Правова, соціальна держава і громадянське суспільство

Зародження ідей, що стали складовими доктрини правової держави, можна простежити вже в концепціях мислителів Античної епохи – Платона, Аристотеля, Полібія, Цицерона. Уже тоді зароджувались ідеї природного права, тобто «ідеального», незалежного від держави, яке випливає з велінь і розуму людини. Платон писав, що державність можлива тільки там, «де панують справедливі закони, де закон – володар над правителями, а вони його раби». У XVII–XVIII ст. були ґрунтовно сформульовані ідеї природних прав людини, поділу влад, народного суверенітету (Г. Гроций, Дж. Локк, Ш.-Л де Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо).

Виникнення цілісної теорії правової держави пов’язують з іменем німецького філософа І. Канта (1724–1804). Призначення держави, – вважав І. Кант, – полягає в забезпеченні торжества права, а це означає – свободи, рівності, економічної незалежності громадян. Устрій та політика держави мають бути максимально узгоджені з принципами права. Громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, а держава тільки те, що передбачено законом.

Отже, ключовим питанням доктрини правової держави є характер відносин між державою і громадянином: тут вони розглядаються як юридично рівні суб’єкти права із взаємними правами й обов’язками. Громадянське суспільство (народ) є джерелом публічної влади держави, формує й контролює її, безпосередньо створює право. Тим самим забезпечується принцип народного суверенітету. Держава, зі свого боку, ті правові відносини, звичаї, норми, що відображають об’єктивні інтереси та потреби суспільства, формулює в конкретних юридичних нормативних документах – законах та охороняє право від порушень.

В теорії правової держави суттєвим є розуміння єдності та розрізнення права і закону. Правові норми випливають безпосередньо із життєдіяльності соціуму, вони вбирають у себе цінності, що панують у суспільстві, а державні закони постають зовнішнім вираженням цих норм. Норми права і законодавство співвідносяться як зміст і форма. В ідеальному варіанті вони не повинні суперечити одне одному, тобто закон не може виходити за межі права і відкривати державі дорогу для неправового втручання в особисте і суспільне життя. У правовій державі пріоритетна роль серед усіх нормативних актів належить законові: усі підзаконні акти, якщо вони суперечать законові, скасовуються або приводяться у відповідність із законом.

Таким чином, правова держава – це тип держави, основними ознаками якої є:

– зв’язаність держави правом;

– верховенство закону, який виражає волю більшості або всього населення країни;

– поділ влад (владних функцій), що означає співіснування та несуперечливу взаємодію «трьох гілок влади» – законодавчої, виконавчої та судової;

– юридична рівність держави та її громадян, їх взаємна відповідальність;

– правовий (юридичний) захист особи, наявність реальних гарантій дотримання прав і свобод людини і громадянина.

Засобами зв’язування держави правом є насамперед Конституція (Основний закон держави) та інші закони, що встановлюють і обмежують конкретні форми діяльності державної влади та визначають обсяг прав, свобод та обов’язків громадян. Межі державного втручання залежать також від особливостей соціально-духовного життя людей (традицій, історичної пам’яті, національного характеру), від їх політико-правової культури, характеру економічних відносин, рівня матеріального добробуту тощо.

Крім сказаного, правовій державі властиві такі риси:

– незалежність правосуддя;

– реально існуючий, єдиний для всіх правопорядок;

– презумпція [144] невинуватості особи;

– розвинена правова культура суспільства (знання громадянами законодавства, своїх прав і обов’язків, та їх свідоме дотримання).

У правовій державі стосовно громадян діє загальнодозвільний тип правового регулювання. Його суть виражається у правилі: «дозволено все, крім прямо забороненого законом». За цим типом регулювання будуються цивільні, трудові, сімейні, житлові правовідносини. Стосовно владних органів діє спеціально-дозвільний (звільнення від заборони) тип правового регулювання: «заборонено все, крім прямо дозволеного законом». За цим правилом встановлюються правові статуси й функції посадових осіб, державних службовців, парламентарів, міністрів, прокурорів, суддів, мерів[145] міст тощо.

Органічним доповненням до поняття «правова держава» і його певною конкретизацією є поняття «соціальна держава». Термін було запроваджено ще в 1850 р. німецьким вченим-юристом Лоренцом фон Штейном, але його активна теоретична розробка і практичне втілення припадає на 60–90 рр. ХХ ст., насамперед у розвинутих країнах Західної Європи (ФРН, Швеція, Швейцарія, Англія, Австрія, Франція, Норвегія).

Соціальна держава – це тип організації державного і громадського життя, заснованого на пріоритеті соціальних цінностей, насамперед пр а ва людини на «гідне життя». Ядро теорії соціальної держави утворюють положення про зростаючу роль держави в підтриманні гармонійних відносин між її інститутами та громадянами, відповідальності держави за добробут і безпеку її громадян.

Діяльність соціальної держави будується на таких принципах:

– гуманістична сутність державного управління суспільними відносинами. Права і свободи людини та їх гарантії[146] мають визначати зміст і спрямованість діяльності держави;

– визнання соціального миру, національної злагоди, високого рівня життя населення основними інтересами суспільства;

– дотримання кодексу «соціальної етики» – системи моральних норм та імперативів[147], яка забезпечує цивілізовані, партнерські форми відносин між громадянином і державою, попередження і подолання соціальних конфліктів;

– орієнтація на соціальні потреби в широкому розумінні цього поняття, тобто механізми і заходи державного управління, планування, розподілу, контролю мають забезпечувати як загальне, так й індивідуальне благо людини;

– втілення в практику ідей соціальної справедливості і солідарності: матеріально багатші та економічно сильніші верстви населення повинні допомагати біднішим і слабшим.

До основних функцій соціальної держави належить:

1) створення умов для так званої «змішаної економіки», яка дає змогу будь-якій ініціативні та соціально відповідальній особі самостійно забезпечити собі та членам своєї родини необхідний рівень матеріального добробуту;

2) регулювання ринкових відносин таким чином, щоб забезпечити економіці стабільність розвитку та водночас захистити громадян від «стихії ринку» і її негативних наслідків (монополізації, недобросовісної конкуренції, невиправданого банкрутства, безробіття тощо);

3) перерозподіл доходів між різними соціальними верствами суспільства засобами прогресивної системи оподаткування, збалансованого державного бюджету, фінансування соціальних програм, заохочення доброчинної діяльності;

4) дотримання передбачених конституцією соціальних гарантій, зокрема створення системи соціального страхування й реабілітації, ефективної і загальнодоступної системи освіти та охорони здоров’я, боротьби з безробіттям (створення нових робочих місць, системи професійної перепідготовки);

5) охорона сім’ї, материнства й дитинства, забезпечення екологічної безпеки тощо.

Світовою тенденцією на початку ХХ ст. є відмова від так званої держави «загального добробуту» та утвердження «сервісної держави», яка гарантує найнеобхідніші соціальні права. Тобто, з одного боку, провідні держави визнають необхідність розширення соціальних прав людини, а з іншого намагаються змінити функції держави щодо їх забезпечення. У зв’язку з кризовими явищами в економіці вони дедалі більше орієнтуються на соціальну підтримку лише нужденних, на стимулювання ініціативи людини у забезпеченні свого добробуту. Єдина концепція соціальної держави в сучасних умовах відсутня. Обговорюється проблема створення «нової архітектури добробуту», у якій особлива увага приділялася б вирішенню соціальних проблем не стільки за рахунок соціальних виплат певного типу, скільки їх профілактики (інвестиції в освіту, соціальний захист дітей, підтримка материнства тощо).

Різні країни створюють свої моделі соціальної держави. Традиційні риси скандинавської моделі (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Нідерланди) – універсалізм, солідарність, соціальний контракт між поколіннями, повна зайнятість населення, активне втручання держави у функціонування ринку – змінюються в напрямку до ліберальної[148] моделі, яка насамперед активізує працездатну особу.

Спостерігається також певна криза німецького варіанта соціальної держави, який склався у повоєнний час. Конституція 1949 р. проголосила Німеччину «демократичною, соціальною, правовою федеративною державою». Відповідно до концепції «соціального ринкового господарства» держава брала на себе зобов’язання прагнути до соціального вирівнювання, що забезпечує усім громадянам гідний рівень життя та реальні шанси на вільне самовизначення. Не відмовляючись від основних принципів, сучасна влада ФРН все більше підтримує самозайнятість, тимчасову зайнятість, самореалізацію особи, підвищує рівень страхових, пенсійних і медичних внесків населення. Держава бере на себе обов’язок корегувати та усувати збої в ринкових механізмах.

На максимальному використанні ринкового механізму побудований американський досвід функціонування соціальної держави, хоча Сполучені Штати [149] Америки пізніше, ніж європейські країни, запровадили базові соціальні програми). Він передбачає тісну взаємодію державних, приватних та громадянських структур. Держава застосовує методи непрямого регулювання, насамперед податкові пільги, роблячи економічно вигідним для роботодавців розширення масштабів і спектра соціальних програм. Центр уваги держави переноситься з надання прямої соціальної допомоги на максимально повне використання потенціалу працездатних громадян, створення якнайбільшої кількості ефективних робочих місць.

Практика засвідчує, що державі належить велика роль у значенні гаранта соціальної, політичної та макроекономічної стабільності, допомоги найбільш нужденним групам населення, захисту від насильства, злочинності, екологічних небезпек.

Суспільною основою соціальної держави є розвинуте громадянське суспільство. Це – сукупність високорозвинутих суспільних відносин і структур (економічних, соціальних, громадсько-політичних, культурних, духовно-моральних, родинно-побутових), що формуються і розвиваються без прямого втручання держави, але взаємодіють з нею з метою забезпечення вільної самореалізації особистості в контексті загальносуспільних цінностей, інтересів та потреб.

Витоки ідеї громадянського суспільства беруть початок в ідеях поліса та «політії» Аристотеля, понятті «societas civīlis» Марка Тулія Цицерона. Тоді поняття політичного і суспільного (громадського) зливалися. Бути громадянином означало бути вільним, повноправним членом суспільства й держави, користуватися всіма законними можливостями в усіх сферах життя та діяльності: сімейній, господарській, релігійній, освітній, мистецькій тощо і, звичайно ж, політичній, яка виступала узагальнюючим поняттям для всіх інших. «Політичне» було виявом солідарності всіх членів суспільства, їхньої колективної відповідальності за долю держави, обов’язку діяти відповідно до її законів і не на шкоду іншим громадянам.

В епоху Відродження деякі важливі цінності громадянського суспільства сформулював Н. Макіавеллі, зокрема: особиста безпека законослухняних громадян; непорушність (навіть з боку найвищої влади) майнових прав; право особи мати власні переконання, вчиняти самостійні дії, які не шкодять державі. Якщо влада перетворилася на диктатуру, то народ має право повстати проти неї.

Надалі, у XVII–XIX ст., проблеми взаємовідносин суспільства й держави аналізували в своїх працях такі видатні політичні мислителі, як: Т. Гоббс (теорія «суспільного договору»: створення державної влади з метою встановлення суспільного порядку («status civīlis»)); Дж. Локк (теорія «природних», невідчужуваних прав людини, на основі яких люди здатні створити гармонійне громадянське суспільство, якщо держава не посягає на сферу приватного життя особи, її індивідуальні інтереси); В. фон Гумбольдт (висновок про те, що державний лад не є самоціллю, а лише засобом для розвитку людини); Ш.-Л. де Монтеск’є (співвідношення закону і свободи, ідея правової держави, покликанням якої є забезпечення політичних і громадянських свобод. Свобода, вважав Монтеск’є, – це право робити те, що дозволено законом); Ж.-Ж. Руссо (ідея «народного суверенітету»), І. Кант (теорія правової держави). Незважаючи на деякі відмінності в підходах і висновках, усі згадані теорії зводилися до принципового положення про те, що ідея громадянського суспільства вища і значиміша, ніж ідея державна, існування якої надзвичайно важливе для народу, але не повинно бути самоціллю.

Значний внесок у розробку означеної проблеми зробив також Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831), зокрема своєю працею «Філософія права». На відміну від своїх попередників, він найглибше усвідомлював різницю між громадянським суспільством і власне державними інститутами. Гегель сформулював такі основні принципи громадянського суспільства:

– приватна власність (суспільство юридично рівних приватних власників);

– особиста свобода;

– публічна поінформованість;

– вільно сформована громадська думка;

– справедливі закони, яких слід дотримуватися всім.

Говорячи про те, що громадянське суспільство являє собою особливу стадію в діалектичному[150] русі від сім’ї до держави, Гегель наголошує на тому, що держава як «вінець розвитку моральності» не є чимось вторинним відносно громадянського суспільства. Оскільки останнє є ареною зіткнення приватних інтересів, тобто завжди містить потенціал конфлікту, то стати по-справжньому «громадянським» воно здатне лише за умови, якщо ним буде управляти політична влада – держава. Народ, який не створив власної держави, є позаісторичною людністю. Необхідна умова її виникнення – зародження «народного духу». Тільки верховна публічна влада – правова держава – може справитися з усіма суперечностями та об’єднати індивідуальні й групові інтереси, синтезувати суб’єктивні й об’єктивні начала, що існують в «народному дусі», в універсальну політичну спільноту – громадянське суспільство. Отже, робить висновок Гегель, держава передує громадянському суспільству, розвиток останнього наступає пізніше, ніж розвиток держави, вона панує над громадянським суспільством.

Марксизм, одним з джерел якого стала німецька класична філософія, запропонував дещо інше тлумачення проблеми. К. Маркс та Ф. Енгельс поняття громадянського суспільства ототожнювали з поняттям суспільного ладу, певної класової, станової структури, типу родинних відносин, в основі чого лежить історична система економічних відносин – тип і ступінь розвитку виробництва, обміну та споживання. А вже відповідно до цього формується політичний лад, «який є лише офіційним вираженням громадянського суспільства».

Сучасна наука пояснює взаємозв’язок держави та громадянського суспільства відповідно до таких засад:

– громадянське суспільство є основою правової держави й розвивається разом з нею; воно може існувати лише в умовах демократичного політичного режиму і зі свого боку є передумовою для його становлення;

– демократична правова держава і громадянське суспільство, з одного боку, розмежовують сфери свого впливу, а з іншого – знаходяться в стані соціального партнерства;

– громадянське суспільство складається за межами офіційних політичних структур, але до певної міри охоплює і їх, оскільки вони також утворені громадянами. Деякі суспільно-політичні інститути і явища одночасно належать і до громадянського суспільства, і до правової держави – це: демократичне законодавство та виборчий процес, політичні партії, легальна опозиція – вони становлять певні форми, що закріплюють вплив громадянського суспільства на політичну владу. Провідником такого впливу виступають, зокрема, незалежні засоби масової інформації.

Основні функції громадянського суспільства полягають у тому, щоб:

– за допомогою незалежних від держави засобів і санкцій (громадської думки, моралі, традиції тощо) регулювати відносини між людьми, культивувати суспільно значимі цінності, забезпечувати соціалізацію[151] та виховання гармонійно розвинутих особистостей;

– захищати громадян, їх інтереси від незаконного і неправового втручання держави та її органів;

– забезпечувати принцип суверенітету народу, сприяти формуванню демократичних органів державної влади та контролювати їхню діяльність.

Структура громадянського суспільства є відображенням структури суспільного життя взагалі.

Економічну основу громадянського суспільства становлять різноманітні форми власності, вільне, добросовісне підприємництво та конкуренція[152], ділова активність громадян в незалежних від держави формах.

Соціальну складову громадянського суспільства визначають класи, етнічні, демографічні, професійні та інші соціальні спільноти, що мають право вільно створювати різні асоціації, спілки, товариства тощо.

Політико-правова ознака громадянського суспільства полягає в наявності розвинутих інститутів демократії: вільного волевиявлення народу, самоврядування, реального і найповнішого забезпечення прав і свобод людини і громадянина, у тому числі свободи об’єднання в політичні партії та громадські організації для захисту та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Соціокультурна та духовна складові громадянського суспільства реалізуються через гарантії невтручання з боку держави в приватне життя людини, родинні, етнічні відносини. Це – свобода совісті, окреме від держави існування церкви, можливість вільного вибору місця проживання, професії, творчих занять, форм задоволення естетичних смаків, які, однак, не повинні розходитися з основоположними цінностями суспільної моралі.

Важливо наголосити, що головним є не просто наявність конкретних елементів у структурі громадянського суспільства, а ступінь їх розвиненості, самостійності, активності – того, що може забезпечити їм належну роль в цивілізаційному поступі суспільства. Головний елемент громадянського суспільства – особистість, небайдужа людина, сукупна воля громадян, від якої й залежить ступінь втілення ідеально-теоретичних моделей в реальні форми людського співіснування.

Дата добавления: 2014-01-04