Система лицарського виховання

Слабкий розвиток військової техніки, постійні збройні сутички між сусідами-феодалами викликали до життя особливий тип військово-фізичного, лицарського виховання. Лицарство Середньовіччя не має жодних спільних рис із тим романтичним образом шляхетного розумного ввічливого лицаря, захисника жіночої гідності, який склався в художній літературі. Жадібні, малоосвічені, жорстокі феодали жили за рахунок експлуатації селян та військових пограбувань.

ЛИЦАРСЬКЕ ВИХОВАННЯ одержували діти світських феодалів. Його метою було виробити у майбутніх лицарів (“панів землі i селян“) кріпосницьку мораль, навчити вести себе у “вищому товаристві“ i дати вiйськово-фiзичну підготовку через часті озброєні сутички між феодалами.

Середньовічне лицарство ставилося з презирством до всіх видів праці, включаючи i розумову. Навіть елементарна грамотність аж до XII ст. не вважалася обов’язковою. Тому багато представників лицарського стану (графів, герцогів) у період раннього середньовіччя були неграмотними.

Сини феодалів виховувалися в дусі “семи лицарських чеснот“, куди входили: уміння їздити верхи, плавання, володіння списом, мечем i щитом, фехтування, полювання, гра в шахи та вміння складати вірші й грати на музичних інструментах.

До 7 років діти виховувалися у сім’ї. А всі згадані вище чесноти старший син феодала здобував при дворі сюзерена (феодала, від якого залежав батько), куди його віддавали у 7-річному віці (що стосується молодших синів феодала, то вони залишалися вдома i тут вправлялися в лицарських чеснотах). Там хлопець спершу виконував обов'язки пажа (від 7 до 14 років), а потім ставав зброєносцем господаря, беручи участь у військових походах. У віці 18-20 років відбувалася посвята юнака-феодала у лицарі. Йому вручали шпори та меч під час особливої церемонії, на якій були присутні родина та гості. Але на цьому навчання військовій справі не закінчувалося. Воно продовжувалося і під час війни, і в мирні роки.

3. СИСТЕМА МІСЬКОГО ВИХОВАННЯ.

На межі Х - ХІ ст. відбувається швидке зростання та розвиток середньовічних міст. З часом міста почали відчувати велику потребу в освічених людях, які вміли б укладати будь-які торгівельні домовленості, працювати в органах місцевого самоврядування, складати різні ділові папери. Ця потреба викликала до життя нові типи шкіл, головною особливістю яких було те, що вони створювалися приватними особами, тобто не утримувалися за рахунок церкви. Міські купці і ремісники були невдоволені як монополією церкви на школу, так і релігійним навчанням і вихованням дітей. Тому вони вимагали відкриття своїх (гільдійських і цехових) шкіл, у яких навчання дітей проводилось би їхнього рідною мовою і допомагало б їм надалі у торгівельних справах та розвитку різних ремесел. Ремісники відкривали свої цехові школи, а купці свої гільдійські школи.

Отже, міське (або бюргерське) виховання з’явилося у зв’язку зі зростанням міст i розвитком торгівлі та появою нового соціального стану – горожан (бюргерів).

Поступово такі школи були перетворені на міські ( магістратські ) початкові, які утримувалися коштом міського самоврядування (магістрату). У цих школах учні вчилися читати, писати, рахувати та знайомилися з основами релігійних знань. У цих школах вперше почали навчати дiтей рідною мовою та звертати увагу на повідомлення корисних знань. У системі міського виховання загально-освiтня підготовка поєднувалась з професiйно-прикладною. Викладачів цих шкіл називали магістрами. Існували вони за рахунок коштів, які вносилися учнями у вигляді платні за навчання. З цього часу освіченість перестала бути привілеєм вузького кола представників церкви.

4. ВИНИКНЕННЯ ОСВІТИ ДЛЯ ДІВЧАТ

Виховання та освіта жінок в епоху середньовічного феодалізму мали жорсткий кастовий характер. Дівчата знатного походження виховувалися в сім'ї під наглядом матерів чи спеціальних виховательок. Подекуди їх навчали читанню та письму ченці з найближчого монастиря. Широко практикувалося також віддавати дівчаток із заможних сімей на виховання до жіночих монастирів, де вони знаходилися протягом кількох років.

Багато хто з юних вихованок залишали монастир вже для того, щоб вийти заміж за волею батьків. Тому все навчання в монастирях було підпорядковане підготовці жінки до виконання її основної функції: бути гідною дружиною, матір'ю, господинею. У монастирі дівчат навчали латинській мові, знайомили з Біблією, привчали до шляхетного поводження в світі. Молоді жінки повинні були навчитися танцювати, вишукано схилятися в реверансі, грати на лютні та клавесині, підтримувати бесіду на визначену тему з двома чи трьома подругами. До змісту навчання входило навіть оволодіння мистецтвом користування віялом. Далі їх знайомили з основними правилами ведення домашнього господарства. Передбачаючи лихі часи, які можуть спіткати будь-яку з вихованок, дівчат змушували виконувати і так звану "чорну роботу". Вони по черзі працювали на кухні і в пральні, запалювали і чистили світильники, прибирали та мили підлогу. І, нарешті, в монастирі майбутні "зірки" світського суспільства одержували елементарні відомості з історії та географії, викладені досить сухо, з міфології, арифметики, теології та латини.

Отже, можна зазначити, що в епоху Середньовіччя освіченість серед жінок-дворянок була розповсюджена набагато ширше, ніж серед чоловіків-лицарів. У деякій мірі це пояснюється тим, що католицька церква намагалася вплинути на світських феодалів через їхніх дружин, які були виховані в монастирях у дусі релігійності. Недарма посаг дівчини з сім'ї феодала обов'язково вміщував і книги релігійного змісту.

Виховання дівчат, які належали до непривілейованих станів, обмежувалось набуттям навичок вести господарство, навчанням рукоділлю та релігійним настановам.

5. СХОЛАСТИКА, ЇЇ ВПЛИВ НА ЗМІСТ І МЕТОДИКУ НАВЧАННЯ.

Схоластика – середньовічна філософія, представники якої ставили своїм завданням представити у вигляді наукоподібної системи релігійне вчення i обґрунтувати його посиланнями на авторитет батьків церкви та на священне письмо. Вона зародилася у XI ст. і систематизувалася у науку у XII-XIII ст. Поштовхом до її виникнення стало поширення у цей час єресей, коли релігійні постулати, які раніше сприймалися на віру, почали ставитись під сумнів і їм вимагали пояснення. У цьому зв’язку з’явилися теорії номіналізму і реалізму. Представники першої теорії стверджували, що загальні поняття не існують окремо, а є лише назвами, абстракціями людського розуму. Реалісти, навпаки, твердили, що загальні поняття виникли раніше від речей. Найбільш відомою у середні віки є схоластична система Фоми Аквінського.

Позитивними сторонами схоластики було те, що вона оживила на деякий час релігійно-філософську думку, познайомила Європу з багатьма працями древньогрецьких і арабських мислителів (передусім Платона і Арістотеля). Схоластика також розвивала формально-логiчне мислення, тренувала розум.

У XV-XVI ст. схоластика зжила себе, виродившись у формалізовану шкільну мудрість, що знаходилася в гострій суперечності з вимогами життя і представляла безплідні розмірковування. Середньовічна школа була повністю відірваною від життя. Зі схоластикою пов’язаний пануючий у тодішніх школах катехізичний спосіб навчання (у формі запитань i відповідей). Це приводило до заучування учнями напам’ять готових визначень i до відмови від самостійного мислення. У цілому схоластика стала перепоною поступальному розвитку науки, освіти й школи.

6. РОЗВИТОК УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ОСВІТИ В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ.

У XII ст. виникають нові освітні заклади – університети. У перекладі з латинської ця назва означає корпорація. Так називали об’єднання викладачів між собою та викладачів зі студентами. Ініціаторами заснування університетів виступали, як правило, вчені, які були незадоволені тим, що церковні школи ігнорували нові знання, оскільки вони не відповідали догматам віри.

Серед перших були засновані університети в Болоньї (1158 р., Італія), Оксфорді (1168 р., Англія), Кембриджі (1209 р., Англiя), Парижі (1253 р., Франція), Празі (1348 р., Чехія), Кракові (1364 р., Польща) та iн. На 1500-й р. у Європі нараховувалося уже 65 університетів.

Перші університети мали своє самоврядування i користувались певною автономією по відношенню до церкви, феодалів i міських магістратів. Учні називались студентами, що з латинської означає старанно вчитися. Вони об’єднувались у провінції і нації. Викладачі об’єднувались в особливі організації факультети – здатність викладати той чи інший навчальний предмет. Викладачі вибирали голову факультету – декана. Ректором називали голову університету, якого також вибирали. Шляхом виборів призначались й інші посадові особи. Але з моменту виникнення університетів церква, користуючись монополією на навчання, прагнула підкорити їх собі. Для цього давала університетам різні привілеї та матеріальні допомоги, наводнювала їх своїми викладачами i навіть засновувала свої університети (наприклад, так було з Паризьким університетом). Поступово церква досягла своєї мети, а богословський факультет стає найголовнішим.

Середньовічні університети мали звичайно 4 факультети: артистичний (або факультет мистецтв), богословський, юридичний та медичний. Артистичний факультет (термін навчання на ньому – 6-7 років) був підготовчим i виконував роль середньої школи. Тут вивчали традиційні “сім вільних мистецтв“. Хто закінчував цей факультет, отримував ступінь “магістра мистецтв“, а також право вступати на інші три головні факультети. Термін навчання на основних факультетах тривав 5-6 років. Особи, які закінчували повний курс навчання (11-13 років), здобували вище звання “доктора наук“. Основними видами занять в університетах були лекції, коли професор читав по книзі текст i коментував його, та диспути. Останні були характерні для середньовічних університетів. Вони організовувались на основі тез, які наперед повідомлялись учням і потім обговорювались. Диспути проходили гаряче i тривали інколи по 10-12 годин з невеликою перервою на обід. Крім цього всього учні виконували ще й письмові вправи – писали трактати.

Слід відзначити, що в середньовічних університетах навчання було схоластичним. Вчені-богослови прагнули примирити науку i релігію. Диспути, що тут організовувались, часто являли собою набір словесних суперечок i хитросплетінь схоластичної вченості, були відірваними від життєвих потреб.

7. КУЛЬТУРА ЕПОХИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ. ПЕДАГОГІКА І ШКОЛА В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ.

Під Відродженням умовно розуміють епоху культурного й ідеологічного розвитку ряду країн у Західній i Центральній Європі, яка охоплює історичний період XIV-XVI ст. і характеризується високим підйомом у науці, літературі, мистецтві. Європейське Відродження почалося в Італії у XIV ст., а звідти перейшло до Франції i в інші країни. Спочатку ця епоха усвідомлювалась як звільнення від впливу церкви, розрив з середньовічним релiгiйно-схоластичним світоглядом та звернення поглядів до античної культури. Звідси i назва: “Відродження“, “Ренесанс“.

Характерною ознакою культури Відродження стають ідеї гуманізму, у зв’язку з якими формується новий погляд на світ i людину. Гуманізм витісняє середньовікову аскетичну доктрину, протиставивши теології світську науку, поставивши у центр уваги людину, яка в ідеалі повинна бути життєрадісною, сильною духом i тілом, яка має право на земну радість i щастя.

Ідеї гуманізму проникають i в тогочасну педагогіку, яку ще називають гуманістичною педагогікою.

Педагоги-гуманісти піддали різкій критиці всю середньовічну схоластичну систему виховання і навчання, протиставили їй таке виховання, що розвиває людину розумово і фізично, формує в неї високі моральні якості.

Одним із головних завдань гуманісти вважали ознайомлення учнів з кращими творами латинських і грецьких авторів, з біблією й іншими джерелами в оригіналі, у неспотворених церквою формах.

Ряд гуманістів вимагали окрім вивчення історії та античної літератури ще й поширення через школу реальних знань, вважали обов’язковими для вивчення такі науки як математика, астрономія, природознавство, географія, ознайомлення з різними видами людської діяльності.

Проголошувалась ідея гармонійного й багатостороннього розвитку особистості дитини, що було притаманно ще античній педагогіці. Ця ідея відображає ідеал ренесансної людини. У повній відповідності з античністю педагоги-гуманісти дбали, щоб формувалось здорове тілом i духом підростаюче покоління.

По-новому розуміючи мету і завдання виховання, гуманісти проголошували загальну повагу до дитячої особистості, заперечували сувору дисципліну та тілесні покарання. Вони відзначали необхідність враховувати особливості дитячого віку, індивідуалізувати навчання і виховання.

Новими були підходи і до методів навчання та виховання. Гуманісти вважали, що у процесі навчання і виховання діти повинні набути здатність активно мислити, самостійно пізнавати оточуючий світ. Для цього роботу у школі треба зробити привабливою для дітей, щоб навчання розпочиналось з ознайомлення з речами, а потім уже зі словами, що їх означають. Правилам повинні передувати факти, узагальненням – спостереження. Слід широко використовувати з пізнавальною метою прогулянки, екскурсії, ігри тощо.

Важливою звучала вимога багатьох гуманістів здійснювати навчання у школах рідною мовою.

Гуманісти по-новому ставили питання про освіту жінок, вважаючи, що вони мають право навчатися у школах різних типів.

Гуманізм охоплює перш за все тогочасну педагогічну думку i не вносить кардинальних змін в освітньо-виховну практику. Він дістав своє вираження у поглядах та діяльності багатьох мислителів.

ЕРАЗМ РОТТЕРДАМСЬКИЙ (1466-1536) – відомий нідерландський письменник-педагог, гуманіст, один з перших дав критику середньовічному вихованню й освіті. У своїх сатиричних памфлетах “Похвала глупотi“ та “Грубі вчителі“ він висміяв тогочасну школу, де вчителі-кати вбивають у дітей будь-яке бажання вчитися. Критикуючи зміст i методи навчання, Роттердамський вважає, що це навчання повинно бути легким, приємним, враховувати інтереси дітей.

ФРАНСУА РАБЛЕ (1494-1553) – французький письменник, вчений-гуманіст. У своєму романі “Гаргантюа i Пантагрюель“, який є гострою сатирою на весь спосіб середньовічного життя, піддав нищівній критиці схоластичне виховання. Він першим запропонував i описав нове гуманістичне виховання, яке пов’язав передусім з реальними, практично корисними заняттями, з продуманим режимом дня дитини, багатосторонньою освітою, що дає реальні знання, розвитком самостійного мислення, творчості й активності.

МIШЕЛЬ МОНТЕНЬ (1553-1592) – французький мислитель-гуманіст, представник філософського скептицизму. У творі “Досліди“ розробив ряд важливих положень гуманістичної педагогіки. Він пропонував розвивати у дітей критичне мислення, яке не зупиняється перед авторитетами; обґрунтовуючи необхідність всебічного розвитку дитини, Монтень вперше висуває ідею пріоритету морального виховання перед освітою (цю ідею в подальшому підхопив i розвинув відомий педагог XVII ст. Дж. Локк); високо була оцінена педагогікою наступних століть й висунута ним ідея відмови від примусу в навчанні (ця iдея виявилась свого роду основою теорії природного виховання у Руссо).

Педагогічні вимоги гуманістів торкалися в основному дітей із знатних сімей. Виключення у цьому відношенні складали представники раннього утопічного соціалізму: в Англії ТОМАС МОР (1478-1535), в Італії ТОМАЗО КАМПАНЕЛЛА (1568 – 1639). У них боротьба за удосконалення суспільства пов’язувалась з інтересами всього народу. Т.Мор у творі “Утопія“ i Т. Кампанелла у творі “Місто сонця“ змалювали у фантастичній формі утопічні за своєю суттю комуністичні суспільства. Зокрема, Т. Мором було висунуто ряд нових педагогічних ідей:

– ідея загального громадського виховання для всіх дітей;

– принцип обов’язкового для всіх навчання;

– ідея навчання рідною мовою;

– рівність чоловіків i жінок в одержанні освіти;

– ідея трудового виховання, поєднання навчання з працею;

– висунуто ряд думок про широку організацію самоосвіти.

ВІТТОРІНО ДА ФЕЛЬТРЕ (1378-1446) – італійський педагог-гуманіст, створив школу під назвою “Будинок радості“, яка стала зразком для створення нових гуманістичних шкіл у різних країнах Європи. Ця школа знаходилась у мальовничій місцевості. Тут виховувались діти вищої аристократії, хоч попадали i найбільш обдаровані діти з неаристократичних кіл. Велика увага приділялась фізичному вихованню (ігри на свіжому повітрі, фехтування, верхова їзда) та розумовому розвитку дітей (вивчення латинської i грецької мов та літератури, математика, астрономія, природознавство, логіка, метафізика, музика, живопис). У школі не було тілесних покарань, виховання здійснювалось за допомогою нагляду i особистого прикладу вихователів.

Щодо освітньо-виховної практики, то педагогіка гуманізму на ній мало відображалась. Школи залишались типово середньовічними. Виключення складали лише окремі школи гуманістів. Продовжували розвиватись міські школи, в більшості яких навчання здійснювалось рідною мовою. Тут здобували початкову освіту діти ремісників i торговців. В цей же час виникають школи для дівчат, як правило приватні, але були й державні.

8. РЕФОРМАЦІЯ. ЄЗУЇТСЬКЕ ВИХОВАННЯ.

Реформація – соціально-політичний рух у багатьох країнах Європи в XVI ст. Вона пов’язується передусім з боротьбою проти католицької церкви. Представники реформації: Ян Гус (Чехія), Мартін Лютер і Томас Мюнцер (Німеччина), Кальвін (Швейцарія). Реформація відобразилась і на розвитку освіти та виховання підростаючого покоління.

У Німеччині у XV-XVI ст. під впливом реформації гуманістична педагогіка набрала вираженого філологічного характеру. Гуманісти виступали за досконале вивчення латинської, грецької i навіть древньоєврейської мов з тим, щоб краще вміти, як вони вважали, розкривати фальсифікації біблії i античної літератури, що їх робили тодішні батьки церкви.

Концентрація уваги на вивченні мов, які прийнято називати класичними, привела до виникнення так званої класичної освіти. Початок класичній освіті поклала відкрита у Німеччині в 1528 р. знаменита гімназія Штурма, де впродовж 10 років вивчали тільки латинську i грецьку мови. Згодом класичні гімназії стали типовими навчальними закладами у всій Європі.

Реформація поклала початок новій різновидності християнства – протестантизму. Протестантизм – загальна назва ряду течій у християнській релігії. Протестантизм заперечував верховність влади папи римського, відпущення гріхів за плату (торгівлю індульгенціями). Протестанти виступали за спрощення церковних обрядів, за визнання священного письма єдиним джерелом віри. Протестантизм ввів богослужіння рідною мовою, оскільки люди повинні розуміти священне письмо.

Багато протестантських общин, що боролися проти католицької церкви (наприклад, анабаптисти в Середній Європі, таборити в Чехії та iн.), організовували свої школи. Вони давали обов’язкову початкову освіту для всіх дітей членів своєї общини, навчання велося рідною мовою.

ЄЗУЇТСЬКЕ ВИХОВАННЯ.

Боротьба проти католицизму породила не тільки реформацію, але й контрреформацію – реакцію офіційної церкви на події. Орден єзуїтів (засновник І. Лойола – колишній іспанський офіцер), який існував для захисту католицької церкви, обрав своїм знаряддям сповідь, проповідь i школу. Єзуїти створили цілу систему свого виховання, яке спрямоване на підготовку активних поборників католицької церкви.

Вони не пропагували широкої освіти для народу, тому всі свої зусилля кинули на відкриття недоступних простим людям середніх і вищих єзуїтських шкіл, призначених для дітей феодальної знаті.

Єзуїтські школи поділялись на колегіуми з 7-річним терміном навчання, які за освітою наближались до гімназій, і семінарії, які прирівнювались до університетів і мали 6-річний термін навчання. Ці заклади були інтернатного типу і, як правило, розміщувались у просторих спорудах з добрим обладнанням, де дотримувались відмінної чистоти і порядку. Режим дня і навчальний рік були побудовані з умілим чергуванням занять і відпочинку (часті свята, тривалі перерви). Велика увага приділялась фізичному розвитку вихованців через впровадження гімнастики, ігор. Все це приваблювало сюди дітей з багатих аристократичних сімей.

Єзуїтами була розроблена методика навчання, коли майже весь навчальний матеріал засвоювався під час шкільних занять. Щоденно проводилось повторення матеріалу, вивченого перед цим. У кінці тижня повторювали матеріал за тиждень, у кінці місяця – за місяць, у кінці року – за рік. Від учителів вимагалось уміння ясно викладати, поступово переходити від легкого до важкого. Кожне заняття вчителя, кожне його слово регламентувались шкільними статутами.

Випускники єзуїтських колегіумів та семінарій добре володіли логікою і красномовством, умінням підкорити оточуючих своєму впливу.

Серед вихованців викликався дух суперництва (у тому числі і в навчанні). Для цього було розроблено систему заохочень (занесення на почесну дошку, особливі місця у класі, золоті крапки проти прізвищ учнів тощо) і покарань (ковпак з ослячими вухами, прізвиська, особливі лавки сорому тощо). Допускались і тілесні покарання.

Єзуїтська система виховання готувала переконаних пропагандистів католицизму, які нетерпимо ставились до інаковіруючих. З метою повного підпорядкування вихованців церкві над ними встановлювався постійний зовні непомітний нагляд, серед учнів розвивався взаємний шпіонаж, лестощі і догідливість у ставленні до старших. Учень, що завинив, звільнявся від покарання, якщо доносив про такі ж вчинки когось із своїх товаришів.

Діти в цих закладах просочувалися єзуїтською мораллю i ставали слухняними знаряддями в руках єзуїтiв. Вони були позбавлені власної волі, свободи думки, їм були чужі такі моральні поняття як гуманізм, чесність, патріотизм. У боротьбі з ворогами церкви єзуїти вважали придатними будь-які засоби, вони не зупинялись ні перед чим.

Єзуїтське виховання відіграло реакційну роль у розвитку національних культур i релігій у багатьох країнах, серед яких можна назвати i Україну.

Єзуїтські школи існують i зараз у багатьох країнах Латинської Америки, Іспанії, США та iн. Звичайно вони не походять на своїх середньовічних прототипів. У них відбулася уніфікація навчальних планів i програм та пристосування до нових умов.

Дата добавления: 2014-01-04