Перелік запитань для самостійного опрацювання з теми 1

1. Історія розвитку науки.

2. Етапи становлення, поняття, загальна мета та принципи економічної науки.

3. Класифікація економічних наук і навчальних дисциплін, с труктура знань в них.

4. Національні та державні науково-технічні програми.

5. Основні напрямки сучасних економічних досліджень в Україні.

1.7. Короткий зміст питань для самостійного опрацювання з теми.

Виникнення науки як сфери людської діяльності тісно пов’язано зі зростанням інтелекту людей. Ф. Енгельс писав, що спочатку праця, а потім разом з нею і мова стали двома найголовнішими стимулами, під впливом яких мозок мавпи поступово перетворився в людський. Праця як діяльність викликана спочатку боротьбою за виживання, а потім - прагненням до комфорту. Це лише одна з рушійних сил прогресу. З іншого боку, коли задоволені перші потреби людини, прокидається друга рушійна сила - цікавість, цікавість до самого себе, співпрацівників, оточуючого середовища, до природи.

Отже, виділяється дві сфери людського інтересу - матеріальна (прагнення до комфорту) і духовна (прагнення задовольнити цікавість). До трудової діяльності відноситься виробнича діяльність людини, яка спрямована на отримання матеріального продукту. До духовної сфери діяльності відноситься мистецтво, сфера послуг і наука. Вони забезпечують інтелектуальне (духовне) багатство суспільства.

Історично наука пройшла довгий і складний шлях розвитку від первинних, елементарних знань про природу до пізнання складних закономірностей природи, суспільного розвитку та людського мислення. Перші елементи науки з’явилися ще у стародавньому світі у зв’язку з потребами суспільної практики і носили суто практичний характер. Ще на зорі свого розвитку людство поліпшувало умови життя за рахунок пізнання і деякого перетворювання оточуючого його світу. Століттями і тисячоліттями досвід накопичувався, певним чином узагальнювався і передавався наступним поколінням. Механізм наслідування накопичених відомостей поступово вдосконалювався за рахунок встановлення певних обрядів, традицій, а потім - і писемності. Так виникла історично перша форма науки (наука античного світу), предмет вивчення якої становила вся природа в цілому. Первісно створена (антична) наука ще не ділилася на окремі відособлені галузі і мала риси натурфілософії. Натурфілософії відповідав метод наївної діалектики і стихійного матеріалізму, коли геніальні здогадки переплітались із фантастичними вимислами про оточуючий світ.

У V ст. до н.е. з натурфілософської системи античної науки в самостійну галузь пізнання починає виділятися математика, яка поділялася на арифметику і геометрію. В середині IV ст. до н.е. відособлюється астрономія.

У науково-філософській системі Аристотеля намітився поділ науки на фізику і метафізику (філософську онтологію). Далі всередині цієї системи починають виділятися як самостійні наукові дисципліни логіка і психологія, зоологія і ботаніка, мінералогія і географія, естетика, етика і політика. Отже, розпочався процес диференціації науки і виділення самостійних за своїм предметом і методами окремих галузей знань.

З другої половини XV ст., в епоху Відродження, починається період значного розвитку природознавства як науки, початок якого (середина XV ст. - середина XVI ст.) характеризується накопиченням великого фактичного матеріалу про природу, отриманого експериментальними методами. У цей час відбувається подальша диференціація науки; в університетах починається викладання основ фундаментальних наукових дисциплін - математики, фізики, хімії.

Другий період у розвитку природознавства, що може бути охарактеризований як революційний у науці, посідає час від середини XVI ст. до кінця XIX ст. Саме в цей період було зроблено видатні відкриття в фізиці, хімії, механіці, математиці, біології, астрономії, геології. Геоцентрична система побудови світу, яка створена Птоломеєм у II ст., замінюється геліоцентричною (М.Копернік, Г.Галілей - XVI-XVІІ ст.); були відкриті закони всесвітнього тяжіння (І. Ньютон - кінець XVII ст.), збереження маси в її хімічних перетвореннях (М.Ломоносов, А. Лавуазьє - друга половина XVIII ст.), виявлені основні закони спадковості (Г. Мендель - кінець XVIII ст.). У другій половині XIX ст. Д.Менделєєвим було відкрито періодичний закон у хімії. Справжній переворот у природознавстві відбувся в результаті таких великих відкриттів: створення еволюційної теорії (Ч. Дарвін) і закону збереження і перетворення енергії.

Революційні процеси, що відбувались у науці в XVI-XIX ст., привели до докорінної зміни поглядів на оточуючу дійсність. Перший етап революції (середина XVI ст. - кінець XVIII ст.) дозволив дійти висновку, що за видимістю явищ існує дійсність, яку наука і покликана висвітлювати.

Другий етап революції (кінець XIX ст.) призвів до краху поглядів, згідно з якими природа з її предметами і зв’язками вважалася незмінною і такою, що рухається вічно в одному і тому самому колі. Вирішальну роль у цілому зіграли І. Кант і П. Лаплас, які створили космогонічну теорію.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. революція природознавства вступила в нову, специфічну стадію. Фізика переступила поріг мікросвіту, було відкрито електрон (Дж. Дж. Томсон, 1897 p.), закладено основи квантової механіки (М. Планк, 1990 p.), виявлено дискретний характер радіоактивного випромінювання.

У XX ст. розвиток науки в усьому світі характеризується виключно високими темпами. На основі досягнень математики, фізики, хімії, біології та інших наук отримали розвиток молекулярна біологія, генетика, хімічна фізика, фізична хімія, кібернетика, біокібернетика та ін.

У сучасних умовах різко змінився характер наукового дослідження, підхід до вивчення явищ природи. На місце попередньої ізоляції окремих дисциплін приходить їх взаємодія, проникнення одна в одну. Тепер який-небудь об’єкт природи або явище вивчається у комплексі взаємопов’язаних наук.

Швидкі темпи розвитку науки в XX ст. стимулювали створення наукознавства, яке вивчає закономірності функціонування і розвиток науки, структуру і динаміку наукової діяльності, економіку та організацію наукових досліджень, форми взаємодії її з іншими сферами матеріального і духовного життя нашого суспільства.

Наука виникла внаслідок потреби виробництва в XVIII ст., коли численні хаотичні дані пізнання було впорядковано, виділено й приведено в причинний зв’язок і знання стали наукою, а наука наблизилася до свого завершення, тобто зімкнулась: з одного боку, з філософією, з іншого - з практикою, расове виробництво, кооперація у великих підприємствах із застосуванням машин підкоряють уперше у великих масштабах сили природи (вітер, воду) і безпосередньо процес виробництва. Використання у широких масштабах сил природи у виробництві, включення їх до капіталу збігаються з розвитком науки як самостійного фактора виробничого процесу. Якщо виробничий процес стає фактором, сферою застосування науки, то наука, навпаки, стає фактором, функцією виробничого процесу. Накопичення емпіричних знань упродовж тисячоліть дозволило розвиватися знаряддям праці, хоча й дуже повільно, але в напрямку все більш складних пристроїв. Емпірична епоха у виробництві тривала майже до XX ст. Досягнувши певної межі складності, емпірична технологія вичерпала свої можливості. Практичні потреби суспільства обумовили розвиток технічних наук, що викликали прогрес у техніці. Через техніку наука стала все більше впливати на виробництво. Наука почала перетворюватися на галузь суспільного виробництва, яка добуває необхідну для суспільства нову інформацію. Процес виробництва нової інформації набув характеру прискореного відтворення, і наука стала бурхливо розвиватися, що означало початок епохи науково-технічної революції.

У науковому співтоваристві розрізняють три наукові напрями: класичний, неокласичний (індустріальне суспільство) і постнеокласичний (постіндустріальне суспільство), які виникли відповідно в XVI-XVII, XIX та другій половині XX століття. Завдяки специфічним умовам розвитку, класична наука виникла в умовах боротьби зі схоластикою і авторитарністю середньовічного мислення, в основу якого було взято методи вимірювання об’єкту пізнання, незалежно від суб’єкту.

Минуле XX століття ввійшло в історію як століття раціоналізму і розуму. Біля 500 природничих і 300 гуманітарних наук та породжені ними техніка і технології декларували свою спрямованість на захист інтересів людини в природі та суспільстві. В індустріальному суспільстві відбувається концентрація виробництва і населення, урбанізація, формування системи цінностей, орієнтованих на ефективність, раціональність безвідносно до можливостей природного середовища, тобто за будь-якої ціни. Суспільство, сягнувши надзвичайно високого рівня пізнання і розвитку, створило реальну загрозу своєму існуванню.

Насправді вперше за всю історію в першій половині XX століття людство досягло критичної межі і в другій половині цього століття, переступивши поріг, реально увійшло в період Великої Кризи. Пережито дві світові війни, атомні бомбардування, геноцид, з’явилися нові хвороби, загострилася екологічна проблема і це викликає сумнів у абсолютному прогресі науково-технічного шляху розвитку. Адже потужний розвиток економіки на основі досягнень науково-технічного прогресу виявився руйнівним і для біосфери, погіршився стан довкілля, виснажуються природні ресурси, внаслідок чого зростає злиденність, деградують всі сфери суспільного життя, втрачаються духовні цінності.

На підставі аналізу минулого сучасна постнеокласична наука обирає шлях антропосферного, біосферного чи ноосферного розвитку. При цьому економічне зростання тут досягається на основі нових технологій, відбувається перехід від товаропродукуючої до обслуговуючої економіки, переважає виробництво послуг, інформації. Звідси і друга назва постіндустріального суспільства – інформаційне, характерною ознакою якого є знання та інформаційні технології, поєднані з високою духовністю.

Сьогодні в контексті екологічних досліджень людина знову з’явилась у центрі науки, і в науковій карті світу надається перевага гуманізації науки, бо «який світ, така й людина, яка людина, такий і світ». Вчений В. Гейзенберг, відзначаючи цю тенденцію науки, зазначив, що, чим глибше ми вдивляємося у Всесвіт, тим більше бачимо в ньому людину. Отже, розумна, творча діяльність людини є вирішальним фактором розвитку біосфери та перетворення її в ноосферу, яка буде задовольняти всі матеріальні, соціальні і естетичні потреби людства.

Постнеокласична наука передбачає сітку взаємозв’язків, у яку включена людина. Характерною рисою постнеокласичної науки є «людиновимірність». Значимість сучасної науки характеризується: усвідомленням місця і ролі людини в системі Людина - Природа - Суспільство.

Самостійною галуззю класифікації наук виступає економічна наука, до якої відноситься менеджмент. Як і кожна наука, вона розвивається на основі притаманних їй законів та у відповідності з конкретною суспільно-економічною формацією. Розвиваючись в умовах формацій, що історично змінювались, економічна наука, перш за все, вивчала економіку виробництва, тобто розвиток виробничих сил, виробничих відносин за певних історичних умов.

Відомо, що економічна наука зародилася в стародавній Греції як наука про закони домашнього господарства, а свою назву вона дістала від слів "oikos" - дім і "nomos" - закон. Термін "oikonomike" з'явився наприкінці V - на початку IV століття до нашої ери, і вперше його вжив грецький філософ Ксенофонт. Цим словом тривалий час називали великі господарства. В інтерпретації Ксенофонта, економіка - це наука про ведення господарства, управління майном, домом. Філософ відносив до економіки і діяльність по збору коштів для утримання господарства тощо.

Пізніше найвидатніший вчений стародавнього світу Аристотель значно розвинув вчення про господарство. Тому саме з його іменем пов'язується походження назви "економіка". Отже, з самого початку зародження економічної науки її предметом були проблеми, які ми називаємо мікроекономічними.

Наприкінці середніх віків, коли склалися великі держави, зв'язки між господарствами і окремими регіонами в їх межах настільки розширилися і поглибилися, що виникло нове утворення - народне господарство. Важливу роль почало відігравати фінансове господарство держави, яка стала виконувати і економічні функції, сприяти розвитку землеробства, ремесел і торгівлі. За цих умов почав зростати інтерес економічної науки до проблем розвитку народного господарства або економіки в цілому. Розширення об'єктів дослідження привело до уточнення і назви економічної науки. Французький економіст А. де Монкретьєн ввів для цього термін "політична економія", назвавши свою працю "Трактат політичної економії" (1615 р.). Предметом дослідження у А. де Монкретьєна були питання державних фінансів, зовнішньої і внутрішньої торгівлі, джерел багатства тощо.

Назву "політична економія" сприйняли англійські економісти-класики Д. Рікардо, А. Сміт. Цей термін використовували також К. Маркс, Ф. Енгельс і послідовники їх школи.

Після виходу в світ праці видатного англійського економіста А. Маршалла "Принципи економіки" (1980 р.) назва "політична економія" в багатьох країнах почала змінюватися терміном "економіка" або "економічна теорія".

Сучасна економічна теорія відображає підсумок розвитку економічних досліджень, доробок у сфері вивчення багатьох економічних проблем, які в минулому не існували або не були актуальними. Отже, економічна теорія - це наука, яка вивчає те, як окремі суб'єкти господарства і суспільство в цілому досягають своїх цілей в умовах обмеженості ресурсів.

Економічна теорія - це фундаментальна економічна наука. На її основі виникло багато інших економічних наук та навчальних дисциплін, які в своїй сукупності становлять систему економічних наук.

Економічні науки - це сукупність наук, які вивчають об'єктивні економічні закономірності, здійснюють статистичну обробку і теоретичну систематизацію явищ господарського життя, розробляють практичні рекомендації для вдосконалення сфер виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ. Економічні науки об'єднані загальною метою - допомогти людству найкращим чином вирішувати свої завдання у сферах виробництва, обміну, розподілу та споживання, досягти найбільшого достатку, прискорити економічний розвиток.

Для реалізації цієї мети кожна з економічних наук підпорядковує та систематизує свої знання таким принципам:

1) досягнення економічного росту - виробництво більшої кількості і кращої якості товарів і послуг;

2) забезпечення економічної ефективності - максимальної віддачі від мінімуму затрат ресурсів;

3) економічна свобода: вільний вибір сфери та роду діяльності, можливість прийняття оптимальних рішень для подальшого розвитку;

4) соціально-економічна забезпеченість як працюючих, так і непрацездатних; повна зайнятість усіх, хто може і хоче працювати;

5) справедливий розподіл доходів;

6) створення належних умов для виконання державою своїх функцій;

7) сприяння формуванню раціонального торговельного балансу міжнародної торгівлі і міжнародних фінансових операцій.

Економічні науки розглядають проблеми, що стосуються окремих господарств, підприємств і економіки як єдиного цілого. Норвезький економіст, лауреат Нобелівської премії Рагнар Фріш чітко поділив економічні дослідження на мікроаналіз і макроаналіз. Звідси з'явилися назви "мікроекономіка" і "макроекономіка".

Під терміном " мікроекономіка " розуміють дослідження економічних процесів у домашніх господарствах, на підприємствах і в організаціях. Предметом вивчення тут є, насамперед, такі явища, як ринок, попит, пропозиція, ресурси, витрати, доходи, їх розподіл тощо.

Макроекономіка вивчає функціонування і розвиток цілісних господарських організмів. Предметом її дослідження є народне господарство і його основні підрозділи, господарські об'єднання країн, світове господарство. У межах окремих держав макроекономіка займається проблемами економічного розвитку, господарської кон'юнктури, зайнятості і безробіття, грошей та фінансів і т. п.

Як уже відзначалося, економічна теорія (мікро- і макроекономіка) є фундаментом для виникнення і розвитку багатьох інших економічних наук. На базі мікроекономіки виникли такі науки і навчальні дисципліни, як "Економіка підприємства", "Фінанси підприємства", "Бухгалтерський облік", "Аудит", "Маркетинг", "Менеджмент" та інші. На основі макроекономіки - "Гроші і кредит", "Міжнародні економічні відносини" та інші.

В останнє десятиріччя швидко розвивається третій напрям економічної науки - мезоекономіка ("мезо" - означає проміжний, посередині). Її розвиток викликаний тим, що в сучасній економіці все більшу роль відіграють господарські суб'єкти середнього рівня - картелі, великі господарські об'єднання, спілки працюючих, промисловців, споживачів. Господарської самостійності набувають регіони, посилюється роль галузей і підгалузей народного господарства. Це нове, специфічне середовище, в якому діють господарські мікроодиниці, і є об'єктом вивчення мезоекономіки. Мезоекономіка стала основою для розвитку галузевих і регіональних економік.

Усі економічні науки поділяють на шість груп, кожна з яких включає відповідні навчальні дисципліни:

- теоретичні (основи економічної теорії, мікро- та макроекономіка);

- історичні (історія економічної думки, історія економічних вчень - менеджери не вивчають);

- науки світової економіки (міжнародні економічні відносини);

- науки регіонів України (державне та регіональне управління);

- економічні науки галузей народного господарства (економіка авіа(тур)підприємства);

- функціональні економічні науки (статистика, бухоблік, логістика).

Кожна з економічних наук використовує специфічні категорії і поняття та притаманні їй методи дослідження. Необхідність вивчення внутрішньої структури економіки обумовила поділ економічних наук на галузеві економіки і науки з певних економічних функцій. Спеціалізація галузевих економічних наук базується на відокремленні галузей суспільної трудової діяльності. Формування наук з певних економічних функцій привело до створення таких наук, як гроші і кредит, статистика, бухгалтерський облік та ін.

Таким чином, економічні науки вивчають виробничі сили і виробничі відносини. Всі економічні науки, перш за все, є історичними та відображають історію людства з точки зору розвитку способу виробництва.

Економічні науки у своїх дослідженнях ґрунтуються на багатьох інших науках або тісно стикаються з ними, а саме, з математикою, математичною статистикою, соціологією, політологією, психологією, історією, комп'ютерними технологіями. Кількість економічних наук, особливо прикладних, швидко збільшується внаслідок розміщення і ускладнення господарської діяльності.

Усім економічним наукам властива певна структура знань, яку вони відображають (рис. 1.4).

Рис. 1.4 Структура знань, що відображають економічні науки

Як бачимо, в кожній економічній науці є теоретична і прикладна (практична) частини.

Теоретичний рівень називають позитивною наукою - вона аналізує факти і зв'язки між ними, шукає закономірності в економічних процесах.

Прикладний рівень має назву нормативної науки - системи знань про те, як поліпшувати економічні умови життя людей. Вона знаходить свій вияв у розробці економічної політики - системи заходів органів державної влади і управління, які визначають мету, завдання, пріоритети, методи, засоби і шляхи їх досягнення в економіці. Економічна політика має багато складових - цінова, фінансово-бюджетна, інвестиційна, грошово-кредитна, валютна, зовнішньоекономічна, антимонопольна, митна політика тощо. Економічна політика не завжди є складовою певної економічної науки, але основи економічної політики розробляються державними виконавчими органами, науково-дослідними установами, підприємствами з врахуванням наукових положень.

Напрями досліджень в економіці визначаються роллю і призначенням економічної науки в суспільстві на певному етапі його розвитку. Дослідження в економіці підпорядковані вирішенню економічних завдань суспільства.

Науковою основою вирішення таких завдань є національнінауково-технічні програми. Вони представляють собою комплекс соціально-економічних, науково-дослідних, організаційно-господарських та інших програм, направлених на вирішення великих народногосподарських проблем. Національні науково-технічні програми формуються, виходячи з довгострокових інтересів розвитку матеріальної та духовної культури народу України. Ці програми виходять за межі окремих галузей і регіонів, однак мають певну цільову орієнтацію на вирішення найважливіших загальносуспільних проблем.

Законом України "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки" визначено наступні головні напрями розвитку науки і техніки на період до 2020 року:

1) фундаментальні наукові дослідження з найбільш важливих проблем розвитку науково-технічного, соціально-економічного, суспільно-політичного, людського потенціалу для забезпечення конкурентоспроможності України у світі та сталого розвитку суспільства і держави;

2) інформаційні та комунікаційні технології;

3) енергетика та енергоефективність;

4) раціональне природокористування;

5) науки про життя, нові технології профілактики та лікування найпоширеніших захворювань;

6) нові речовини і матеріали.

Основним засобом реалізації національних програм та пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки є державні науково-технічні програми. Державні науково-технічні програми формуються і реалізуються на основі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах. Головними видами державних науково-технічних програм є:

- науково-технічні, направлені на вирішення фундаментальних проблем в різних сферах науки;

- виробничо-технічні, пов'язані з вирішенням значних проблем розвитку і вдосконалення виробництва, підвищенням його технічного рівня та економічної ефективності;

- соціально-економічні, пов'язані з вирішенням проблем розвитку і вдосконаленням соціально-економічних факторів підвищення ефективності суспільного виробництва;

- екологічні, направлені на розробку і здійснення заходів по раціональному природокористуванню, проведенню важливих природоохоронних акцій;

- регіональні, направлені на розвиток великих народногосподарських територіально-виробничих комплексів.

Велику роль у пошуку шляхів подальшого розвитку економіки України відіграють наукові економічні дослідження. Основними напрямками сучасних економічних досліджень є:

- проблеми соціального розвитку суспільства: формування демографічної політики, розвиток трудового потенціалу та мотивації праці, соціального захисту та соціального страхування;

- проблеми формування зовнішньоекономічної політики держави та забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в глобальному конкурентному середовищі;

- державне регулювання відтворювальних процесів через цінову, інвестиційну, бюджетну та кредитну політику;

- методологічні, методичні та інформаційні проблеми прогнозування розвитку економіки країни на шляху до фінансової стабілізації;

- вивчення економічного потенціалу країни та напрямів його ефективного використання з урахуванням структурних змін;

- прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил України;

- розробка методологічних підходів до оцінки технологічних змін в народному господарстві України, формування інформаційного банку даних для економічного моніторингу структурних технологічних змін; прогнозування їх впливу на основні макроекономічні параметри розвитку країни;

- аналіз і прогнозування результатів виробничої та фінансової діяльності підприємств, об'єднань, регіону з метою виявлення їх виробничого потенціалу; управління фінансовою діяльністю підприємств в умовах ринкових відносин для запобігання можливому банкрутству;

- моделювання взаємопов'язаних макроекономічних процесів, сценарію можливого розвитку України; прогнозні розрахунки макроекономічних показників соціально-економічного розвитку України до 2020 р.;

- розробка концептуальних основ управління регіоном як цілісною системою, що має окремий потенціал розвитку, визначення напрямів реструктуризації господарського комплексу промислового регіону;

- формування сучасної регіональної політики в умовах ринкових трансформацій та забезпечення цілісності й унітарності держави; дослідження місця наукового комплексу в розв'язанні соціально-економічних проблем держави на регіональному рівні;

- удосконалення управління народним господарством (організаційних структур управління, взаємопов'язаного розвитку галузей і регіонів країни, матеріальних і вартісних пропорцій);

- визначення шляхів входження в ринок, роздержавлення економіки і створення багатоукладного народного господарства;

- впровадження ринкових відносин у виробництво, ефективних методів оцінки результатів господарської діяльності, нових форм і методів господарювання, ціноутворення, планування, обліку, аналізу тощо;

- підвищення ефективності виробництва (ріст продуктивності праці і якості продукції, створення конкурентоспроможних видів продукції для виходу на світовий ринок, раціональне використання ресурсів та ін.);

- розвиток конкуренції товарів та товаровиробників;

- розробка і реалізація зовнішньоекономічних програм співробітництва, програм інтеграції, залучення іноземних інвестицій в народне господарство та ін.

У найближчі роки вчені-економісти України сконцентрують свої зусилля на дослідженні глибинних трансформаційних процесів в українській економіці, розробці наукових основ стратегічного зростання та підвищенні конкурентоспроможності національної економіки. Значна увага буде приділена проблемам відтворення, інвестиційно-інноваційній складовій економічного зростання, науковим основам створення соціально орієнтованої ринкової економіки.

ТЕМА 2. Організація науково-дослідної діяльності (2 год.)

Дата добавления: 2014-01-04