Основні поняття теми лекції. Заліковий модуль 2. Політика у соціально-культурному комплексі невиробничої сфери

План лекції

Заліковий модуль 2. Політика у соціально-культурному комплексі невиробничої сфери

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОГЛИБЛЕНОГО ВИВЧЕННЯ ТЕМИ

Критерії засвоєння

Після вивчення та аналізу теми ВИ повинні РОЗУМІТИ, що охорона навколишнього середовища цілком залежить від суспільства держави, підприємців та органів влади.

В результаті вивчення теми ВИ повинні ЗНАТИ, що на теперішній час існуюча система регулювання екологічної ситуації в державі є неефективною та багато затратною.

ВАШІ знання повинні забезпечувати ВМІННЯ розрізняти повноваження та відповідальність певних органів влади в галузі природокористування.

Рекомендована література до лекції

Основна: [1,2,3,4,5]

Допоміжна: [1,13,20]

1. Екологічна проблема в умовах перехідного періоду до ринкових перетворень.

2. Про необхідність охорони навколишнього природного середовища.

3. Сучасна концепція охорони природного середовища.

4. Принципи та об’єкти охорони навколишнього природного середовища.

5. Система державних органів управління в галузі охорони дов­кілля.

Змістовий модуль 6. Політика у сфері охорони здоров’я

Мета лекції: ознайомлення студента з особливостями політики в сфері охорони здоров’я.

Навчальні завдання лекції:

1. Розглянути суть та значення державної політики охорони здоров’я населення.

2. Розкрити показники прогнозування розвитку охорони здоров’я.

3. Ознайомити зі способами фінансового забезпечення галузі охорони здоров’я.

Місце лекції в модулі і загальній структурі дисципліни: для того щоб розуміти основні напрямки державного реформування охорони здоров’я, необхідно мати уявлення про функціонування цієї галузі народного господарства.

6.1. Суть та значення державної політики охорони здоров’я населення

6.2. Прогнозування розвитку охорони здоров’я

6.3. Фінансове забезпечення галузі охорони здоров’я

Державно-муніципальний сектор системи охорони здоров’я. Захворюваність з тимчасовою втратою працездатності. Лікарняні установи. Макроекономічне (державне) прогнозування. Медична діяльність. Медична допомога. Медичне страхування. Медичні послуги. Обов’язкове медичне страхування. Органи управління охороною здоров’я. Організації охорони здоров’я. Охорона здоров’я населення. Охорона здоров’я. Платні медичні послуги. Санаторно-курортні установи. Система охорони. Чисельність лікарів. Чисельність середнього медичного персоналу. Якість медичної допомоги.

6.1. СУТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ

Студентам слід знати, що охорона здоров’я — це система державних, громадських, індивідуальних заходів і засобів, що сприяють здоров’ю, запобіганню захворювань та попередженню передчасної смерті, забезпеченню активної життєдіяльності та працездатності людини.

Державна політика у сфері охорони здоров’я спрямовується на збереження і зміцнення здоров’я населення і передбачає:

· створення відповідних умов життя і праці громадян, їх відпочинку й оздоровлення, належного рівня матеріального забезпечення;

· здійснення державою заходів щодо оздоровлення довкілля, забезпечення екологічного благополуччя;

· відповідальність держави за ефективну діяльність у сфері охорони здоров’я, її профілактичну спрямованість;

· структурну перебудову системи охорони здоров’я на засадах ринкових відносин;

· задоволення потреб громадян в одержанні гарантованого рів­ня безоплатної медико-санітарної допомоги;

· забезпечення фінансування охорони здоров’я в обсягах, що відповідають її науково обґрунтованим потребам;

· розвиток багатоукладності форм охорони здоров’я.

У перехідний період розбудови національної економіки стратегія державної політики в галузі охорони здоров’я передбачає забезпечення збалансованості та ефективність діяльності всіх секторів охорони здоров’я незалежно від форм власності. При цьому держава зберігає за собою надання громадянам необхідного рівня профілактичної, лікувально-діагностичної й реабілітаційної допомоги на основі економічно виправданого поєднання бюджетного, страхового та інших видів фінансування.

Державний сектор охорони здоров’я забезпечує населення необхідним обсягом медичних послуг і бере участь в обов’язковому медичному страхуванні.

Комунальний сектор охорони здоров’я базується на комунальній формі власності, управляється органами місцевої влади на основі державних стандартів якості медичної допомоги, ліцензування медичної допомоги, ліцензування медичної діяльності, акредитації закладів охорони здоров’я.

Приватна медична практика є складовою системи охорони здоров’я, набуває поширення за умов розвитку ринкових відносин в економіці країни і тісно пов’язана з добровільним медичним страхуванням. Держава регламентує частку платних медичних послуг у загальному обсязі медико-санітарної допомоги, враховуючи, що більшість населення ще тривалий час не буде спроможне сплачувати страхові внески.

У галузі охорони здоров’я держава визначає мету, головні зав­дання, напрями, принципи і пріоритети державної політики охорони здоров’я, встановлює нормативи й обсяги бюджетного фінансування, створює систему кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів. Державні структури розробляють комплексні цільові програми охорони здоров’я.

Уряд країни створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність в галузі охорони здоров’я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здо­ров’я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне спів­робітництво з питань охорони здоров’я, здійснює інші пов­нова­ження в галузі.

Держава створює систему стимулів та регуляторів, спрямованих на дотримання санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепіде­мічних правил, норм і заходів, що здійснюються організацією державного санітарного нагляду.

Держава забезпечує нагляд і контроль за відходами та сміттям, утриманням та використанням житлових, виробничих і служ­бових приміщень та територій, на яких вони розташовані, за організацією харчування і водопостачання населення, за вироб­ництвом, застосуванням, зберіганням, транспортуванням та захороненням сильнодіючих радіоактивних і отруйних речовин, за утриманням, забоєм свійських та хижих тварин, а також за іншою діяльністю, що може загрожувати санітарно-епідемічному благополуччю територій і населених пунктів.

Держава поширює наукові знання з питань охорони здоров’я, організації медичного, екологічного і фізичного виховання населення, здійснює заходи, спрямовані на підвищення гігієнічної культури населення. Вона сприяє матеріально-технічному забезпеченню підприємств, що виготовляють ліки, вироби медичного призначення, медичне скло, технологічне устаткування для фармацевтичної індустрії. Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на органи державної влади.

Президент щорічно звітує про стан реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я, виступає гарантом права громадян на охорону здоров’я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров’я через систему органів виконавчої влади і проводить у життя державну політику охорони здоров’я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією.

Міністерства, відомства та інші централізовані органи держав­ної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози у галузі охорони здоров’я, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров’я населення, фор­мують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний кон­троль і нагляд та іншу виконавчу розпорядчу діяльність у галузі охорони здоров’я.

Держава забезпечує життєвий рівень населення, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування і забезпечення, які є необхідними для підтримання його здоров’я.

Для сприяння здоровому способу життя населення держава:

· поширює наукові знання з питань охорони здоров’я, організації медичного, екологічного і фізичного виховання;

· здійснює заходи, спрямовані на підвищення гігієнічної куль­тури населення;

· створює необхідні умови для заняття фізкультурою, спортом і туризмом;

· розвиває мережу профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів;

· веде боротьбу зі шкідливими для здоров’я людей звичками;

· установлює систему соціально-екологічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя.

6.2. ПРОГНОЗУВАННЯ РОЗВИТКУ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Студенти повинні знати, що медичні установи виконують економічну і соціальну функції. Зміст економічної функції полягає в тому, що в результаті діяльності медичних установ підвищується працездатність робітників і, таким чином, ці установи беруть участь у відтворенні трудових ресурсів, впливають на підвищення продуктивності праці. Зміст соціальної функції виявляється в участі медичних установ у формуванні здоров’я людини, збільшенні довголіття.

Розробка прогнозу розвитку охорони здоров’я має конкретну цільову орієнтацію, напрями якої зумовлюються передовсім характером проблем, які необхідно розв’язати в першу чергу. Насам­перед необхідно підвищити рівень задоволення потреб населення в медичних послугах стаціонарних і амбулаторно-полік­лінічних установ.

У сучасних умовах прогнозування розвитку охорони здоров’я одним з основних показників є потреба населення в медичних послугах різного виду. На основі цього базового показника розраховуються інші показники прогнозу. Прогнозна потреба населення в медичних послугах може бути визначена за допомогою нормативно-факторного методу. Методика його використання включає аналіз стану медичного обслуговування в минулий період, задоволення потреб населення в медичних послугах, виявлення «вузьких місць» у медичному обслуговуванні та причин їх виникнення.

Аналіз здійснюється за окремими регіонами і в масштабі держави, спочатку визначається склад факторів, які впливають на характер, рівень захворюваності населення. Такими факторами мо­жуть бути віковий, статевий, професіональний склад населення, стан довкілля, життєвий рівень населення та ін. Вплив цих факторів не однаковий за інтенсивністю і спрямованістю. Існує також значна диференціація їх впливу за регіонами країни. В окремих регіонах несприятлива екологічна обстановка є основною причиною підвищеного в кілька разів рівня захворюваності. А тому при розробці прогнозів необхідно враховувати територіальну диференціацію дії різних факторів.

Вплив факторів аналізується за допомогою спеціальних наукових досліджень, вивчення медичної статистичної інформації про звернення різних категорій населення в медичні ус­танови.

У результаті аналізу виявляють залежності між окремими факторами і характером захворюваності та сумарний вплив усіх факторів.

Виявлення залежності дає змогу знайти дійсний характер захворюваності населення в регіонах держави і розрахувати реальну потребу в медичних послугах лікарів різних спеціальностей (терапевтів, хірургів, невропатологів, онкологів, стоматологів та ін.). У таких розрахунках використовується нормативний метод. На основі виявлених залежностей визначають нормативи потреби населення в послугах амбулаторно-поліклінічних та стаціонарних установ. Норматив розраховується у вигляді кількості лікарських відвідувань у рік на одного жителя (включаючи відвідування лікарем хворого вдома).

Прогнозна потреба населення в медичних послугах (за окремими видами захворювання і загальна) розраховується з використанням такої формули:

, (6.1)

де П_заг — загальна потреба населення в медичних послугах;

Н_м — нормативи потреби населення в медичних послугах, за регіоном;

Ч_н — прогнозована чисельність населення регіону;

n — кількість регіонів.

Важливим показником є прогнозована нормативна потреба населення в лікарських ліжках. Для розрахунку можна використати формулу:

, (6.2)

де Н_г — норма потреби в госпіталізації для прогнозованого періоду, %;

Д — середня кількість днів перебування хворого на ліжку (днів);

д _п — число днів використання ліжка на рік.

У сучасних умовах перехідного періоду велике значення для розвитку охоронооздоровчого комплексу мають проблеми забезпечення його необхідними ресурсами: потужностями медичних установ, медичними кадрами, лікарськими засобами, фінансовими ресурсами (капітальними вкладеннями і коштами для фінансування поточної діяльності медичних установ).

Загальна прогнозована потужність (або пропускна спроможність) амбулаторно-поліклінічних установ також розраховується нормативним методом. Розмір прогнозованої потужності можна визначити за формулою:

, (6.3)

де Ч_ж — прогнозована чисельність жителів;

Н _л — норматив кількості лікарських відвідувань на одного жителя в рік;

t — кількість днів роботи амбулаторно-поліклінічних установ протягом року;

К_см — коефіцієнт змінності роботи амбулаторно-поліклініч­них установ у день.

Прогноз повинен бути обґрунтований і наявністю відповідної кількості медичних кадрів, і насамперед — лікарського персоналу. Для цього визначається обсяг роботи, який повинен бути виконаний одним лікарем (або в розрахунку на одну лікарську посаду). Величина його залежить від норми прийому хворих одним лікарем у годину, тривалості роботи лікаря на прийомі хворих у день і кількості робочих днів у рік. Таким чином, розрахунок може бути здійснений за цією формулою:

Р_лп = Н_н × Д_р × t _l, (6.4)

де Р_лп — прогнозований річний обсяг роботи в розрахунку на одну лікарську посаду;

Н_н — норма навантаження (прийому) хворих одним лікарем у годину;

Д_р — тривалість роботи лікаря в рік (днів);

t _l — тривалість роботи лікаря в день (годин).

Цей показник розраховується для лікарської посади кожної спеціальності (терапевта, хірурга, окуліста та ін.). Для того щоб визначити прогнозовану кількість лікарських посад за кожною спеціальністю, необхідно використати розрахований раніше показник кількості відвідувань у рік за кожною спеціальністю і поділити його на прогнозований обсяг роботи. Це можна записати у вигляді формули

, (6.5)

де Ч_л — прогнозована кількість лікарських посад за кожною спеціальністю;

N _лв — прогнозована кількість відвідувань за кожною спеціальністю;

Q _с — прогнозований обсяг роботи лікаря за кожною спеціальністю.

Для обґрунтування прогнозу про кількість кадрів середнього і молодшого медичного персоналу також використовується нормативний метод.

6.3. ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Студенти повинні знати, що в Україні фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Ці кошти використовуються для забезпечення населенню гаран­тованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування дер­жавних і місцевих програм охорони здоров’я та фундаменталь­них наукових досліджень з цих питань.

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів із розрахунку на одного жителя. Всі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, доб­ровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або вповноваженого ним органу встановлювати плати за послуги в галузі охорони здоров’я. Медичні заклади та їх структурні підрозділи залежно від надходжень фінансових ресурсів необ­хід­но поділяти на такі, що повністю утримуються за рахунок бюд­жетних асигнувань, частково утримуються за рахунок бюд­жетних асигнувань, перебувають на повному госпрозрахунку та самофінансуванні.

Принципи організації ресурсів медичних закладів визначаються вимогами економічних законів та чинної системи господарювання і включають в себе: плановість; госпрозрахунок; суворе розмежування ресурсів основної діяльності та капітального будів­ництва; повне збереження виділених закладам засобів; утворення фінансових резервів. Важливим принципом, на нашу думку, є господарський розрахунок. Принцип господарського розрахунку вимагає порівняння витрат із доходами від господарської діяльності. Це означає, що кожний медичний заклад (підрозділ закладу), що перебуває на повному госпрозрахунку та самофінансуванні, повинен не тільки покривати витрати доходами, а й одер­жувати прибуток. Госпрозрахунок сприяє економії і бережливості, скороченню витрат, зниженню собівартості, підвищенню рентабельності продукції, передбачає матеріальну заінтересованість медичних закладів і кожного працівника окремо в досягненні високих кінцевих результатів.

За способом фінансування медичних закладів у світовій практиці умовно можна виділити три групи систем: державні (бюджетні), системи соціального медичного страхування та приватні. На нашу думку, медичні заклади та їх структурні підрозділи залежно від надходжень фінансових ресурсів необхідно поділяти на такі, що повністю або частково утримуються за рахунок бюджетних асигнувань та перебувають на повному госпрозрахунку та самофінансуванні. Залежно від фінансової участі населення в одержанні медичних послуг можна виділити медичну допомогу повністю безплатну, частково платну та повністю платну.

Аналіз закордонного досвіду засвідчує, що в країнах Західної Європи та багатьох інших країнах з ринковою економікою застосовується система фінансування медичних закладів, де обсяг наданих медичних послуг особі, яка бере участь у системах страхування, не залежить від розміру внесків до фондів медичного страхування, оскільки у формуванні фондів медичного страхування беруть участь працюючі, підприємці і держава, але питома вага їх участі різна.

Важливо зазначити, що в Україні, як і в інших країнах, соціаль­не медичне страхування має об’єднати за суттю два види страхування — з надання медичної допомоги і виплати допомоги у випадку тимчасової непрацездатності.

Організація медичного страхування в більшості країн здійснюється в двох формах: прямій і непрямій. У першому випадку органи медичного страхування мають власні установи медичної допомоги (Швеція і Японія), ця форма є найбільш прийнятною для України. При непрямій формі застраховані одержують медичну допомогу на підставі угоди між органами медичного страхування і лікувально-профілактичними закладами (Німеч­чина, Франція, Бельгія, Австрія та ін.).

Таким чином, можна зробити наступні висновки: по-перше, система соціального медичного страхування має певні переваги перед державними і приватними системами фінансового забезпечення медичних закладів, а також перед відомчою медициною; по-друге, забезпечить загальну доступність медичної допомоги для всіх верств населення, її профілактичну спрямованість для більш якісного і повного забезпечення різноманітних потреб пацієнтів у медичних послугах. Але найважливішим є те, що система надання медичної допомоги населенню в Україні, яка буде побудована за прямою формою державного обов’язкового медич­ного страхування, є більш ефективною, ніж державне фінансування лікувально-профілактичних закладів. Медицина, яка ґрунтується на соціальному медичному страхуванні, більше відповідає вимогам ринкової економіки.

Проблема формування фінансових ресурсів медичних закладів сьогодні і надалі в основному повинна розглядатися через призму бюджетів, бо переважна частина населення в Україні має непрацездатний вік чи працює в бюджетних установах.

Додаткові джерела фінансування медичних закладів:

· економія коштів державного соціального страхування за рахунок зниження тимчасової непрацездатності;

· надання додаткової медичної допомоги працівникам підприємств;

· платні медичні послуги;

· інші позабюджетні надходження.

Необхідно удосконалити фінансове забезпечення медичних закладів і визначити основні положення реформи фінансування лікувально-профілактичних закладів в Україні.

Висновки

1. Охорона здоров’я – це система державних, громадських, індивідуальних заходів і засобів, що сприяють здоров’ю, запобіганню захворювань та попередженню передчасної смерті, забезпеченню активної життєдіяльності та працездатності людини.

2. Медичні установи виконують економічну і соціальну функції. Зміст економічної функції полягає в тому, що в результаті діяльності медичних установ підвищується працездатність робітників і, таким чином, ці установи беруть участь у відтворенні трудових ресурсів, впливають на підвищення продуктивності праці. Зміст соціальної функції виявляється в участі медичних установ у формуванні здоров’я людини, збільшенні довголіття.

3. В Україні фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Дата добавления: 2014-01-04