Остаточний демонтаж СРСР

Створення підвалин самостійної Української держави розпочалося в перший же день історичної сесії 24 серпня 1991 р. Враховуючи попередній історичний досвід з часів Української державності 1917-120 рр. Верховна Рада України в першу чергу звернула увагу на обороноздатність молодої держави. Вона прийняла постанову „Про військові формування на Україні”. Відповідно до неї всі війська, які дислокувалися на українській території підпорядковувалися Верховній Раді та новоствореному Міністерству оборони. На уряд України покладалося завдання приступити до створення національних Збройних Сил.

Другим кроком на шляху утвердження самостійності України стало прийняття Верховною Радою 25 серпня „Постанови про власність Комуністичної партії на території України”, а також створення Тимчасової комісії, що мала перевірити причетність комуністичної партії до державного перевороту. В ході слідства виявилося, що компартія дійсно була його ініціатором, а тому відповідно до діючої тоді конституції вона була заборонена, як така, що вчинила державний злочин. Так безславно закінчила свою історію КПУ – фотпост імперського панування Москви над Україною.

Третім кроком по утвердженню суверенітету України стало підпорядкування об’єктів союзної власності на території України – підприємств, організацій у власність нашої держави. Нагадаємо, що майже 95% промислових об’єктів на українській землі контролювала Москва. Відповідна постанова була прийнята 30 серпня 1991 р.

Четвертим кроком на шляху утвердження Української держави стало прийняття 9 жовтня 1991 р. „Закону про громадянство”.

Активізувалася і зовнішньополітична діяльність України Вже в серпні 1991 р, парламент республіки визнав державну незалежність Естонії. Виходу на міжнародну арену України сприяв успішний, візит Голови Верховної Ради України Кравчука у вересні того ж року до Канади. Канадська сторона висловила намір встановити дипломатичні відносини з Україною після підтвердження референдумом 1 грудня Акту проголошення незалежнос­ті.

Рішучі кроки України по самоутвердженню своєї незалежності викликали все гостріші нападки з боку решток керівництва колишнього Союзу, яке продовжувало настоювати на підписанні Україною міжреспубліканської економічної угоди під егідою центру. В середині жовтня 1991 р. проект цієї угоди був скерований в Президію Верховної Ради України. Проте во­на одноголосне вирішила, що Україна її не підпише, оскільки проект уго­ди не був представлений для обговорення Верховній Раді. Відмова від підписання угоди викликала неабияке роздратування в Москві. Імперські сили розпочали шалений тиск на Україну. Дійшло навіть до того, що газети "Московские новости” та „Известия" опублікували Інформацію із кулуарів російського керівництва про можливість превентивного ядерного удару по Україні. Звичайно, що у ці слухи ніхто в Україні не вірив, однак само по собі вони мали негативний, вплив на загальну політичну ситуацію. Рішуча позиція України щодо не підписання між­республіканської економічної угоди викликала тривогу у Москві. Тоді Президент Росії Б.Єльцин дав вказівку підготувати двосторонній економічний договір між Росією і Україною. Проте тиск на Україну не припинявся. У Криму та південних, районах республіки появилися емісари з Москви, які у своїх виступах, залякували російське населення можливими репресіями у самостійній Українській державі. Все це робилося з метою вплинути на результати референдуму 1 грудня. Із засудженням цих дій виступив комітет у справахнаціональностей при Кабінеті Міністрів України. У своїй заяві він наголосив, що Україна не прагне до самоізоляції, а її керівництво не допустить до порушення прав людей будь-якої національності, що проживають на Україні.

Щоб запобігти посиленню сепаратистських тенденцій в Україні, зокрема в Криму, 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон „Про відповідальність за діяльність спрямовану на порушення територіальної цілісності України”. Центральна російська преса виступила знову з нападками на нього, бо мовляв він порушує права людини, що було грубою фальсифікацією.

Тим часом, у Москві розробили проект договору про економічне співтовариство колишніх союзних республік. В умовах, тотального тис­ку з Москви Верховна Рада України знову повернулася до розгляду цьо­го питання. Тепер ситуація була іншою. Прем’єр-міністр В.Фокін, який раніше виступав за укладання лише двосторонніх договорів між рес­публіками почав схилятися до думки про можливість вступу України до економічного співтовариства, мотивуючи тим, що це дасть змогу поліп­шити постачання сировини для ряду видів виробництва на Україні. 6 листопада 1991 р. більшістю голосів Верховна Рада України дала доз­віл, на парафування договору про економічне співтовариство, що викли­кало неоднозначну оцінку в політичних колах України Більшість опозиції з Народної Ради виступила проти неї, вважаючи, що це від­ступ керівництва держави від курсу на утвердження суверенітету. Відповідно до проекту договору, члени економічного співтовариства повинні вести спільну політику в галузях ринку товарів і послуг, транспорту і енергетики, грошової і банківської системи, фінансів, податків, зовнішньої політики.

Незважаючи на те, що договір не був ратифікований Верховною Радою України, Москва розглядала його як перший вдалий наступ на Україну. Тому Президент М.Горбачов, підбадьорений першими успіхами, знову почав виношувати план підписання вже політичного союзу колишніх республік під назвою Союзу Суверенних Деркав. 14 листопада 1991 р. в Ново-Огарьово під Москвою був підписаний проект нього договору керівниками сімох колишніх союзних республік: Росії, Казахстану, Білорусії, Туркменістану, Таджикистану, Киргизії, Азербайджану. М.Горбачов знову заявив, що не мислить собі нового союзу без України. Враховуючи зростаючу опо­зицію в Україні, Голова Верховної Ради Л.Кравчук в той же день дав оцінку новоогарьовського процесу як безперспективного. Значний вплив на зміну політичної позиції голови українського парламенту мала поведінка президента Росії Б.Єльцина. Через кілька днів після парафування договору про економічне співтовариство він підписав цілий: пакет указів, які цілком заперечували його зміст. Ста­вало очевидним, що зберегти союзний центр неможливо.

Осінь 1991 р. проходила в Україні в умовах розгортання підготовки до загальноукраїнського референдуму, який мав підтвердити Акт прого­лошення незалежності України і вибрати її Президента. На найвищу державну посаду балотувалося сім претендентів. Найреальніші шанси мав Л.Кравчук та В.Чорновіл. Характер­ною особливістю президентської кампанії було те, що всі її учасники активно пропагували ідею державної незалежності України. Це мало неабияке значення для позитивного наслідку референдуму 1 грудня. Л.Кравчук, як голова парламенту, рішуче відкинув будь-які спроби центру нав’язати Україні політичний договір. Щоб зламати опір України, Москва поставила перед нею вимогу підписати спільний меморандум про колективну відповідальність колишніх союзних республік перед іноземними кредиторами. Оскільки союзні структури не подали жодної інформації про борги СРСР, загальну суму його активів і пасивів, прем’єр В.Фокін відмовився його підписати, заявивши, що Україна залишає за собою право самостійно погасити свою частку боргів.

Таким чином, підготовка до загальноукраїнського референдуму, що маввизначити долю державності України проходила демократично, без будь-яких, силових методів. Такий мирний і демократичний шлях самовизначення України зміцнював її авторитет на міжнародній арені. Не чекаючи підсумків референдуму, такі країни як Польща, Угорщина, Австрія, Туреччина встановили консульські зв’язка з Україною, а між Литвою та Україною 20-21 листопада під­писано протокол про встановлення дипломатичних відносин на рівні посольств.

Визнання України, на міжнародній арені викликали нервозне замішання у колишніх союзних структурах. Так, 30 листопада 1991 р. М.Горбачов у своєму виступі по телебаченню висловив переконання, що більшість населення України проголосує за збереження Союзу, бо в протилежному разі не лише Україні і Союзу, але й усій Європі та світу загрожує хаос. Ці безпідставні звинувачення спростував та різко засудив Голова Верховної ради України Л. Кравчук, назвавши їх прямим втручанням у внутрішні справи України. Таким чином, підготовка до загальноукраїнського референдуму, що мав визначити долю державності України проходила демократично, без будь-яких, силових методів. Такий мирний і демократичний шлях самовизначення України зміцнював її авторитет на міжнародній арені. Не чекаючи підсумків референдуму, такі країни як Польща, Угорщина, Австрія, Туреччина встановили консульські зв’язка з Україною, а між Литвою та Україною 20-21 листопада під­писано протокол про встановлення дипломатичних відносин на рівні посольств. В неділю 1 грудня 1991 р., проходив першині в історії України загальнонаціональний референдум і вибори президента. Населення взяло у ньому надзвичайно активну участь. Основне питання референдуму - про підтвердження Акту проголошення­ незалежності України було вирішено позитивно. За її державну самостійність висловилося майже 92% учасників.Такого високо

показника не очікували найоптимістичніші соціологічні прогнози. Президентом України був обранки Л.Кравчук. За нього проголосувало понад 60% виборців.

День 1-го грудня. Увійшов в історію України, як свято її державної незалежності. Тепер на карті світу появилася нова держава -Україна. Підсумки референдуму викликали жвавий інтерес до нашої батьківщини. Зарубіжні засоби масової Інформації одностайно підкреслювали демо­кратизм та законність проведеного референдуму. Держави, які раніше мали консулярні зв’язки з Україною, почали підготовку до встановлення повноцінних дипломатичних відносин на рівні посольств. Першою їх встановила Республіка Польща (2 грудня). Слід ом за нею українську державу визнали Угорщина, Канада, Росія. 6 грудня 1991 р Верховна Рада України на урочистому засіданні прийняла „Звернення до парламентів світу” у якому повідомляла про денонсацію союзного договору 1922 р.. Так юридично був завершений вихід України з СРСР.

7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі під Брестом відбулася зустріч керівників Білорусі (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин) і України (Л.Кравчук) під час якої було підписано „Угоду про створення співдружності незалежних держав”, а також оголошено, про припинення існування СРСР. При всіх плюсах і мінусах створення СНД головним наслідком цього акту стала ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років.

Події серпня-грудня 1991 р. стали кульмінаційним етапом мирної національно-дсмократичної революції в Україні — складової революційного процесу, що на межі 80—90-х років охопив СРСР і країни радянського блоку. Однак із проголошенням незалежності завершився тільки перший етап революції. На черзі стояли нові завдання: перехід до ринкової економіки, поглиблення демократизації суспільства, усунення від влади посткомуністичної номенклатури і формування нової національної еліти.

Дата добавления: 2013-12-12