Управління адміністративно-політичною діяльністю

Тантал

Коррозионная устойчивость титана и нержавеющей стали типа 18-8

Коррозионная стойкость сплава, как правило, устанавливается не сразу, а после некоторого взаимодействия с коррозионной средой, во время которого происходит обогащение поверхностного слоя сплава палладием или платиной.

Тантал—тяжелый металл, с плотностью равной 16,6 серебристо-серого цвета. Обладает хорошей пластичностью и высокими механическими свойствами, хорошо обрабатывается и сваривается.

Из всех известных металлов обладает наиболее высокой коррозионной стойкостью, которая определяется свойством его защитных пленок. Тантал стоек в соляной и азотной кислотах при всех концен- трациях и температурах, в фосфорной кислоте — при концентрациях до 35 % и температурах не выше 145 °С. Тантал нестоек только в плавиковой кислоте вследствие образования соединения TaFs, растворимого в HF, и в щелочах, в которых также образуются растворимые соединения — танталаты.

При нагревании в водородной атмосфере тантал поглощает водород до 740 объемов с образованием гидридов. Наводораживание также возможно при комнатной температуре при катодной поляризации тантала в электролитах. Поглощение металлом водорода приводит к сильному увеличению хрупкости тантала.

Тантал окисляется на воздухе при температурах выше 300 °С с образованием высшего оксида Та2Об. Он неустойчив в газообразном фторе даже при комнатной температуре, разрушается в среде брома при 300 °С, и йода при 1000 °С.

С Mo, W, Nb и Ti тантал образует непрерывный ряд твердых растворов. Сплавы тантала имеют повышенные прочностные характеристики. Как конструкционный материал тантал находит приме- нение в химическом машиностроении. Из него изготавливают теплообменную аппаратуру для получения брома из смеси хлора и брома, для дистилляции соляной и азотной кислот из неочищенного сырья, при получении бромида этилена и хлористого бензола, при регенерации серной кислоты. Из тантала изготавливают нагреватели, работающие в особо агрессивных средах, например, в смеси хромовой и серной кислот, при дистилляции пероксида водорода. В ряде случаев тантал используют для плакировки аппаратуры из углеродистой стали.

1. Управління обороною

2. Управління національною безпекою

3. Управління внутрішніми справами

4. Управління закордонними справами

5. Управління юстицією

1. Управління обороною

Оборона України – це комплекс політичних, економічних, еколо­гічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення неза­лежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави і мирного життя народу України. Метою оборони України є створення необхідних умов для запобі­гання воєнному нападу і збройної відсічі можливій агресії проти Укра­їни у будь-який час і за будь-яких обставин.

Воєнна доктрина України ґрунтується на тому, що держава: не ви­знає війну як засіб розв’язання міжнародних проблем; прагне нейтра­літету і додержання неядерних принципів, не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї; не має територіальних претензій до жодної держави і не бачить у жодному народові образ ворога; ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо сама не стане об’єктом агресії.

Основи організації оборони України та повноваження державних органів щодо її забезпечення, обов’язки підприємств, установ, органі­зацій, посадових осіб щодо здійснення обороноздатності країни встановлено Законом України від 6 грудня 1991 р. № 1932-XII «Про оборону України» в редакції від 5 жовтня 2000 р.

Формування і проведення воєнної політики України, законодавче регулювання питань сфери оборони та військового будівництва здійсню­ються виключно Верховною Радою України. Відповідно до ст. 85 Кон­ституції України до повноважень Верховної Ради належать: оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвален­ня рішень Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України; схвалення рішення про надання військової до­помоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з мо­менту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загаль­ну або часткову мобілізацію. Постановою Верховної Ради України схвалено Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України, яка покладена в основу Закону України від 19 червня 2003 р. № 964-IV «Про основи національної безпеки України»

Виключно законами України визначаються організація Збройних Сил України, правовий режим воєнного стану та вирішуються інші питання у сфері оборони.

Важливі функції у сфері оборони покладено на Президента Украї­ни як гаранта державного суверенітету та територіальної цілісності дер­жави. Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил Укра­їни; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань, здійснює керівництво у сферах національної безпеки і оборони держави та приймає рішення у цих сферах, що в наступному затверджуються законодавчим органом.

Президент України є головою Ради національної безпеки і оборони України, формує її персональний склад відповідно до Конституції України. Компетенція і функції Ради національної безпеки і оборони України визначено Законом України від 05.03.1998 № 183/98-ВР «Про Раду національної безпеки і оборони України».

Організація оборони, крім формування воєнної політики і воєнної доктрини, включає: розвиток воєнної науки, прогнозування та оціню­вання воєнної загрози чи загрози воєнного нападу, здійснення відповід­них заходів на міжнародній арені щодо запобігання агресії; підготовку, розвиток, формування структури і забезпечення необхідної чисельності Збройних Сил України, підтримання їх боєздатності, бойової та мобілі­заційної готовності; вироблення і проведення військово-технічної по­літики; підготовку населення і території країни до оборони та ін.

Заходи щодо обороноздатності і національної безпеки України здійснюються Кабінетом Міністрів України, який керує діяльністю під­порядкованих йому органів та організацій відносно забезпечення оборони, оснащення Збройних Сил України озброєнням, військовою технікою, іншими матеріальними засобами. Кабінет Міністрів України визначає обсяги натуральних грошових коштів для потреб оборони і Збройних Сил, чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову вій­ськову службу, порядок проходження ними військової служби і ведення обліку військовозобов’язаних і призовників та порядок проходження альтернативної служби. Кабінет Міністрів України розробляє нормативно-правові акти, що конкретизують чинне законодавство: наприклад «По­ложення про проходження військової служби громадянами України» та ін., які затверджуються Президентом України. Підготовка допризо­вників і призовників міністерствами і відомствами, які мають навчально-виховні заклади, органами місцевих державних адміністрацій та орга­нами місцевого самоврядування, які використовують кошти, виділені Міноборони України та іншими військовими формуваннями, здій­снюється під керівництвом Кабінету Міністрів України. Він визна­чає джерела і порядок фінансування мобілізаційної підготовки, ство­рення і збереження мобілізаційного резерву, створює та ліквідовує військові навчальні заклади та виконує інші функції у сфері оборони.

Органом державного управління Збройними Силами України є Мі­ністерство оборони України (Міноборони України), яке несе повну відповідальність за їх розвиток та підготовку до виконання завдань оборони (Положення від 6 квітня 2011 р. №406 /2011) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Міноборони України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної політики з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва.

Міноборони України є органом військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України (далі – Збройні Сили).

Основними завданнями Міноборони України є:

– формування і реалізація державної політики з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва, у галузі оборонного планування, військової освіти та науки;

– здійснення військово-політичного та адміністративного керівництва Збройними Силами;

– забезпечення формування військово-технічної політики у сфері оборони;

– формування військової кадрової політики.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують: виконання вимог чинного законодавства України з питань оборони посадовими особами, громадянами, підприємствами, установами і організаціями; вирішують завдання щодо забезпечення потреб оборони та мобілізаційної готовності; організують призов громадян на дійсну військову службу; сприяють проведенню навчальних зборів, початкової військової підготовки допризовної молоді та виконують інші функції у сфері оборони, передбачені законодавством України.

Підприємства, установи і організації виконують державні замов­лення і договори по виробництву і поставці озброєння та іншої про­дукції для потреб оборони, здійснюють наукові розробки, досліджен­ня, виконують військово-транспортні зобов’язання та інші завдання, визначені чинним законодавством.

2. Управління національною безпекою

Під національною безпекою розуміють стан захищеності дер­жавного суверенітету, конституційного ладу, територіальної ціліс­ності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб.

Безпека досягається веденням єдиної політики у галузі її забезпе­чення, системою заходів економічного, політичного, організаційно-правового та іншого характеру адекватно загрозам життєво важливим інтересам особи, суспільства і держави. Вона охоплює заходи не тіль­ки політичного, економічного, правового, а й екологічного, медичного, воєнного, а також спеціального характеру. Тому законодавством перед­бачено, що у здійсненні заходів щодо національної безпеки беруть участь органи законодавчої, виконавчої і судової влади, недержавні організації та громадяни.

До суб’єктів забезпечення національної безпеки відносяться:

1. Український народ – громадяни на виборах, референдумах, а та­кож через органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня висловлюють і реалізують своє бачення щодо забезпечення націо­нальної безпеки, привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ, захищають власну безпеку.

2. Верховна Рада України у межах своїх повноважень здійснює законодавче регулювання і контроль за діяльністю органів державної влади та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повнова­жень у сфері національної безпеки.

3. Президент України як глава держави – забезпечує державну неза­лежність, здійснює керівництво у сферах національної безпеки і оборони;

4. Рада національної безпеки і оборони України як координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові Укра­їни – координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах національної безпеки і оборони.

5. Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності, національної безпеки і боротьби зі злочинністю.

6. Конституційний Суд України – вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки Консти­туції України і дає офіційне їх тлумачення.

7. Суди загальної та спеціальної юрисдикції здійснюють право­судця у сфері забезпечення національної безпеки.

8. Прокуратура України здійснює наглядові повноваження у сфері національної безпеки.

9. Національний банк України – розробляє основні засади планово-кредитної політики в інтересах національної безпеки.

10. Міністерства та інші ЦОВВ – в межах своїх повноважень забезпечують реалізацію законів, указів, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної безпеки, створюють і підтримують у стані готовності і застосування від­повідні сили і засоби безпеки.

Особливу роль у цій сфері відведено воєнній організації держави, до якої належать Збройні Сили України, внутрішні війська, органи і підрозділи МВС України, Державна прикордонна служба України, військові підрозділи органів з питань надзвичайних ситуацій, Служби зовнішньої розвідки України та ін.

Відповідно до Конституції України та Закону України від 25 берез­ня 1992 р. № 2229-XII «Про Службу безпеки України» загальне керівництво без­пекою здійснює Президент України. Він очолює Раду національної безпеки і оборони України, основними завданнями якої за Законом України від 5.03.1998 р. «Про Раду національної безпеки і обо­рони України» є: визначення стратегічних інтересів України, концеп­туальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і оборони; здійснення поточного контролю діяльності органів виконав­чої влади у сфері національної безпеки і оборони; підготовка опера­тивних рішень, спрямованих на попередження надзвичайних ситуацій, які можуть призвести до значних соціально-політичних, економічних, військових та інших наслідків, і заходів щодо їх ліквідації.

Кабінет Міністрів України здійснює і контролює реалізацію кон­кретних заходів щодо національної безпеки органами державних служб спеціальної компетенції.

До основних органів спеціальних служб безпеки належать: Служ­ба безпеки України, Управління державної охорони України (державний правоохоронний орган спеціального призначення, підпорядкований Президентові України та підконтрольний Верховній Раді України; закон «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб», від 4 березня 1998 року № 160/98-ВР), Держав­на охорона при МВС України (охорона житла громадян, охорона об’єктів, спецпідрозділ міліції «Титан; в областях Управління Державної служби охорони при УМВС України) та Державна прикордонна служба України (покладаються завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні; закон України «Про Державну прикордонну службу України» від 03.04.2003 № 661-IV).

Службу безпеки України і підпорядковані їй органи очолює Голо­ва, який несе персональну відповідальність за виконання завдань, покладених на Службу безпеки України. Його призначає на посаду Президент України. Органи Служби безпеки України становлять цілісну централізовану систему, яку складають: Центральне управління СБУ (включає Апарат Голови СБУ та функціональні підрозділи: контррозвідки; захисту національної державності; контррозвідувального захисту інтересів держави в сфері економічної безпеки; контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки; охорони державної таємниці та ліцензування; боротьби з корупцією та організованою злочинністю; боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів; оперативно-технічних заходів; оперативного документування; слідчий; інформаційно-аналітичного, кадрового, правового, господарського, фінансового,медичного та інших видів забезпечення оперативно-службової діяльності СБУ); підпорядковані йому регіональні органи (Головне управління Служби безпеки України в АРК та Управління Служби безпеки України в областях); антитерористичний центр; навчальні, наукові, науково-дослідні та інші заклади і установи СБ України.

Діяльність органів СБУ здійснюється за такими основними напрям­ками: контррозвідувальна діяльність; боротьба з корупцією й ор­ганізованою злочинністю; розвідувальна діяльність. Контррозвідувальна діяльність полягає у виявленні, попередженні, припиненні розвідувальної та іншої діяльності спеціальних служб і організацій іноземних держав, а також окремих осіб, спрямованої на заподіяння шкоди безпеці України. Сутність боротьби з корупцією й організованою злочинністю ста­новлять оперативно-розшукові заходи виявлення, попередження, при­пинення і розкриття шпигунства, терористичної діяльності, організо­ваної злочинності, корупції, незаконного обігу зброї і наркотичних засобів, контрабанди та інших злочинів; проведення дізнання і попе­реднього слідства в справах, віднесених до компетенції органів Служ­би безпеки України. Органи Служби безпеки України здійснюють та­кож заходи щодо виявлення, попередження, припинення і розкриття діяльності незаконних збройних формувань, окремих осіб і громад­ських об’єднань, які мають за мету насильницьку зміну конституцій­ного ладу України, вирішують інші завдання у сфері боротьби зі зло­чинністю. Розвідувальна діяльність – це комплекс заходів спеціального призначення, спрямованих на інформаційно-аналітичне забезпечен­ня ефективного вирішення органами виконавчої влади питань вну­трішньої і зовнішньої діяльності, пов’язаних з національною без­пекою.

У Законі України «Про Службу безпеки України» закріплені обов’язки і права її органів. Відповідно до своїх основних завдань вони зобов’язані: здійснювати розвідувальну та інформаційно-аналітичну роботу; про­водити заходи контррозвідувального забезпечення дипломатичних пред­ставництв, консульських та інших державних установ; виявляти, при­пиняти та розкривати злочини, розслідування яких віднесено до їх компетенції; проводити дізнання і слідство у цих справах, розшукувати осіб, які переховуються у зв’язку із вчиненням зазначених злочинів; здійснювати контррозвідувальне забезпечення оборонного комплексу, енергетики, транспорту, зв’язку, а також важливих об’єктів інших галу­зей господарства; брати участь у розробленні і здійсненні заходів щодо захисту державних таємниць; надавати допомогу прикордонним вій­ськам, органам внутрішніх справ, митної служби у боротьбі зі злочин­ністю, порушниками прикордонного режиму і митних правил.

Виходячи із основних напрямків діяльності, Законом України від 19 червня 2003 р. «Про основи національної безпеки України» ви­значено основні напрямки державної політики національної безпеки України: у політичній сфері – створення механізмів захисту прав громадян, запобігання та усунення спроб втручання у внутрішні справи України; в економічній сфері – недопущення незаконного використання бюджетних коштів, контроль за експортно-імпортною діяльністю; у соціальній сфері – виявлення та усунення причин, що призводять до різкого розшарування суспільства, вжиття своєчасних заходів щодо протидії кризовим демографічним процесам; у воєнній сфері – створення ефективних механізмів і проведення комплексних заходів щодо запобігання можливій агресії або воєнного конфлікту, локалізації та ліквідації їх наслідків, запобігання спробам та усунення порушень державного кордону і територіальної цілісності України; в екологічній сфері – впровадження та контроль за додержанням на­уково обґрунтованих нормативів природокористування та охорони довкілля, контроль за станом навколишнього природного середовища; в науково-технічній сфері – вжиття комплексних заходів щодо захис­ту та розвитку науково-технічного потенціалу, виявлення та усунення причин науково-технологічного відставання; в інформаційній сфері – вжиття комплексних заходів щодо захисту свого інформаційного про­стору, виявлення та усунення причин інформаційної дискримінації України та ін.

3. Управління внутрішніми справами

Сфера внутрішніх справ як об’єкт управління в адміністративному праві традиційно розглядається як сукупність суспільних відносин, що складається в процесі: по-перше, охорони прав і свобод людини і гро­мадянина, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопо­рядку; по-друге, зміцнення законності, профілактики і запобігання правопорушенням; по-третє, надання соціальної та правової допомоги громадянам і адміністративних послуг населенню.

Суспільні відносини у сфері внутрішніх справ значною мірою регулюються нормами адміністративного права, зокрема, законами України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію», від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність», від 30 червня 1993 р. «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», від 24 січня 1995 р. № 20/95-ВР «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх», від 1 грудня 1994 р. № 264/94-ВР «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», від 15 листопада 2001 р. «Про попередження насильства в сім’ї» та ін. Відповідно до п. 17 ст. 92 Конституції України виключно зако­нами України визначаються основи національної безпеки та забезпе­чення громадського порядку. Забезпечення громадського порядку та громадської безпеки належить до сфери завдань публічної влади: Пре­зидента України як гаранта державного суверенітету та додержання прав людини і громадянина, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. В ши­рокому розумінні забезпечення громадського порядку, громадської безпеки та спокою громадян є завданням як державних, так і недер­жавних організацій, наприклад, громадських формувань і окремих громадян згідно із Законом України від 22 червня 2000 р. «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону».

Президент України як глава держави виконує у сфері її внутріш­ніх справ нормотворчу, представницьку, координаційну, контролюю­чу, установчу, охоронну та деякі інші функції. Зокрема, видає укази, спрямовані на регулювання суспільних відносин у сфері вну­трішніх справ, забезпечення й охорону громадського порядку, по­силення боротьби зі злочинністю та ін.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів ви­конавчої влади, що спрямовує, координує і контролює у сфері внутріш­ніх справ діяльність не тільки МВС України, а й інших міністерств, центральних та інших органів виконавчої влади з урахуванням кримі­ногенної ситуації, соціально-політичних, економічних та інших умов і обставин, що склалися в державі на той чи інший час, здійснює за­ходи щодо забезпечення законності, охорони громадського порядку, захисту прав і свобод громадян, боротьби зі злочинністю, поєднуючи, направляючи і координуючи в цій сфері діяльність різних органів ви­конавчої влади і здійснюючи загальне керівництво у сфері внутрішніх справ.

Безпосереднє управління внутрішніми справами в Україні тради­ційно покладено на МВС України та органи внутрішніх справ, що утворюють його структуру (Положення від 06.04.2011 № 383/2011). МВС України є ЦОВВ, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина, власності, інтересів суспільства і держави від злочинних посягань, боротьби зі злочинністю, розкриття та розслідування злочинів, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, а також з питань формування державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Основним завданням МВС України є формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина, власності, інтересів суспільства і держави від злочинних посягань, боротьби зі злочинністю, розкриття та розслідування злочинів, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, а також формування державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Організаційна структура МВС України має багаторівневий, об’ємний багатовимірний характер і передбачає не тільки виділення за різними критеріями певної сукупності основних структурних еле­ментів, диференціацію і розподіл між ними функцій, а й їх інтеграцію в єдину воєнізовану силову структуру з встановлення різних форм підпорядкованості та певних видів управління.

Структура Апарату МВД:

– Керівництво: Департамент забезпечення діяльності Міністра, стратегічного аналізу та прогнозування; Радники МВС; Департамент внутрішньої безпеки;

– Кримінальна міліція: Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю; Департамент карного розшуку; Департамент Державної служби боротьби з економічною злочинністю; Департамент оперативної служби; Департамент оперативно-технічних заходів; Управління боротьби з незаконним обігом наркотиків; Управління боротьби з кіберзлочинністю; Управління кримінальної міліції у справах дітей; Робочий апарат Укрбюро Інтерполу;

– Міліція громадської безпеки: Департамент громадської безпеки; Департамент Державної автомобільної інспекції; Відділ ветеринарної міліції; Головне слідче управління; Департамент транспортної міліції; Головний штаб (на правах департаменту); Департамент інформаційно-аналітичного забезпечення; Департамент кадрового забезпечення; Департамент фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку; Департамент матеріального забезпечення; Департамент внутрішнього аудиту; Департамент режимно-сектретного та документального забезпечення; Управління зв’язків із громадськістю; Управління юридичного забезпечення; Управління міжнародних зв’язків; Управління медичного забезпечення та реабілітації; Управління взаємодії з центральними органами виконавчої влади та органами військового управління;

– Державна міграційна служба України (центральний орган виконавчої влади, діяльність якого координується Міністром внутрішніх справ);

– Головне управління внутрішніх військ (орган військового управління);

– Департамент Державної служби охорони (функціонує при Міністерстві).

Складність, важливість і різноманітність завдань, що виконують різні види органів внутрішніх справ та їх структурні підрозділи в сис­темі МВС України, дозволяє відокремити такі основні види управлін­ня в ОВС: по-перше, умовно вертикальне багаторівневе централізова­не загальне управління; по-друге, умовно вертикальне багаторівневе централізоване спеціальне, чи галузеве, управління; по-третє, умовно горизонтальне зовнішнє міжвідомче чи внутрішньовідомче комбіно­ване управління.

Організаційно-правові основи загального управління допомагають справляти загальний керуючий вплив на весь особовий склад (персо­нал) МВС України і будь-яких ОВС та їх підрозділів, що підпорядко­вані МВС.

Міліція є єдиною системою органів, яка входить до структури МВС України і представляє його найважливіші напрями діяльності, що віді­грають провідну роль у загальнодержавній системі забезпечення гро­мадського порядку та громадської безпеки, боротьбі зі злочинністю й іншими правопорушеннями. Правовий статус міліції визначено За­коном України від 20 грудня 1990 р. № 565-XII «Про міліцію».

Міліція в Україні – це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, влас­ність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від проти­правних посягань. Основні завдання, що стоять перед міліцією: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона й забезпечення і громадського порядку; виявлення та розкриття зло­чинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам; сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у ви­конанні покладених на них законом обов’язків. Міліція виконує такі функції й основні види діяльності: адміністративну; профілактичну; оперативно-розшукову; кримінально-процесуальну; виконавчу; охо­ронну (на договірних засадах).

Адміністративна діяльність стоїть на першому місці за своїм зна­ченням і обсягами, в її реалізації задіяно більшість працівників органів внутрішніх справ, тому й зупинимося на ній більш докладно порівня­но з іншими видами. Адміністративну діяльність можна визначити як специфічну, виконавчо-розпорядчу, підзаконну, державно-владну ді­яльність з організації та здійснення охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, попередження і припинення зло­чинів та інших правопорушень. Її здійснюють служби і підрозділи міліції громадської безпеки, а саме: патрульно-постова служба, служ­ба дільничних інспекторів, підрозділів, що організують роботу спеці­альних установ (приймальників-розподільників), Державтоінспекція, відділи дозвільної системи та ін.

Профілактична діяльність стоїть на другому місці за своїм значенням і обсягами, в її реалізації також може бути задіяна за необхідністю знач­на кількість працівників ОВС як планово, так і ситуативно залежно від стану оперативної обстановки в країні, окремому регіоні чи на конкрет­ному кримінологічному об’єкті. Профілактична діяльність у широкому розумінні полягає в здійсненні заходів щодо завчасного виявлення та усунення об’єктивних і суб’єктивних причин та умов, що породжують злочини та інші правопорушення і сприяють їх вчиненню. Її здійснюють усі служби і підрозділи міліції й регулюють закони та відомчі норматив­ні акти, що регламентують діяльність міліції, у першу чергу, служб і підрозділів кримінальної міліції та міліції громадської безпеки тощо.

Оперативно-розшукову діяльність міліції регулюють норми різних галузей права: адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального тощо. Цю діяльність здійснюють оперативні підроз­діли органів внутрішніх справ: кримінальна та спеціальна міліція, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю тощо. Кримінально-процесуальну діяльність міліції регулює криміналь­но-процесуальне законодавство. Її здійснюють різні служби і підроз­діли кримінальної міліції, міліції громадської безпеки тощо.

4. Управління закордонними справами

Державне управління закордонними справами – це діяльність органів держави, спрямована на здійснення зовнішньої політики Укра­їни.

Правове регулювання зовнішньої політики України закріплено в Конституції України, чинних нормативно-правових актах нашої дер­жави та міжнародних договорах. Ст. 18 Конституції України без­посередньо регулює конституційні засади зовнішньої політики Укра­їни. В ній закріплено, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нор­мами міжнародного права.

Метою зовнішньої політики України є забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємови­гідного співробітництва з членами міжнародного співробітництва за загальновизначеними принципами і нормами міжнародного права. Основні принципи міжнародного права, закріплені у Статуті ООН, вважаються загальновизнаними. Законодавство України має відповіда­ти загальновизнаним нормам міжнародного права. Згідно із Статутом ООН (1945 р.) Україна взяла на себе відповідні зобов’язання, що вона є миролюбивою державою, які відображено в Декларації про держав­ний суверенітет України. У ст. Х Декларації закріплено, що «Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та євро­пейських структурах». Крім цього, в Декларації передбачено, що «за­гальновизнані норми міжнародного права є частиною права України». Із змісту відповідних норм Конституції України випливає заборона для державних органів укладати міжнародні договори, що суперечать за­гальновизнаним нормам міжнародного права.

Засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності визна­чаються виключно законами України (п. 9 ст. 92 Конституції України). Крім цього, зовнішня політика України здійснюється згідно з актами національного законодавства: законами України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 01.07.2010 № 2411-VI; «Про дипло­матичну службу» від 20.09.2001 № 2728-III, від 21 січня 1994 р. «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 № 3857-XII, «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VI, «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI; Порядок продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 р. № 150; Положення про дипломатичне представництво України за кордоном, затв. розпорядженням Президентом України від 22.10.1992 р. №166/92-рп; Консульський статут України, завт. указом Президента України від 2.04.1994 р. № 127/94 та ін.

Зовнішньополітична діяльність України є офіційною діяльністю, яку здійснюють уповноважені органи України і яка спрямована на ви­конання зовнішньої функції держави. У сфері офіційних міжнародних відносин України всі уповноважені органи здійснюють свою діяльність від імені держави в цілому. Повноваженнями у цій сфері згідно з Кон­ституцією України наділені Президент України, Верховна Рада Укра­їни, Кабінет Міністрів України, Міністерство закордонних справ Укра­їни та інші міністерства, а також зарубіжні органи (дипломатичні представництва, консульські установи, торговельні представництва).

У сфері зовнішніх зносин представницькі функції виконує Пре­зидент України. Згідно зі ст. 102 Конституції України Президент Укра­їни є главою держави і виступає від її імені, представляє державу у сфері міжнародних відносин, відвідує з офіційними і неофіційними візитами зарубіжні країни, бере участь у роботі міжнародних форумів тощо, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держа­ви, веде переговори і укладає міжнародні договори України. Президент України і Кабінет Міністрів України вживають заходів щодо забезпе­чення виконання міжнародних договорів України, приймають рішення про визнання іноземних держав. Крім цього, за п. 5 ст. 106 Конституції України Президент України призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних органі­заціях, затверджує положення про них, приймає вірчі і відкличні гра­моти дипломатичних представників іноземних держав. Надзвичайний і Повноважний Посол України, Постійний представник України при міжнародній організації призначаються на посади і звільняються з по­сад Президентом України за поданням МЗС України. Президент прий­має рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства, що передбачено Законом України «Про громадянство України» від 18.01.2001 № 2235-III.

До повноважень Верховної Ради України у сфері зовнішніх від­носин належать: визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; заслуховування щорічних та позачергових послань Президента Укра­їни про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошення за по­данням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допо­моги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від імені держав, банків і міжнародних організа­цій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням; схвалення рішень про надання військо­вої допомоги іншим державам, направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи допуск підрозділів збройних сил інших держав на території України та надання у встановлений законом строк згоди на обов’язковість міжнародних договорів України і денонсація міжнародних договорів України.

Відповідно до ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів Укра­їни відіграє важливу роль у здійсненні зовнішньої політики. Він забез­печує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України у сфері дер­жавного управління закордонними справами.

ЦОВВ у сфері закордонних справ є Міністерство закордонних справ України (МЗС України). Воно є го­ловним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України та координації заходів у цій сфері. У своїй діяльності МЗС України керується Конституцією України, законами України, по­становами Верховної Ради України, актами Президента України, Ка­бінету Міністрів України, міжнародними договорами України, а також Положенням про Міністерство закордонних справ України, затвердже­ним указом Президента України від 6.04.2011 р. № 381/2011.

МЗС є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МЗС України є головним органом у системі ЦОВВ у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України. Основними завданнями МЗС України є: формування та реалізація державної політики у сфері зовнішніх зносин України; забезпечення провадження зовнішньополітичної діяльності держави; забезпечення проведення зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на розвиток політичних, економічних, гуманітарних, правових, наукових та інших зв'язків з іноземними державами, міжнародними організаціями, та здійснення аналізу відповідних тенденцій у цих сферах; забезпечення дипломатичними засобами захисту та зміцнення незалежності, державного суверенітету, безпеки, територіальної цілісності та непорушності кордонів України, її національних інтересів; участь у забезпеченні у межах повноважень реалізації державної зовнішньоекономічної політики, політики інтеграції економіки України у світову економічну систему; сприяння входженню України до світового інформаційного простору, піднесенню її міжнародного авторитету, формуванню позитивного іміджу держави як надійного і передбачуваного партнера; участь у формуванні та реалізації державної політики, спрямованої на інтеграцію України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі, продовження конструктивного партнерства з НАТО; забезпечення розвитку зв'язків із закордонними українцями та їхніми громадськими організаціями, координація заходів, здійснюваних органами виконавчої влади у цій сфері; участь у забезпеченні розвитку міжнародно-правової бази співробітництва України з членами міжнародного співтовариства; внесення на розгляд Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та інших органів України пропозицій щодо реагування на найбільш важливі та резонансні події у світі, що безпосередньо стосуються інтересів України, та забезпечення їх інформацією, необхідною для здійснення ефективної зовнішньої та внутрішньої політики; формування і реалізація державної політики у сфері розвитку дипломатичної служби та здійснення функцій дипломатичного протоколу у сфері здійснення зовнішніх зносин з іншими державами та міжнародними організаціями; координація заходів, здійснюваних органами виконавчої влади щодо проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України; організація та здійснення в Україні та за кордоном консульської роботи.

МЗС здійснює свої повноваження безпосередньо і через закордон­ні дипломатичні установи України, представництва МЗС на території України, організації та установи, що належать до сфери його управ­ління. МЗС у процесі виконання покладених на нього завдань взаємо­діє з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, Радою міністрів АРК, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, а також з відповідними ор­ганами інших держав. МЗС у межах своїх повноважень та відповідно до законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання, в разі потреби МЗС видає спільні акти з іншими центральними і міс­цевими органами виконавчої влади. Згідно з Конституцією України МЗС України розробляє і вносить Президенту України пропозиції щодо визнання іноземних держав та встановлення дипломатичних зносин з іноземними державами. МЗС очолює Міністр, який за поданням Пре­зидента України призначається на посаду і звільняється з посади Вер­ховною Радою України.

5. Управління юстицією

Державне управління юстицією – це спрямована на зміцнення законності, організацію захисту прав і законних інтересів громадян та їх об’єднань, підприємств, установ, організацій і держави виконавчо-розпорядча діяльність суб’єктів державного управління, яка полягає в організаційному забезпеченні ефективного функціону­вання та розвитку судів загальної юрисдикції, нотаріату, органів запису актів громадянського стану, судово-експертних установ та адвокатури.

Цільовим призначенням управління у сфері юстиції, його змістом є реалізація державної правової політики, забезпечення точного ви­конання законів, підзаконних актів усіма органами, організаціями, посадовими особами і громадянами, забезпечення захисту прав і сво­бод людини і громадянина у визначеній сфері та ін.

Управлінню у сфері юстиції притаманні підзаконність, державно-владний, організуючий характер. Разом з тим, воно має і свої особли­вості, зумовлені специфікою органів та установ юстиції.

Однією з особливостей державного управління юстиції є багатооб’єктність. Це означає, що до об’єктів управління у сфері юстиції належать судові установи, нотаріальні контори, органи реєстрації актів громадянського стану, судово-експертні установи та адвокатура. Всі вони мають різне правове становище, відрізняються за своїм призна­ченням і обсягом компетенції.

Інша особливість юстиції зумовлена попередньою і полягає в різно­манітності форм і методів управління, які застосовуються органами юстиції. Так, щодо державних нотаріальних органів та органів реєстрації актів громадянського стану застосовується метод керівництва; щодо органів адвокатури – метод регулювання. В цілому ж керуючий вплив органів управління юстицією має рекомендаційний характер і зводить­ся в основному до вирішення організаційних питань, оскільки біль­шість об’єктів у цій галузі є самостійними і незалежними у своїй практичній діяльності.

Законодавство України у сфері юстиції характеризується значною розгалуженістю й охоплює досить велику кількість законодавчих та інших нормативно-правових актів. Основними з них є: закони України від 18.03.2004 р. «Про Загальну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», від 07.07.2010 «Про судоустрій і статус суддів, від 24.03.1998 р. «Про державну ви­конавчу службу», від 2.09.1993 р. «Про нотаріат», від 05.07.2012 «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», від 01.07.2010 «Про державну реєстрацію актів цивільного стану».

Систему органів управління в галузі юстиції складають: Міністерство юстиції України та його територіальні органи; Державні підприємства, установи та органи юстиції (Органи РАЦС; Управління та відділи Державної виконавчої служби; Науково-дослідні установи судових експертиз; Державні нотаріальні контори; Представники Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини і регіональні відділення Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини; Підрозділи з питань банкрутства)

Розбудова правової держави та громадянського суспільства зобов’язують органи управління юстицією не тільки забезпечувати реалізацію державної правової політики, а й посилювати вплив на її формування. Пріоритетними напрямками розвитку української юстиції на сьогодні є: формування нового, вищого рівня правосвідомості та правової культури громадян; реформування системи правосуддя з ме­тою забезпечення доступності судочинства та ефективності судово­го захисту; реформування кримінальної юстиції та кримінально-виконавчої системи; створення правових засад для запобігання та протидії корупції; забезпечення ефективності системи примусового виконання рішень судів; удосконалення системи захисту інтересів держави в судах України; формування системи безоплатної правової допомоги.

Міністерство юстиції України (Мін’юст України) згідно з Поло­женням про нього, затвердженим указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 395/2011, є ЦОВВ, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мін'юст України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної правової політики, політики з питань банкрутства та використання електронного цифрового підпису, з формування та забезпечення реалізації політики у сфері архівної справи, діловодства та створення і функціонування державної системи страхового фонду документації, у сфері нотаріату, у сфері виконання кримінальних покарань, у сфері захисту персональних даних, у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), з питань державної реєстрації актів цивільного стану, з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, з питань державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, з питань реєстрації (легалізації) об'єднань громадян, інших громадських формувань, статутів, друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності.

Мін'юст України є державним органом з питань банкрутства.

Мін'юст України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Основними завданнями Мін'юсту України є:

– формування і забезпечення реалізації державної правової політики, політики у сфері адаптації законодавства України до законодавства ЄС, політики з питань банкрутства;

– формування і забезпечення реалізації політики у сфері архівної справи, діловодства та створення і функціонування державної системи страхового фонду документації, у сфері виконання кримінальних покарань, у сфері захисту персональних даних, у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), з питань державної реєстрації актів цивільного стану, з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, з питань державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, реєстрації (легалізації) об'єднань громадян, інших громадських формувань, статутів, друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності;

– здійснення загального управління у сфері надання безоплатної первинної правової допомоги та безоплатної вторинної правової допомоги;

– забезпечення представництва інтересів держави у судах України, здійснення захисту інтересів України у Європейському суді з прав людини, під час урегулювання спорів і розгляду в закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземних суб'єктів та України;

– експертне забезпечення правосуддя;

– організація роботи нотаріату;

– виконання функцій центрального засвідчувального органу шляхом забезпечення створення умов для функціонування засвідчувальних центрів органів виконавчої влади або інших державних органів та центрів сертифікації ключів;

– протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму (щодо нотаріусів, адвокатів та інших осіб, які надають юридичні послуги);

– здійснення міжнародно-правового співробітництва, забезпечення дотримання і виконання зобов'язань, узятих за міжнародними договорами України з правових питань.

Дата добавления: 2013-12-13