Правова, соціальна держава і громадянське суспільство

Функції держави та система державних політико-правових інститутів

Держава є особливою організацією суспільства. Як головний інститут політичної системи вона відрізняється від інших інститутів такими рисами:

1) це – всеосяжна, універсальна організація, яка поширює свій вплив на усю територію країни, на все населення, що перебуває в її межах (власних громадян, іноземців, осіб без громадянства), вирішує питання, що стосуються інтересів різних суспільних верств у різних сферах їхнього життя – політичній, соціальній, економічній, культурній тощо;

2) це – верховна владна організація, найвища за значенням та силою. Її рішення (нормативно-правові акти) у сфері загальносуспільних інтересів мають обов’язковий характер для всіх інших суспільних організацій. Держава має право вимагати та забезпечувати їх виконання, а також скасовувати постанови і рішення всіх недержавних політичних і неполітичних організацій у встановленому законом порядку;

3) це – найвища офіційна організація, вона представляє все суспільство перед іншими державами. Тільки держава у формі рішень її вищих органів та в особах її керівників (залежно від покладених на них конституційних повноважень) має право виступати від імені усього народу;

4) це – організація, що володіє виключними правами в дуже важливих сферах суспільного життя. Крім згаданого вище монопольного права на міжнародний офіційний статус, держава має такі монополії:

а) видання нормативно-правових актів вищої юридичної сили – законів та ін., які є загальнообов’язковими для всіх громадян і посадових осіб на всій території країни;

б) легальне [131] застосування примусу, насилля у різноманітних формах – від адміністративних стягнень, штрафів до покарання у виді позбавлення волі і смертної кари. (В Україні мораторій[132] на застосування смертної кари було введено у 1997 р., а з 2001 р. смертну кару замінено на довічне позбавлення волі, відповідно до Закону України «Про внесення змін в КК і КПК України» від 22.02.2000 р.). Держава примушує членів суспільства дотримуватися встановлених громадянських обов’язків, визнавати соціальні інститути, відносини, статуси тощо або накладає заборону на вчинення певних дій, що мають антисоціальний, антидержавний характер;

в) визначення грошової системи, обмінного курсу національної грошової одиниці, встановлення й стягнення податків та інших примусових зборів з населення для формування державного бюджету[133] з метою фінансування різноманітних суспільних та державних потреб;

г) створення військових формувань та застосування зброї для наведення громадського порядку всередині країни та проти інших держав з метою захисту свого суверенітету, території, населення та за міжнародними угодами.

Відповідно до принципів демократії монопольні права держави не є, однак, абсолютними[134]. Тим більше держава не має права їх привласнити, узурпувати[135]. Крім суверенних прав держави, існує суверенітет народу [136], чия воля вважається найвищою. Ст. 5 Конституції України визначено: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Всеосяжність, універсальність, верховенство, офіційність, монополізм держави визначають обсяг та зміст її функцій як основного інституту політичної системи суспільства. Здійснення державних функцій – це складний і багатогранний процес впливу держави, її структур на широке коло суспільних відносин.

Функції держави поділяють на певні види відповідно до обраних критеріїв.

І. За територіальною спрямованістю:

1)внутрішні(здійснюються в межах даної держави):

а) політико-правова: здійснення владних повноважень, забезпечення політичної стабільності в державі, правового функціонування політичної системи, народовладдя, захист конституційного ладу, прав і свобод громадян, правотворчість, охорона правопорядку тощо. (Так, у ст. 15 Конституції України, зокрема, сказано: «Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України»);

б) економічна: організація та регулювання економічних процесів, стимулювання економічного росту країни, вироблення та здійснення грошової і податкової політики. (Ст. 13 Конституції України передбачено, що органи державної влади та місцевого самоврядування від імені Українського народу здійснюють права власника на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, а також, що «держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання... Усі суб’єкти права власності рівні перед законом»);

в) соціальна: узгодження та задоволення інтересів різних соціальних груп, створення системи органів охорони здоров’я та соціального захисту (виплата пенсій, стипендій, допомога по безробіттю, страхування життя і власності тощо). (За Конституцією України: «держава забезпечує... соціальну спрямованість економіки» (ст. 13); «обов’язок держави – захищати життя людини» (ст. 27);

г) культурно-освітня і виховна: створення та матеріально-фінансова, організаційна підтримка навчальних і дошкільних закладів, сприяння розвитку фундаментальної, академічної науки, охорона культурної спадщини, національних інтересів громадян тощо. Зокрема, «держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами» (ст. 54);

д) екологічна. (Ст. 16 Конституції України містить таке положення: «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави»);

У межах зазначених функцій або на їх перетині видаляють також контрольно-наглядову, охоронну, гуманітарну, господарсько-організаційну, науково-організаційну тощо.

2) зовнішні функції (діяльність за межами державної території):

а) оборонна. (Ст. 17 Конституції України визначено: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу»);

б) міжнародного співробітництва. Дуже широка за кількістю сфер: встановлення та підтримання міждержавних політичних відносин (на рівні офіційних дипломатичних представництв – посольств, консульств та в інших формах), укладення міжнародних угод, участь в реалізації дво- чи багатосторонніх програм економічного, торговельного, технологічного, культурного, гуманітарного і т. ін. характеру, миротворча діяльність. (У ст. 18 Конституції України зазначено: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права»);

в) міжнародно-правова. (Так, ст. 9 Конституції України передбачено: «Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України»).

ІІ. За часом дії (тривалістю):

1. Постійні (це більшість функції, які держава здійснює за звичних, нормальних умов внутрішнього життя країни та зовнішніх відносин);

2. Тимчасові (функції, які держава бере на себе у форс-мажорних ситуаціях: ліквідація наслідків стихійного лиха, проголошення надзвичайного чи воєнного стану та здійснення відповідних заходів, ведення воєнних дій тощо).

ІІІ. За соціальною значимістю, масштабністю:

1. Основні (комплексні), в яких розкривається основне призначення держави: керівництво та управління суспільними процесами, оборона країни, захист та забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

2. Додаткові (допоміжні) – вони є складовими елементами основних, але самі по собі не визначають сутності держави. Так, у складі оборонної функції держави можна виділити діяльність по встановленню належних пропорцій між військовим і цивільним виробництвом, створення мережі військових навчальних закладів тощо; або в межах функції здійснення владних повноважень – підготовку кадрів професійних державних службовців.

IV. За соціально-груповою, класовою орієнтованістю:

1. Загальнонародні, спрямовані на забезпечення балансу соціальних інтересів, загального поступу суспільства;

2. Вибірково-орієнтовані, які мають на меті створення умов для першочергового задоволення інтересів і потреб окремих верств і груп населення, що може завдавати шкоди сукупному економічному потенціалу країни, суспільним фондам споживання та суспільній моралі.

Держава здійснює властиві їй функції у правових та о рганізаційних формах. У числі перших – правотворча, правозастосовна та правоохоронна діяльність. Організаційними формами, які не пов’язані безпосередньо з виданням юридичних актів, є, наприклад, інформаційна, ідеологічна робота, кадрове забезпечення, діалог з громадськістю тощо.

Кожна держава створює свою систему політико-правових інститутів.

Під політико-правовим інститутом держави розуміють певну організаційно-функціональну структуру (чи сукупність функцій) в системі державно-політичного керівництва і управління, що діє на підставі легальності та публічності за участю професійних груп державних службовців.

Існують інститути з переважанням організаційних ознак, їх називають організаційними інститутами, напр., інститут глави держави, парламентаризму, самоврядування тощо.

Політико-правові інститути, у яких переважають функціональні ознаки, називають функціональними інститутами – це загалом інститут державної влади, інститут виборів, референдуму, надзвичайного стану, вето [137], імпічменту [138] та ін.

Система політико-правових інститутів держави може бути представлена відповідно до принципу поділу влад. Так, ст. 6 Конституції України встановлено, що «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову». Деякі науковці зауважують, що говорити про поділ влади народу чи державної влади не зовсім вірно, оскільки остання є державною формою вираження влади народу як її єдиного джерела, значить, вона неподільна. «Більш доцільною буде розмова про поділ не державної влади, а сфер праці і повноважень між різними суб’єктами, які за родом своєї діяльності реалізують функції держави»[139].

Законодавча влада в демократичних державах належить представницькому органові (парламентові[140]). За ст. 75 Конституції України «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України».

Виконавча влада може бути представлена інститутами уряду, президентства[141], конституційно-обмеженої монархії, особливого режиму прямого президентського правління тощо. «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади» (ст. 113 Конституції України). Посада Президента України безпосередньо не належить до якоїсь однієї з «гілок влади». За Конституцією України (ст. 102) Президент є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. У систему виконавчо-розпорядчих органів входять міністерства, відомства, адміністративні установи на місцях.

Судова влада – це система судів різного рівня і юрисдикції[142]. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України, а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України (відповідно статті 147 і 125 Конституції України). Крім того, правосуддя в Україні здійснюють місцеві, апеляційні та спеціалізовані суди.

Контрольно-наглядову функцію держави забезпечують органи прокуратури[143], різноманітні контрольні відомства; функцію охорони громадського порядку і безпеки – міліція (поліція), органи державної безпеки. Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили.

Зародження ідей, що стали складовими доктрини правової держави, можна простежити вже в концепціях мислителів Античної епохи – Платона, Аристотеля, Полібія, Цицерона. Уже тоді зароджувались ідеї природного права, тобто «ідеального», незалежного від держави, яке випливає з велінь і розуму людини. Платон писав, що державність можлива тільки там, «де панують справедливі закони, де закон – володар над правителями, а вони його раби». У XVII–XVIII ст. були ґрунтовно сформульовані ідеї природних прав людини, поділу влад, народного суверенітету (Г. Гроций, Дж. Локк, Ш.-Л де Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо).

Виникнення цілісної теорії правової держави пов’язують з іменем німецького філософа І. Канта (1724–1804). Призначення держави, – вважав І. Кант, – полягає в забезпеченні торжества права, а це означає – свободи, рівності, економічної незалежності громадян. Устрій та політика держави мають бути максимально узгоджені з принципами права. Громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, а держава тільки те, що передбачено законом.

Отже, ключовим питанням доктрини правової держави є характер відносин між державою і громадянином: тут вони розглядаються як юридично рівні суб’єкти права із взаємними правами й обов’язками. Громадянське суспільство (народ) є джерелом публічної влади держави, формує й контролює її, безпосередньо створює право. Тим самим забезпечується принцип народного суверенітету. Держава, зі свого боку, ті правові відносини, звичаї, норми, що відображають об’єктивні інтереси та потреби суспільства, формулює в конкретних юридичних нормативних документах – законах та охороняє право від порушень.

В теорії правової держави суттєвим є розуміння єдності та розрізнення права і закону. Правові норми випливають безпосередньо із життєдіяльності соціуму, вони вбирають у себе цінності, що панують у суспільстві, а державні закони постають зовнішнім вираженням цих норм. Норми права і законодавство співвідносяться як зміст і форма. В ідеальному варіанті вони не повинні суперечити одне одному, тобто закон не може виходити за межі права і відкривати державі дорогу для неправового втручання в особисте і суспільне життя. У правовій державі пріоритетна роль серед усіх нормативних актів належить законові: усі підзаконні акти, якщо вони суперечать законові, скасовуються або приводяться у відповідність із законом.

Таким чином, правова держава – це тип держави, основними ознаками якої є:

– зв’язаність держави правом;

– верховенство закону, який виражає волю більшості або всього населення країни;

– поділ влад (владних функцій), що означає співіснування та несуперечливу взаємодію «трьох гілок влади» – законодавчої, виконавчої та судової;

– юридична рівність держави та її громадян, їх взаємна відповідальність;

– правовий (юридичний) захист особи, наявність реальних гарантій дотримання прав і свобод людини і громадянина.

Засобами зв’язування держави правом є насамперед Конституція (Основний закон держави) та інші закони, що встановлюють і обмежують конкретні форми діяльності державної влади та визначають обсяг прав, свобод та обов’язків громадян. Межі державного втручання залежать також від особливостей соціально-духовного життя людей (традицій, історичної пам’яті, національного характеру), від їх політико-правової культури, характеру економічних відносин, рівня матеріального добробуту тощо.

Крім сказаного, правовій державі властиві такі риси:

– незалежність правосуддя;

– реально існуючий, єдиний для всіх правопорядок;

– презумпція [144] невинуватості особи;

– розвинена правова культура суспільства (знання громадянами законодавства, своїх прав і обов’язків, та їх свідоме дотримання).

У правовій державі стосовно громадян діє загальнодозвільний тип правового регулювання. Його суть виражається у правилі: «дозволено все, крім прямо забороненого законом». За цим типом регулювання будуються цивільні, трудові, сімейні, житлові правовідносини. Стосовно владних органів діє спеціально-дозвільний (звільнення від заборони) тип правового регулювання: «заборонено все, крім прямо дозволеного законом». За цим правилом встановлюються правові статуси й функції посадових осіб, державних службовців, парламентарів, міністрів, прокурорів, суддів, мерів[145] міст тощо.

Органічним доповненням до поняття «правова держава» і його певною конкретизацією є поняття «соціальна держава». Термін було запроваджено ще в 1850 р. німецьким вченим-юристом Лоренцом фон Штейном, але його активна теоретична розробка і практичне втілення припадає на 60–90 рр. ХХ ст., насамперед у розвинутих країнах Західної Європи (ФРН, Швеція, Швейцарія, Англія, Австрія, Франція, Норвегія).

Соціальна держава – це тип організації державного і громадського життя, заснованого на пріоритеті соціальних цінностей, насамперед пр а ва людини на «гідне життя». Ядро теорії соціальної держави утворюють положення про зростаючу роль держави в підтриманні гармонійних відносин між її інститутами та громадянами, відповідальності держави за добробут і безпеку її громадян.

Діяльність соціальної держави будується на таких принципах:

– гуманістична сутність державного управління суспільними відносинами. Права і свободи людини та їх гарантії[146] мають визначати зміст і спрямованість діяльності держави;

– визнання соціального миру, національної злагоди, високого рівня життя населення основними інтересами суспільства;

– дотримання кодексу «соціальної етики» – системи моральних норм та імперативів[147], яка забезпечує цивілізовані, партнерські форми відносин між громадянином і державою, попередження і подолання соціальних конфліктів;

– орієнтація на соціальні потреби в широкому розумінні цього поняття, тобто механізми і заходи державного управління, планування, розподілу, контролю мають забезпечувати як загальне, так й індивідуальне благо людини;

– втілення в практику ідей соціальної справедливості і солідарності: матеріально багатші та економічно сильніші верстви населення повинні допомагати біднішим і слабшим.

До основних функцій соціальної держави належить:

1) створення умов для так званої «змішаної економіки», яка дає змогу будь-якій ініціативні та соціально відповідальній особі самостійно забезпечити собі та членам своєї родини необхідний рівень матеріального добробуту;

2) регулювання ринкових відносин таким чином, щоб забезпечити економіці стабільність розвитку та водночас захистити громадян від «стихії ринку» і її негативних наслідків (монополізації, недобросовісної конкуренції, невиправданого банкрутства, безробіття тощо);

3) перерозподіл доходів між різними соціальними верствами суспільства засобами прогресивної системи оподаткування, збалансованого державного бюджету, фінансування соціальних програм, заохочення доброчинної діяльності;

4) дотримання передбачених конституцією соціальних гарантій, зокрема створення системи соціального страхування й реабілітації, ефективної і загальнодоступної системи освіти та охорони здоров’я, боротьби з безробіттям (створення нових робочих місць, системи професійної перепідготовки);

5) охорона сім’ї, материнства й дитинства, забезпечення екологічної безпеки тощо.

Світовою тенденцією на початку ХХ ст. є відмова від так званої держави «загального добробуту» та утвердження «сервісної держави», яка гарантує найнеобхідніші соціальні права. Тобто, з одного боку, провідні держави визнають необхідність розширення соціальних прав людини, а з іншого намагаються змінити функції держави щодо їх забезпечення. У зв’язку з кризовими явищами в економіці вони дедалі більше орієнтуються на соціальну підтримку лише нужденних, на стимулювання ініціативи людини у забезпеченні свого добробуту. Єдина концепція соціальної держави в сучасних умовах відсутня. Обговорюється проблема створення «нової архітектури добробуту», у якій особлива увага приділялася б вирішенню соціальних проблем не стільки за рахунок соціальних виплат певного типу, скільки їх профілактики (інвестиції в освіту, соціальний захист дітей, підтримка материнства тощо).

Різні країни створюють свої моделі соціальної держави. Традиційні риси скандинавської моделі (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Нідерланди) – універсалізм, солідарність, соціальний контракт між поколіннями, повна зайнятість населення, активне втручання держави у функціонування ринку – змінюються в напрямку до ліберальної[148] моделі, яка насамперед активізує працездатну особу.

Спостерігається також певна криза німецького варіанта соціальної держави, який склався у повоєнний час.Конституція 1949 р. проголосила Німеччину «демократичною, соціальною, правовою федеративною державою». Відповідно до концепції «соціального ринкового господарства» держава брала на себе зобов’язання прагнути до соціального вирівнювання, що забезпечує усім громадянам гідний рівень життя та реальні шанси на вільне самовизначення. Не відмовляючись від основних принципів, сучасна влада ФРН все більше підтримує самозайнятість, тимчасову зайнятість, самореалізацію особи, підвищує рівень страхових, пенсійних і медичних внесків населення. Держава бере на себе обов’язок корегувати та усувати збої в ринкових механізмах.

На максимальному використанні ринкового механізму побудований американський досвід функціонування соціальної держави, хоча Сполучені Штати [149] Америки пізніше, ніж європейські країни, запровадили базові соціальні програми). Він передбачає тісну взаємодію державних, приватних та громадянських структур. Держава застосовує методи непрямого регулювання, насамперед податкові пільги, роблячи економічно вигідним для роботодавців розширення масштабів і спектра соціальних програм. Центр уваги держави переноситься з надання прямої соціальної допомоги на максимально повне використання потенціалу працездатних громадян, створення якнайбільшої кількості ефективних робочих місць.

Практика засвідчує, що державі належить велика роль у значенні гаранта соціальної, політичної та макроекономічної стабільності, допомоги найбільш нужденним групам населення, захисту від насильства, злочинності, екологічних небезпек.

Суспільною основою соціальної держави є розвинуте громадянське суспільство. Це – сукупність високорозвинутих суспільних відносин і структур (економічних, соціальних, громадсько-політичних, культурних, духовно-моральних, родинно-побутових), що формуються і розвиваються без прямого втручання держави, але взаємодіють з нею з метою забезпечення вільної самореалізації особистості в контексті загальносуспільних цінностей, інтересів та потреб.

Витоки ідеї громадянського суспільства беруть початок в ідеях поліса та «політії» Аристотеля, понятті «societas civīlis» Марка Тулія Цицерона. Тоді поняття політичного і суспільного (громадського) зливалися. Бути громадянином означало бути вільним, повноправним членом суспільства й держави, користуватися всіма законними можливостями в усіх сферах життя та діяльності: сімейній, господарській, релігійній, освітній, мистецькій тощо і, звичайно ж, політичній, яка виступала узагальнюючим поняттям для всіх інших. «Політичне» було виявом солідарності всіх членів суспільства, їхньої колективної відповідальності за долю держави, обов’язку діяти відповідно до її законів і не на шкоду іншим громадянам.

В епоху Відродження деякі важливі цінності громадянського суспільства сформулював Н. Макіавеллі, зокрема: особиста безпека законослухняних громадян; непорушність (навіть з боку найвищої влади) майнових прав; право особи мати власні переконання, вчиняти самостійні дії, які не шкодять державі. Якщо влада перетворилася на диктатуру, то народ має право повстати проти неї.

Надалі, у XVII–XIX ст., проблеми взаємовідносин суспільства й держави аналізували в своїх працях такі видатні політичні мислителі, як: Т. Гоббс (теорія «суспільного договору»: створення державної влади з метою встановлення суспільного порядку («status civīlis»)); Дж. Локк (теорія «природних», невідчужуваних прав людини, на основі яких люди здатні створити гармонійне громадянське суспільство, якщо держава не посягає на сферу приватного життя особи, її індивідуальні інтереси); В. фон Гумбольдт (висновок про те, що державний лад не є самоціллю, а лише засобом для розвитку людини); Ш.-Л. де Монтеск’є (співвідношення закону і свободи, ідея правової держави, покликанням якої є забезпечення політичних і громадянських свобод. Свобода, вважав Монтеск’є, – це право робити те, що дозволено законом); Ж.-Ж. Руссо (ідея «народного суверенітету»), І. Кант (теорія правової держави). Незважаючи на деякі відмінності в підходах і висновках, усі згадані теорії зводилися до принципового положення про те, що ідея громадянського суспільства вища і значиміша, ніж ідея державна, існування якої надзвичайно важливе для народу, але не повинно бути самоціллю.

Значний внесок у розробку означеної проблеми зробив також Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831), зокрема своєю працею «Філософія права». На відміну від своїх попередників, він найглибше усвідомлював різницю між громадянським суспільством і власне державними інститутами. Гегель сформулював такі основні принципи громадянського суспільства:

– приватна власність (суспільство юридично рівних приватних власників);

– особиста свобода;

– публічна поінформованість;

– вільно сформована громадська думка;

– справедливі закони, яких слід дотримуватися всім.

Говорячи про те, що громадянське суспільство являє собою особливу стадію в діалектичному[150] русі від сім’ї до держави, Гегель наголошує на тому, що держава як «вінець розвитку моральності» не є чимось вторинним відносно громадянського суспільства. Оскільки останнє є ареною зіткнення приватних інтересів, тобто завжди містить потенціал конфлікту, то стати по-справжньому «громадянським» воно здатне лише за умови, якщо ним буде управляти політична влада – держава. Народ, який не створив власної держави, є позаісторичною людністю. Необхідна умова її виникнення – зародження «народного духу». Тільки верховна публічна влада – правова держава – може справитися з усіма суперечностями та об’єднати індивідуальні й групові інтереси, синтезувати суб’єктивні й об’єктивні начала, що існують в «народному дусі», в універсальну політичну спільноту – громадянське суспільство. Отже, робить висновок Гегель, держава передує громадянському суспільству, розвиток останнього наступає пізніше, ніж розвиток держави, вона панує над громадянським суспільством.

Марксизм, одним з джерел якого стала німецька класична філософія, запропонував дещо інше тлумачення проблеми. К. Маркс та Ф. Енгельс поняття громадянського суспільства ототожнювали з поняттям суспільного ладу, певної класової, станової структури, типу родинних відносин, в основі чого лежить історична система економічних відносин – тип і ступінь розвитку виробництва, обміну та споживання. А вже відповідно до цього формується політичний лад, «який є лише офіційним вираженням громадянського суспільства».

Сучасна наука пояснює взаємозв’язок держави та громадянського суспільства відповідно до таких засад:

– громадянське суспільство є основою правової держави й розвивається разом з нею; воно може існувати лише в умовах демократичного політичного режиму і зі свого боку є передумовою для його становлення;

– демократична правова держава і громадянське суспільство, з одного боку, розмежовують сфери свого впливу, а з іншого – знаходяться в стані соціального партнерства;

– громадянське суспільство складається за межами офіційних політичних структур, але до певної міри охоплює і їх, оскільки вони також утворені громадянами. Деякі суспільно-політичні інститути і явища одночасно належать і до громадянського суспільства, і до правової держави – це: демократичне законодавство та виборчий процес, політичні партії, легальна опозиція – вони становлять певні форми, що закріплюють вплив громадянського суспільства на політичну владу. Провідником такого впливу виступають, зокрема, незалежні засоби масової інформації.

Основні функції громадянського суспільства полягають у тому, щоб:

– за допомогою незалежних від держави засобів і санкцій (громадської думки, моралі, традиції тощо) регулювати відносини між людьми, культивувати суспільно значимі цінності, забезпечувати соціалізацію[151] та виховання гармонійно розвинутих особистостей;

– захищати громадян, їх інтереси від незаконного і неправового втручання держави та її органів;

– забезпечувати принцип суверенітету народу, сприяти формуванню демократичних органів державної влади та контролювати їхню діяльність.

Структура громадянського суспільстваєвідображенням структури суспільного життя взагалі.

Економічну основу громадянського суспільства становлять різноманітні форми власності, вільне, добросовісне підприємництво та конкуренція[152], ділова активність громадян в незалежних від держави формах.

Соціальну складову громадянського суспільства визначають класи, етнічні, демографічні, професійні та інші соціальні спільноти, що мають право вільно створювати різні асоціації, спілки, товариства тощо.

Політико-правова ознака громадянського суспільства полягає в наявності розвинутих інститутів демократії: вільного волевиявлення народу, самоврядування, реального і найповнішого забезпечення прав і свобод людини і громадянина, у тому числі свободи об’єднання в політичні партії та громадські організації для захисту та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Соціокультурна та духовна складові громадянського суспільства реалізуються через гарантії невтручання з боку держави в приватне життя людини, родинні, етнічні відносини. Це – свобода совісті, окреме від держави існування церкви, можливість вільного вибору місця проживання, професії, творчих занять, форм задоволення естетичних смаків, які, однак, не повинні розходитися з основоположними цінностями суспільної моралі.

Важливо наголосити, що головним є не просто наявність конкретних елементів у структурі громадянського суспільства, а ступінь їх розвиненості, самостійності, активності – того, що може забезпечити їм належну роль в цивілізаційному поступі суспільства. Головний елемент громадянського суспільства – особистість, небайдужа людина, сукупна воля громадян, від якої й залежить ступінь втілення ідеально-теоретичних моделей в реальні форми людського співіснування.

Дата добавления: 2013-12-12