Становлення екологічного менеджменту

Типовые расчеты процессов в системах транспорта и хранения нефти и газа: Учебное пособие./Под общей редакцией Ю.Д. Земенкова. – СПб.: Недра, 2007. – 599 с.

СПИСОК РЕКОМЕНДУЕМЫХ ЛИТЕРАТУРНЫХ ИСТОЧНИКОВ

1. Техническая и параметрическая диагностика в трубопроводных системах:Учебное пособие. / Под общей редакцией Ю.Д. Земенкова. – Тюмень: Издательство «Вектор Бук», 2002. – 432 с.

3. Трубопроводный транспорт нефти: Учебник для вузов в 2-х томах. / Под редакцией С.М. Вайнштока. – М.: ООО «Недра-Бизнесцентр», 2002.

4. Трубопроводный транспорт нефти и газа: Учебник для вузов. (Р.А. Алиев и др. 2-е изд. перераб. и дополн.) – М.: Недра, 1988. – 368 с.

5. Эксплуатация магистральных нефтепроводов: Учебное пособие. 3-е изд., переработ. и доп./Под общей редакцией Ю.Д. Земенкова – Тюмень: Издательство «Вектор Бук», 2003. – 664 с.

Тема_1. СОСТАВ СООРУЖЕНИЙ МН

В состав магистральных нефтепроводов входят: линейные сооружения, представляющие собой собственно трубопровод, систему противокоррозионной защиты, линии связи и т. п.; перекачивающие и тепловые станции; конечные пункты нефтепроводов и нефтепродук-топроводов, на которых при­нимают поступающий по трубопроводу продукт и распределяют его между потребителями, подают на завод для переработки или отправ­ляют далее другими видами транспорта.

В некоторых случаях в состав магистрального нефтепровода вхо­дят и подводящие трубопроводы, по которым нефть от промыс­лов подается к головным сооружениям трубопровода.

Основные элементы магистрального трубопровода - сваренные в непрерывную нитку трубы, представляющие собой собственно тру­бопровод. Как правило, магистральные трубопроводы заглубляют в грунт обычно на глубину 0,8 м до верхней образующей трубы, если большая или меньшая глубина заложения не диктуются особыми геологическими условиями или необходимостью поддержания температуры перекачиваемого продукта на определенном уровне. Для магистральных трубопроводов применяют цельнотянутые или сварные трубы диаметром 300¸1420 мм. Толщина стенок труб определяется проектным давлением в трубопроводе. Трубопровод, прокладываемый по районам с вечномерзлыми грунтами или через болота, можно укладывать на опоры или в искусственные насыпи.

На пересечениях крупных рек, в некоторых случаях, нефтепроводы утяжеляют закрепленными на трубах гру­зами или сплошными бетонными покрытиями и заглубляют ниже дна реки. Кроме основной укладывают резервную нитку перехода того же диаметра. На пересечениях железных и крупных шоссейных дорог трубопровод проходит в патроне из труб, диаметр которых на 100¸200 мм больше диаметра трубопровода. Для удовлетворения потреб­ностей в нефтепродуктах населенных пунктов, находящихся вблизи трасс нефтепродуктопроводов, от них прокла­дывают отводы или ответвления из труб сравнительно малого диаметра, по которым часть нефтепродуктов (периодически) отводится в эти населенные пункты.

С интервалом 10¸30 км в зависи­мости от рельефа трассы на трубопроводе устанавливают линейные краны или задвижки для перекрытия участков в случае аварии или ремонта.

Вдоль трассы проходит линия связи, которая в основном имеет диспетчерское назначение. Ее можно исполь­зовать для передачи сигналов телеизмерения и телеуправления. Рас­полагаемые вдоль трассы станции катодной и дренажной защиты, а также протекторы защищают трубопровод от наружной коррозии, являясь дополнением к противокоррозионному изоляционному по­крытию трубопровода.

Промежуточные нефтеперекачивающие станции (ПНПС) располагаются на нефтепроводах с ин­тервалом 50¸150 км. Перекачивающие станции нефтепроводов и нефтепродуктопроводов оборудованы центробежными насосами с электроприводом. Подача применяемых в настоящее время магистральных насосов до­стигает 12500 м³/ч. В начале нефтепровода находится головная нефтеперекачивающая станция (ГНПС), которая располагается вблизи нефтяного про­мысла или в конце подводящих трубопроводов, если магистральный нефтепровод обслуживают несколько промыслов или один промысел, разбросанный на большой территории. ГНПС отличается от ПНПС наличием резервуарного парка объемом, равным двух-, трехсуточной пропускной способности нефтепровода. Кроме основных объектов, на каждой насосной станции имеется ком­плекс вспомогательных сооружений: трансформаторная подстанция, снижающая напряжение подаваемого на линию электропередач тока с 110 или 35 до 6 кВ, котельная, а также системы водоснабжения, канализации и т.п. Если длина нефтепровода превы­шает 800 км, его разбивают на эксплуатационные участки длиной 400¸800 км, в пределах которых возможна независимая работа насосного оборудования. ПНПС на границах участков должны располагать резервуарным парком объемом, равным 0,3¸1,5 суточной пропускной способности трубопровода. Как голов­ная, так и промежуточные насосные станции с резервуарными парками оборудуются подпорными насосами. Аналогично устройство насосных станций магистральных нефтепродуктопроводов.

Тепловые станции устанавливают на трубопроводах, транспортирующих высокозастывающие и высоковязкие нефти и нефтепродукты, иногда их совмещают с насосными станциями. Для подогрева перекачиваемого продукта применяют подогреватели паровые или огневые печи. Для снижения тепловых потерь такие трубопроводы могут быть снабжены теплоизоляционным покрытием.

Конечный пункт нефтепровода - либо сырьевой парк нефтеперерабатывающего завода, либо перевалочная нефтебаза, обычно морская, откуда нефть танкерами перевозится к нефтеперерабатывающим заводам или экспортируется за границу. Конечный пункт нефтепродуктопровода - резервуарный парк перевалочной или крупной рас­пределительной нефтебазы.

Виокремлення екологічного менеджменту як самостійного виду діяльності в загальній структурі менеджменту було зумовлене нагальною потребою подолання екологічних проблем, які існують практично у всіх державах.

Одним із перших управління як особливу сферу діяльності охарактеризував Сократ (470-399 pp. до н.е.). Він проаналізував різні форми управління, виголосив принцип його універсальності. Надалі наука про управління послідовно розвивалася. Зокрема, в Китаї вже на початку другого тисячоліття нашої ери усвідомили необхідність планування і організації управління. Англійський філософ Томас Мор (1479-1535) аналізував недоліки управління, пов'язуючи їх з організацією керівництва. Аргентинський винахідник Джеймс Уатт (1736-1819) описував способи стимулювання працівників, вказував на необхідність різних видів контролю, планування.

У XX ст. менеджмент остаточно сформувався як наука, виокремилися три основні підходи до управління: процесний (наприкінці 50-х років), системний (в середині 70-х років), ситуаційний (80-ті роки).

За процесного підходу управління розглядають як єдиний процес впливу на організацію; менеджери послідовно виконують функції планування, організування, мотивування, контролювання, які теж є процесами.

Системний підхід трактує всі процеси і явища як цілісні системи, наділені новими якостями та функціями (відсутніми у складових елементах). Натепер системний підхід є універсальною методологією менеджменту, основна мета якого - формування мислення, що розглядає всі явища зовнішнього та внутрішнього середовищ як єдине ціле.

Ситуаційний, або кейсовий (англ. case - ситуація), підхід до управління визначається, як і системний, передусім способом мислення, а не набором певних дій. Ситуаційний підхід зорієнтований на формування у людини ситуаційного мислення (наближеного до практики) та вміння використовувати теоретичні знання для аналізу реальних процесів, а отже, здатності контролювати і видозмінювати ситуацію.

Системний підхід до дослідження організаційних систем передбачає, що кожний елемент має визначені і обмежені цілі. Отже, мета управління зводиться до інтеграції системоутворюючих елементів, яка може бути досягнута за умови, що кожний керівник вирішуватиме питання (у межах своєї компетенції) з позицій системного аналізу і синтезу.

Системний підхід став основою формування екологічного менеджменту, оскільки він дає змогу найефективніше оперувати методами природоохоронної діяльності.

Перша міжнародна організація з питань охорони природи – Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів (МСОП) - була створена у 1948 р. Одним із її завдань є збирання відомостей про рослинний і тваринний світ. За ініціативою МСОП була започаткована Червона книга, яка вміщує дані про ті види флори і фауни, котрим загрожує зникнення і які потребують особливої охорони. Перше видання з'явилось в Лондоні у
1969 p., російськомовний варіант побачив світ у 1976 р. У 1978 р. вийшла Червона книга СРСР.

У 1962 р. на 17 сесії Генеральної Асамблеї ООН було прийнято резолюцію «Економічний розвиток і охорона природи», а у 1968 р. на 23 сесії - рішення про проведення Всесвітньої конференції з проблем навколишнього середовища, яка відбулася у Стокгольмі 5-16 червня 1972 р. за участі 113 держав і міжнародних організацій. У Стокгольмській декларації Конференції ООН з питань навколишнього середовища відзначалося, що кількість проблем довкілля регіонального або глобального характеру, а також проблем, що стосуються загальних міжнародних інтересів, невпинно зростає. Після конференції багато країн почали створювати спеціальні природоохоронні відомства, розвивати національне законодавство і політику у галузі охорони навколишнього середовища.

На Стокгольмській конференції ООН також було визначено основні функціональні задачі міжнародного природоохоронного співробітництва в масштабах ЮНЕП:

- оцінювання навколишнього середовища (огляд, оцінювання і прогнозування стану довкілля, збирання, обмін інформацією);

- природоохоронне управління (визначення цілей, планування, міжнародні консультації і договори);

- допоміжні заходи (навчання, загальна інформація, співпраця).

На основі рекомендацій Стокгольмської міжнародної конференції у 1972 р. Генеральною Асамблеєю ООН була затверджена Програма ООН з питань охорони навколишнього середовища - ЮНЕП, яку з 1973 р. почала виконувати самостійна організація. Надалі проводилось багато конференцій, присвячених проблемам охорони довкілля (щодо продовольства (1974 p., Рим), населених пунктів (1976 p., Ванкувер), водних ресурсів (1977 р., Мар-дель-Плата), природоохоронної освіти
(1977 p., Тбілісі), науки і технологій розвитку (1979 p., Відень), народонаселення (1974 p., Бухарест; 1984 p., Мехіко)), було прийнято низку міжнародних документів. У 1980 р. 29 сесія Генеральної Асамблеї ООН затвердила Всесвітню стратегію охорони природи, в якій проголосила загальні принципи взаємодії людини і природи, надала рекомендації щодо міжнародної співпраці, підтримки і координації національних заходів, удосконалення міжнародного законодавства тощо.

У 1982 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Всесвітню хартію природи, основою якої стали такі принципи:

- дбайливе ставлення до природи, невтручання у пере біг її основних процесів;

- охорона усіх регіонів Землі з дотриманням відповідних вимог;

- збереження оптимальної постійної продуктивності екосистем і біологічних видів при їх використанні;

- вживання природоохоронних заходів для запобігання шкоди у результаті військових дій тощо.

Поняття «екологічний менеджмент» вперше з'явилося у «Порядку денному на XXI століття» (розроблений на Всесвітній конференції ООН, Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), у якому наголошувалося, що екологічний менеджмент слід вважати ключовою домінантою сталого розвитку й одночасно пріоритетом промислової діяльності.

Початковим етапом розроблення методології екологічного менеджменту можна вважати розроблений Британським інститутом стандартизації у 1992 р. стандарт у галузі систем екологічного менеджменту BS 7750 (Specification for Environmental Management System).,

У березні 1992 p. Європейське Співтовариство опублікувало «Вимоги до екоаудитування», підготовлені до п'ятої програми екологічних заходів ЄС, у 1993 р. – «Вимоги до створення Системи екологічного менеджменту й аудитування» (Eco-management and audit Scheme or EMAS).

З початку 90-x років XX ст. Міжнародна організація із стандартизації (ISO) розробляє і випускає стандарти серії. ISO 14000. «Управління навколишнім середовищем». У межах цієї організації екологічні стандарти створюються в, Технічних комітетах: ТК 207 «Управління навколишнім середовищем», ТК 146 «Якість повітря», ТК 147 «Якість, води», ТК 190 «Якість ґрунту», ТК 176 «Управління якістю і забезпечення якості», ТК 209 «Чисті приміщення і відповідні контрольовані середовища» та ін. Перші стандарти ISO 14000 містять загальні положення управління охороною навколишнього середовища, наприклад ISO 14001. «Системи управління охороною навколишнього середовища. Специфікація з настанови щодо користування» та ISO 14004. «Системи управління охороною навколишнього середовища. Загальні настанови щодо принципів, систем та заходів підтримки».

У Радянському Союзі законодавча база та державні структури з управління охороною довкілля, зокрема системи стандартів в галузі охорони природи (ССОП) - ГОСТ 17, були створені у 70-80-х роках XX ст. Також було розроблено детальні стандарти з нормування впливу забруднюючих речовин на атмосферу, скидів у поверхневі води, вибору раціональних способів переробки, утилізації, захоронення відходів. Радянські стандарти з охорони довкілля, пов'язані з промисловою діяльністю підприємств, наближені до стандартів таких країн, як Англія, Німеччина, Франція.

В Україні сформувалися екологічна політика, екологічне законодавство, екологічне управління, покликані забезпечити відтворювальний розвиток суспільства, який, у свою чергу, завдяки економному використанню та відтворенню природних ресурсів дає змогу задовольнити потреби сучасного покоління, не піддаючи небезпеці життя і благополуччя поколінь.

Україна проголосила курс на інтеграцію до Європейського Союзу.. Однією з найважливіших умов вступу до ЄС є належний рівень природоохоронної діяльності та екологічної безпеки країни, а також відповідність її екологічного законодавства вимогам основної частини природоохоронного законодавства ЄС. Природоохоронне законодавство України сформувалося ще за функціонування адміністративно-командної системи і потребує значної модернізації та гармонізації з вимогами ЄС. Сучасне екологічне законодавство ЄС нараховує 300 юридичних актів (директиви, постанови, рішення, рекомендації, повідомлення та ін.), його основну частину формують 70 директив та 21 постанова.

Стандарти ISO на території України діють як добровільні, однак вихід на міжнародні ринки, співпраця, обмін інформацією та інші види діяльності у міжнародному масштабі не можливі без узгодження з діючими загальноприйнятими міжнародними стандартами серії ДСТУ ISO 14000. Ця серія тісно пов'язана із ДСТУ ISO 9000. «Управління якістю».

До 70-х років XX ст. екологічна політика країн ОБСЄ формувалась неузгоджено і не була єдиним цілим. Кожний компонент довкілля розглядався ізольовано, не враховувалися комплексні впливи на довкілля різних галузей промисловості та сільського господарства. При цьому поліпшення стану одного з компонентів довкілля могло погіршити будь-яку його іншу складову. Наприклад, у 80-ті роки було затверджено директиви ЄС щодо нітратів, муніципальних стічних вод, окремі рішення із впровадження директиви стосовно небезпечних речовин. Однак із середини 90-х років з'ясувалося, що прийняті директиви, а також рішення та постанови не є універсальними, а положення документів, що встановлюють стандарти якості для різних видів вод, суперечать вимогам, які регламентують скиди забруднюючих речовин у водні об'єкти. Прийняті законодавчі документи впроваджувалися неефективно, про що свідчить теперішній стан водних ресурсів та судова статистика з питань порушень виконання водного законодавства у країнах ЄС. У середині 90-х років було прийнято рішення про підготовку нового узгодженого документа, який мав узагальнити раніше прийняті рішення, ліквідувати суперечності та встановити межі і перспективи для подальшої розбудови водного законодавства. Першими почали розробляти інтегровані екологічну політику та екологічне управління Нідерланди та Великобританія.

За останні роки уряди усіх країн ЄС переконалися у необхідності інтегрованого розгляду питань екологічного управління. Це передусім стосується оцінювання впливу на навколишнє середовище та видання дозволів на природокористування, причому усі компоненти довкілля і всі види антропогенних впливів на їх стан розглядаються комплексно.

Наступним кроком після прийняття державної екологічної (водної, земельної тощо) політики є розроблення національних планів дій згідно з рекомендаціями конференції «Довкілля для Європи» (1993 p., Люцерн, Швейцарія). Законодавством України передбачене створення державних екологічних програм, які певною мірою можна вважати еквівалентом національних екологічних планів дій. Проте українським програмам бракує гармонізації національних інтегрованих екологічних показників з міжнародними, що дало б змогу управлінцям та громадськості оцінити тенденції зміни стану довкілля та ефективність зусиль щодо його покращення.

За часи незалежності в Україні напрацьовано теоретичні та законодавчо-нормативні матеріали з екологічної проблематики. Становленню теоретико-методологічних засад екологічного менеджменту сприяли праці Г. Білявського, Б. Буркінського, Т. Галушкіної,
М. Долішнього, С. Дорогунцова, Л. Мельника, Ю. Саталкіна, С. Харічкова, М. Хвесика, В. Шевчука та ін.

Дата добавления: 2013-12-13