Що таке релігія

Наука — продуктивна сила суспільства

У системі соціальних функцій науки та її взаємодії з іншими компонентами соціальної структури суспільства головна роль на­лежить науковим знанням, що забезпечують розвиток матеріаль­ного виробництва. Наука не тільки обслуговує виробництво, але й ставить перед ним нові завдання, спеціально готує його до за­своєння науково-технічних досягнень. Наука впливає на вироб­ництво різним чином — іноді прямо, іноді опосередковано. Нау­ка бере участь у виробничому процесі, втілюючись у матері­ально-технічні, особові та організаційно-технологічні елементи продуктивних сил. З розвитком машинного виробництва наука стає безпосереднім фактором виробництва, а виробництво зі сво­го боку— безпосереднім техніко-технологічним застосуванням науки. Так поступово наука перетворюється на безпосередню продуктивну силу суспільства, а наукова праця — у виробництво.

До середини XIX ст. наука виступала лише потенційною продуктивною силою суспільства. І тільки у XX ст., а особливо в умо­вах науково-технічної революції, наука здебільшого стає безпо­середньою продуктивною силою суспільства. Суть процесу характеризується, по-перше, матеріалізацією наукових знань у речових елементах виробничих сил (знаряддя, засоби праці, тех­ніка, технологія тощо), а також їх втіленням в організаційні фор­ми виробництва, по-друге, включенням наукових знань безпосе­редньо у діяльність основних учасників виробництва, по-третє, перетворенням науки у теоретичну засаду виробничих процесів.

Наука — не тільки матеріальна, але й духовна продуктивна сила. Усі соціальні функції науки взаємо­пов'язані між собою, що яскраво виявляється на прикладі взає­модії науки, освіти, виробництва. Наукова діяльність приводить до збільшення загального обсягу знань, якими володіє людство. Виробнича діяльність має як додатковий продукт нову інформа­цію, що приєднується у ході науково-дослідницької діяльності. Наявні та нові знання використовуються у виробництві, забезпе­чують наукову діяльність і сприймаються освітою. Наука є необхідним фактором соціального передба­чення та прогнозування, невід'ємною частиною соціального управління.

6. Релігія як соціальний інститут

Релігія (лат. religіо — благочестя, набожність, святиня, предмет культу)— світогляд і відчуття світу, система певних поглядів на навколишній світ, заснованих на вірі в існування одного або кількох богів, на різновидності надприродного. У соціології виділяються два рівні осмислення проблем релігії — теоретичний і емпіричний.

На теоретичному рівні релігія досліджується як цілісне соціаль­не явище в системі суспільних відносин і соціальних зв'язків. У такому випадку соціологія спирається на загальносоціологічні те­орії, адаптуючи їх до об'єкта вивчення.

На емпіричному рівні здійснюються конкретно-соціологічні до­слідження, що дозволяють усвідомити проблему релігійності на ма-крорівні (суспільство, географічні регіони, демографічні групи) і на мікрорівні (малі соціальні спільності й спільності окремих індиві­дів). У соціології релігії варто розрізняти власне наукові завдання, що випливають із самої природи соціологічного знання, від ідеоло­гічних завдань, пропонованих науці ззовні. Соціологія може використовуватися й з теологічною, і антирелігійною метою. Але саме наукове знання про релігію ні релігійне, ні антирелігійне. Воно не претендує на осягнення надприродних об'єктів (Бога, загробного життя, безсмертя душі та ін.), оскільки все це не підпадає в компе­тенцію науки, у тому числі і соціологи релігії.

Визначити суть релігії означає виділити її основні і визначальні властивості, що, з одного боку, типові для всіляких релігійних явищ, а з іншого боку — дозволяють відрізняти релігійні явища від явищ, що належать іншим культурним сферам. Критерієм релігії служить поклоніння надприродному. Надприродне— суть, що не підкоряється природним законам. Це не тільки Бог, різні божества і духи, але й деперсоніфіковані суттєвості: Абсолютний Дух, Світо­вий космічний Розум. На відміну від філософії релігія ґрунтується на вірі в особ­ливу силу, якою володіють надприродні істоти, що дозволяє їм са­мовиражатися, впливаючи на людей і навколишнє середовище їх проживання. Впливи різні: творення, збереження, руйнування і від­новлення. Людям у своєму житті властиво орієнтуватися, насампе­ред, на благо (незалежно від ціннісності), від дії надприродної сили переважно очікуються благі наслідки. Релігійні люди прагнуть до практичного встановлення і підтримки оптимальних відносин з надприродними суттєвостями. Саме тут головний зміст релігійного поклоніння, без чого немислима ніяка релігія. Не випадково, що по­ходження самої назви «релігія» пояснюється латиною religarе— зв'язувати.

У чому ж полягають оптимальні зв'язки і відносини з надприро­дними суттєвостями? Насамперед, ставлення до них — як до суттєвостей священних. Поняття священного одне з фундаментальних у релігієзнавстві і охоплює соціологію релігії. Священне (від лат. sасеr— обране, відділене, вилучене) розглядається в опозиції до профанного — навколишньої щоденності і звичайних явищ життя. Священне— незвичайне, обране, відділене і вилучене від усього звичайного.

Дата добавления: 2014-01-04