Основні концепції соціальної структури суспільства

Суспільство як система взаємодії людей визначається певними внутрішніми суперечностями – між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних концепцій (теорій) суспільства. Основними теоріями соціальної структури суспільства є такі:

1. теорія класів;

2. теорія еліти;

3. теорія соціальної мобільності та соціальної стратифікації.

1. Теорія класів

У відповідності з нею, основним елементом соціальної структури суспільства є клас. Належність до нього визначає статус людини і ті соціальні ролі, які цьому статусу відповідають.

Клас – велика група людей, які відрізняються за кількома ознаками, головною з яких є відношення до засобів виробництва. За цією ознакою в різні історичні періоди існують протилежні класи:

- у рабовласницькій формації – раби і рабовласники;

- у феодальній – кріпосні селяни і феодали;

- при капіталізмі – робітничий клас (пролетаріат), буржуазія, селянство;

- при соціалізмі – робітники, селяни, інтелігенція

Оскільки інтелігенція – це соціальна група, яка професійно зайнята творчою розумовою працею, не має відношення до засобів виробництва, то вона не може бути самостійним класом, а вважається прошарком.

Соціально-класова структура сучасної України характеризується перехідним станом, де співіснують такі основні класи та прошарки:

а) робітники – які зайняті фізично - розумовою працею – робітники високої кваліфікації;

б) селянство – зайняті фізичною працею в сільському господарстві і мають власні засоби виробництва;

в) національна буржуазія – власники підприємств та організацій, які одноосібно або разом з кількома іншими особами володіють засобами виробництва;

г) інтелігенція – працівники, що зайняті розумовою працею в галузях освіти, науки, охорони здоров’я, та ін.;

д) декласовані елементи – люди з невизначеним соціальним статусом: жебраки, безробітні, злидарі, проститутки та ін.

2. Теорія еліти

Термін еліта (франц. elite – кращий, добірний) вживався у 18 ст. для позначення товарів найвищої якості, пізніше – для назви вибраних людей, насамперед вищої знаті.

В сучасній соціології є три підходи до визначення еліти:

1) еліта – група людей, котрі мають інтелектуальну або моральну перевагу над основною масою;

2) еліта – керуюча верства в різних соціальних групах – професійних, етнічних, політичних.;

3) еліта – це частина пануючого класу, яка безпосередньо здійснює керування суспільством.

Неоднозначне розуміння суті еліти пояснюється різними підходами в обґрунтуванні причин її виникнення:

а) релігійне обґрунтування – еліті виникають в силу Божого призначення “Божої волі”, оскільки Бог творить історію через обраних;

б) ірраціональне – оскільки деякі люди володіють особливими властивостями (силою передбачення, магнетичною і т.д.)

в) біологічне – люди, які мають “міцний матеріал спадковості” відносяться до еліти, всі інші – маса, і суспільство розвивається за законами природи;

г) функціональне – еліта-це група людей, що мають організаційні здібності і управляють суспільством (В.Паретто – італійський вчений, Г.Моск, Р.Міхельс, З.Фрейд).

Американці виділяли ще

5) фактор походження батьків.

Основними факторами, які впливають на включення людини в пануючу еліту, можна вважати такі (рос. вчені Бурлацький, Галкін запропонували 4-ри фактори):

1) розмір багатства;

2) рівень престижу за оцінкою різних верств населення;

3) самооцінку;

4) володіння посадами і позиціями:

- належність до славетної родини;

- тип виховання;

- належність до основної релігії;

- прихильність до певної ідеології;

- оволодіння певною професією;

- рід занять.

У нашій країні теорія еліти не знайшла підтримки, що було пов’язано з ідеєю марксизму, згідно якої наше суспільство рухається до соціальної однорідності, тому в ньому всі рівні, немає обраних.

Тим не менше, і раніше, і зараз існувала та існує елітна соціальна група, яка включає посади президента, прем’єр-міністра, віце-прем’єрів, міністрів, керівників парламенту, керівників чисельних політичних партій та рухів і т.д. – це політична еліта.

Економічна еліта – керівники міністерств та відомств, власники найбільших банків, великих приватних фірм і т.д.

3. Теорія соціальної мобільності та соціальної стратифікації

Найпоширеніша теорія ХХ ст., є загальноприйнятою методикою соціологічного аналізу соціальної структури різних країн світу (Т.Парсонс, Р.Мертон, К.Девіс та ін.)

У сучасній соціології поряд з поняттям „клас” вживається термін „страта”.

Згідно теорії стратифікації (Росія; П.Сорокін) на основі однієї чи кількох ознак (економічних, національних, расових, психологічних і т.д.) у суспільстві існує вертикальне розшарування на вищі і нижчі страти (верстви, прошарки).

Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, одні з яких розпоряджаються значно більшими ресурсами багатства та влади, ніж інші групи. Наявну в суспільстві (спільнотах і групах) нерівність між індивідами й об'єднаннями індивідів, яка виявляється в неоднаковому доступі до соціальних благ і ре­сурсів та володінні ними, називають поділом суспільства на страти, або соціальною стратифікацією.

Страта (верства) – соціальний прошарок індивідів, що різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Це штучне утворення для описання та аналізу структури суспільства.

Соціальна стратифікація (розшарування) – це соціальний процес, в ході якого суспільство поділяється на нерівні між собою соціальні верстви, що відрізняються правами, пільгами, рівнем і джерелом доходів, авторитетом, престижем;

- це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, що існує в певному суспіль­стві в певний історичний період. Вона є стійкою, регулюється та підтримується інституційними механізмами, постійно відтворюється й модифікується.

Петерим Сорокін виділяв 3 критерії стратифікації.

1. рівень доходів;

2. доступ до влади;

3. престижність професії. Його учні додали 4-й рівень: рівень освіти.

Тому у сучасній соціології виділяють такі критерії стратифікації:

• прибуток, власність;

• освіта;

• влада;

• престиж.

Петерим Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві має три основні види:

• економічна - за рівнем прибутку, де багатство й бідність - полюси, між якими розташовані та котрими відмежовані одна від одної різні верстви;

• політична - означає поділ населення на правлячу меншість і підпорядковану більшість;

• професійна - за ієрархічною будовою шкали професій залежно від важливості їхніх функцій у житті суспільства.

Певна частина соціологів вважає, що саме нерівномірний розподіл влади зумовлює розподіл багатства та престижу, а статус у системі влади визначає статус в економічних і соціаль­них структурах. Саме тому влада є тим чинником, який ви­значає основні ознаки соціальної стратифікації, окреслює межі верств і класів, їхню ієрархію.

Чим вищий статус, тим більше має здійснити витрат для роз­витку здібностей, кваліфікації та компетентності індивід, який претендує на цей статус. Отож суспільство заздалегідь "за­кладає" винагороду в статус і людина знає, що вона отримає в обмін на свої зусилля та працю.

Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:

• рабство - форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;

• касти - суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, при­належність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);

• стани - групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості переходу з одного стану до іншого;

• класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами.

Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.

Існування соціальних груп у суспільстві обумовлене природною і соціальною нерівністю.

Соціальна мобільність (лат. mobile – рух, рухливість) - це рух індивідів між різними соціальними позиціями, тобто перехід людей з однієї соціальної групи до іншої.

Класиком теорії соціальної мобільності вважають російсько-американського вченого П.Сорокіна, котрий запровадив відповідний термін у науковий обіг.

У сучасній науці розрізняють два види соціальної мобільності:

• горизонтальна - передбачає перехід індивідів з однієї соціальної групи до іншої без зміни соціального статусу;

• вертикальна - передбачає перехід індивіда з однієї груп до іншої зі зміною соціального статусу.

У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхідною, коли індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання, престиж, статус, отже, здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, та низхідною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі, здійснює соціальний спуск, зазнає деградації та є мобільним донизу.

Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, що стосується окремого індивіда, так і колективною, що характерна для цілої групи.

Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) - це висхідна чи низхідна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя.

Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) - це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як зміни­лися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколін­нями батьків.

Маргінал – людина, яка в силу певних причин опинилась між групами.

Соціальна стратифікація та соціальна мобільність це процеси відтворення й розвитку соціальної структури суспільства.

Функції суспільства обумовлені основними сферами людської життєдіяльності:

- забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя (зростання добробуту, матеріального достатку);

- регулювання і організацію суспільних відносин (соціально-політичні, етичні гарантії виживання людства, упорядкування і нормалізації політичних, правових, моральних відносин);

- духовно-культурний розвиток людей.

Дата добавления: 2014-01-04