Лекція 8: соціально-економічні функції геосистем та антропогенні навантаження

Питання для самопідготовки

Питання для самопідготовки

1. Навести приклади флуктуації, сукцесії та еволюції геосистем.

2. Навести приклади динаміки геосистем (добової, сезонної, багаторічної).

Лекція 7. Наукове впорядкування геосистем.

1. Правила та критерії природності класифікацій.

2. Ординація. Районування.

Геосистем як територіальних ділянок земної поверхні є дуже багато. Так, на рівнинній частині України в межах однієї макрогеохори виділяється кілька тисяч наногеохор, у межах басейнів високих порядків - тисячі елементарних та сотні басейнів 2-го порядку. Таке ж число ПГ-ланок(парагенетичних) та ПГ-поясів у ПГ-комплексах великих рік, ландшафтних смуг у парадинамічному районі. Аналіз кожної з них як індивідуального об'єкта з притаманними тільки йому рисами практично неможливий. Окремі геосистеми можуть бути упорядковані в їх однорідні групи (класифікація), ряди (ординація), регіони (районування). Ці три способи наукового упорядкування не суперечать один одному, а знаходяться у відношенні взаємодоповнення. Для вирішення одних завдань більш доцільною може бути класифікація геосистем, для вирішення інших - їх ординація.

Класифікація геосистем полягає в їх упорядкуванні в супідрядну (здебільшого ієрархічну) систему таксонів, кожний з яких виділяється як група геосистем, однакових за певним критерієм (основою ділення). Класифікація може бути виконана дедуктивно (поділ усієї множини геосистем на менші за об'ємом таксони) та індуктивно (об'єднання індивідуальних геосистем у більші таксони). На практиці часто обидва ці способи комбінують.

Традиційні класифікації грунтуються на трьох правилах логіки: 1) об'єм членів класифікації має бути рівним об'єму поняття, що класифікується; 2) один член класифікації може належати тільки до одного таксону певного рівня (тобто жодну з геосистем не можна віднести одночасно до двох різних груп); 3) кожний таксон виділяється за однією основою ділення (за одним критерієм). Доцих обов'язкових правил як бажане додається, четверте - в класифікації не слід пропускати логічних ступенів.

При класифікації таких складних об'єктів, як гео-, екосистеми, рослинні угруповання, безумовне виконання цих досить жорстких умов пов'язане з труднощами, оскільки «загнати» реальну різноманітність природних систем у жорстку схему практично неможливо. Тому будь-яка класифікація вважається штучною, але повинна бути наближена до природної, тобто повинна бути об’єктивною та відповідати таким умовам:

- об'єктивність (критерії виділення таксонів слід сформулювати так, щоб, дотримуючись їх, будь-який дослідник одержав один і той самий результат);

- надійність (можливість визначення класифікаційної належності геосистеми за відсутності деякої частини ознак, які її характеризують);

- прогностична сила (можливість за класифікаційною схемою передбачити геосистеми, які можуть бути в певному регіоні).

Для геосистем характерна багатовимірність, тому різні їх класифікації слід будувати відповідно до мети дослідження. Чим вужча, конкретніша ця мета, тим природнішою буде класифікація. Однак це не виключає класифікації геосистем безвідносно деякого завдання. Таку класифікацію геосистем називають базовою, на відміну від прикладних - орієнтованих на вирішення конкретного практичного або наукового завдання.

Ординація це упорядкування об'єктів уздовж деякого ряду так, що найбільш подібні за певним критерієм або фактором об'єкти займають сусідні позиції.

Методи ординації впровадив А.А. Краукліс (1969, 1979). Ординацію фацій південної тайги А. А. Краукліс проводив по шести осях, або факторах: літоморфному, гідроморфному, кріоморфному (комплексному фактору зниження теплозабезпеченості внаслідок застоювання холодного повітря, прояву мерзлоти грунтів тощо), субстаґнозному (застоювання речовини), псамиоморфному та ксероморфному. Усі факторально-динамічні ряди сходяться до корінної фації, тому їх схема нагадує сукцесійну моноклімаксову.

Останнім часом для ординації еко- та геосистем розроблено математичні методи (Б. М. Міркін, Г, С. Розенберг, 1978; А. А. Краукліс, 1979).

Взагалі виділяється кілька основних видів ординації: 1) пряма - геосистеми упорядковуються в ряди, що відповідають конкретним факторам їх динаміки; 2) непряма - упорядкування геосистем уздовж ряду здійснюється за ступенем подібності їх реакції на вплив комплексу зовнішніх факторів; отримані ряди інтерпретуються як синтетичні, внесок у які кожного прямого фактора можна визначити (зокрема, за допомогою факторного аналізу); 3) одновимірна ординація - геосистеми упорядковуються в один ряд (за одним прямим фактором або за одним непрямим комплексним); 4) багатовимірна - геосистеми ординуються в кілька рядів, пов'язаних між собою в певну систему (як осі дво- або більш вимірного простору). Останній вид ординації іноді називають координацією, що з формальної точки зору більш виправдано.

Фактори, ординація вздовж яких найбільш інформативна для геотопів та геосистем хоричного рівня:

- зволоженість (їй відповідає гідроморфний ряд ординації),

- природна забезпеченість поживними елементами (трофоморфний ряд),

- засоленість (галоморфний ряд),

- ураженість ерозійними та іншими екзогенними процесами, що призводять до зменшення потужності грунту та пухких порід (літоморфний ряд);

- за кислотністю грунтів (наприклад Полісся), геосистеми можна ординувати в ацидоморфний ряд,

- для зони тундри і тайги — в кріоморфний.

- теплозабезпеченість (термоморфний ряд)

- континентальність клімату (омброморфний ряд).

Районуванням є упорядкування просторово-суміжних геосистем, подібних за встановленими критеріями, в індивідуальні територіальні одиниці різних рангів - регіони. Кожний регіон є ланкою ієрархічної системи, входячи до складу регіонів вищих рангів. Регіоном найвищого рангу можна вважати планету в цілому, нижчого - територію одного геотопу.

Районування - проблема, яка поки що являє собою цілину для ландшафтної екології. Теорій та методів районування в межах екології поки що не розроблено. Вона користується, та й то при вирішенні обмеженого кола завдань, схемами районування, запропонованими в біогеографії та геоботаніці. У фізичній же географії багатий досвід розробки цієї проблеми: обгрунтовано основні теоретичні принципи і методи комплексного (ландшафтного), галузевого (ґрунтового, геоморфологічного тощо), прикладного (агроландшафтного, природно-рекреаційного тощо) районування, складено багато різних варіантів схем районування світу, континентів, окремих країн та регіонів.

Принципи та методи фізико-географічного районування розроблено в 60-70-ті роки і з того часу вони зазнали малосуттєвих змін. Складені різними авторами схеми районування мало розрізняються в контурній основі.

Вищі одиниці фізико-географічного районування (пояс, зона, країна, провінція) можна прийняти за одиниці ландшафтно-екологічного районування, оскільки критерії їх виділення мають як ландшафтний, так і екологічний зміст. Єдиний виняток - фізико-географічна країна. Хоч ландшафтознавці називають кілька критеріїв, які слід враховувати при її виділенні, усі вони підпорядковуються лише одному - єдності країни в геоструктурному відношенні (її відповідності платформі чи геосинклінальній області певного віку). При аналізі генетичної єдності ландшафтів цей критерій дійсно має велике значення. Але при вирішенні інших питань, особливо пов'язаних з надходженням сонячної енергії, опадів, круговоротом мінеральних речовин, продуктивності геосистем, він є другорядним, а то й зовсім не визначає цих важливих ландшафтно-екологічних рис геосистем.

Фізико-географічні сектори (системи ландшафтної зональності) часто збігаються з великими орографічними одиницями та геологічними структурами високих порядків. Враховуючи це, саме фізико-географічні сектори, а не країни слід вважати цілісними в ландшафтно-екологічному відношенні регіонами, на які поділяються природні пояси в межах континенту. До цієї одиниці, яка в більшості таксономічних схем фізико-географічного районування не знаходить місця, найбільш підходить назва субконтиненту (цим терміном позначають більший регіон, але чітких критеріїв його виділення не наводять).

Субконтинент займає специфічне місце в системі континентально-океанічної циркуляції повітряних мас, відзначається характерною сезонною ритмічністю та спектром ландшафтних зон (біомів, за екологічною термінологією) на рівнинах та висотних поясах у горах. Він може відповідати декільком фізико-географічним країнам, оскільки умова геоструктурної однорідності в число критеріїв його виділення безпосередньо не входить. На території СНД виділяють вісім систем зональності (субконтинентів - за нашою термінологією): арктичну центрально-європейську помірно-континентальну, західносибірську континентальну, східносибірську екстраконтинентальну, далекосхідну притихоокеанічну, середземноморську субтропічну, передньоазійську континентальну субтропічно-аридну, середньоазійську внутрішньоконтинентальну аридну, даурсько-монгольську внутрішньоконтинентальну.

Субконтиненти поділяються на ландшафтні зони, в межах яких за ступенем континентальності клімату, а в деяких випадках (наприклад, при виділенні Полісся як окремого регіону) також і за особливостями розвитку території та літології покривних відкладів, виділяються провінції. За таксономічною схемою фізико-географічного районування провінції поділяються на області. Ці одиниці за прийнятими критеріями подібні до макрогеохори. Тому окремий контур макрогеохори розглядається як одиниця ландшафтно-екологічного районування - ландшафтно-екологічна область, а індивідуальні мезогеохори - як ландшафтно-екологічні райони. За розмірами останні менші, ніж райони в фізико-географічному районуванні.

Виділення таксономічних одиниць ландшафтно-екологічного районування за критеріями, на основі яких вичленовуються макро- та мезогеохори, виправдано тим, що окремі контури геохор цих рівнів відзначаються багатьма індивідуальними рисами. Ступінь їх індивідуальності значно вищий, ніж мікро- та наногеохор, контури яких, що належать до одного класифікаційного підрозділу (виду), практично не різняться між собою.

Ландшафтно-екологічні райони доцільно поділяти на менші індивідуальні одиниці - мікрорайони. Критерії їх виділення у різних районах неоднакові. На степових рівнинах ними є особливості генетико-морфологічної ЛТС, зокрема процентна участь у ній западин; у лісостепових районах на перший план виступають лісистість території (як окремі мікрорайони виділяються великі лісові масиви та їх частини), ступінь ерозійного розчленування та особливості парагенетичної ЛТС (як мікрорайони часто виділяються окремі яружно-балкові системи); у Поліссі в мікрорайони часто виділяються болотяні масиви тощо.

Таким чином, за перше наближення можна прийняти такий таксономічний ряд одиниць ландшафтно-екологічного районування: континент — пояс — субконтинент — зона (біом) — провінція — область — район — мікрорайон. Причому вищі одиниці районування (до провінції включно) виділяються за критеріями фізико-географічного районування, а нижчі - за ландшафтно-екологічними.

При дослідженні горизонтальних динамічних потоків певної території доцільне її позиційно-динамічне районування. Його таксонами є: парадинамічний район — парадинамічний підрайон — ландшафтний ярус — басейновий сектор (для схилових ярусів) або парагенетичний сектор (для заплавних та терасових ярусів).

1. Порівняти критерії класифікації геосистем.

2. Навести приклади районування геосистем.

1. Соціальні функції геосистем.

2. Природні потенціали геосистем та їх оцінка.

3. Антропогенні впливи та реакція геосистем на них.

4. Оцінка антропогенних навантажень та ступеня антропізації геосистем.

Геосистеми як природні утворення зовсім не призначені «обслуговувати» суспільство, але вони здатні виконувати деякі функції для задоволення його потреб.

Функція геосистеми - поняття більш антропічне, ніж природне, на відміну від її потенціалу, який визначається природними особливостями геосистеми.

Запропоновано багато варіантів функцій природних систем. В.С.Преображенський (1980) виділив такі функції ландшафту: ресурсно-відновлювальну; середовище-відновлювальну (відновлення умов природного середовища, порушеного антропогенними факторами); ресурсозберігаючу або ресурсовмісну (зберігання, ресурсів, зокрема генофонду рослин і тварин); інформаційну (надання матеріалу для наукових досліджень, виховання тощо); естетичну; функцію простору для господарської діяльності.

Від функції, яку виконує геосистема, суттєво залежать її структурні особливості та динамічні тенденції. Так, генетично далекі геосистеми, що виконують однакову функцію (наприклад аграрну), за набутими при цьому властивостями стають значно більш подібними, ніж геосистеми одного виду, але різного функціонального використання. Більш виправданий підхід до класифікації, що виходить власне з функцій геосистеми. Базуючись на цьому, існує функціональна типологія ландшафтів (геосистем), у якій за основними функціями геосистем виділено 12 їх функціональних типів: заповідні, мисливсько-промислові, лісогосподарські, рекреаційні, лучно-пасовищні, землеробські, водогосподарські, селитебні (населених пунктів), шляхово-транспортні, промислові, гірсько-промислові, не використовувані.

Геосистеми можуть виконувати кілька функцій. У цьому разі виділяються проміжні типи, наприклад, заповідно-рекреаційні (геосистеми національних парків). Функціональні типи геосистем поділяються на підтипи, наприклад, лісогосподарські - на: експлуатаційні, захисні, резервні тощо. Для деяких підтипів виділяються функціональні види геосистем, наприклад, для захисного лісогосподарського: ґрунтозахисні, водозахисні, санітарні тощо.

По відношенню до кожної функції геосистема характеризується певним природним потенціалом - здатністю виконувати цю функцію, зберігаючи при цьому свою структуру та природні особливості. На відміну від функції геосистеми, яка задається їй ззовні, «нав'язується» суспільством, потенціал - її внутрішня - природна властивість, яку геосистема; має по відношенню до будь-якої функції незалежно від того виконує вона її в даний чає чи ні.

Є три підходи до оцінки природного потенціалу геосистем: оцінка потенціалу в балах, у вартісних (грошових) показниках і в натуральних одиницях. Бальне оцінювання потенціалу зводиться до такого:

1) для певної соціальної функції встановлюються характеристики геосистеми, які визначають її здатність виконувати цю функцію. Наприклад, для функції, літнього короткочасного відпочинку такими характеристиками є: близькість до водойми, температура повітря влітку, повторюваність гроз, похмурих днів та інших несприятливих атмосферних явищ, тип сучасної рослинності, почленованість рельєфу, механічний склад грунту тощо.

2) для кожної характеристики розробляється шкала, яка переводить реальні значення цієї характеристики в бали сприятливості її значень для даної функції. Наприклад, від нульового бала, якому відповідають значення характеристики, за яких геосистема абсолютно непридатна для виконання даної функції, до 10 - максимально сприятливе для даної функції значення;

3) для кожної з цих характеристик експертним шляхом визначається ступінь її суттєвості з погляду забезпечення даної функції. Наприклад, для функції літнього відпочинку ступінь суттєвості такої характеристики геосистеми, як близькість її до водойми, оцінюється коефіцієнтом 0,8, середня температура липня - 0,5, тип рослинності - 0,9, механічний склад грунту - 0,3 і т. д.;

4) для геосистеми визначаються значення характеристик і за розробленими для них шкалами ці значення переводяться в оцінювальні бали;

5) обчислюється значення природного потенціалу як середнє зважене арифметичне балів або як їх середнє зважене геометричне. Останній спосіб визначення середньої більш виправданий, оскільки наявність нульового бала хоч би однієї з характеристик геосистеми визначає її абсолютну непридатність для виконання даної функції. Зваження балів ведеться за коефіцієнтами їх суттєвості;

6) за отриманими для кожної геосистеми оцінками складається карта природного потенціалу досліджуваного регіону.

Недоліком такого підходу є його певна суб'єктивність (її зумовлюють етапи другий і третій наведеної методики оцінювання). Проте в багатьох випадках він єдино можливий і тому ним найбільше користуються.

Оцінка природного потенціалу в грошових одиницях грунтується на визначенні вартості продукції, яку можна отримати за рахунок використання ресурсу геосистеми за певний проміжок часу (наприклад, вартості врожаю, одержаного в геосистемі за один рік, вартості деревини, яку можна отримати з геосистеми при рубках певного режиму тощо), або загальну вартість ресурсу (економічна оцінка землі). Користуються також і іншими вартісними показниками - диференційною рентою, витратами на отримання одиниці продукції тощо. Такий підхід до оцінки потенціалу геосистем часто називають еколого-економічним. Його недоліки випливають з невідповідності діючих цін справжній вартості ресурсів, а також з неможливості безпосередньої оцінки в грошових одиницях середовищевідновлювального, естетичного та інших потенціалів нересурсного характеру.

Для оцінки природного потенціалу геосистеми можна використовувати окремі показники, що являють собою складні функції її окремих характеристик. Наприклад, бонітет грунту (для агропотенціалу), рекреаційна ємність ландшафту (для рекреаційного потенціалу), бонітет або продуктивність лісу (для лісогосподарського потенціалу) тощо. Однак такі натуральні показники потенціалу геосистеми існують не для всіх видів її функцій.

Оцінки та карти природних потенціалів геосистем можна ефективно використати при обгрунтуванні раціональної організації території. Як важливий критерій оптимальності цієї організації є відповідність функцій геосистем їх природним потенціалам. При відсутності такої відповідності в геосистемах виникають конфліктні ситуації між її сучасним господарським використанням та природними особливостями. Ступінь конфліктності ситуації тим вищий, чим більша загроза розвитку деградаційних процесів у геосистемі, чим менша її стійкість до антропогенних впливів, пов'язаних з даним функціональним використанням. Визначивши її, можна побудувати карту конфліктних ситуацій. Вона є зручним картографічним документом, за яким визначаються природоохоронні пріоритети певного регіону, заходи до оптимізацїї територіальної структури господарювання та черговість їх здійснення.

Антропогенні впливи. Антропогенні впливи на геосистеми та їх зміни можна систематизувати за такими чотирма ознаками: спектром впливів, характерним певному функціональному використанню геосистеми; оцінкою змін геосистем з антропоцентричної точки зору; тривалістю дії антропогенного фактора; силою цього впливу. До цих ознак слід ще додати характер реакції (зміну структури та динамічних тенденцій) геосистем при їх антропізації.

Детальну класифікацію антропогенних впливів залежно від типу функції та технологічних особливостей різних виробництв запропоновано Н.Л.Чепурко (1981). Усього в ній виділено 40 видів впливів і для кожної галузі виробництва (наприклад, зрошуваного землеробства, збагачення металевих руд, виробництва синтетичного каучуку, атомної енергії тощо; всього враховано 32 галузі) вказано пов'язаний з нею спектр видів антропогенних впливів. ^:

За тривалістю дії антропогенного фактора виділяють довготривалі, багаторічні та короткочасні впливи. Крім тривалості дії фактора, важливо враховувати і його інші часові характеристики – періодичність та частоту дії (постійні непереодичні, епізодичні, періодичні з їх більш детальним поділом на коротко-, середньо- та довготривалі).

Певний антропогенний фактор безпосередньо спрямований на окремий елемент геосистеми. Оскільки ці елементи тісно пов'язані між собою різними типами відношень, їх зміни спряжені в закономірний причинно-наслідковий ланцюг, у якому зміна одного елемента або процесу спричиняє зміну інших. В результаті формується складна, але цілісна реакція геосистеми на антропогенний вплив, яка в своїй основі має причинно-наслідковий характер.

Важливою особливістю цієї реакції єте, що при формуванні ланцюга причинно-наслідкових зв'язків одна причина в різних геосистемах може спричинити зовсім різні наслідки. Так, при зрошенні інфільтрація поливних вод може призвести або до розсолення грунтів (якщо грунтові води не досягають ґрунтового ^:профілю), або до вторинного засолення (при випітному водному режимі). Внаслідок площинного стоку із зрошуваних ландшафтних смуг до прилеглих можуть або намитися грунти в їх межах, або посилитися ерозія - залежно від того, менш чи більш похила ця ландшафтна смуга порівняно з розташованою вище. В обох випадках одна причина зумовлює прямо протилежні наслідки (розсолення - засолення, змивання - намивання). Виходячи з альтернативності причинно-наслідкових зв'язків, що формуються в геосистемі як реакція на антропогенний вплив, модель цієї реакції можна представити алгоритмічною схемою. Роль альтернативних ситуацій у ній відіграють структурні особливості та умови геосистеми, які визначають напрям та характер її змін,

За допомогою алгоритмічної моделі для кожної геосистеми можна встановити характерний для неї ланцюг причинно-наслідкових зв'язків. Для цього послідовно аналізується, як веде себе конкретна геосистема в альтернативних ситуаціях моделі і в результаті виявляється її «лінія поведінки» як властива даній геосистемі траєкторія в алгоритмічній схемі. Ця траєкторія являє собою комплексну характеристику реакції геосистеми на зовнішній вплив.

Кожний вид антропогенного впливу на геосистему можна описати рядом параметрів, що безпосередньо характеризує ступінь антропогенного навантаження. Такими параметрами, наприклад, є: для впливу землеробства - кількість внесених добрив, пестицидів на одиницю площі за рік, число проходів сільськогосподарської техніки по полю за рік, питомий тиск сільськогосподарських машин на грунт, глибина обробітку грунту, маса грунту, яка щорічно втрачається із збиранням коренеплодів тощо; для впливу рекреації - кількість відпочиваючих на одиницю площі протягом року, максимальне число відпочиваючих за один день (пікове одночасне навантаження), число наметів, кострищ на одиницю площі, витоптування трав'яного ярусу (число проходів рекреантів за одиницю часу на одиницю площі); для промислових впливів: об'єми викидів різних забруднень в атмосферу та поверхневі води (середні разові, максимальні разові, в цілому за рік), шумове та теплове забруднення, об'єми води, що вводяться в технологічні цикли тощо.

Такі безпосередні показники антропогенних впливів на геосистему найбільш об'єктивні, проте далеко не в усіх випадках їх вдається визначити. Крім цього, взяті кожен окремо, вони не дають ступеня сукупного (інтегрального) впливу антропогенного фактора на геосистему. Оцінки інтегрального антропогенного навантаження можна отримати методом експертного оцінювання (визначення балів навантаження від окремих факторів) та на основі розрахункових формул.

Досить широко використовується бальний метод. Він полягає у ранжуванні видів впливів за ступенем трансформації ними природних геосистем. Наприклад, при оцінці антропогенної трансформації ландшафтів України прийняті такі оцінки (коефіцієнти) ступеня впливу на геосистеми основних типів антропогенних факторів (за 1 прийнято природні геосистеми): лісогосподарські впливи 1,05-1,1, косіння та випас - 1,15, впливи садово-плантаційного господарства - 1,2, орного землеробства - 1,25, сільської забудови - 1,3, міської - 1,35, гідробудівництва - 1,4, промисловості - 1,5.

Об'єктивніші оцінки можна отримати розрахунками. Для цього слід обгрунтувати показники та розрахункові формули, що дають уявлення про інтегральний вплив на геосистему певної групи антропогенних факторів. Існує кілька подібних показників.

Обчислюють інтегральні оцінки індустріального, транспортного, аграрного, рекреаційного та урбаністичного навантаження. Наприклад, транспортне навантаження на і -ту геосистему (мезогеохору) обчислювали за формулою:

Т = (l/S) [∑ (Р_аР_iс_і/L_a,i)],

де Т— умовна оцінка транспортного навантаження на геосистему; l — довжина автошляхів у її межах; S — її площа; Р_а — чисельність населення населеного пункту, найближчого до геосистеми; Р_i — населення в містах, зв'язаних безпосередніми автошляхами з населеним пунктом «а»; L_a,i — відстань по автошляху між ними; с_і — коефіцієнт провідності автошляху до і -го пункту (від 1,0 - для автошляхів міжнародного значення до 0,05 - для внутрішньогосподарських польових доріг).

Ступінь антропізації геосистем. Під ступенем антропізації геосистеми розуміють зміненість її структурних та динамічних особливостей в результаті функціонального використання (синонімами цього терміна є ступінь антропогенної трансформації, перетвореності, зміненості). За цією ознакою геосистеми поділяються на корінні (не змінені) та похідні (змінені господарською діяльністю). Детальніша градація зміненості геосистем має назву «системи хемеробності», грунтується на врахуванні зворотності - незворотності змін геосистем, їх глибини та характеру, виділяє 9 ступенів.

Кількісні методи оцінки ступеня антропізації враховують структуру земельних угідь у межах геосистеми. За співвідношенням природних та змінених ПТК виділяють такі ландшафти: антропогенні (природних угідь не більше 25%), природно-антропогенні (25-50%), антропогенно-природні (5-75%), природні (75-100%). Повніший підхід до оцінки антропізації геосистем враховує не тільки процентне співвідношення угідь різних видів, але й ступінь зміненості геосистеми при її використанні під певне угіддя:

B=0,01∑b_ip_i,

де В — бал антропізації геосистеми; b_i — ступінь антропізації геосистеми при її використанні під угіддя і-го виду; р_і — частка площі геосистеми, яку в ній займає угіддя і-го виду.

Залежно від зонального типу геосистем їх зміненість одним ви­дом угіддя різна. Так, у лісових геосистемах їх зміненість ріллею слід вважати більшою, ніж орних лучних та степових геосистем. Тому бали антропізації b_i визначаються в межах установлених градацій. Прийнято такі їх значення: природоохоронні території 1-10, ліси 11-20, заболочені землі 21-30, луки, пасовища; 31-40, сади, виноградники 41-50, рілля 51-60, сільська забудова 61-70, міська 71-80, водосховища, канали, ставки 81 - 90, кар'єрно-відвальні утворення тощо 91-100.

Дата добавления: 2013-12-13