Умови дійсності правочинів

Правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним вимогам, до­держання яких є необхідним для його чинності. До вказаних умов можна віднести: законність змісту правочину; здатність суб'єктів правочину на його вчинення; вільне волевиявлення учасника право­чину та його відповідність внутрішній волі; відповідність форми вчинення правочину вимогам закону; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; захист інтересів малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ст. 203 ЦК України).

Законність змісту правочину. Згідно із законом правочин є чинним, якщо він не суперечить ЦК України, іншим актам цивіль­ного законодавства та моральним засадам громадянського суспільс­тва (ст. 203 ЦК України).

Здатність суб'єкта правочину на його вчинення. Для вчинен­ня правочину особа, яка його вчиняє, повинна мати необхідний об­сяг цивільної дієздатності (ст. 203 ЦК України). Так, наприклад, фізичні особи, які мають повну цивільну дієздатність (ст. 34 ЦК України), мають право вчиняти будь-які правочини. На відміну від них, неповнолітні особи віком від 14 до 18 років мають право само­стійно вчиняти лише правочини, що прямо визначені законом (ст. 32 ЦК України). Вчинення інших правочинів може здійснюватися неповнолітніми лише за згодою їхніх батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Правочини від імені малолітніх, тобто фізичних осіб, яким не виповнилося 14 років, можуть вчинятися лише їхніми законними представниками: батьками, усиновителями або опікуна­ми, за винятком правочинів, передбачених законом (ст. 31 ЦК України).

Особа, яка обмежена у цивільній дієздатності, може вчиняти лише дрібні побутові правочини, інші правочини від її імені здійс­нюються піклувальником або за його згодою (ст. 37 ЦК України). Недієздатна фізична особа не має права на вчинення будь - якого правочину, оскільки всі правочини від її імені вчиняє її опікун (ст. 41 ЦК України).

Юридичні особи приватного права в Україні мають не спеціаль­ну, а загальну правоздатність (ст. 91 ЦК України), тому можуть вчиняти будь-які правочини, за винятком тих, які за своєю приро­дою можуть бути вчинені виключно фізичною особою (наприклад заповіт, прийняття спадщини, відмова від спадщини), або тих, ще потребують отримання спеціальної ліцензії або суперечать цілям ї діяльності, які визначені законом або установчими документам юридичної особи. Що ж до юридичних осіб публічного права, то вони можуть вчиняти Правочини, якщо їх вчинення не суперечить їх ньому правовому статусу.

Вільне волевиявлення учасників правочину та його відповідність внутрішній волі. Як вольова дія, правочин являє собою по єднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особі вчинити правочин, однак для його вчинення необхідна не тільки воля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Відповідно д(цього волевиявлення є способом, яким внутрішня воля особі виражається зовні. Для чинності правочину волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ст. 203 ЦІ України), тобто формування волевиявлення має бути вільним; чинників, що могли б викривити уяву особи про зміст правочину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі зі її відсутності (погроза, насилля).

Волевиявлення буває прямим або побічним (конклюдентним. concludere — робити висновок). При прямому волевиявленн воля висловлюється словесно (усно чи письмово), наприклад, при укладенні договору у письмовій формі або видачі довіреності чи векселя. При побічному (конклюдентному) волевиявленні воля сторона вчинення правочину, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, прямо не висловлюється, але їх поведінка засвідчує їхню волю до настання певних правових наслідків (наприклад, укладення договору перевезення транспортом загального користування завдяки придбанню квитків у водія чи кондуктора або використанню автоматів у метро).

У випадках, встановлених договором або законом, воля може виражатися її мовчанням (ст. 205 ЦК України). Само по собі мов­чання не має юридичного значення, оскільки не визнається виразом волі, однак закон або договір можуть в окремих випадках надавати йому такого значення. Так, при майновому найму вираження волі наймодавця при мовчанні протягом місяця після закінчення строку договору та вчинення наймачем конклюдентних дій (продовження користування майном після закінчення строку договору найму) ве­дуть до поновлення договору найму на строк, який був раніше вста ­ новлений договором (ст. 764 ЦК України).

У разі, якщо встановити справжню волю сторін, які вчинили правочин, немає можливості, його зміст може бути витлумачений стороною (сторонами) або на вимогу сторони (сторін) судом. При цьому до уваги береться однакове для всього змісту правочину зна­чення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо цього недостатньо, зміст право­чину встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін, а якщо і цього недостатньо — до уваги берется мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторона­ми, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін та інші об­ставини, що мають істотне значення (ст. 213 ЦК України).

Відповідність форми вчинення правочину вимогам закону. Формою вчинення правочину є спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Сторони правочину мають право обирати його форму, як­що інше не встановлено законом.

Відповідно до вимог ст. 205 ЦК України правочин може вчиня­тися сторонами усно чи письмово.

Усно можуть бути вчинені правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення (ст. 206 ЦК України), наприклад, купівля фізичною особою речі в магазині, що супроводжується одно­часною сплатою ціни речі та її передачею покупцю. У такому самому порядку вчиняються усні правочини за участю юридичних осіб, за­кон лише зобов'язує продавця у випадках їх вчинення видати юри­дичній особі, яка сплатила за товар, документ (наприклад, товарний чек), що підтверджує підставу сплати та суму одержаних продавцем коштів. Не можуть бути вчинені в усній формі правочини, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочини, для яких недодержання письмової форми має на­слідком їх недійсність (наприклад, довіреність, договір застави, дого­вір страхування).

За домовленістю сторін усно можуть вчинятися правочини на виконання договору, укладеного письмово (наприклад, укладення комісіонером на виконання договору комісії або повіреним на ви­конання договору доручення договорів з третіми особами в усній формі). Однак укладатися в усній формі правочини можуть лише за таких умов: укладення у письмовій формі правочину, на вико­нання якого укладаються такі договори (наприклад, договору до­ручення або комісії); відсутність у законі норм, які забороняли б укладення такого договору в усній формі; відсутність заборони йо­го укладення в усній формі у договорі, на виконання якого він укладається).

Письмові правочини вчиняютьсяу простій або нотаріальній пись­мовій формі. Проста письмова форма правочину потребує від сторін фіксації його змісту в одному або кількох документах, листах, теле­грамах, якими сторони обмінялися за допомогою телетайпних, елект­ронних або інших технічних засобів зв'язку (ст. 207 ЦК України).

Акти цивільного законодавства можуть встановлювати й інші вимоги щодо дотримання письмової форми правочину, наприклад, вимагати вчинення правочину на спеціальному бланку (наприклад, вексель).

Згідно зі ст. 208 ЦК України виключно у письмовій формі мають вчинятися правочини між юридичними особами; між фізичними та юридичними особами, за винятком правочинів, зазначених части­ною 1 ст. 206 цього Кодексу; правочини фізичних осіб між собою на суму, що у двадцять і більше разів перевищує розмір неоподаткову­ваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною 1,ст. 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких зако­ном встановлена письмова форма. За домовленістю сторін у письмо­вій формі можуть вчинятися будь-які правочини, хоча б закон і не вимагав письмової форми для правочинів такого виду.

Для вчинення письмового правочину потрібно, щоб він був під­писаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняється юридичною особою, підписується особами, уповноваженими на це їх установчими документами, довіреністю, законом або іншими ак­тами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

При вчиненні правочинів використання факсимільного (аналого­вого) відтворення підпису за допомогою засобів механічного або ін­шого копіювання, електронно-числового підпису або іншого анало­га власноручного підпису допускається лише у випадках, передба­чених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, яка містить зразки відповідного аналога їхнього власноручного підпису.

Для фізичної особи, яка у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності може бути підписаний іншою особою (заступником).

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нота­ріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має пра­во на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

У випадку, коли підпис такої особи вчиняється на тексті право­чину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, він може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем ро­боти, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка пе­редбачена законом, не має наслідком його недійсність, крім випад­ків, встановлених законом (ст. 218 ЦК України).

Тобто правочин, вчинений з порушенням вимог закону щодо його письмової форми, є чинним і породжує цивільні права та обов'язки, за винятком випадків, коли його недійсність прямо визначена зако­ном (наприклад, недодержання письмової форми договору застави, договору страхування, договору дарування, довіреності). Однак у разі виникнення судового спору з приводу заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин сторони у таких випадках не мають права посилатися на свідчення свідків. Наявність самого правочину, його зміст можуть доводитися письмовими доказами (наприклад, боргова розписка, накладна з ПДВ, рахунок-фактура, акт прийому-передачі товару) або за допомо­гою засобів аудіо-, відеозапису та іншими доказами.

За загальним правилом (ст. 209 ЦК України) правочини, які вчи­нені письмово, вимагають нотаріального посвідчення лише у випад­ках, передбачених законом. Зокрема, вимоги щодо обов'язкової но­таріальної форми правочину встановлені для: довіреності на вчи­нення правочинів, що потребують нотаріальної форми чи виданої в порядку передовіри; договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна; договору застави нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів; договору купівлі-прода­жу об'єкта приватизації, заповіту; договору про передачу нерухомо­го майна під виплату ренти; договору управління нерухомим май­ном; договору дарування майна відповідно визначеної законом су­ми; договору позички транспортного засобу за участю фізичної особи; договору найму будівлі або іншої капітальної споруди, укла­деної строком на один рік і більше, та інших договорів.

Нотаріальна форма правочину може бути передбачена угодою сторін і у випадках, коли закон її не вимагає, тобто на вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально.

Нотаріальне посвідчення правочинів здійснюється нотаріусами (державними та приватними) або іншими посадовими особами, які відповідно до Закону України «Про нотаріат» мають право на вчи­нення таких нотаріальних дій шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Зазначений напис може бути вчинений на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим ст. 203 ЦК України (ст. 209 ЦК України). Недодержання нотаріаль­ної форми правочину, що згідно із законом підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню, має наслідком його недійсність.

Із зазначеного правила закон містить окремі винятки. Так, у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення односто­роннього правочину у виняткових випадках суд може визнати та­кий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідчен­ню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (ст. 219 ЦК України).

В іншому випадку, коли має місце недодержання сторонами ви­моги закону про нотаріальне посвідчення договору, якщо сторони домовилися щодо усіх його істотних умов, що підтверджується пи­сьмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання дого­вору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчен­ня, суд може визнати такий договір дійсним за позовом сторони, що здійснила його виконання (ст. 220 ЦК України). У цьому разі подальше нотаріальне посвідчення договору не вимагається, оскіль­ки воно замінюється судовим рішенням.

Спрямованість правочину. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, наприк­лад, набуття права власності або права користування майном, ви­никнення повноважень представництва. Кожний правочин має пра­вову ціль, яка повинна бути законною та досяжною.

Захист інтересів малолітніх, неповнолітніх чи непрацезда­тних дітей. Правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити інтересам їхніх малолітніх, неповноліт­ніх чи непрацездатних дітей, наприклад, батьками не може бути вчинений правочин щодо продажу квартири, в якій вони прожива­ють з дітьми, без наявності на те згоди органів опіки та піклування (ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства»).

Дата добавления: 2013-12-13