ТЕМА 6. Соціальні позабюджетні фонди

ТЕМА 5. Державннй кредит і державний борг

1. Економічна сутність і функції державного кредиту
2. Форми державного кредиту
3. Державний борг: сутність і соціально-економічні наслідки
4. Управління державним боргом: принципи та методи здійснення

1. Економічна сутність і функції державного кредиту

Державний кредит в умовах повнокровної ринкової економіки і демократичних форм державності – це досить розвинена галузь фінансової діяльності держави, що відіграє важливу роль у функціонуванні фінансової системи. Будучи доволі специфічною ланкою державних фінансів, державний кредит, є досить складним і багатогранним явищем у суспільстві, своєрідною суспільною позиковою системою. У традиційному розумінні державний кредит виникає як реакція на бюджетні дефіцити, зумовлені неекономним, нераці­о­наль­ним використанням кош­тів. Саме тому об’єктивна необхідність використання дер­жа­вного кредиту для задоволення суспільних потреб зумовлена пос­тій­ною суперечністю між величиною цих потреб і можливостями держави щодо їх задо­во­лення за рахунок коштів єдиного централізованого фонду держави – бюджету.

Розкриваючи економічну природу державного кредиту, доцільно проаналізувати основні сутнісні характеристики цього поняття, які можна трактувати за такими аспектами:

· за економічним змістом державний кредит є самостійною економічною категорією, яка є невід'ємною складовою фінансів і характеризується тими самими ознаками, які притаманні фінансам в цілому, але одночасно має свої особливості, які відрізняють її від інших сфер і ланок фінансових відносин. Як економічна категорія державний кредит – це сукупність економічних відносин між дер­жа­вою в особі органів влади і управління, з одного боку, і рези­ден­та­ми (фізичними та юридичними особами) та нерезидентами (в тому числі іноземними державами й міжнародними фінансовими ін­сти­ту­ціями) – з іншого, при яких держава традиційно виступає у ролі позичальника (рідше кредитора і гаранта);

· за матеріально-речовим втіленням державний кредит – це рух позичкового капіталу у результаті вторинного перерозподілу ВВП. Особливістю такого руху є те, що кошти, які мобілізуються за допомогою державного кредиту не формують окремого фонду, а перерозподіляються, як правило, через бюджет;

· за матеріально-речовим втіленням державний кредит являє собою конкретні форми прояву: державні позики (забезпечені випуском цінних паперів чи залучені на підставі угод) та гарантії. На відміну від державних позик, які відразу ж впливають на величину централізованого грошового фонду – бюджету, гарантування пога­шення зобов’язань не обов’язково призводить до зміни останнього;

· за юридично-правовим статусом державний кредит можна трактувати як врегульований нормами права механізм залучення додат­ко­вих коштів державою; або сукупність особливих фінансових право­від­но­син, передбачених нормативно-правовими актами, що обумовлюються по­лі­тико-економічними прерогативами держави в процесі залучення нею тимчасово вільних коштів на засадах добровільності, зворотності, плат­нос­ті і строковості; юридичною основою державних позик є дого­вір (угода).

Державний кредит як фінансова категорія і метод мобілізації коштів для тимчасового поповнення бюджетного фонду має низку особливостей:

· одночасно є і джерелом формування додаткових фінансових ресурсів держави, і джерелом збільшення доходів власників цін­них паперів, шляхом виплати процентів і виграшів за державними позиками;

• двосторонній рух вартості на принципах строковості, поворотності, платності;
• державний кредит має добровільний характер;

· державні запозичення, як правило, здійснюються тоді, коли вичерпано інші джерела мобілізації фінансових ресурсів держави або коли доцільно обмежити рівень оподаткування;

· призначення державного кредиту виявляється, насам­пе­ред, в тому, що він є засобом мобілізації державою додаткових фінансових ре­сурсів, тоді як податки – це основне фінансове підгрунття існування держави;

· отримані через державну позику кошти надходять у розпорядження органів державної влади, перетворюючись в додаткові фінансові ресурси держави;

· безпосереднім позичальником є держава в особі органів державної влади, а виплати кредиторам (власникам державних цінних паперів) забезпечуються переважно за рахунок бюджетних надходжень. Згодом, джерелом погашення державних позик і виплати процентів за ними виступають кошти бюджету.

Як фінансова категорія державний кредит виконує дві функції фі­нан­сів – розподільчу і контрольну. За допомогою розподільчої функції державного кредиту забез­пе­чу­єть­ся формування коштів єдиного централізованого фонду дер­жа­ви – бюджету. Виступаючи у ролі позичальника, держава акумулює додаткові кошти для фінансування своїх витрат. Контрольна функція державного кредиту органічно поєдну­ється із контрольною функцією фінансів, однак має свої специфічні риси, по­род­же­ні особливостями цієї категорії та її внутрішньою сутністю. Вона забез­пе­чує контроль у процесі залучення державних позик і розміщення пози­ко­вих коштів; дає можливість контролювати напрями та цільове ви­ко­ритання позик; строки їх повернення і своєчасність сплати відсотків.

Окрім розподільчої та контрольної функції державному кре­диту притаманна регулююча функція. Держава, свідомо вико­рис­товуючи дер­жав­ний кредит як інструмент регулювання економіки, може проводити ту або іншу фінансову політику. Розміри державного кредиту, його форми, методи розміщення і погашення прямо чи опосередковано впливають майже на всі процеси економічного життя держави: рівень оподаткування і масштаби бюджетного фінансування, економічне зростання і розподіл доходів, бюджетний дефіцит і розмір грошової маси в обігу, міжнародну платоспроможність та кредитний рейтинг дер­жави.

1. Форми державного кредиту та класифікація державних позик

Державний кредит є невід’ємною складовою економічної і фінан­со­вої системи держави. У теорії і практиці його прийнято поділяти на внут­ріш­ній і міжнародний державний кредит, кожен з яких у свою чергу, має свої особливості і форми прояву. При внутрішньому державному кредиті держава зазвичай виступає позичальником грошових коштів, а її кредиторами є банківські установи, підприємства, страхові компанії, населення. Внутрішній державний кредит може виступати у таких формах: державні позики, використання частини вкладів населення в ощадних установах, грошово-речові лотереї, використання коштів державного позичкового фонду. У випадку міжнародного державного кредиту однією із сторін кре­дит­ної угоди виступає держава, причому вона може виступати і як бор­жник, і як кредитор, а може бути боржником і кредитором одночасно. Най­більш типовими формами такого кредиту є: зовнішні державні позики, за­без­печені випуском цінних паперів; позики, що надаються на підставі угод на двосторонній та багатосторонній основі; державні гарантії.

Основною формою державного кредиту є державні позики, які прий­нято класифікувати за певними ознаками.

1. За правовим оформленням розрізняють:
• державні позики, що надаються на підставі угод (без­облі­га­цій­ні);
• державні позики, забезпечені випуском цінних паперів, за до­по­могою яких мобілізуються кошти на фінансовому ринку.
2. За місцем розміщення позики поділяються на:

· внутрішні (облігації, казначейські зобов’язання), що розмі­щу­ють­ся в даній країні на внутрішньому фінансовому ринку і зазвичай в національній валюті;

· зовнішні (облігації, фідуціарні позики), які розміщуються на міжнародному фінансовому ринку переважно в іноземній валюті чи безоблігаційні позики, що надаються на підставі угод і надходять ззовні від урядів інших країн, міжнародних.

1. Залежно від статусу позичальника (точніше емітента)позики поділяються на:

· державні, що випускаються центральними органами управ­лін­ня (Міністерством фінансів за рішенням Кабінету Міністрів Укра­ї­ни);

· місцеві, що випускаються місцевими органами управління, а кошти від них спрямовуються у відповідні місцеві бюджети.

4. Залежно від термінів погашення державою своїх боргових зо­бов’­язань розрізняють:

· короткострокові (поточні, як правило, до 1 року);

· середньострокові (від 1 до 5 років);

· довгострокові позики (понад 5 років).

5. За видами доходності державні позики поділяються на:

· процентні, коли виплата доходу за державними позиками здійснюється у вигляді позикового процента;

· безвідсоткові (дисконтні), характерні тим, що дер­жав­ні цінні папери реалізуються зі знижкою, а погашаються за номінальною вартістю;

· виграшні,реалізуються без встановлення фіксованих відсотків, а виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів виграшів.

6. За формою випуску державних позик розрізняють:

· готівкові (супроводжуються емісією державних цінних паперів);

· безготівкові позики (шляхом записів на рахунках в електронному депо­зи­та­рії).

7. За способом погашення позики поділяються на:

· ординарні (пога­шаються одночасно всі випущені позики);

· серійні (погашаються позики деякими частинами через певні проміжки часу);

· з достроковим погашенням (держава може вдатися лише при наявності коштів).

8. Залежно від забезпеченості державні позики поділяються на:

· заставні (забезпечуються державним майном чи конкретними доходами);

· беззаставні (не мають конкретного матеріального забезпечення, а їх надій­ність визначається авторитетом держави).

1. Державний борг: сутність і соціально-економічні наслідки

Наявність державного кредиту призводить до появи державного боргу. Державний борг являє собою суму прямих договірних зобов’язань органів державного управління перед економічними суб’єктами інших секторів економіки (резидентами) і зарубіжними кредиторами; виникає в результаті запозичень у грошовій формі, випуску боргових зобов’язань, прийняття боргів інших економічних суб’єктів та безготівкового випуску боргових зобов’язань. Тому, державний борг – це сума усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави перед внутрішніми і зовнішніми кредиторами, а також відсотків за ними (включаючи гарантії за кредитами, що надаються іноземними позичальниками державним підприємствам).

У Бюджетному кодексі України державний борг класифікується за двома ознаками: за типом кредитора (мова іде про категорію кредитора або власника боргових зобов’язань) та за ти­пом боргового зобов’язання (відповідно до засобів, що використовуються для фінансування дефіциту або профіциту). Крім того, держаний борг можна класифікувати ще й за іншими критеріями:

1. За періодом сплати:

· капітальний борг -загальна сума боргу й відсотків, що мають бути сплачені за позиками);

· поточний борг- сума основного боргу, що підлягає погашенню в поточному році, й належних до сплати відсотків за усіма випущеними позиками).

1. За сферою розміщення позик:

· внутрішній борг - зобов’язання, що виникають перед внутрішніми кредиторами-резидентами;

· зовнішній борг – зобов’язання, що виникають перед іноземними кредиторами- нерезидентами.

1. За забезпеченістю фінансовими активами: чистий борг і ліквідний борг;
2. За наявністю гарантій уряду:

· державний прямий борг (внутрішній і зовнішній), де держава виступає позичальником;

· дер­жав­ний гарантований борг (внутрішній і зовнішній), коли держава виступає гарантом.

1. За термінами сплати:

· короткостроковий борг (до 1 року);

· середньостроковий борг (від 1 до 5 років);

· довгостроковий борг (понад 5 років).

1. За включенням відсотків до боргу розрізняють:

· первинний борг, який дорівнює сумі основного боргу без нарахованих відсотків;

· непогашений борг, який складається із основної суми боргу і нарахованих відсотків.

Вихідною категорією є категорія борг, як результат позичкових операцій, а вже після формування первинного боргу виникає проблема заборгованості, на величину якої впливає динаміка норми відсотка та низка інших факторів. Тому, заборгованість – явище похідне від боргу, виступає результатом нагромадження боргів та платежів на їх обслуговування. У кінцевому результаті прослідковується взаємозв’язок і трансформація різних за природою категорій: позика (кредит) – борг – заборгованість.

Довготерміновим економічним наслідком функці­о­ну­ван­ня накопичу­ю­чої системи боргоутворення виступає загальне суттєве звуження інвестиційних можли­востей економіки; а наявність над­мірного зовніш­ньо­го державного боргу є гальмом економічного зростання, оскільки він унеможлив­лює про­ве­дення економічної політики, яка б врахо­ву­ва­ла національні інтереси, виснажує бюджет та еко­но­мі­ку дер­жа­ви здійсненням значних виплат іноземним кредиторам. Кінцевим соціальним підсумком системи перерозподілу доходів через інструменти державного боргу є те, що життя сучас­но­го покоління покращиться, але тягар наслідків поточного бюд­жет­ного дефіциту ляже в основному “на плечі майбутніх по­ко­лінь”.

Таким чином, державний борг, його розміри, методи розміщення і погашення прямо чи опосередковано впливають майже на всі процеси економічного життя держави: економічне зростання і розподіл доходів, бюджетний дефіцит і розмір гро­шо­вої маси в обігу При його використанні доцільно пам’­я­тати, що державний борг може здій­сню­вати як позитив­ний, так і негативний вплив на економіку, може виступати у якості засобу забезпечення безпеки, або, навпаки, фактору посилення загроз і ризиків. Тому лише застосування ефективної стратегії управління державним боргом сприятиме ефективному використанню запозичень і створить необхідні умови для оптимізації боргового навантаження.

1. Управління державним боргом: принципи та методи

Виникнення державного боргу і накопичення заборгованості зу­мов­лю­ють необхідність забезпечення ефективного управління ним. Під управлінням державним боргом слід розуміти комплекс за­хо­дів, що здійснюються державою в особі її уповноважених органів щодо виз­начення обсягів та умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, а також забезпечення платоспроможності держави.

У широкому розумінні управління державним боргом передбачає формування одного із напрямів фінансової політики держави, пов’язаної з її діяльністю у ролі позичальника і гаранта, що потребує комплексного підходу, координації грошово-кредитної (монетарної) та фіскальної політики, узгоджених взаємовідносин уряду та НБУ; розробки ефективних форм і методів зниження боргового тягаря у контексті переходу від антикризового менеджменту до стратегічного боргового менеджменту із застосуванням інструментів активного управління державним боргом.

Відповідно до вищезазначеного державну політику у сфері управління державним боргом можна класифікувати на бор­гову стратегію і боргову тактику. Під борговою стратегією у світовій теорії та практиці розуміють систему дій і заходів щодо уникнення боргових проблем держави та забезпечення її платоспроможності. Боргова тактика визначає межі та умо­ви державного запозичення, співвідношення між його формами, між кредиторами держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу.

Політика ефективного управління державним боргом має базу­ва­ти­ся на таких принципах:

· безумовність – забезпечення безумовного виконання державою всіх зобов’­язань перед інвесторами і кредиторами, які держава як пози­чаль­ник взя­ла на себе;

· мінімізація ризиків – диверсифікація і оптимізація джерел запо­зи­чень таким чином, щоб знизити вплив коливань кон’юн­кту­ри світового ринку капіталів на ринок державних зобов’язань;

· оптимізація структури – підтримання оптимальної структури боргових зобов’язань за термінами обертання і погашення;

· мінімізація вартості державного боргу – у тому числі за ра­ху­нок довго­стро­кового викупу боргових зобов’язань держави з дисконтом;

· збереження фінансової незалежності – підтримання опти­маль­ної струк­тури боргових зобов’язань держави між резидентами і нерези­ден­тами, поступове заміщення зовнішнього запозичення внутрішнім;

· прозорість – дотримання відкритості і повної прозорості запо­зи­чень, по­чи­на­ючи від розгляду доцільності їх залучення до остаточного по­га­шення.

Управління державним боргом варто розглядати як циклічний і багатостадійний процес, що послідовно включає три стадії: залучення – ви­користання – погашення. На етапі залучення позик управління державним боргом здійснюється в кон­тек­сті бюджетного процесу, зокрема, Законом України “Про державний бюджет” на відповідний рік установлюються граничні розміри боргу, вказуються обсяги державних запозичень із чіткою кла­си­фі­кацією на внутрішні і зовнішні. У період залучення позик необхідно основну увагу акцентувати на мінімізацію затрат при погашенні боргу, враховуючи такі основні аспекти: обсяги позик; форми і умови запозичення (відсоткові ставки і валюта; терміни погашення і пільговий період; можливі загальноекономічні і по­лі­тич­ні умови); структура позик (за кредиторами й формами позик). Управління розміщенням запозичених коштів є основним елементом усієї системи управління державним боргом; повинно базуватися на принципі максимізації доходу від залучених позик та створення джерел його погашення. Використання позик може бути: фінансове, коли державні позики та кредити виступають джерелом фінансування інвестиційних проектів і використовуються на розвиток національного виробництва; бюджетне, при якому залучені ресурси спрямовуються на поточне споживання, шляхом фінансування поточних бюджетних витрат; фінансово-бюджетне, коли запозичення використовуються як на фінансування поточних бюджетних потреб, так і на інвестиційний роз­виток економіки в цілому. Останнім етапом управління державним боргом, є його погашення та обслуговування, яке здійснюється шляхом проведення платежів з виконання боргових зобов’язань перед кредиторами щодо по­га­шен­ня основної суми боргу, сплати відсотків та супутніх витрат, перед­ба­че­них умовами випуску державних цінних паперів, угодами про позику, дер­жав­ними гарантіями та іншими документами.

Основними джерелами обслуговування державного боргу є: бюджет, кошти від приватизації державного майна, нові запозичення, валютні резерви. Обслуговування і погашення державного боргу здійснюється у про­це­сі виконання державного бюджету. Безпосередню оплату здій­снює Державне казначейство України через банківську систему. В Україні в управлінні державним боргом беруть участь: Кабінет міністрів України; Міністерство фінансів України (Департамент державного боргу); Національний банк України; Державне казначейство України.

З метою ефективного управління державним боргом, розв’язання проблеми зниження боргового навантаження та ризику невиконання боргових зобов’язань, а також забезпечення платоспроможності держави використовують реструктуризацію як метод врегулювання проблеми державної заборго­ва­нос­ті. Реструктуризація боргу – угода кредитора з позичальником, який має труднощі з погашенням своїх фінансових зобов’язань, про нову схему їх погашення. Реструктуризація боргу може проводитись за допомогою таких методів управління державним боргом:

· пролонгація боргу – це форма добровільної згоди кредиторів на відтермінування виплат за зобов’язаннями боржника;

· списання (анулюванн)я частини боргу означає відмову уряду від його погашення;

· викуп боргу із дисконтом на вторинному ринку можуть собі дозволити лише деякі країни-боржники, які мають у своєму активі значні обсяги золотовалютних резервів;

· обмін боргу на акції національних підприємств чи національну ва­люту перед­бачає надання кредиторам права продажу боргів з дисконтом за націо­наль­ну валюту, на яку у результаті можна придбати акції національних ком­паній;

· тимчасовий мораторій на виплату відсотків або частини основ­но­го боргу – це відтермінування сплати борго­вих зобов’язань, що оголошується спеціальними актами державної влади на певний термін чи до закінчення надзвичайних подій;

· к онверсія боргу – зміна початкових умов державної позики, зокре­ма, зміна термінів позики, часу виплати, способу погашення позики, а найчастіше –зміна доходності позик;

· консолідація боргу – зміна умов позики щодо часу її чинності (три­ва­лості) з можливою зміною величини позикового процента, зокрема пе­ре­творення короткотермінових державних позик у довготермінові, чи об’єднання кількох державних позик попередніх років в одну позику; консолідація і конвертація боргу можуть проводитись одночасно.

Реструктуризація зовнішнього боргу проводиться у рамках Паризького клубу офіційних кредиторів (реструктуризація міжурядових позик і позик гарантованих урядом) та Лондонського клубу приватних кредиторів (реструктуризація комерційного боргу). Борг перед МВФ і Світовим банком реструктуризації не підлягає. Від характеру врегулювання боргової проблеми залежить бюджетна дієздатність країни, стан її валютних резервів, а відповідно і стабільність національної валюти, рівень відсоткових ставок, інвестиційний клімат, характер поведінки всіх сегментів фінансового ринку. Тому управління державним боргом має бути зорієнтоване на застосування ефективної боргової стратегії, а не базуватися на короткострокових ситуативних орієнтирах. Лише ефективний менеджмент державного боргу є запорукою зростання економіки, інвестиційної привабливості, фінансової стабільності, підвищення кредитного рейтингу держави.

1. Необхідність, зміст і роль соціальних позабюджетних фондів
2. Характеристика соціальних позабюджетних фондів
3. Вітчизняна практика функціонування соціальних позабюджетних фондів

1. Необхідність, зміст і роль позабюджетних фондів цільового призначення

Позабюджетні фонди – важлива складова державних фінансів і самостійна ланка фінансової системи країни; їх виникнення та функціонування пов’язане із наявністю товарно-грошових відносин, а порядок утворення та використання регламентується фінансовим правом. Фонди цільового призначення є одним із методів перерозподілу ВВП на користь певних соціальних груп населення. Державні цільові фонди були запроваджені задовго до формування бюджету як єдиного централізованого грошового фонду й існували у вигляді спеціальних фондів та особливих рахунків.

Виконуючи властиві для конкретного етапу розвитку функції, держава забезпечує фінансування заходів щодо соціального захисту населення, підтримки державного сектору національної економіки, реалізації пріоритетних загальнодержавних програм. Ринкові умови господарювання і наявність різних форм власності створюють об’єктивні умови для функціонування позабюджетного механізму розподілу грошових коштів, який дозволяє залучати додаткові фінансові ресурси від підприємств, установ, організацій, фізичних осіб і направляти їх на суспільні потреби.

Державні цільові фонди є формою перерозподілу і використання фінансових ресурсів, залучених державою для фінансування суспільних потреб. Поняття “фонд” означає кошти, які акумульовані на спеціальному рахунку і призначені на конкретні цілі. Позабюджетні фонди можна класифікувати так:

• за рівнем управління: загальнодержавні та регіональні;
• за періодом функціонування: постійні й тимчасові;
• за формою власності: державні та недержавні;
• за цільовим призначенням: соціальні, кредитні, страхові, військові, економічні, науково-дослідні, інвестиційні

В Україні найбільшого поширення набули загальнодержавні соціальні позабюджетні фонди, що мають постійний характер і які доцільно розглядати як особливе явище товарно-грошових відносин; вони є формою перерозподілу ВВП у грошовому вираженні з метою формування централізованих фондів грошових коштів та їх використання на соціальні програми. Головна причина створення таких фондів полягає в необхідності виділення важливих для суспільства витрат у спеціальні групи та забезпечення їх самостійними джерелами фінансування. Матеріальним вираженням позабюджетних фондів цільового призначенняє централізовані фонди грошових коштів, яким притаманні такими ознаками: цільове призначення коштів; правове регулювання формування і використання коштів; кошти знаходяться у розпорядженні спеціальних органів державної виконавчої влади; перерозподіл коштів всередині кожного напряму соціальної політики; динамічність; мобільність; наявність резервних фондів у їх складі.

За формою бюджети соціальних позабюджетних фондів є фінансовими планами спеціальних органів державної виконавчої влади, які мають особливий склад і структуру доходів та видатків, характеризуються певним порядком складання, затвердження і виконання.

Організаційна структура позабюджетних фондів складається з правлінь та виконавчих дирекцій, що розпоряджаються коштами цільового призначення. Основним призначенням соціальних позабюджетних фондів є забезпечення спеціальних органів державної виконавчої влади таким обсягом фінансових ресурсів, який був би достатнім для виконання ними своїх повноважень.

Соціально-економічна роль позабюджетних фондів виявляється в наступному:

· фонди є важливою формою перерозподілу ВВП, яка активно застосовується державою в умовах ринкових перетворень;

· формуючи позабюджетні фонди, держава використовує додаткові до бюджетних канали надходження грошових коштів у формі обов’язкових внесків для своєї соціальної політики, закріплюючи за страховими внесками конкретні соціальні виплати й послуги;

· соціальні позабюджетні фонди функціонують на страхових засадах, що передбачає солідарний перерозподіл коштів між учасниками;

· позабюджетні фонди є інструментом соціального захисту населення: держава гарантує громадянам матеріальну підтримку при настанні пенсійного віку, втраті працездатності, втраті годувальника, безробітті, народженні дитини тощо;

· соціальні позабюджетні фонди є важливим інструментом державного впливу на ринок праці, при вирішенні демографічних проблем, організації охорони праці на підприємствах.

1. Характеристика соціальних позабюджетних фондів

В Україні функціонують чотири державні позабюджетні фонди та велика кількість недержавних і доброчинних фондів соціального призначення. Особливістю державних позабюджетних фондів соціального призначення є те, що вони вирішують завдання соціального захисту населення через механізм загальнообов’язкового державного соціального страхування. За рахунок бюджетних ресурсів забезпечується утримання установ соціальної сфери та соціальний захист окремих категорій громадян, в тому числі, незастрахованих осіб.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування – це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків, надання бюджетних коштів та інших джерел згідно діючого законодавства України. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування здійснюється позабюджетними страховими фондами, які є страховиками з окремих видів соціального страхування. Вони беруть на себе зобов’язання формувати доходи та надавати застрахованим особам матеріальне забезпечення та соціальні послуги у зв’язку з настанням страхових випадків. Джерелами формування доходів позабюджетних фондів можуть бути:

• обов’язкові внески та збори;
• добровільні внески та пожертвування;
• цільові надходження з бюджету;
• кредити та позики;
• доходи від розміщення тимчасово вільних коштів на банківських депозитах;
• надходження у вигляді дивідендів, процентів, нарахованих на придбані цінні папери;
• надходження з інших законодавчо визначених джерел.

З 2011р. в Україні запроваджено Єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (ЄВС), збір якого здійснюється до системи загальнообов’язкового державного соціального страхування в обов’язковому порядку на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб і членів їх сімей на отримання страхових виплат за діючими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування.

ЄВС не входить до системи оподаткування і податкове законодавство не регулює порядок його нарахування та сплати. Адміністрування ЄВС покладено на органи Пенсійного фонду України, які мають здійснювати збирання й ведення обліку ЄВС. Інші соціальні фонди будуть займатися питаннями щодо виоуристання їхніх коштів на соціальні виплати й надання соціальних послуг та проведенням перевірок страхувальників.

Пенсійний фонд України вестиме Держаний реєстр загальнообов’язкового державного соціального страхування, що складається з реєстру страхувальників та реєстру за страхова них осіб і призначений для накопичення, зберігання та використання інформації про збирання, облік ЄВС, його платників та застрахованих осіб. Даними цього реєстру можуть користуватися усі соціальні фонди для виконання покладених на них функцій.

Соціальні позабюджетні фонди забезпечують фінансування соціальних виплат, контроль за рухом коштів та здійснюють інші функції згідно із затвердженим статутом. Соціальні страхові фонди є некомерційними самоврядними організаціями, вони не можуть займатися іншою діяльністю крім тієї, для якої їх створено. На виконання своїх повноважень фонди загальнообов'язкового державного соціального страхування мають право: 1) безоплатно отримувати від Пенсійного фонду відомості про суми надходжень від сплати єдиного внеску, фінансових санкцій та суми коштів, перерахованих на їхні рахунки, а в разі виявлення розбіжностей - письмову інформацію про причини таких розбіжностей; 2) безоплатно отримувати доступ до баз даних Державного реєстру в порядку, встановленому Пенсійним фондом за погодженням з фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування. Фонди загальнообов'язкового державного соціального страхування зобов'язані: 1) своєчасно надавати Пенсійному фонду відомості про свої рахунки, відкриті в Державному казначействі України для перерахування на них страхових коштів, та завчасно повідомляти про зміну таких рахунків; 2) надавати Пенсійному фонду відомості, необхідні для відкриття рахунків Пенсійним фондом у Державному казначействі України відповідно до цього Закону.

· Фонди загальнообов'язкового державного соціального страхування та Пенсійний фонд здійснюють обмін інформацією. Порядок здійснення такого обміну визначається Пенсійним фондом спільно з фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування. Управління здійснюють правління та виконавчі дирекції соціальних позабюджетних фондів.

Нагляд за діяльністю соціальних позабюджетних фондів проводить Наглядова рада, до складу якої входять представники від застрахованих осіб, роботодавців і держави.

1. Вітчизняна практика функціонування соціальних позабюджетних фондів

В Україні найбільшими за обсягом та найвагомішими за значенням є соціальні фонди, а саме фонди загальнообов’язкового державного соціального страхування. В Основах законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування визначено наступні його види в залежності від страхового випадку:

• пенсійне страхування;
• страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;
• медичне страхування;
• страхування на випадок безробіття;
• страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Серед перелічених видів лише медичне страхування в Україні фактично ще не запроваджене як загальнообов’язкове на державному рівні. Інші види соціального страхування реалізуються через відповідні цільові страхові фонди, які є позабюджетними.

Дата добавления: 2013-12-11