Теорія і практика соціалізації особистості

Соціологія виходить з розуміння особи як системи чітко інтегрованих в індивіді соціально значущих рис і соціальних відносин суспільства. Аналізуючи реальну життєдіяльність людей, соціологія виокремлює різні опосередкування, котрі, як соціальні визначення, відображають різноманітні прояви поведінки особи, їх соціальних функцій і механізмів. Переплетіння типових рис в життєдіяльності однієї і тієї ж людини (представника нації, класу, певної сім’ї тощо) створює основу неповторності, унікальності її поведінки. З’ясування і прогнозування соціальної поведінки особи, механізмів, спонукальних причин, визначальних факторів здійснюється здебільшого дослідженням цінностей особи.

Сукупність ціннісних уявлень, освоєних і прийнятих особистістю, лежить в основі того, що вона навколо себе і в самій собі вважає потрібним і необхідним для того, до чого вона прагне в своїй поведінці. Особа здатна більш-менш адекватно усвідомлювати власні потреби та інтереси, зв’язок між ними і природними, соціальними умовами своєї життєдіяльності, критично ставитись до готових ціннісних уявлень, перевіряти їх істинність власним життєвим досвідом.

Процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв’язки і інтеграції, в різні типи соціальних спільностей, внаслідок чого відбувається становлення її соціальності, має назву соціалізація (4.11.).

Джерела сучасної концепції соціалізації є в працях французького соціолога Габріеля Тарда, який поклав в основу теорії соціалізації принцип наслідування, що лежить в основі взаємовідносин людей, а відносини вчитель-учень проголошує типовими соціальними відносинами.

4.11. Соціалізація– процес впливу соціальних умов на життєдіяльність індивіда з метою включення його як дієздатного суб’єкта в систему суспільних відносин.

Розвиток ринкових відносин в економіці і становлення плюралістичності в діяльності політичних сил в сучасній Україні обумовлює появу нових соціальних ролей і статусів, що пропонуються суспільством індивіду, розширення спектру духовних цінностей, соціальних вимог, прояву людиною таких якостей, як ініціативність, діловитість, самостійність. В сучасних умовах в Україні найбільшу роль у соціалізації людини відіграє сім’я, групи ровесників, виконання індивідом професійних ролей, національні традиції, суперечності і труднощі соціальних перетворень.

Етапи соціалізації та їх особливості:

№	Назва етапу	Провідна роль	Провідна сторона соціалізації
	Дитинство (до 2 років). Виникнення довіри до людей	Емоційне спілкування з дорослими	Засвоєння норм відносин між людьми
	Раннє дитинство (2-5 років). Формування самостійності	Предметна діяльність	Засвоєння суспільно вироблених способів діяльності з речами
	Дошкільне дитинство (5-6 років). Формування ініціативності	Гра	Засвоєння соціальних ролей, взаємовідносин між людьми
	Молодший шкільний вік (6-11 років)	Учбова діяльність	Засвоєння знань, розвиток інтелектуально-пізнавальної сфери
	Підлітковий вік (12-14 років)	Спілкування зі однолітками. Розвиток самосвідомості	Засвоєння моральних норм відносин між людьми
	Юнацький (14-18 років) – етап самовизначення: “світ і я”	Учбово-професійна діяльність. Формування світосприйняття	Засвоєння загальних й професійних знань
	Пізній юнацький (18-25 років) – етап “людської зрілості”	Трудова діяльність, професійне навчання, формування відповідних настанов	Засвоєння співвідносин між людьми, трудових і професійних навичок
	Етап людської зрілості (25-60 років)	Трудова діяльність. Самоосвіта	Самоствердження в праці, сімейно-побутових відносинах, культурі, політиці
	Післятрудової діяльності	Підведення життєвих підсумків	Самооцінка, осягнення сенсу життя

Процес соціалізації особи має дві форми:

- соціальну адаптацію (4.12.);

- інтеріоризацію (4.13.).

Поняття адаптація (від лат. adapto – пристосування) введено в біології для визначення пристосування структури та функцій організмів до умов існування і звикання до них.

В соціології кінця ХІХ – початку ХХ ст. поняття адаптації використовується представниками морганістської школи (Герберт Спенсер, Павло Лілієнфельд, Альберт Шеффле, Рене Ворс та ін.), що проводили аналогію між суспільством та організмом. Адаптація – обов’язковий етап включення людини в систему суспільних відносин.

4.12. Соціальна адаптація – вид взаємодії особи із соціальним середовищем, в ході якого відбувається погодження вимог та сподівань обох взаємодіючих сторін.

Соціальна адаптація означає пристосування індивіду до рольових функцій, до соціальних норм, до соціальних спільностей, прошарків, верств, інститутів, організацій до умов функціонування різних верств суспільства. В процесі адаптації індивід погоджує самооцінки і свої претензії зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища. Але адаптація індивіда не забезпечує його повноцінної і конфортної участі в соціальних зв’язках, можливостей його самореалізації. Тому-то наступним етапом соціалізації стає інтеріоризація.

4.13. Інтеріоризація – (від лат. interior – внутрішність) – процес формування внутрішньої структури людської психіки з допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей та інших компонентів соціального середовища внаслідок соціальної діяльності, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє “Я”.

Результат інтеріоризації є індивідуальність особистості, не повторюваність її духовного світу, специфіка соціальної активності, яка народжується з поєднання вроджених особливостей темпераменту, інтелекту, уявлення і соціальних умов.

Висновок: Природно, що якщо у фазі соціалізації особи, тобто в процесі адаптації відбувається пристосування індивіду до соціального середовища, то потім в процесі інтеріоризації впливу соціальної системи, змінюючись через внутрішнє “Я” людини, проявляється в зміні її поведінки. Поведінкові новації починаються з порушення рівноваги в адаптації особи до особливостей системи і завершується стабілізацією, але вже на іншому рівні.

ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ, ЗМІСТ І РОЛЬ ОСВІТИ В ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

Освіта (5.1.) – один з найдавніших соціальних інститутів, що викликана потребами суспільства відтворювати і передавати знання, уміння, навички, готувати нові покоління до життя, готувати суб’єктів соціальної дії для вирішення економічних, соціальних проблем, котрі постають перед людством. У сучасному світі освіта – складне і багатоманітне суспільне явище, сфера передачі, освоєння і перероблення знань і соціального досвіду.

5.1. Освіта є певною системою навчальних і виховних закладів, що здійснюють різноманітні форми залучення їх досвідів в освоєння багатств культури. Також освітаінтегрує різні види навчальної і виховної діяльності, їх зміст в єдину соціальну систему, орієнтує їх на соціальне замовлення, на соціальні потреби суспільства.

Серед соціальних інститутів суспільства сучасної цивілізації освіта займає одну з провідних позицій. Навчання, уміння, вивчення, освіта та інші поняття, терміни використовуються для забезпечення навчального процесу.

Освіта як соціальне явище, органічно пов’язане з усіма галузями матеріальної і духовної культури – об’єкт дослідження багатьох наук. Кожна з них має аспект дослідження, обумовлений її специфікацією. Наприклад, якщо психологія має об’єктом освіту як джерело формування особи, то політологія розглядає зв’язки освіти з політикою і ідеологією. На долю соціології освіти припадає як об’єкт дослідження – соціальний аспект, що дозволяє розглядати освіту з позицій суспільних відносин, її взаємодії з суспільством, впливу на суспільний розвиток, його сфери і структури.

Соціологія вивчає освіту як соціокультурний інститут, його розвиток, функціонування, структуру, способи організації, динаміку соціальної структури сфери освіти, її взаємодії з іншими соціальними та суспільними інститутами і сферу життя людини.

Освіта – це цілісна самостійна система, що спирається на спеціальні установи, регульовані спеціальними нормами.

Історична довідка.

Джерела, відправні позиції в соціології освіти закладені ще в ХVІІІ – ХІХ ст. в теоріях французьких і англійських просвітників, соціалістів-утопістів (Роберта Оуена, Шарля Фур’є та ін.). В кінці ХІХ ст. американські філософи Лестер Уорд і Джон Дьюї формують концепцію соціології освіти як соціальний інститут, її взаємодії з суспільством. Інтерес до цієї проблеми в індустріально розвинутих країнах різко зростає в 60-70-х роках ХХ ст.. у зв’язку з відставанням систем освіти від вимог НТП. Ситуація, визначена Франсом Кумбсом як “криза освіти”. Почалось вивчення ролі освіти як фактору “вирівнювання шансів” і каналу соціальної мобільності з позицій структурно-функціональної теорії (Раймонд Булон, Толкотт Парсонс). Значний вклад в соціологію освіти внесли соціологи та педагоги: Фрідріх Філіппов, Лев Коган, Євген Бабасов, Валентина Лозова та ін.

об’єктивність розгляду суспільних явищ

єдність теорії і практики

Методологічні основи соціології освіти

Тенденції розвитку соціології освіти:

· Соціологія освіти – означає необхідність враховувати історичні етапи в суспільному розвитку та своєчасно вносити зміни в систему освіти, відкрити для впливу на неї внутрішніх і зовнішніх умов для трансформацій в теорії і практиці.

· Соціологія розкриває суперечності у розвитку системи освіти і її вдосконалення, намічає шляхи їх вирішення.

· Вища школа має випереджати зміни, що відбуваються, готувати студентів до праці і життя в нових умовах, в новому суспільстві, формувати демократичне суспільство.

· В сучасних умовах важливо зближувати систему вищої освіти спеціалістів України з прогресивними зразками системи освіти, які складаються в країнах ринкової економіки.

· В основі навчання лежить рівень розвитку пізнавальних процесів (сприйняття, уявлення, пам’ять, мислення, увага, мова), мотиваційно-вольової і емоціональної сфери особи, а також розвиток вивідних компонентів навчальної діяльності.

· Освіта інтегрує різні види навчальної діяльності, її зміст, суб’єктів в єдину соціальну систему, орієнтуючи їх на соціальне замовлення, на соціокультурні потреби суспільства.

Галузі (елементи) системи освіти:

дошкільна загальноосвітня професійна спеціальна

Виховання і освіта – процес формування людини, тобто особи освіченої, з соціально-політичною свідомістю.

В Конституції України записано, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості та на освіту. Громадяни мають право безкоштовно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ст. ст. 23, 53).

Функції школи:

· аудиторність,

· універсальність,

· поліпредметність.

Навчання і виховання знаходяться у діалектичній єдності. Костянтин Ушинський підкреслював, що в системі освіти виховання відіграє провідну роль, а навчання – засіб виховання.

Мета освіти:

- інтенсивна,

- екстенсивна,

- продуктивна.

Проблеми та перспективи соціологічної освіти в Україні:

- Формування світоглядної, методологічної та ідеологічної культури людей.

- Вивчення соціології має забезпечити молоді одержання системного знання про суспільство, його структуру та розвиток, причини кризового становища, тенденції в основних сферах суспільного життя і спонукати вести пошук нових соціально значущих цінностей.

- Викладання соціології варто доповнити національною ідеєю і світоглядницьким потенціалом.

- Підвищення якості фахової підготовки соціологів.

Принципи реформи української системи освіти:

- демократизація освіти;

- гуманізація освіти;

- національна спрямованість освіти.

Таким чином, пошук найраціональніших шляхів оновлення всіх ступенів народної освіти вимагає від соціології ще більше зусиль всебічного аналізу реального становища та визначення тенденцій розвитку освіти. Стратегія розвитку системи освіти України не виключає підвищення рівня освіти народу, а опираючись на досвід, враховує запити життя і реальні умови.

Дата добавления: 2013-12-12