Історія хорватського народу в Новий час

Турецька експансія на хорватські землі тривала аж до 1560-х років. Протягом цього періоду процвітав лише один хорватскоязичний район -вільна республіка Дубровник. Положення хорватів під владою Венеції, Османської імперії Габсбургів і було важким: турецькі завоювання спровокували великі міграції і призвели до внутрішнього хаосу; багато хорватів утекло з районів свого проживання,інші були насильно депортовані або продані османськими завойовниками в рабство. У результаті «Довгої війни» між Австрією і Туреччиною (1593-1606) до Габсбургів відійшла незначна частина хорватських земель. У 1630-і роки була сформована так званий Військовий кордон - область, що не підлягає прямому правлінню бана і Сабору, а безпосередньо підкоряється австрійським властям. На цій території оселялися православні біженці з османських територій, які користувалися правами автономного правління.

Нова історія Хорватії почалася в другій половині 17 ст., коли абсолютизм і централізм австрійського імператора Леопольда I (1657-1705) взяли гору над феодальної політикою. Під час австро-турецької війни 1683-1699 австрійські війська увійшли в Славонії і в 1688 відвоювали хорватську територію до р.Сава. Крайна ж у 1690 стала місцем «Великого переселення» сербів на чолі з православним патріархом Арсенієм.

Для зміцнення своєї політичної перемоги держава Габсбургів у 1715 скасував внутрішні митниці; в 1717 ліквідувала монополію Венеції на судноплавство по Адріатиці; в 1718 добилася угоди з турками, відповідно до якої австрійським судам було дозволено плавати по Дунаю і Саві.

У 1715-1790 відбувалося формування внутрішнього ринку Габсбурзької монархії, заселення німецькими колоністами Славонії, заміна місцевих вищих офіцерів у військових прикордонних районах німцями. Політика германізації викликала сильний опір хорватів.

Угорці також чинили опір германізації. При цьому виникла інша крайність - мадярський націоналізм, який став представляти загрозу не тільки для Австрійської імперії, а й для хорватів. У 1790 хорватське дворянство визнало адміністративно-політичну залежність Хорватії від Угорщини, наступного року на хорватського Саборі було прийнято рішення про факультативне вивчення угорської мови в хорватських школах. У 1827 він став обов'язковою мовою для шкільного навчання в Хорватії.

Нове покоління хорватських лідерів, серед яких виділявся Людевіт Гай, гадало, що протистояти мадяризації можна, лише спираючись на власну національну ідею, незважаючи на те, що угорці могли придушити опозиційний рух, практично цілком зосереджується в політичному центрі Хорватії - Загребі. Щоб заручитися суспільною довірою, опозиціонерам необхідно було залучити в свій рух інших південних слов'ян, в першу чергу сербів і словенців. Гай і його послідовники вважали, що єдності хорватів і південних слов'ян можна досягти під нейтральним від національних обмежень гаслом; вони назвали себе «іллірійцями», помилково вважаючи, що стародавні іллірійці були загальними предками усіх південних слов'ян. Однак йому не вдалося залучити на свій бік ні сербів, ні словенців. Іллірійці змогли об'єднати на основі нової уніфікації мови тільки хорватів.

Будучи за своїми політичними поглядами в основному лібералами, при придушенні національно-визвольної революції 1848-1849 в Угорщині іллірійці встали на сторону Австрії, сподіваючись, що Габсбурги дозволять їм знову об'єднати всі хорватські землі. Ватажок іллірійської аристократії бан Йосип Елачіч (1801-1859), що став в 1848 генералом австрійської армії і головнокомандувачем військами Хорватії та Військової кордону - території, прикордонної з Туреччиною, придушив повстання у Відні, а потім революцію в Угорщині. У 1851 був розпущений Сабор Хорватії, і управління країною перейшло в руки імперських чиновників. Правда, Хорватія здобула незалежність від Угорщини і отримала право на вживання хорватської мови в установах і школах.

Незважаючи на абсолютистський режим і післяреволюційних реакцію, в 1850-і роки були прийняті деякі закони, спрямовані на послаблення влади класу феодалів: у 1853 - патент про ліквідацію (за викуп) феодальної залежності селян, в 1857 - про відокремлення селянських земель від поміщицьких. Допускалося, щоб хорватські бани і інші вищі чиновники були не тільки родовитими аристократами, а й «пучанамі» - людьми з народу, вихідцями з буржуазії. Була підірвана економічна міць аристократії. Банкіри Відня та Будапешта скупили багато маєтки феодалів-землевласників і перепродували їх невеликими ділянками буржуа і заможним селянам. У той же час різко загострилася селянське питання, а наступне обезземелення призвело до міграції хорватів в міста та еміграції за кордон, в першу чергу до Америки.

Перетворення хорватського суспільства супроводжувався реорганізацією Габсбурзької імперії. Після поразки Австрії у війні з Пруссією в 1866 Відень підкорився угорському натиску і пішов на компромісну австро-угорську угоду 1867, відповідно до якої імперія перетворювалася на двоєдину монархію - Австро-Угорщину. При цьому Хорватія і Славонія були включені до складу Королівства угорського, а Далмація і Істрія - до складу Австрійської імперії.

За хорватсько-угорському угодою 1868 року, Хорватія і Славонія стали автономним утворенням в особистій унії з Угорщиною, яка встановила особливий режим управління над Адріатичним портом Рієка. Автономія Хорватії та Словенії була суто номінальною, тому що в фінансовому відношенні вони залежали від Будапешта. У 1878 Австро-Угорщина окупувала османську провінцію Боснію і Герцеговину та встановила там спільне австро-угорське управління. У 1881 прикордонна з Туреччиною область Австрійської імперії, в якій проживало багато хорватів, була скасована і приєднана до Хорватії.

Аграрна та економічна криза спровокувала у 1883 громадянські заворушення і селянські заворушення. Для відновлення порядку угорський уряд призначив баном Хорватії К.Куена-Хедерварі, великого угорського землевласника, який у 1883-1903 активно проводив політику мадяризації. Хорватська опозиція об'єдналася з націонал-радикальною буржуазно-демократичною партією, яку очолював Анте Старчевіч (1823-1896). Оскільки Хедерварі покладався головним чином на сербську меншість, партія Старчевіча поступово перетворилася на антисербську.

Крило цієї партії, очолюване Йосип Франком («франківці»), згодом відмовився від протистояння з Віднем, але збергло антисербську позицію.

Коли економічне становище стало поліпшуватися,посилилася опозиція Хедерварі, а серйозні заворушення в Загребі і в провінції в 1903 призвели до його відставки. Два молодих політичних діяча з Далмації, Фран Супіло (1870-1917) і Анте Трумбіч (1864-1938), скориставшись новою політичною обстановкою, проводили політику сербсько-хорватської співпраці з угорськими лібералами, спрямовану проти консервативних і реакційних сил Угорщини. У 1905 вони допомогли сформувати так звану хорватсько-сербську коаліцію для підтримки єдності південних слов'ян з угорцями проти загальної пангерманської загрози.

Однак угорці-ліберали, прийшовши до влади, повернулися до політики своїх консервативних попередників, а баном Хорватії став прихильник франківців Павло Раух. Щоб підготувати й обгрунтувати австро-угорську анексію Боснії і Герцеговини, Раух в 1908 ув'язнив багатьох лідерів хорватсько-сербської коаліції, звинувативши їх в державній зраді.

Освічена молодь стала формувати таємні товариства і звертатися до методів індивідуального терору, до «пропаганди дією" для досягнення своєї мети - визнання політичної автономії Хорватії. У 1912, 1913 і 1914 відбулися невдалі замахи на банів Хорватії. Однак таємні товариства не отримали масової підтримки. Не змогли досягти своїх цілей і створені на рубежі 19-20 ст. політичні партії - як неонаціональні, так і сербсько-хорватські, у тому числі Соціал-демократична партія Хорватії.

Дата добавления: 2013-12-13