адміністративного процесу, а саме це принципи:

- законності; - об'єктивної (матеріальної) істини; - відповідальності посадових осіб за належне ведення процесу; - офіційності (публічності); - відкритості (гласності); - охорони прав та інтересів особи і держави; - рівності учасників процесу перед законом; - національної мови (ведення провадження мовою корінного населення, можливість користування послугами перекладача); - двоступінчатості (можливість перегляду справи в другій, вищій інстанції); - змагальності сторін (праві і можливості сторін доказувати свою правоту); гарантії та можливості захисту своїх прав і інтересів у такому процесі (можливість апеляції, право оскарження рішення); - економічності, оперативності і простоти; - широкої участі у ньому громадськості: - презумпції невинності: - безпосередності і незалежності в прийнятті рішення (постанови) в справі.

Завданням такого провадження є своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законодавством, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів та зміцнення законності.

В ст. 247 КУпАП названі обставини, що виключають провадження в справі про адміністративне правопорушення, а саме:

1) відсутність події і складу адміністративного правопорушення;

2) недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення 16-річного віку;

3) неосудність особи, яка вчинила протиправну дію чи бездіяльність;

4) вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони;

5) видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення;

6) скасування акта, який встановлює адміністративну відповідальність;

7) закінчення на момент розгляду справи строків давності накладення адміністративного стягнення;

8) наявність по тому самому факту щодо особи, яка притягається до відповідальності, постанови компетентного органу про накладення адміністративного стягнення, або не скасованої постанови про закриття справи, а також порушення по даному факту кримінальної справи;

9) смерть особи, щодо якої було розпочато провадження в справі.

Доказами в справі про адміністративні правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (службова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюється протоколом про адміністративні правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Певна кількість послідовних процесуальних дій щодо провадження в справах про адміністративні проступки залежно від призначення, результату та інших особливостей об'єднується в окремі стадії і становлять в сукупності зміст такого провадження. Отже стадія такого провадження – це відносно самостійна сукупність послідовно здійснюваних, взаємопов'язаних процесуальних дій, об'єднаних найближчою метою щодо отримання певного юридичного результату. Здебільшого в адміністративно-правовій літературі в такому провадженні виділяють чотири основні стадії:

а) порушення справи та адміністративне розслідування – початкова стадія провадження, змістом якої є комплекс першочергових процесуальних дій, пов'язаних з: - виявленням факту адміністративного правопорушення; - складенням протоколу про адміністративне правопорушення (в разі необхідності і про адміністративне затримання, огляд та вилучення речей і документів); - встановленням особи правопорушника, свідків, потерпілих; - збором, дослідженням та попередньою оцінкою доказів, а також інших фактичних обставин в справі; - первісною юридичною кваліфікацію вчиненого тощо. Закінчується дана стадія в більшості випадків передачею матеріалів справи для розгляду по суті з урахуванням підвідомчості справ.

Протокол про адміністративне правопорушення мають право складати уповноважені на те посадові особи, вказані в ст. 255 КУпАП.

б) розгляд справи по суті та винесення по ній постанови є центральною стадією провадження. Загальний порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення та винесення по них постанов визначається статтями 276 - 286 КУпАП.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем вчинення правопорушення. Окремі справи щодо порушень безпеки дорожнього руху можуть розглядатись також за місцем обліку транспортних засобів або за місцем проживання правопорушника.

Загальний строк розгляду справ про адміністративні правопорушення визначається протягом 15 днів з дня одержання матеріалів справи (ст. 277 КУпАП). Справи про окремі правопорушення розглядаються і в більш стислі строки (наприклад, справи про дрібне хуліганство, злісну непокору працівнику міліції розглядаються протягом доби, про дрібне розкрадання – у п'ятиденний строк тощо).

В процесі розгляду справи уповноважений орган чи посадова особа зобов'язана з'ясувати ряд обставин, передбачених ст. 280 КУпАП, у т.ч. чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності та ін.

Чинне законодавство визначає правове положення окремих учасників даного провадження, зокрема особи, яка притягається до адміністративної відповідальності (ст. 268 КУпАП).

Дана стадія закінчується винесенням відповідної постанови по справі, яка повинна містити визначені законом дані (ст.283 КУпАП).

По справі про адміністративне правопорушення може бути винесено одну з таких постанов:

- про накладення адміністративного стягнення (з урахуванням положень ст.33 - 38 КУпАП);

- про застосування заходів впливу до неповнолітніх (передбачених ст. 24-1 КУпАП);

- про закриття справи (з урахуванням положень ч. 2 ст. 284 КУпАП, а також інших альтернатив адміністративній відповідальності).

в) перегляд справи у зв'язку з оскарженням або опротестуванням постанови по справі є стадією факультативною (тобто, не завжди обов'язковою). В процесі цієї стадії перевіряється законність та обґрунтованість винесеної постанови, а також дотримання установленого законом порядку адміністративного провадження в цілому, усуваються допущені порушення, забезпечується застосування до винних справедливих заходів впливу.

Постанову в справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим у порядку, визначеному законом (ст. 288 КУпАП), протягом десяти днів з дня винесення постанови. В разі пропуску цього строку з поважних причин його за заявою особи може бути поновлено.

Постанову по справі про адміністративне правопорушення також може бути опротестовано прокурором.

Подання у встановлений строк скарги чи принесення прокурором протесту зупиняє виконання постанови про накладення стягнення до розгляду скарги, за винятком постанов про застосування попередження, адміністративного арешту, а також у випадках стягнення штрафу на місці.

Скарга або протест прокурора на постанову по справі про адміністративне правопорушення розглядаються правомочними особами в десятиденний строк з дня їх надходження.

Результатом розгляду скарги або протесту на постанову може бути одне з таких рішень:

- залишення постанови без зміни, а скарги або протест без задоволення;

- скасування постанови і надсилання справи на новий розгляд;

- скасування постанови і закриття справи;

- зміна заходу стягнення з тим, однак, щоб воно не було посилено.

г) виконання постанови про накладення адміністративного стягнення є заключною стадією провадження в справах про адміністративні правопорушення. її суть полягає у кінцевій реалізації винесеної по справі постанови (в більшості випадків – про накладення адміністративного стягнення).

В Кодексі закріплено принцип обов'язковості виконання таких постанов для державних та громадських органів, інших організацій, посадових осіб та громадян. Встановлена давність виконання постанов про накладення адміністративних стягнень. Така постанова не підлягає виконанню, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення. В разі зупинення виконання постанови або відстрочки її виконання у передбачених законом випадках перебіг строку давності зупиняється.

Порядок та процедури виконання постанов про накладення різних адміністративних стягнень детально регламентовано у розділі V КУпАП (статі 298-330).

Слід мати на увазі, що постанови про накладення адміністративних стягнень майнового характеру (у т.ч. оплатного вилучення, конфіскації, штрафу) у разі їх невиконання в установлений строк виконуються державними виконавцями в установленому законом порядку.

Провадження щодо застосування заходів адміністративного попередження (запобіжно-профілактичних) не завжди має чітке документально-процесуальне вираження. Застосування окремих заходів цієї групи нерідко взагалі не має певного процесуального відображення – за винятком загальної нормативної регламентації випадків та повноважень окремих органів чи посадових осіб щодо їх застосування (це, наприклад, перевірка документів, обмеження руху транспорту та пішоходів, окремі види огляду речей чи вантажу, обсервація, карантинні заходи тощо). В деяких випадках застосування згаданих заходів оформляється документально шляхом складення відповідних актів обстеження (перевірок), відміток у документах про проходження певних видів огляду (наприклад, технічного чи медичного), про проведення певних профілактичних заходів і перевірок (наприклад, офіційне застереження, проведення щеплення, пожтехмінімуму), заповнення відповідних анкет, декларацій та інших документів (наприклад, митної декларації) тощо.

В окремих випадках застосування заходів адміністративного попередження процесуально оформляється разом з відповідним оформленням застосування заходів адміністративного припинення.

Провадження щодо застосування заходів адміністративного припинення визначає адміністративно-процесуальний порядок застосування примусових заходів з метою припинення правопорушень, усунення їх шкідливих наслідків та забезпечення умов для притягнення до відповідальності правопорушників.

Таке провадження, як правило, досить чітко нормативно регламентоване у різних нормативно-правових актах, має своє процесуальне вираження. Процесуальне оформлення застосування цих заходів здебільшого здійснюється шляхом складення відповідних актів або протоколів встановленого зразка (наприклад, про тимчасове припинення експлуатації окремих об'єктів, про адміністративне затримання чи вилучення речей та документів та ін.), винесення відповідних постанов або приписів з метою усунення виявлених порушень чи інших недоліків з встановленням конкретних строків та виконавців (наприклад, приписи представників санітарної служби чи пожнагляду) та ін.

Дозвільно-реєстраційне провадження пов'язане з регулюванням порядку вирішення справ щодо реєстрації різноманітних фактів, подій, певних актів та інших обставин, а також щодо надання відповідних дозволів стосовно обігу окремих об'єктів та предметів з обмеженим доступом щодо їх придбання та використання, видачі ліцензій на заняття певними видами діяльності, відносно яких вимагається спеціальний дозвіл (це, зокрема, видача дозволів на заняття певними видами підприємницької діяльності, на право придбання, зберігання та використання мисливської вогнепальної чи інших видів зброї, вибухових речовин тощо).

Документоведення (діловодство) становить собою провадження, пов'язане зі створенням документів згідно з вимогами певних нормативно-правових актів, їх оформленням, обробкою, забезпеченням їх просування, збереженням відповідного режиму щодо їх змісту, а також: належним їх зберіганням.

Документ (від лат. “документум” – засвідчення, доказ) є носієм певної інформації, засобом закріплення окремих рішень, волевиявлень та інших результатів діяльності, відповідних актів, тих чи інших даних, певних фактів чи подій тощо. Діяльність будь-якого державного чи недержавного формування повсякденно певним чином пов'язана з документами, які потребують дотримання відповідних правил поводження з ними. Залежно від характеру документа, його змісту та призначення такі правила встановлюються окремими законами та підзаконними актами (здебільшого відповідними інструкціями). Отже, належним чином організований документообіг має досить важливе значення для нормального функціонування різних державних і недержавних структур.

Установче провадження пов'язане з визначенням процесуального порядку утворення, ліквідації, реорганізації та переформування окремих державних органів, об'єднань громадян, органів самоорганізації населення, суб'єктів підприємницької діяльності, інших державних та недержавних формувань. Нормативною основою такого провадження служать окремі закони та інші нормативно-правові акти, що стосуються визначення правового статусу, специфіки призначення та діяльності згаданих вище формувань.

Тема 12. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ І ДИСЦИПЛІНИ В СФЕРІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Основні питання:

1. Суть та система способів забезпечення законності і дисципліни в сфері державного управління.

2. Поняття контролю, його зміст та форми здійснення.

3. Державний контроль у сфері виконавчої влади.

4. Зміст та форми громадського контролю.

5. Нагляд та його види.

1. Суть законності полягає в необхідності суворого, точного і неухильного дотримання всіма без винятку суб'єктами права положень Конституції та законів України, а також приписів інших нормативно-правових актів. Стаття 19 Конституції України передбачає необхідність повсюдного і неухильного дотримання всіма суб'єктами права вимог Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів у всіх сферах суспільного життя.

Режим законності органічно поєднаний зі станом державної дисципліни, яка полягає у свідомому, точному і своєчасному виконанні всіма державними органами, їх посадовими особами, іншими юридичними та фізичними особами поставлених перед ними завдань, в обов'язковому дотриманні встановлених у державі правил і порядків, в організованості, узгодженості та чіткому виконанні трудових (службових) обов'язків у загальному масштабі.

Основні засади законності становлять:

- верховенство закону відносно системи інших нормативних актів;

- єдність законності (єдине трактування та застосування законів);

- реальний характер законності;

- незаперечність закону у соціальній практиці;

- пріоритетність законодавчого регулювання прав і свобод людини;

- невідворотність відповідальності за порушення законності;

- недопустимість протиставлення законності і доцільності (остання можлива лише в межах законності);

- об'єктивний взаємозв'язок законності і культурності, законності і справедливості.

Способами забезпечення законності і дисципліни у сфері виконавчої влади насамперед є різноманітні організаційно-правові засоби, спрямовані на створення у цій сфері режиму точного і неухильного дотримання вимог законів та інших правових актів всіма учасниками управлінських відносин.

Передусім це різні види контролю і нагляду у сфері державного управління, можливість оскарження незаконних дій, а також застосування у передбачених законом випадках заходів державного примусу.

Забезпечення законності і дисципліни у цій сфері досягається, зокрема, шляхом:

- запобігання порушень законів та припинення таких порушень;

- покарання винних у вчиненні правопорушень;

- відновлення порушених прав;

- виявлення причин та умов, що породжують протиправні дії та прий­няття заходів щодо їх усунення;

- створення атмосфери нетерпимості до порушень законів, налагодження належної виховної роботи тощо.

Забезпечення законності і дисципліни у сфері виконавчої влади в цілому носить державно-правовий характер.

2. Як спосіб забезпечення законності контроль становить собою діяльність, пов'язану з:

- перевіркою фактичного стану речей на підконтрольних об'єктах;

- виявленням порушень, зловживань, зволікань та інших недоліків у ро­боті, а також причин і умов, що їх породжують;

- прийняттям заходів щодо усунення виявлених порушень і причин, що їх викликають, та щодо запобігання порушенням закону;

- відновленням порушеного стану;

- покаранням осіб, винних у вчиненні порушень. Важливими формами та засобами реалізації контролю є відповідна система спостереження та періодичні або разові перевірки виконання певного виду управлінської діяльності або окремих заходів, доручень, актів тощо.

Отже, контроль являє собою систему спостереження та перевірки процесу функціонування підконтрольного об'єкта з метою оцінки відповідності фактичного стану справ законодавчим приписам та іншим вимогам, виявлення та усунення можливих порушень або інших відхилень від заданих параметрів.

Суть контролю в сфері державного управління полягає в тому, що уповноважені на те органи державної влади, місцевого самоврядування та громадські організації, використовуючи різні організаційно-правові способи та засоби, виясняють, чи не допущено в діяльності підконтрольних об'єктів (насамперед органів виконавчої влади та їх посадових осіб) будь-яких порушень законності і дисципліни, та приймають заходи щодо їх своєчасного усунення, відновлення порушеного стану та покарання порушників.

Існують різні види та форми контролю. Залежно від соціально-правової природи та правового статусу суб'єктів, що здійснюють контроль, обсягу та характеру їх повноважень розрізняють, зокрема, такі його види: державний контроль, громадський контроль, контроль з боку засобів масової інформації, з боку органів місцевого самоврядування та ін., які в свою чергу поділяються на окремі підвиди.

3. Державний контроль носить державно-владний характер, здійснюється від імені держави різними державними органами в межах їх компетенції. У разі необхідності його дієвість і результативність забезпечується застосуванням заходів державного примусу.

Систему державного контролю залежно від суб'єктів, що його здійснюють, становлять:

- парламентський контроль (контроль з боку Верховної Ради України);

- президентський контроль (контроль з боку Президента України);

- урядовий контроль (контроль з боку Кабінету Міністрів України);

- відомчий контроль (контроль певного відомства в межах власної відомчої системи);

- надвідомчий (міжвідомчий, функціональний) контроль (спеціа­лі­зований контроль з боку певних відомств щодо окремих функцій управлінської діяльності інших відомств);

- місцевий контроль (контроль з боку місцевих органів влади);

- судовий контроль (контроль з боку органів судової влади).

Торкнемося характеристики окремих із них.

Парламентський контроль здійснюється Верховною Радою України відповідно до Конституції України та окремих законів. Це одна з вищих форм державного контролю у сфері виконавчої влади.

До основних форм парламентського контролю в сфері державного управління, більшість з яких визначена статтею 85 Конституції України, можна, зокрема, віднести:

- затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного та соціально-культурного розвитку країни;

- затвердження Державного бюджету України та контроль за його виконанням;

- надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;

- участь у формуванні коаліційного уряду;

- розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності уряду;

- здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до діючої Конституції;

- розгляд питання про відповідальність Кабінету Міністрів та прийняття резолюції про недовіру уряду;

- затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іншим державам та одержання позик та інвестицій від іноземних держав, а також здійснення контролю за їх використанням;

- призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення чи на звільнення з посад керівників окремих ЦОВВ у випадках, передбачених Конституцією України, зокрема голів Національного банку, Антимонопольного комітету, Фонду держмайна, Держкомітету телебачення і радіомовлення та ін.;

- контрольна діяльність окремих комітетів Верховної Ради, насамперед комітету з питань законності і правопорядку;

- контрольна діяльність у фінансово-економічній сфер Рахункової Палати Верховної Ради України;

- право депутатського запиту та ін.

Відповідно до ст. 89 Конституції України Верховна Рада у межах своїх повноважень для перевірки і подальшої оцінки окремих питань може створювати тимчасові спеціальні комісії, а також тимчасові слідчі комісії — для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, у т.ч. у сфері діяльності органів виконавчої влади.

Згідно зі ст. 101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради з прав людини, діяльність якого регламентується Законом України “Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини” від 23 грудня 1997 р.

Президентський контроль є також однією з вищих форм державного контролю в сфері державного управління.

Президент України як глава держави, гарант додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина функціонально найближче стоїть до виконавчої гілки державної влади, несе відповідальність за реальні результати діяльності уряду та інших органів виконавчої влади. Він має широкі владні повноваження у сфері цієї влади, у т.ч. наділений законодавством значними повноваженнями щодо здійснення контролю у цій сфері. Такі повноваження найбільш виразно проявляються у формуванні ним центральних органів виконавчої влади та у здійсненні кадрової політики в сфері цієї влади.

Зокрема, відповідно до ст. 106 Конституції України Президент України призначає за згодою Верховної Ради Прем'єр-міністра України, припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку; бере активну участь у формуванні уряду країни, призначенні керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їх повноваження на цих посадах; утворює, реорганізовує та ліквідує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; скасовує в разі потреби акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів АР Крим; на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази та розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території держави, здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією, у т.ч. контролюючого характеру.

Президент України очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони країни. Він здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави.

Президент України може безпосередньо впливати на хід прийняття урядом рішень з важливих питань соціально-економічного розвитку країни, а також контролювати стан виконання органами виконавчої влади законодавчих приписів, президентських указів, розпоряджень і доручень та відповідних програм і рішень уряду.

Реалізуючи вищевказані повноваження, Президент України здійснює контроль у сфері виконавчої влади як безпосередньо, так і в опосередкованій формі через різні допоміжні структури. Насамперед це діяльність Адміністрації Президента України, в складі якої діє Головне контрольне управління, Управління з питань звернень громадян та ін. Під час здійснення перевірок виконання органами виконавчої влади та їх посадовими особами указів, розпоряджень та доручень Президента України таке управління має право вимагати від підконтрольних органів та їх посадових осіб необхідну інформацію, документи, пояснення тощо. На основі результатів перевірок контрольна служба Президента України направляє розпорядження про усунення виявлених порушень та інших недоліків, які підлягають невідкладному розглядові і вимагають прийняття відповідних заходів.

Отже, Президент України як глава держави наділений значними контрольно-владними повноваженнями у сфері виконавчої влади, які він систематично реалізує як безпосередньо, так і через створювані ним допоміжні органи. (Див.: Положення про порядок організації та здійснення контролю за виконанням указів, розпоряджень і доручень Президента України, затв. Указом Президента України від 19 лютого 2002р.).

Контроль з боку органів виконавчої влади включає в себе урядовий контроль, контроль з боку центральних органів виконавчої влади (здебільшого відомчий та надвідомчий), а також контроль з боку місцевих органів виконавчої влади.

Урядовий контроль здійснюється Кабінетом Міністрів України в особі Прем'єр-міністра України, його віце-прем'єр-міністрів, відповідних структурних підрозділів урядового апарату та спеціальних підпорядкованих йому органів.

Зміст даного контролю зумовлюється конституційним визначенням Кабінету Міністрів як вищого органу виконавчої влади в державі, діяльність якого безпосередньо спрямована на організацію і практичну реалізацію на основі чинного законодавства завдань і функцій виконавчої влади в усіх сферах державного будівництва і який несе безпосередню відповідальність за фактичний стан функціонування всієї вертикалі виконавчої влади. У зв'язку з цим Конституцією та чинним законодавством України уряд наділений значними контрольно-владними повноваженнями щодо діяльності підпорядкованих йому органів виконавчої влади. В межах своїх повноважень він може змінити або скасувати будь-яке незаконне рішення чи інший акт суб'єктів виконавчої влади в самих різних галузях і сферах суспільного життя.

Систематичний контроль за виконанням вимог Конституції та чинного законодавства України, актів Президента України та інших правових нормативів у сфері державного управління є однією з найважливіших урядових функцій. Уряд як головний суб'єкт виконавчої влади законодавчо покликаний здійснювати різноманітні організаційно-правові заходи щодо забезпечення законності і дисципліни в сфері функціонування виконавчої влади всіма суб'єктами цієї влади; в межах визначеної компетенції всіляко домагатись належної реалізації вироблених ним і схвалених Президентом та Верховною Радою України програм економічного, соціально-культурного та інших напрямів суспільного розвитку в процесі безпосереднього і повсякденного державного будівництва.

Очолюючи вертикаль виконавчої влади, уряд здійснює свої владні повноваження як безпосередньо, так і через систему центральних і місцевих органів цієї влади, спрямовуючи, координуючи та контролюючи їх діяльність, використовуючи при цьому самі різноманітні форми і методи.

Найпоширенішими правовими формами реалізації контрольно-владних повноважень Кабінету Міністрів України є його відповідні постанови та розпорядження, обов'язкові для виконання на всій території країни.

Контроль з боку центральних органів виконавчої влади носить характер як відомчого (галузевого), так і надвідомчого (функціонального).

Відомчий контроль здійснюється здебільшого галузевими органами виконавчої влади щодо підвідомчих їм територіальних підрозділів. Тому його називають ще галузевим. Він здійснюється в межах певної галузевої системи, внутрі того чи іншого відомства, відносно вертикалі організаційно співпідпорядкованих виконавчих структур конкретної управлінської галузі. Ось чому його нерідко називають ще і внутрівідомчим.

Відомчий (галузевий) контроль проводиться органами виконавчої влади відносно організаційно підпорядкованих їм структурних підрозділів в системі однієї галузі (відомства) і торкається всіх сторін управлінської діяльності підконтрольних об'єктів. Для здійснення відомчих контрольних функцій у міністерствах та інших відомствах, їх структурних підрозділах, як правило, утворюються спеціальні інспекції (контрольно-інспекторські відділи, групи тощо). Відомчі контрольні повноваження органів виконавчої влади визначаються окремими законами, постановами уряду, положеннями про ці органи та їх стриктурні підрозділи, відомчими інструкціями тощо.

Надвідомчий контроль здійснюється здебільшого державними комітетами, функціональними міністерствами та спеціальними відомствами, тобто органами функціональної (міжвідомчої) компетенції-щодо організаційно не підпорядкованих їм об'єктів. Тому цей контроль називають ще функціональним (міжвідомчим). За своїм змістом він торкається контролювання окремих функцій, певних сторін управлінської діяльності підконтрольних об'єктів контролюючи їх діяльність, використовуючи при цьому самі різноманітні форми і методи. (Див., наприклад. Положення про відомчий контроль в системі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади за фінансово-господарською діяльністю підприємств, установ та організацій, віднесених до сфери їх управління, - затверджене постановою КМУ від 10.07. 1998р.)

Найпоширенішими правовими формами реалізації контрольно-владних повноважень Кабінету Міністрів України є його відповідні постанови та розпорядження, обов'язкові для виконання на всій території країни.

Контроль з боку центральних органів виконавчої влади носить характер як відомчого (галузевого), так і надвідомчого (функціонального).

Відомчий контроль здійснюється здебільшого галузевими органами виконавчої влади щодо підвідомчих їм територіальних підрозділів. Тому його називають ще галузевим. Він здійснюється в межах певної галузевої системи, в нутрі того чи іншого відомства, відносно вертикалі організаційно співпідпорядкованих виконавчих структур конкретної управлінської галузі. Ось чому його нерідко називають ще і внутрівідомчим.

Відомчий (галузевий) контроль проводиться органами виконавчої влади відносно організаційно підпорядкованих їм структурних підрозділів в системі однієї галузі (відомства) і торкається всіх сторін управлінської діяльності підконтрольних об'єктів. Для здійснення відомчих контрольних функцій у міністерствах та інших відомствах, їх структурних підрозділах, як правило, утворюються спеціальні інспекції (контрольно-інспекторські відділи, групи тощо). Відомчі контрольні повноваження органів виконавчої влади визначаються окремими законами, постановами уряду, положеннями про ці органи та їх структурні підрозділи, відомчими інструкціями тощо.

Надвідомчий контроль здійснюється здебільшого державними комітетами, функціональними міністерствами та спеціальними відомствами, тобто органами функціональної (міжвідомчої) компетенції – щодо організаційно не підпорядкованих їм об'єктів. Тому цей контроль називають ще функціональним (міжвідомчим). За своїм змістом він торкається контролювання окремих функцій певних сторін управлінської діяльності підконтрольних об'єктів (наприклад, фінансової сторони діяльності того чи іншого органу). Певні галузеві міністерства крім внутрівідомчого контролю наділені контрольними повноваженнями надвідомчого характеру щодо окремих управлінських питань з урахуванням особливостей їх галузі, специфіки їх управлінських завдань і функцій. (Див., наприклад. Положення про відомчий контроль в системі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади за фінансово-господарською діяльністю підприємств, Установ та організацій, віднесеній до сфери їх управління, - затв. постановою КМУ від 10. 07. І998 р.)

Так, у структурі окремих міністерств та інших центральних органів виконавчої влади функціонують спеціальні державні інспекції (служби, нагляди, управління), одним із основних завдань яких є здійснення контрольно-наглядових повноважень міжвідомчого характеру з окремих питань управлінської діяльності підконтрольних об'єктів незалежно від їх відомчої підлеглості. Це, наприклад, Державна автомобільна інспекція, Державна пожежна служба, Державна санітарно-епідеміологічна служба, Державна ветеринарна інспекція, Державна екологічна інспекція та ін.

Контроль місцевих державних адміністрацій в цілому є різновидом загального управлінського контролю у сфері виконавчої влади в межах певних адміністративно-територіальних одиниць. Він відображає елементи галузевого та функціонального видів контролю.

Відповідно до Закону України “Про місцеві державні адміністрації” серед основних завдань таких адміністрацій є забезпечення в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці законності і правопорядку, додержання прав і свобод громадян, охорони їх законних інтересів. Стаття 25 згаданого закону закріплює широкі повноваження місцевих держадміністрацій в галузі забезпечення законності. Для реалізації цих повноважень місцеві держадміністрації мають право здійснювати перевірку стану дотримання чинного законодавства органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, керівниками підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності: одержувати відповідну статистичну інформацію та інші дані від державних органів і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, політичних партій, громадських і релігійних організацій, підприємств, установ та організацій; давати їх керівникам та громадянам обов'язкові для виконання розпорядження з контрольованих питань, порушувати питання про їх відповідальність та здійснювати інші функції і повноваження контролюючою характеру.

Судовий контроль є також одним із важливих видів державного контролю, служить надійною гарантією правової охорони та захисту прав і свобод громадян, а також законних інтересів інших учасників управлінських стосунків.

Суб'єктами судового контролю відповідно до Конституції та закону “Про судоустрій України” від 4 липня 2002 р. є Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції, які реалізують свої повноваження у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

Контрольні повноваження Конституційного Суду у сфері виконавчої влади та порядок їх здійснення визначаються Конституцією України та законом “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р.

Судовий контроль з боку судів загальної юрисдикції по своїй суті полягає в правовій оцінці судом під час судового розгляду окремих кримінальних, цивільних, господарських, сімейних, адміністративних та інших справ правомірності тих чи інших дій або актів органів виконавчої влади та їх посадових осіб; у виявленні можливих порушень законності; відновленні порушених прав: у встановленні причин і умов, що спричиняють до порушень законності; у вимозі вжиття заходів щодо їх усунення та покарання винних у цьому осіб.

Крім того, суди також розглядають скарги фізичних і юридичних осіб на постанови органів виконавчої влади та їх посадових осіб про накладення адміністративних стягнень або застосування фінансових санкцій.

Формами реагування суду щодо виявлених порушень законності в таких випадках можуть служити: відміна незаконного акту, рішення чи постанови; окрема ухвала; подання; вирішення питання про відповідальність винних осіб.

В умовах ринкових відносин досить важливу роль у зміцненні законності у сфері господарської та підприємницької діяльності відіграє діяльність господарських судів.

Хоч судовий контроль в цілому є непрямим, не носить систематичного характеру, проте є дієвим способом забезпечення законності і дисципліни у сфері державного управління.

Контроль з боку органів місцевого самоврядування здійснюється системою цих органів в особі сільських, селищних, міських, районних у містах (уразі їх створення) рад, їх виконавчих органів, а також районних та обласних рад відповідно до Конституції України та закону “Про місцеве самоврядування в Україні”. Згадані органи в межах відповідних територій наділені певними контрольними повноваженнями, які можуть бути як власними (самоврядними), так і делегованими їм органами виконавчої влади.

Свої контрольні повноваження органи місцевого самоврядування здійснюють у різних формах, зокрема, шляхом: затвердження програм економічного та соціально-культурного розвитку відповідних територій, окремих цільових програм та заслуховування звітів про їх виконання; безпосередньої перевірки тих чи інших питань; прийняття відповідних рішень; надання згоди з тих чи інших питань в межах визначеної компетенції; розгляду запитів депутатів та прийняття рішень по них; проведення громадських слухань; розгляд та вирішення окремих звернень фізичних та юридичних осіб та ін. З числа депутатів відповідної ради можуть обиратися тимчасові контрольні комісії для здійснення контролю з конкретно визначених радою питань.

4. Важливу роль у зміцненні законності і дисципліни у сфері державного управління відіграє громадський контроль.

Форми прояву громадського контролю можуть бути самі різні. Такий контроль проявляється, зокрема: - в окремих формах діяльності політичних партій та інших громадських організацій; - через функції професійних спілок, трудових колективів, загальних зборів громадян; - через діяльність органів місцевого самоврядування; - шляхом безпосереднього (індивідуального чи колективного) звернення громадян до компетентних органів влади тощо.

Варто підкреслити, що громадський контроль не носить, як правило, юридично владного, державно-вольового характеру і спрямований здебільшого на попередження різних порушень законності в управлінській сфері.

Важливою формою громадського контролю і водночас самостійним способом забезпечення законності в сфері виконавчої влади є окремі звернення громадян, що стосуються оскарження різних неправомірних (з точки зору окремих осіб) рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади чи місцевого самоврядування, а також можливих порушень законності щодо належного забезпечення особистих прав та законних інтересів громадян у цій сфері.

Як на окремий специфічний спосіб забезпечення законності і дисципліни в сфері виконавчої влади сьогодні можна вказати на контроль з боку засобів масової інформації (ЗМІ), який інтегрує в собі елементи як громадського, так і державного контролю (залежно від форм власності ЗМІ). Контроль з боку ЗМІ носить опосередкований характер. Він проявляється насамперед у формі певної інформації та формуванні відповідної громадської думки шляхом висвітлення у різних засобах масової інформації тих чи інших негативних явищ, неправомірних дій органів державної влади та їх посадових осіб, зловживань з боку окремих службовців тощо.

5. Нагляд як спосіб забезпечення законності і дисципліни в сфері державного управління включає насамперед два свої різновиди – адміністративний та прокурорський.

Адміністративний нагляд як спосіб забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні – це особливий вид управлінської діяльності спеціально уповноважених на те органів виконавчої влади (їх посадових осіб), який полягає в систематичному і безпосередньому спостереженні за належним дотриманням непідпорядкованими їм державними органами, підприємствами, організаціями та установами, їх посадовими особами, а також: громадянами загальнообов'язкових норм, спеціальних правил, вимог та стандартів у сфері державного управління.

Систему суб'єктів адміністративного нагляду утворюють в основному три групи органів, зокрема: спеціальні державні інспекції (наприклад, ДАІ); спеціалізовані відомства (наприклад, Держкомітет по нагляду за охороною праці); міліція. Повноваження щодо здійснення адміністративного нагляду даними органами визначені окремими законами та спеціальними положеннями про ці органи.

Адміністративний нагляд носить надвідомчий характер.

Адміністративний нагляд міліції – це різновид її управлінської діяльності, пов'язаний із систематичним і безпосереднім наглядом за точним і неухильним дотриманням різними учасниками управлінських стосунків, у т.ч. органами, посадовими особами та громадянами, загальнообов'язкових норм, спеціальних правил та вимог, що стосуються забезпечення громадського порядку та громадської безпеки, з метою недопущення та припинення порушень таких правил, а також покарання правопорушників.

Залежно від мети та змісту нагляду, а також об'єкту спостереження адміністративний нагляд міліції поділяють на загальний та індивідуальний (спеціальний).

Загальний нагляд міліції передбачає систематичне спостереження за належним дотриманням різними суб'єктами права загальнообов'язкових правил та спеціальних вимог, що стосуються сфери громадського порядку та громадської безпеки.

Спеціальний адміністративний нагляд міліції – це система тимчасових примусово-профілактичних заходів спостереження і контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійснюється органами внутрішніх справ. Мета, порядок встановлення та регулювання індивідуального адміністративного нагляду, а також категорія осіб, за якими він встановлюється, визначається у законі “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 1 грудня 1994 р.

Індивідуальний адміністративний нагляд встановлюється терміном від одного до двох років. Щодо осіб, взятих під адміністративний нагляд, відповідно до закону встановлюється ряд обмежень, зокрема, необхідність реєстрації в органах внутрішніх справ, з'явлення на виклик в міліцію, повідомлення про зміну місця роботи чи проживання, взяття дозволу в разі від'їзду в інший район та реєстрації там у місцевому органі внутрішніх справ, заборона перебування у визначених місцях та ін.

Уповноважені на те працівники міліції зобов'язані систематично контролювати поведінку осіб, взятих під адміністративний нагляд, запобігати злочинам та порушенням з їх боку громадського порядку та прав громадян, припиняти такі порушення та приймати заходи щодо притягнення винних до відповідальності. За порушення правил адміністративного нагляду передбачена адміністративна відповідальність заст.187 КУпАП України.

Прокурорський нагляд є самостійною формою державної діяльності і одночасно по своєму змісту та призначенню – одним із різновидів державного нагляду, важливим засобом забезпечення законності в сфері державного управління.

Виходячи із завдань і функцій прокуратури, серед різновидів прокурорського нагляду сьогодні виділяють загальний нагляд, який полягає в нагляді органів прокуратури за належним виконанням діючих законів органами державної влади (крім законодавчої), державними і недержавними підприємствами, організаціями та установами, громадськими формуваннями, їх посадовими особами, а також громадянами. Цей нагляд здебільшого зводиться до діяльності посадових осіб прокуратури щодо виявлення та припинення порушень закону, усунення умов та причин, які їх викликають, вжиття заходів відносно покарання винних та відновлення порушеного стану.

Реалізуючи названі функції, органи прокуратури наділені значними владними повноваженнями.

Формами правового реагування прокурора на виявлені порушення законності є: - принесення протесту, - внесення подання, - дача припису. - винесення постанови про порушення справи про кримінальне, дисциплінарне чи адміністративне переслідування винних осіб.

Протест містить в собі вимогу прокурора про скасування незаконного юридичного акту чи приведення його у відповідність із законом, а також припинення незаконних дій керівників, інших посадових осіб та відновлення порушеного права. Протест обов'язковий для розгляду і реагування протягом десяти днів з дня його надходження. Протест зупиняє дію опротестованого акта.

Подання прокурора містить вимоги щодо усунення виявлених порушень закону в окремих юридичних актах чи діях піднаглядових органів або їх посадових осіб, а також про усунення причин і умов, що сприяють таким порушенням, та про притягнення до відповідальності винних осіб. Про наслідки реагування на подання та вжиті відповідно до нього заходи щодо усунення порушень закону не пізніш як у місячний термін повідомляється прокуророві.

Припис прокурора про усунення порушень закону виноситься в письмовій формі органу чи посадовій особі, що допустили порушення, або вищестоящому органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення. Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляється прокуророві.

Постанова прокурора про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне правопорушення, а також про порушення кримінальної справи виноситься у разі порушення закону посадовою особою або громадянином залежно від характеру правопорушення.

Предметом особливої уваги органів прокуратури є сьогодні нагляд за належним дотриманням органами виконавчої влади, їх посадовими особами законних прав, свобод та інтересів громадян, розгляд і перевірка їх заяв, скарг та інших звернень про порушення законності, роз'яснення потерпілим порядку захисту та відновлення їх порушених прав.

Тема 13. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

Основні питання:

1. Адміністративно-правове регулювання у галузі підприємництва

2. Адміністративно-правове регулювання у галузі промисловості та агропромислового виробництва

3. Адміністративно-правове регулювання у сфері фінансів

4. Адміністративно-правове регулювання у сфері транспорту і комунікацій

Ця лекція розкриває компетенцію та загальні організаційно-правові засади діяльності окремих міністерств та відомств у галузі забезпечення економічного розвитку країни. Президент України в Указі від 28 квітня 2004 р. № 493 «Про Стратегію економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004 – 2015 роки» відзначав, що нинішня система державного управління була сформована в умовах економічної кризи і не здатна забезпечити широкомасштабну модернізацію національної економіки. Також визначено, що потрібні суттєві зміни в механізмах трансформаційних процесів, їх системне оновлення, тобто осмислений підхід до такої моделі ринкових перетворень, де саморегулювання поєднується з ефективним державним регулюванням.

Здійснені на попередньому етапі реформи державного управління, активна лібералізація та демонтаж державно-адміністративної системи управління підсумовані в Указі Президента України від 19 грудня 2005 р. № 1784 «Про внесення змін до Схеми організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади», згідно з яким до складу Кабінету Міністрів України увійшли міністерства, що здійснюють регулювання економічної сфери: Міністерство аграрної політики України; Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України; Міністерство вугільної промисловості України; Міністерство економіки України; Міністерство палива та енергетики України; Міністерство промислової політики України; Міністерство транспорту та зв'язку України; Міністерство фінансів України.

Державними комітетами та іншими центральними органами виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України та які мають повноваження у сфері економіки, є: Головне контрольно-ревізійне управління України; Державна служба автомобільних доріг України; Державна служба України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації; Державний комітет України з державного матеріального резерву.

До центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, що здійснюють регулювання у сфері економіки, належать: Анти монопольний комітет України; Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України; Державна митна служба України; Державна податкова адміністрація України; Державна служба експортного контролю України; Державний комітет статистики України; Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва; Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики; Державний комітет фінансового моніторингу України; Міністерство економіки України; Національна комісія з питань регулювання зв'язку України; Національна комісія регулювання електроенергетики України; Фонд державного майна України. До системи державного регулювання також віднесені центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів:

– через міністра економіки України: Державний комітет України з державного матеріального резерву;

– через міністра транспорту та зв'язку України: Державна служба автомобільних доріг України;

– через міністра фінансів України: Головне контрольно-ревізійне управління України; Державна митна служба України; Державна податкова адміністрація України.

Державне управління у сфері економіки здійснюється вказаними органами шляхом поєднання обмеження й припинення діяльності господарюючих суб'єктів та забезпечення державного контролю як за їх діяльністю, так і діяльністю державних монополій.

Дата добавления: 2014-01-04