В контексті національного відродження

Українська культура XIX – початку XX ст.

ЛЕКЦІЯ 19

1. Ідея народності та історична традиція як фактори генези національно-культурного відродження в першій половині XIX ст.

2. Національно-культурний рух в Україні у другій половиш XIX ст. Вплив народництва та інших суспільно-політичних течій на український культурний процес.

3. Українська культура в умовах піднесення національного відродження. Проблема модерністських течій в українській літературі та мистецтві.

Розвиток української культури у даний період слід розглядати у тісному зв’язку з процесами національного відродження і соціально-політичного пробудження українського суспільства. Тотальний русифікаторський наступ імперської бюрократії після ліквідації Гетьманщини, Запорозької Січі, козацтва як стану поставив під знак запитання національно-культурну самобутність України. Проте українське громадянство не примирилося з тамі ситуацією. Ідеї свободи і прав людини, що їх приносила молодь з європейських високих шкіл на свою Батьківщину, потрапляли на сприятливий ґрунт традиційного козацького демократизму, що постійно живив свідомість українського народу. Утвердження в суспільній думці природного права людини і кожного народу на вільний розвиток, усвідомлення пріоритету всієї нації, а не лише її елітарних верств, посилили загальний інтерес до народного життя, усього розмаїття його виявів і насамперед у духовній сфері. На цьому ґрунті в Україні активізується вивчення народної творчості, що стало важливим чинником національного відродження. Українська народна мова все частіше звучить у творах красного письменства; після тривалого періоду забуття прадавня назва «Україна», відшукувана поетами і письменниками в народній творчості, знову здобуває собі права громадянства в суспільному і літературному житті.

Нову добу в українській літературі започаткував І. Котляревський, який своєю «Енеїдою» утвердив народну мову як літературну. Слідом за ним на цей шлях стала група талановитих письменників – П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ’яненко, А. Метлинський, М.Костомаров та ін. У їхній творчості домінуючим художнім напрямком стає романтизм, який спирався на глибоке зацікавлення народним життям, народною мовою, поезією, звичаями тощо. Цей процес в Україні став складовою загального для всієї Європи початку XIX ст. прагнення народів, позбавлених державі до свого національного відродження.

Одночасно з утвердженням українського слова в літературі започатковано дослідження в галузі етнографії, мови, історії, що сприяло формуванню національної свідомості українського громадянства. Історичні праці Д. Бантиша-Каменського, Ол. Мартоса, М. Маркевича, етнографічні видання З. Долтги-Ходаківського, М. Цертелєва, О. Павловського, М. Максимовича об’єктивно протистояли ідеологічним доктринам самодержавства, спрямованим на уніфікацію духовного життя в Російській імперії.

Українські романтики підготували той ґрунт, на якому зріс поетичний та художницький геній Т. Г. Шевченка. Студенти повинні розрізняти основні етапи його творчості, починаючи від появи «Кобзаря», першої подорожі в Україні і до арешту в 1847 р., далі – періоди перебування на засланні та після звільнення із заслання. Кожен із цих періодів характеризується певною специфікою його величезної і всебічної духовної спадщини. У творчості Шевченка, який своїм вогненним словом возвеличив «малих отих рабів німих», якнайповніше втілився нескорений дух українського народу, під його впливом розвивалася не тільки українська література, а й вся українська духовність ХІХ ст.

З кінця 50-х - початку 60-х рр. в українському культурному житті відбуваються істотні зрушення, пов’язані із значними соціально-економічними і політичними змінами. Після скасування кріпацтва і запровадження реформ відбувається бурхливий розвиток науки, освіти, культури. В Україні, незважаючи на штучне гальмування цих процесів царизмом, зростала кількість національно-свідомої інтелігенції, яка брала активну участь у всіх видах духовної творчості.

Найпомітнішими були досягнення в галузі суспільних наук і, зокрема, історії. Її найвизначнішими представниками у пореформений період були В.Антонович, О.Лазаревський, О.Єфименко, Д. Багалій, Д. Яворницький та ін. Загальноєвропейське визнання здобули праці антрополога Ф. Вовка, економістів М. Зібера, М. Бунге, М. Туган-Барановського, правознавця О.Кістяківського, соціолога та історика М. Драгоманова, мовознавця О.Потебні та ін.

Характерне для інтелігенції 30–40-х рр. захоплення етнографізмом переходить у формування своєрідної ідеології народництва, яка стала визначальною для суспільно-культурного руху в Україні до кінця XIX ст. Романтичний період у призі, представлений Кулішевою історичною хронікою “Чорна рада”, ідеалізованими етнографічно-побутовими малюнками України ХVІІ-ХVІІІ ст. в інших його творах, змінюється новим літературним методом – реалізмом. Чільне місце в ньому посідає Марко Вовчок, яка в своїх творах протиставляла моральну чистоту і людяність простих українських селян моральній деградації кріпосників. Реалістичний соціально-побутовий напрямок представлений також прозою А. Свидницького, поезією Л. Глібова, С. Руданського та ін. У 70–90-ті рр. український реалізм поступово виходить за межі етнографізму і звертається до соціальних і психологічних проблем. Найяскравішими представниками цієї течії були І. Нечуй-Левицький та П. Мирний.

Переважаючим об’єктом художнього відтворення української літератури залишається село. Однак наприкінці XIX – на початку XX ст., попри надзвичайно вузькі межі українського урбанізму, в українське літературно-художнє життя все виразніше проникають модерністські течії. Нова генерація авторів намагається відійти від утилітарно-соціальних концепцій критичного реалізму, позбутися побутової описовості й зосередитись на суб’єктивних індивідуальних переживаннях, душевних конфліктах героїв. Хоча український модернізм не був однорідним явищем, він тією чи іншою мірою увібрав у себе особливості усіх його течій – імпресіонізму, символізму, неоромантизму та ін. Яскравими представниками нового напряму були Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Винниченко, М. Вороний, А. Кримський, Ол. Олесь, в Західній Україні – І. Франко, В. Стефаник, О. Кобилянська, П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий та ін.

Особливо інтенсивного розвитку в цей період набуває в Україні театральне мистецтво. Із заснуванням М. Кропивницьким у 1881 р. першого професійного театру українське сценічне мистецтво пройшло складний шлях відсоціально-побутової п’єси до модерністських постановок творів В. Винниченка, Ол. Олеся, Лесі Українки. Найбільша заслуга у розвитку українського театру наприкінці XIX – на початку XX ст. належала М. Старицькому, М. Кропивницькому, братам Тобілевичам, М. Заньковецькій. Швидкий розвиток театру спричинився до піднесення української музичної культури загального зростання інтересу до унікальної української пісенності, пропаганди української пісні. Творцем національного напрямку, що спирався на багатство народної музики, був композитор Микола Лисенко. За висловом М. Грінченка, він вивів «українську народну мелодію у широкий світ, даючи їй художній вигляд, одягаючи її в європейський одяг не як у шаблон, а як у освітньо-культурне надбання». Сучасники і послідовники М. Липні – К. Стеценко, Я. Степовий, М. Леонтович, О. Кошиць – започаткували новий етап розвитку української музики, який характеризувався яскраво визначеним національним стилем, розмаїттям форм і жанрів, засобів вираження.

Приступаючи до вивчення українського мистецтва, студенти мають знати, що воно розвивалося в тісній взаємодії з європейськими мистецькими течіями. Особливу увагу слід звернути на мистецьку творчість Т. Шевченка як основоположника реалізму в українському малярстві XIX ст. Найяскравішими виявами мистецького життя на зламі XIX–XX ст. були спроби відродження українського бароко в архітектурі, утвердження модерних течій у творчості таких митців, як І. Труш, О. Мурашко, В. та Ф. Кричевські, М. Гаврилко, М. Паращук, М. Бурачек, М.Жук, Г. Нарбут та ін.

Тривав бурхливий розвиток суспільних наук. З кінця XIX ст. найголовнішим центром українських наукових досліджень стає Наукове товариство імені Шевченка у Львові, яке очолив М. Грушевський. Його ж заходами створюється Українське наукове товариство у Києві. Обидві наукові установи об’єднували багатьох блискучих представників української науки, і активно сприяли національно-культурному відродженню України.

Дата добавления: 2013-12-12