Періодизація Історії України

Періодизація,історіографія та джерела історії України.

Основні функції історії України.

1. Пізнавальна (інтелектуально-розвиваюча) – будь-яка освічена людина повинна знати історію свого народу.

2. Практично-політична – розглядає історичний процес в єдності минулого, сьогодення і майбутнього.

3. Світоглядна – формує погляд на світ, суспільство, закони його розвитку, сприяє вихованню патріотичних настроїв, любові до своєї Батьківщини.

1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до УІ-ІХ ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, класової диференціації та розкладу родово-общинного ладу з'являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня Древньоруська держава.

2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (ІХ-ХШ ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному політичному і культурному розвитку східних слов'ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.

3. Литовсько-польська доба (ХІУ-ХУІ ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздрібненості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.

4. Козаччина і гетьманська держава (кінець ХУІ-ХУШ ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.

5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX -поч. XX ст.) - від "Руської трійці", культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.

6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), створення Української держави - Української Народної Республіки і Західно - Української Народної Республіки та проголошення 22 січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель.

7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (1922-1991 рр.).

8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розпаду СРСР.

Історіографія (від історія і грецького - пишу) - письмова розповідь про минуле України, тобто сукупність літератури з проблем історії України,

- суспільна історична дисципліна, яка вивчає стан та розвиток української історичної науки.

До історіографії історії України відносять усі праці, що були написані чи опубліковані з вітчизняної історії з часу первісного суспільства на території України і до сьогоднішнього дня.

Комплексні дослідження з історії України проводили: М Грушевський, В. Антонович, М. Аркас, Н. Полонської-Василенко, Д. Дорошенко, Д. Яворницький, І. Крип'якевич та ін., які зробили вагомий внесок у дослідження історії України.

Історичні джерела - це залишки минулого, що пов'язані з діяльністю людини і "відбивають" її історію.

Їх можна поділити на такі типи:

- писемні, літературні джерела - літописи, хроніки, грамоти, настінні і наскальні написи, документи офіційних органів влади (укази, накази, розпорядження, універсали, закони тощо), спогади очевидців подій, архівні документи, наукові і науково-популярні історичні дослідження, публікації в періодичних виданнях тощо;

- археологічні джерела: будівлі, речі, предмети, знаряддя, пам'ятки матеріальної культури;

- усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, в якій "відбиті" ті чи інші події історії українського народу;

-лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості;

- етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв;

- фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо.

3. Дослов'янські поселення на території України.

Заселення території України сталося близько 1,5 млн. років тому, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їх за традицією називають віками): кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам'яний (енеоліт), мідно-бронзовий, залізний.

Палеоліт тривав від появи першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 10 тис. років до н. є. В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були збиральництво та полювання. Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людське стадо. Жили в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта.

Археологічні знахідки у с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни.

За середнього палеоліту (150 тис. – 40-35 тис. років тому) з’явився неандерталець – людини нового фізичного типу, яка вміла використовувати вогонь.

На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту прийшов кроманьйонець - "людина розумна", яка вже є не просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці. З'явилися різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будувалися землянки. Важливі зміни відбулися і в соціальній організації - на зміну первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв'язки визначалися за материнською лінією- матріархат.

У період пізнього палеоліту постали релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникла у вигляді чотирьох основних форм: анімізму, тотемізму, магії і фетишизму.

Близько 10-11 тис. років тому палеоліт змінився мезолітом. Зникли льодовики, природа Європи набула близького до сучасного вигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винайшла лук і стріли. Основними різновидами господарювання були полювання, рибальство, почалося приручення тварин - спершу собаки, згодом - свині.

З мезолітичних стоянок можна відзначити Журавську - на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак-Коба - у Криму, Гребеники - в Одеській області. В цю епоху, згідно пам'яток матеріальної культури, вже можна виділити окремі етнокультурні області.

Наприкінці мезоліту відбувся поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту (VII-ІV тис. до н. є.). Це був перший суспільний поділ праці. Саме цей період вважають розквітом первісного ладу, тому що вже постало продуктивне господарство. Винайдені шліфування і свердління каменю, з'явилися штучні матеріали (обпалена глина), а потім - тканина. Відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого господарювання. Цей процес отримав назву "неолітичної революції".

Сусідська община змінила родову організацію людей, постав патріархат.

Енеоліт - перехідна епоха від кам'яного до мідного віку (УІ-Ш тис. до н. є.) - пов'язаний перш за все з корінними змінами в житті людини: опануванням металів. У цей період на території України сформувалися дві основні групи племен: землероби - на Правобережжі і скотарі на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ праці.

Виникла майнова нерівність та виділилася родоплемінна верхівка, яка, поступово зосереджувала у своїх руках владу.

Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська ( ІУ-Ш тис. до н.е.). Саме в с. Трипілля Київської області київський археолог В. Хвойка віднайшов перше таке поселення. Територія заселена трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Основними галузями господарства трипільців були землеробство і скотарство, обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Знаряддя праці виготовляли переважно з каменю, рогу, кісток. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу та коней, свиней.

Трипільські племена займалися керамічним виробництвом господарського і побутового посуду, різного за формою, із спіральним орнаментом. Особливого розвитку набула пластика. Трипільці виліплювали з глини жіночі статуетки, фігури тварин, моделі жител. Свої будинки — одно- або двоповерхові — споруджували з глини на дерев'яному каркасі. Вони мали прямокутну форму розміром від 20 до 50 кв. м. Забудова поселень здійснювалась по колу. На поселенні Майданецьке на Черкащині площею 300-—400 га будинки стояли десятьма концентричними колами, розділеними вулицями; зафіксовано залишки близько 2 тис. жител. Такі самі поселення-гіганти, що їх умовно називають «протомістами», виявлено поблизу сіл Доброводи і Талянка (Черкащина).

На надзвичайно високому рівні у трипільців знаходився розвиток гончарства. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною і чорною фарбами характерними візерунками. Розвивалося ткацтво.

Археологічні знахідки свідчать про зв'язки трипільських племен із Малою Азією, Кавказом.

Розвиток знарядь праці із сплаву міді та олова - бронзи був головним досягненням цієї епохи, яке зумовило зміни суспільних відносин. Застосування більш міцного металу - бронзи дало можливість значно вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва.

Подальшого розвитку набули різні ремесла: гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувся другий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла від землеробства (третій пов'язаний із відокремленням торгівлі). Суспільство поступово перейшло від первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це не могло не зумовити зіткнення між племенами і всередині племен.

Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.

У І тис. до н.е. на території України з'явилися перші залізні знаряддя праці. До цього часу вона була заселена різною за походженням людністю.

Тут жили, пращури слов'ян - місцеві землеробські племена. Згодом на українські землі прийшли кочівники. Першими з них були кіммерійці, які належали до іраномовної групи населення. Вони опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Основна суспільна діяльність кіммерійців була пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Вони не мали постійних осель, об'єднувалися у союз племен на чолі з вождем.

Наприкінці VII ст. до н. є. кіммерійців витиснули з території України іраномовні племена скіфи, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою.

Давньогрецький історик Геродот вирізняв царських скіфів (берега Азовського моря, степовий Крим), скіфів-кочовиків (степи Наддніпрянщини), скіфів-орачів (між Дніпром та Дністром) і скіфів-землеробів (лісостепова зона). Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Наприкінці VI ст. до н. є. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем.

У III столітті до н. є. на територію Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витіснили скіфів. Це були спілки декількох племен: язигів, роксаланів, аланів, які, не мали міцної центральної влади. Основним господарством сарматів було кочове скотарство, полювання, ремесло.

У III ст. з Прибалтики прийшли племена готів, а трохи пізніше - зі Сходу – гунів.

У VII-VІ ст. до н. є. почався процес "великої грецької колонізації" у Північному Причорномор'ї, викликаний передусім їх торговою експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції.

Першими грецькими поселеннями на Півдні України були о. Березань – Борисфеніда (біля м. Очакова Миколаївської обл.), Ольвія (1 пол. VІ ст. до н. є. - правобережжя Бузького лиману), Херсонес (кінець V ст. до н. є. - поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра),Феодосія (у Криму), Пантікапей (Керч).

Основою грецького господарства Північного Причорномор'я були землеробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягло ремесло: ткацтво, гончарство, обробка металів.

Грецькі міста-держави були центрами торгівлі та ремесел Північного Причорномор'я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції.

Грецькі міста-держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм були рабовласницькими аристократичними або демократичними республіками. Значна роль в їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч основна влада належала багатим купцям.

У грецьких містах значна увага приділялася розвиткові освіти. Розповсюдженою була література, розвивались історія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета.

Протягом ІІІ-ІУст. під ударами готів і гунів, які виступали проти Римської імперії, античні міста-держави в епоху великого переселення народів фактично припинили своє існування.

Дата добавления: 2013-12-12