Наголос, його функції. Інтонаційна виразність

Дикція (лат.dictio – вимова) – чітка правильна вимова кожного мовного звука, артикуляція голосних і приголосних. При неправильній дикції навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечать успіху. Хиби бувають різного характеру (природжені і (неприроджені) – недбале користування мовним апаратом, гугнявість, шепелявість, гаркавість, сюсюкання).

Недоліків можна позбутися виконанням вправ, усунути за допомогою медичного втручання.

Фахівець повинен бездоганно володіти мовним апаратом.

У зв’язку із виразним читанням постійно вживається термін „інтонація”.

Інтонація - це поєднання 3-х компонентів живої мови 1) дикційна чіткість та орфографічна грамотність; 2) логічна ясність; 3) емоційно-образна виразність.

Мистецтво виразного читання вимагає від виконавця вміння досконало володіти мовним апаратом (технікою мовлення). Для чіткого відтворення змісту текстів треба з’ясувати логічний бік інтонації. А необхідність відтворити (в живому слові) почуття, переживання, настрої спонукає займатися інтонацією з боку емоційно-образної виразності.

Техніка мовлення, логіка читання, емоційно-образна виразність – три нерозривно зв’язані взаємодіючі компоненти інтонації.

Орфоепія – (правильне мовлення) orthos – правильне, epos – мовлення – система загальноприйнятих правил, що визначають єдину правильну, літературну вимову. Якщо дикція – це правильна чітка вимова звуків, то орфоепія – правильна вимова звуків у фонетичному оточенні.

Наголос – виділення складу за допомогою:

- сили звуку;

- висоти звуку;

- тривалості звуку.

Залежно від того, який акустичний параметр визначає наголос, відповідно виділяють:

- силовий (динамічний, експіраторний) наголос;

- музичний (тоновий, мелодичний) наголос;

- кількісний (квантитативний) наголос.

Зазвичай прийнято вважати, що український наголос, як і наголос фактично в усіх слов'янських і більшості індоєвропейських мов, є силовий, заснований на силі видиху, м'язової напруги. Про це говорить і М.Наконечний у «Курсі СУЛМ. Фонетика» за ред. Білодіда (1969). При цьому зазначаючи, що український наголос, бувши в своїй основі силовим, має ознаки часокількісного і тонічного.

Однак Н.Тоцька, характеризуючи склад, говорить, що він найбільше визначається тривалістю, проте значною мірою і силою, і мелодикою.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на:

· словесний (тактовий) наголос;

· вільний (нефіксований) наголос (на будь-якому складі в межах слова);

§ рухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова);

§ нерухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова);

· постійний (фіксований) наголос (на певному складі в межах слова);

· синтагматичний наголос;

· фразовий наголос.

В українській мові наголос вільний, рухомий. Для української мови характерним є і побічний наголос в багатоскладових словах. За словами М. Наконечного, це пов'язано з відносною слабкістю основного наголосу.

Залежно від семантики розрізняють:

· логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні.

· емфатичний наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.

Наголос виконує такі функції:

· видільна — наголос виділяє склад в межах слова, синтагми, фрази.

· конститутивна — наголос організовує послідовність складів, об'єднуючи їх в єдине ціле й остаточно надаючи цій єдності рис слова.

· смисло- і форморозрізнювальна — функція властива вільному наголосові і полягає в розрізненні значення слова: запал-запал, шабаш-шабаш.

Дотримання норм літературної вимови має велике значення, становить один із суттєво важливих показників загальної культури особи, дає змогу ефективно користуватися літературним мовленням у різних сферах суспільної практики: побут, заклади освіти, культури, науки, державного управління.

Дата добавления: 2013-12-11