Поняття політичної партії; ознаки; історичні витоки

Тема 6. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ

1. Поняття політичної партії; ознаки; історичні витоки.

2. Інституціоналізація та функції політичних партій.

3. Структура політичних партій та їх типологія.

4. Партійні системи: поняття і типи.

Політичне життя в сучасному суспільстві немислиме без політичних партій. Політичні партії, так само як і суспільно-політичні рухи, виступають сполучною ланкою між суспільством і державою. Це – важливий інститут політичної системи, характерна ознака політичного режиму та один з основних компонентів громадянського суспільства. Багатоманітність соціальних інтересів зумовлює наявність у суспільстві різних політичних партій. Через політичні партії громадяни мають змогу впливати на політику держави.

Щодо розуміння головної сутності політичних партій існують різні підходи:

– соціально-класовий (марксистський); партія – це найбільш активна і організована частина певного класу чи соціальної групи;

– ідеологічний; партія – обєднання людей, груп не за спільністю соціально-економічного походження і становища, а насамперед навколо певної системи цінностей, ідеології;

– функціонально-прагматичний; партія – це функціональний елемент політичної системи, об’єднання людей за різними ознаками соціального становища й політичної культури, які мають спільну прагматичну мету – прийти до влади.

У реальних політичних процесах спостерігається поєднання усіх трьох концептуальних характеристик, що визначають сутність політичних партій. До певної міри їх можна вважати окремими стадіями в процесі становлення та практичної діяльності партій.

Політична партія (лат. pars, partis – частина, сторона; об’єднання індивідів навколо спільного інтересу) – це добровільна організація громадян, об’єднаних спільними ідеалами, яка виражає інтереси частини народу, певного класу чи соціальної верстви і прагне їх реалізувати шляхом участі в здобутті та здійсненні державної влади.

Політичні партії відрізняються від неполітичних об’єднань громадян (творчих, професійних, аматорських тощо) за такими ознаками:

– особливий правовий статус, як правило, визначений в нормах конституції та/або в спеціальному законодавстві;

– наявність політичної мети і програми, що відображає бачення партією перспективних напрямів розвитку суспільства;

– наявність партійної ідеології, тобто системи певних політичних цінностей та ідеалів, і її дотримання в практичній діяльності партії шляхом активної пропаганди серед населення, відстоювання та компромісного узгодження ідеологічних засад у відносинах з іншими партіями та при здійсненні політичної влади;

– безпосередня участь у боротьбі за владу в державних та самоврядних органах, здійснення такої влади або активний вплив на політичні процеси;

– наявність постійної соціальної бази, яка формується засобами пропаганди і агітації серед певних верств суспільства і соціальних груп, особливо в період виборчих кампаній;

– складна, розгалужена форма організаційної побудови, наявність внутрішньопартійної та загальнодержавної структур (від центральних органів до місцевих осередків);

– постійно діюча система управління, регулярні внутрішні та суспільно інтегровані зв’язки.

Політичні партії пройшли тривалий шлях історичного, ідеологічного та організаційного становлення. У цьому процесі виділяють три основних періоди: 1) антична доба і середньовіччя.; 2) XVII–XVIII cт.; 3) з XIX ст. і до сьогодення.

Зародження політичних партій було викликане ускладненням політичних відносин, диференціацією суспільних інтересів та посиленням боротьби за владу ще в рабовласницькому суспільстві. Звичайно, це не були партії в сучасному розумінні. Скоріше їх можна назвати “групами інтересів”. Так, Аристотель у своїх працях згадував про боротьбу в Давньогрецькій державі (VI ст. до н. е.) між жителями рівнини – великими землевласниками (педіеями), гористої місцевості – селянами (діакріями) та населенням морського узбережжя – торгівцями і ремісниками (параліями). У Стародавньому Римі в ІІ–І ст. до н. е. точилася політична боротьба між оптиматами (патриції, знать) і популярами (представники міського і сільського плебсу). У античному світі “партійне” протистояння загалом сприймалися в негативному значення, як неблагородна, шкідлива справа, що суперечить спільним інтересам держави, підриває ідею солідарної відповідальності за її долю. (До речі, й сьогодні існують протилежні думки щодо ролі партій в суспільному поступі). У середні віки партійно-політична боротьба стала ще виразнішою. Зокрема, в Італії у XII–XV ст. тривало суперництво між торговельно-ремісничими верствами, що підтримували папу Римського в його прагненні до світської влади (партія гвельфів), та партією гібелінів, котра виражала інтереси феодальної земельної знаті, зацікавленої в сильній імператорській владі. У Англії в 1455–1485 рр. ворогували між собою династії Ланкастерів і Йорків (відповідно партії “ Червоної ” і “ Білої троянди ”), та в підсумку до влади прийшла династія Тюдорів.

Наведені та інші історичні факти свідчать, що в стародавні та середньовічні часи праобразом партійних об’єднань нерідко виступали більш-менш тривкі станові угруповання для підтримки окремих знатних осіб чи династій – так звані клієнтели, “свита аристократії”, як про них писав М. Вебер у своїй однойменній праці (Вебер М. Избр. произв. – М., 1990. – С. 672). Досліджуючи процес історичного становлення та розвитку політичних партій, починаючи з XVII ст., М. Вебер визначав у ньому три класичних стадії: 1) виникнення аристократичних гуртків політичного спрямування – котерій; 2) існування політичних клубів; 3) створення масових політичних партій.

Клуби відрізнялися від котерій більш вираженою ідеологічною доктриною та організаційною структурою. Для Європи XVII–XVIII ст. була характерною боротьба між феодальною аристократією і молодою буржуазією. Поштовх формуванню політичних клубів дала Велика Французька революція 1789–1794 рр.: в ході політичного суперництва виникли клуби якобінців, жирондистів, монтаньярів тощо.

Фахівці з політичної історії вважають, що усі три вищеозначені стадії розвитку почергово пройшли лише дві відомі в світі партії, які є провідними в сучасній Англії, – Консервативна і Лейбористська. Наприкінці 70-х рр. XVII ст. склалися політичні об’єднання торі (консерватори, прибічники монархії) і віги (ліберальні буржуа, прихильники парламенту). Згодом на їх основі виникли політичні клуби: відповідно “Чарльтон клаб” (1831 р.) і “Реформ клаб” (1836 р.), які через кілька десятиліть розвинулися до рівня політичних партій: Консервативної (1867 р.) та Ліберальної (1850 р.). У США в 1828 р. було створено Демократичну партію, а в 1854 р. – Республіканську.

Отже, XIX ст. стало початком існування політичних партій у дійсному розумінні слова, тобто масових політичних організацій, що об’єднували велику кількість членів, мали певну організаційну структуру та прагнули розширити свій вплив на суспільство. Цьому сприяло перетворення буржуазії на самостійну політичну силу, поява загального виборчого права, ослаблення монархій та зміцнення представницьких установ – відповідно загострилася боротьба за голоси виборців. Небезпідставно першою масовою політичною партією вважається Ліберальне товариство реєстрації виборців у Англії (1861 р.).

Спільною тенденцією для країн Західної і Центральної Європи та США було те, що тут спочатку виникли буржуазні партії, а потім – робітничі: у 1840 р. в Англії утворено Національну чартистську організацію; у 1863 р. в Німеччині – Всезагальну німецьку робітничу спілку (зараз – Соціал-демократична партія Німеччини).

Натомість в царській Росії за відсутності, з одного боку, можливостей легальної політичної діяльності та нерозвиненості політичних інтересів буржуазії, а з іншого – через наростання в нижчих верствах суспільства (насамперед серед пролетаріату) революційного потенціалу – спершу виникли партії лівого спрямування, зорієнтовані на захист інтересів робітничого класу та селянства, керівництво якими здійснювали представники революційної інтелігенції. У 1897 р. було організовано Всезагальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії (скорочено – “Бунд”); у березні 1898 р. кілька нелегальних революційних груп (“Союзів боротьби”), що діяли в різних містах Росії, зокрема й у Києві та Катеринославі (тепер – Дніпропетровськ), об’єдналися в Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП; пізніші назви: РСДРП(б), РКП(б), ВКП(б), КПРС); наприкінці 1901 – на початку 1902 року виникла Партія соціалістів-революціонерів (скорочено – “есери” У жовтні – листопаді 1905 р., в ході революції, російська буржуазія створила дві партії – Конституційно-демократичну (скорочено – “кадети”) і Союз 17 жовтня (скорочено – “октябристи”).

Перша українська політична організація – Русько-українська радикальна партія – була утворена в 1890 р. у Львові (засновники – І. Франко, М. Павлик, Є. Левицький). На сході України, в Харкові, у 1900 р. виникла Революційна українська партія (Д. Антонович, М. Міхновський, М. Русов). Програми цих партій поєднували завдання соціально-політичних, загальнодемократичних перетворень з прагненням до забезпечення національно-культурних та суверенно-політичних прав українського народу.

Дата добавления: 2013-12-12