Поняття про спілкування

Види, стилі, етапи процесу спілкування.

Поняття про спілкування.

Тема Поняття про спілкування. Види, стилі, етапи

Спілкування – це комунікативна взаємодія педагога з учнями, батьками, колегами, спрямована на встановлення сприятливого психологічного клімату.

Продуктивне спілкування – багатогранний процес. Його складові:

► перцептивна (сприйняття, розуміння і оцінка однієї людини іншою);

► рефлексійна (розуміння, як сприймається іншими поведінка індивіда в момент спілкування);

► ідентифікаційна (уподобання з іншими в системі людських відносин);

► атракційна (позитивне емоційне відношення до іншої людини, почуття симпатії);

► комунікативна (обмін інформацією і встановлення позитивного психологічного клімату у стосунках).

Потенційне педагогічне спілкування є не лише багатогранним процесом, а й поліфункціональним. Основними функціями педагогічного спілкування є:

1. Пізнання особистості 6. Самоствердження.

2. Обмін інформацією. 7. Спілкування заради спілкування.

3. Організація діяльності. 8. Привернення до себе до цінностей інших.

4. Обмін ролями. 9. Привернення інших до своїх цінностей.

5. Співчуття. 10. Налагодження контакту.

Засоби спілкування визначаються різноманітністю. Основні з них:

знакові засоби (мовлення);

оптико-кінетичні (жести, міміка, пантоміміка);

паралінгвістичні (інтонація, паузи).

2. Види, стилі, етапи процесу спілкування.

Психологічна структура спілкування складна. Для того щоб навчитися професіонального спілкування, треба чітко уявляти структуру цього процесу, знати, які вміння забезпечують його здійснення, яким чином можна удосконалювати виховний вплив на дітей. За В. Кан-Каликом, є чотири етапи комунікації, що становлять структуру педагогічної взаємодії.

Моделювання педагогом майбутнього спілкування (прогностичний етап). Це перший етап, у якому закладаються обриси майбутньої взає­модії: планування й прогнозування змісту, структури, засобів спілкування. Зміст його містить визначення мети взаємодії (для чого?), аналіз стану співрозмовника (чому він такий?) та аналіз ситуації (що сталося?). Плануються можливі способи та тональність комунікації, прогнозується сприймання співрозмовником змісту взаємодії. Цільова установка має вирішальне значення. Саме тут має бути визначальною зосередженість на спільній роботі з учнями, на розвитку їх. Учитель має передусім думати про те, як залучити вихованця до взаємодії, зацікавити його, як створити творчу
атмосферу, щоб виявилася його індивідуальність. Для цього педагогові потрібна уява, здатність сприймати та адекватно оцінювати людину.

Початковий етап спілкування. Його мета — встановлення емоційного і ділового контакту в педагогічній взаємодії. В. Кан-Калик називає цей етап «комунікативна атака»; у цей час здобувається ініціатива, що дає змогу керувати спілкуванням. Важливо оволодіти технікою швидкого включення у взаємодію, прийомами самопрезентації та динамічного впливу. Ініціатива необхідна вчителеві на цьому етапі для того, щоб організовано передати її в наступному періоді спілкування.

Керування спілкуванням. Це свідома і цілеспрямована організація взаємодії з коригуванням процесу спілкування відповідно до визначеної мети. Здійснюється обмін інформацією, оцінками з приводу цієї інформації, взаємооцінювання співрозмовників. Створюється атмосфера доброзичливості, щоб дати учневі змогу вільно виявляти своє «Я», діставати задоволення від спілкування, підтвердження своїм соціально значущим потенціям. Передаючи ініціативу учневі, педагог представляє матеріал для аналізу, щоб роздуми, оцінювання фактів школяр здійснював сам за допомогою старшого. Саме тут учитель мусить вміти виявляти інтерес до учня, сприймати інформацію від нього (активно слухати), висловлювати судження з того чи того приводу, транслювати учням свій оптимізм і спокійну впевненість в успіхові, ставити перед ними яскраві цілі і вказувати на шляхи їх досягнення.

Аналіз спілкування. Головне завдання цього етапу— співвіднесення мети, засобів, результатів взаємодії, а також моделювання подальшого спілкування. Це етап самокоригування. Учителю потрібно мати педагогічну пам'ять, в якій започатковується виявлене в словах, емоціях і діях ставлення учнів. Ця інформація допоможе проаналізувати тенденції розвитку ставлення вихованців. Стосовно кожного етапу педагог має дотримуватися певних правил, які оптимізують взаємодію:

§ формування почуття «ми», демонстрація спільності поглядів, що усуває соціальні бар'єри, протиставлення і об'єднує для досягнення спільної мети;

§ встановлення особистісного контакту, щоб кожний учень відчував зверненість саме до нього. Це реалізують і мовними засобами (найчастіше називаємо учня на ім'я, повторюємо вдало висловлене ним міркування), і невербально (візуальний контакт);

§ демонстрація власного ставлення, що виявляється в тому, як ми посміхаємося (відкрито, невимушене чи скептично), з якою інтонацією говоримо (дружньо, сухо, тиснучи на учня), як експресивно забарвлені наші рухи (спокійні, стримані чи зневажливі, нервові), яку обрали дистанцію (довіри чи конфронтації);

§ показ яскравих цілей спільної діяльності — накреслення спільного «ми» у майбутньому, що демонструє зацікавленість у співрозмовникові.

Отже слід знати вимоги до кожного етапу.

1) Моделювання педагогом ситуації спілкування – прогностичний етап. Вимоги: знати аудиторію, прогнозувати та планувати динаміку роботи, варіанти впливу.

2) Організація безпосереднього спілкування – комунікативна атака. Вимоги: динамічна дія, самопрезентація, рефлексія, емпатія, засоби продуктивного спілкування.

3) Управління спілкуванням, корекція впливу. Вимоги: співвідношення мети, засобів та оптимального результату, керівна роль педагога, корекція впливу з поправкою на реальні умови, наявність педагогічного такту.

4) Аналіз системи спілкування і моделювання наступної діяльності. Вимоги: співвідношення мети, засобів та отриманого результату.

Сучасна психологія та педагогіка, аналізуючи стилі роботи вчителів, виявляє залежність від них психологічного клімату в колективі, характеру діяльності та спілкування учнів. Виходячи з того, що спілкування – це відносини та взаємодія, розрізнюють основні стилі відношення вчителів до дитячого колективу, (за Я.Л.Коломенським та Н.А.Березовіним):

а) активно-позитивний; б) пасивно-позитивний;

в) ситуативно-негативний; г) стійкий негативний.

Розглянувши основні стилі взаємодії вчителя з учнями, переконаємося, що ставлення вчителя детермінує його організаторську діяльність.

a) Авторитарний – стиль диктату, вчитель сам визначає напрямки дії колективу, а учні виступають у ролі пасивних виконавців. Форми зв'язку з колективом: наказ, вказівка, інструкція, догана. В спілкуванні – лаконізм, похмурість, неприйнятність до заперечень.

b) Демократичний – стиль, що ґрунтується на глибокій повазі до особистості кожного, вчитель прислуховується до колективу, підключає до активної участі актив, координує, контролює, розвиває ініціативу інших, орієнтується на самоорганізацію колективу.

c) Ліберальний – стиль, що характеризується нестійкою педагогічною позицією, виявляється у невтручанні, низькому рівні вимог, формальному розв'язанні проблем.

Кожний з цих стилів виявляється у характері взаємовідносин у колективі, у поведінці школярів та впливає на формування внутрішніх намірів дітей. Стилі спілкування відрізняються деякою різноманітністю. В.А. Кан-Калик основними вважав:

- спілкування – дружня взаємодія;

- спілкування – дистанція;

- спілкування – залякування;

- спілкування. – загравання;

- спілкування – діалог.

Основними критеріями діалогічного спілкування є:

1. визнання рівності особистісних позицій, відкритість і довіра партнерів;

2. домінанта педагога на співрозмовникові і взаємовплив поглядів;

3. модальність висловлювання і персоніфікація повідомлення («Я вважаю», «Я гадаю» і т. д.);

4. поліфонія взаємодії і надання вчителем розвиваючої допомоги (надати можливість кожному учасникові викласти свою позицію);

5. двоплановість позиції педагога у спілкуванні (вміння вести діалог з партнером та водночас аналізувати ефективність втілення власного задуму).

Таким чином, однією із суттєвих характеристик соціально активної особистості вчителя є професійна готовність до педагогічного спілкування, тобто достатній рівень сформованості узагальнених універсальних комунікативних вмінь, котрі дозволяють йому у типовій або нестандартній ситуації здійснювати педагогічне спілкування на професійному рівні. Обмін інформацією і ставленнями реалізує комунікативний бік спілкування, пізнання особистості і самоутвердження — перцептивний, а організація взаємодії — інтерактивний.

Орієнтація на поліфункціональність спілкування дає вчителеві змогу організувати взаємодію на уроці і поза ним як цілісний процес: не обмежуватися плануванням лише інформаційної функції, а створювати умови для обміну ставленнями, переживаннями; допомагати кожному школяреві гідно самоутвердитися в колективі, забезпечуючи співробітництво і співтворчість у класі.

Спілкування педагога з учнями є специфічним, адже за статусом вони виступають з різних позицій: учитель організовує взаємодію, учень сприймає її і включається в неї. Треба допомогти учневі стати активним співучасником педагогічного процесу, забезпечити умови для реалізації його потенційних можливостей, тобто суб'єкт-суб'єктний характер педагогічних стосунків.

Психологізація виховного процесу у школі, що обумовлена новим педагогічним ставленням до особистості школяра як до суб'єкту життя, привела педагогічну практику до ряду простих форм групової діяльності, які дозволяють розвивати в школярів інтерес до людини як такої і сприяють формуванню моральності.

Такою інноваційною для практики вітчизняної школи формою виховної роботи є соціально-психологічні тренінги. З педагогічної точки зору цю форму роботи можна розглядати як сукупність активних групових методик, які спрямовані на розвиток особистості у системі міжособистісних взаємин із орієнтацією на загальнолюдські цінності. Результат тренінгу, здебільшого залежить від складу учасників групи, їх ставлення до занять, від емоційної атмосфери, яка складається у групі, від розвитку міжособистісних стосунків між учасниками.

Бажаною умовою, що сприяє ефективності тренінгу є наявність в групі досвіду переживання себе як єдиного цілого. Для досягнення більшої ефективності соціально-психологічного тренінгу бажано проводити його з групою, кількість членів якої не перевищує 15 осіб. Як засвідчує практика, найбільш ефективним є тренінг у групах, гетерогенних за статтю осіб, з різним життєвим досвідом, ступенем розвитку комунікативних умінь.

Ось уже більше півсторіччя в соціальній психології і ме­неджменті ведеться вивчення феномену стилів керівництва. Найпопулярнішою залишається до цього часу типологія індивідуаль­них стилів керівництва, розроблена ще в 30-ті роки німецьким психологом К. Левіним (1890-1947). У ній виділено три головні стилі керівництва.

1.А вторитарний (або директивний) стиль - переважа­юче використання командних методів управління. Орієнтація на задачу; централізація повноважень; одноосібність у прийнятті рішень; придушення ініціа­тиви; жорстокий контроль; мінімальне інформуван­ня, мала гласність; надання переваги покаранням; нетерпимість до критики; усунення небажаних; жор­стокість, наполегливість, часом грубість, у спілку­ванні. Підлеглі вступають на шлях маскування і при­лаштовування, вони виконують роль, бажану керів­никові. Мікроклімат у колективі насичується непо­розумінням, емоційною напруженістю і певною мірою придушенням ініціативи.

2. Демократичний (або колегіальний) стиль - акцент робиться на соціально-психологічні і економічні методи управління; орієнтація на людину; делегування повноважень; колегіальність у рішеннях; заохочен­ня ініціативи; помірний контроль, повне інформуван­ня, широка гласність. Перевага надається заохочен­ням. Терпимість до критики; доброзичливість, ввічливість, тактовність у спілкуванні. Розв'язання проблем колективу і підлеглого відбувається за уча­стю кожного, що стимулює активність і са­мостійність. Формується активна причетність особи­стості до загальної справи колективу. Усі обговорю­ють проблеми своєї діяльності, приймають рішення, обираючи оптимальний варіант, але остаточне рішення все-таки формулює керівник.

3. Нейтральний (або потуральний) стиль - спостерігається відхід від прийняття стратегічно важливих рішень; справи пущено на самоплив; недостатній контроль над підлеглими. Найбільш розповсюджені авторитарний і демократичний стилі керівництва, нейтральний стиль зустрічається рідко. Інко­ли спостерігається непослідовний стиль керівництва, який являє собою суміш усіх попередніх стилів. Він дезорієнтує діяльність і спілкування з підлеглими. Керівник часто діє залежно від свого емоційного стану

Будь-який стиль керівництва, взятий сам по собі, не дає підстав говорити, який з них кращий чи гірший. Основним кри­терієм його доцільності є групова ефективність.

Усі переваги демократичного стилю зовсім не означають, що авторитарний стиль слід списати в архів. Необхідно викорис­товувати ситуаційний підхід: немає управлінських рішень, придат­них на всі випадки життя; усе залежить від конкретної ситуації, яка визначається багатьма найрізноманітнішими чинниками.

Авторитарний стиль керівництва доречний за наявності двох умов:

а) того потребує виробнича ситуація;

б) персонал добровільно і з бажанням погоджується на авторитарні методи керівництва. Кожний зі стилів має свої переваги і недоліки. Авторитарний стиль має такі переваги:

- забезпечує чіткість і оперативність управління;

- не потребує особливих матеріальних затрат;

- створює видиму єдність управлінських дій для досяг­нення цілей;

- на нових підприємствах дозволяє швидше впоратись з труднощами становлення;

- мінімізує час прийняття рішень.

У той же час він має свої недоліки:

- пригнічення ініціативи, творчого потенціалу вико­навців;

- невисокий рівень задоволеності виконавців своєю працею, відсутність дієвих стимулів праці;

- громіздка система контролю;

- невисокий ступінь задоволеності роботи групи від постійного вольового пресингу керівника;

Усунути недоліки дозволяють економічні і соціально-психологічні методи управління, які властиві демократичному стилю керівництва. Він має такі переваги:

v стимулює появу ініціативи;

v розкриває творчий потенціал;

v підвищує задоволеність виконавців своєю працею;

v вирішує інноваційні, нестандартні задачі;

v використовує матеріально-договірні стимули праці;

v створює сприятливий психологічний клімат у колективі;

v містить психологічні механізми трудової мотивації.

Успішне використання цього стилю можливе за таких умов:

- колектив;

- неекстремальні виробничі умови; висока кваліфікація працівників;

- вкладення значних матеріальних коштів;

Керівник повинен уміти застосовувати будь-які стилі керів­ництва, змінюючи їх в залежності від ситуації. Особистісна схильність людини до певного стилю керівництва визначається її темпераментом. Реальний стиль конкретного керівника - це завжди певна комбінація прийомів з багатьох стилів, але, зви­чайно, з переважанням якогось одного.

У житті немає абсолютно однакових людей. Люди відрізняються за різними пара­метрами, у тому числі і за темпераментом.. Знання властивос­тей темпераменту своїх підлеглих допоможе керівнику будувати взаємовідносини.

Дата добавления: 2013-12-12