Лекція 5. Загальна характеристика цивільного права зарубіжних країн План

Різноманіття цивільно-правових договорів ставить питання про їх класифікацію. Залежно від різних ознак, можуть бути проведені і різні класифікації цивільно-правових договорів. Однак, враховуючи, що цивільно-правові договори є різновидом правочинів та цивільно-правових зобов'язань, то і окремі з класифікацій правочинів (Глава 10 цього посібника) чи то зобов'язань (Глава 36) можуть застосовуватись до договорів. Тому ми зупинимось лише на тих класифікаціях, які властиві тільки цивільно-правовим договорам.

План

Лекція 4. Цивільно-правовий договір як джерело цивільного права

1. Договірне право.
2. Класифікації цивільно-правових договорів.
3. Зміст цивільно-правового договору.
4. Форми договору.

Література:

1. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України: Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К.: Істина, 2007. — 816 с.
2. Ромовська З. Українське цивільне право: Загальна частина. Академіч­ний курс. Підручник,- К.: Атіка, 2005.- 560 с.
3. Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навч. посіб. — К. Істина, 2005. — 312 с.
4. Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2005. — 583 с.
5. Цивільне право: навчальний посібник / За заг. ред. Р.О. Стефанчука. – К.: Наукова думка, 2004.

Одним із найбільш основних та розгалужених інститутів зобов'язального права є договірне право, під яким слід розуміти сукупність цивільно-правових норм, які регулюють суспільні відносини шляхом досягнення відповідних домовленостей (компромісів) з юридично рівними особами. Основоположною категорією в договірному праві є цивільно-правовий договір - домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків (ч.1 ст.626 ЦК України).

Основними ознаками договору є:

- договором є домовленість, тобто для його існування повинен бути компроміс, співпадаюче волевиявлення учасників.

- для договору повинна бути домовленість двох чи більше осіб, що означає, що з волевиявлення лише однієї сторони не може виникнути договір.

- договір повинен бути спрямований на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, що свідчить про його правову природу юридичного факту.

Окрім цього, договір можна розглядати ще й як відповідні договірні правовідносини, що виникли в результаті укладення договору, а також як певний документ.

Аналізуючи цивільно-правовий договір слід зауважити, що чинне законодавство визначає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог чинного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст.627 ЦК України). Це положення закріплює один з найбільш важливих принципів договірного регулювання суспільних відносин – принцип свободи договору. Свобода договору також є поняттям багатозначним і включає в себе низку складових, до яких слід відносити:

1) свободу в укладенні договору, тобто відсутність будь-яких примусів, щодо того вступати суб'єктам в договірні відносини чи ні. Винятки з цього правила можуть встановлюватись тільки в законі, або з деяких зобов’язань, наприклад, примусово можуть укладатись публічні договори, коли у підприємця наявна можливість надати споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг) (ч.4 ст.633 ЦК України), або договори, які повинні бути укладені внаслідок укладення попереднього договору (ст.635 ЦК України) тощо.

2) свободу вибору характеру договору, що укладається, а це означає, що сторони самі для себе вирішують, який саме договір їм укладати. При цьому, вони можуть укладати договір, який як передбачений чинним законодавством, так і такий, що ним не передбачений, проте відповідає загальним засадам цивільного законодавства (ч.1 ст.6 ЦК України). Однак і дана складова має певні застереження, наприклад, коли сторони задля приховування договору купівлі-продажу нерухомості сторони укладають договір дарування, то останній буде визнаним недійсним в порядку ст.235 ЦК України.

3) вільний вибір контрагента за договором, тобто сторони шукатимуть того, контрагента, який максимально підходить їм за тими чи іншими ознаками. Але і дана свобода може бути обмежена у випадках, що передбачені чинним законодавством, наприклад, переважне право співвласника на купівлю частки у праві спільної часткової власності (ст.362 ЦК України), або ж укладення договорів про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти здійснюється лише з суб'єктами, які стали переможцями в процедурі закупівлі за результатами розгляду тендерних пропозицій (ст.34 Закону України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”) тощо.

4) вільний вибір умов договору, що означає, що сторони на власний розсуд визначають зміст цього договору, формують конкретні умови тощо. Обмеженість цієї свободи також може бути передбачена за прямою вказівкою законодавства, або ж коли це випливає зі змісту цього договору, або ж сутності відносин між сторонами, наприклад, коли сторони в договорі не визначили істотних для даного договору умов, то він буде вважатись неукладеним, тобто таким, що взагалі не породжує правових наслідків. Інколи таке обмеження щодо вільного вибору умов договору може стосуватись визначення ціни за договором, у випадках, коли ціна регулюється державними органами, наприклад, що стосується хліба, медикаментів, комунальні послуги тощо.

А). Залежно від виникнення в договорі взаємних прав та обов'язків у сторін, слід виділяти односторонні та взаємні (двосторонні, саналигматичні) договори. В односторонньому договорі одна сторона наділяється лише правом вимоги, а інша – лише обов'язком задовольнити цю вимогу (ч.2 ст.626 ЦК України), наприклад, договір позики. Натомість у взаємному (двосторонньому, саналигматичному) договорі, яких у цивільному праві переважна більшість, обидві сторони наділені взаємними (кореспондуючими) правами та обов'язками (ч.3 ст.626 ЦК України), наприклад, договір купівлі-продажу. Різновидом взаємних договорів є договори багатосторонні, в яких беруть участь більш як дві сторони, що наділені взаємними правами та обов'язками, наприклад, договір про сумісну діяльність. До багатосторонніх договорів застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів (ч.4 ст.626 ЦК України). При цьому потрібно також і відмітити, що поділ договорів на односторонні та взаємні (двосторонні, саналигматичні) слід відмежовувати, від викладеного нами в Главі 36 поділу цивільних зобов'язань на односторонні та двосторонні. Відмінність полягає в обраних критеріях: якщо критерієм поділу зобов'язань на односторонні та двосторонні нами була обрана наявність волі учасників на виникнення зобов'язання, то у випадку з договором критерієм обрано наявність взаємних прав і обов'язків. Тобто договір, незалежно від того чи є він одностороннім чи взаємним, завжди буде двостороннім зобов'язанням.

Б) Залежно від наявності зустрічного майнового мінового еквіваленту договори слід розділити на відплатні та безоплатні. Відплатними слід визнавати договори, в яких одна сторона за виконання нею обов'язку повинна отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових цінностей, чи то у формі іншого зустрічного надання, наприклад, купівля-продаж, міна тощо. Відплатність цивільно-правового договору презюмується, тобто договір вважається оплатним, поки інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору (ч.5 ст.626 ЦК України). В свою чергу, безоплатним визнається договір, за яким майнове відшкодування, або інше зустрічного надання за виконане зобов'язання не передбачено, наприклад, договір позички.

В) Залежно від юридичної спрямованості договорів їх поділяють на основні та попередні. Основними вважаються договори, які безпосередньо спрямовані на виникнення прав та обов'язків між учасниками конкретного договору. Натомість, попередніми слід вважати договори, сторони яких зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором (ч.1 ст.635 ЦК України). При цьому, попередні договори слід відмежовувати від договорів (протоколів) про наміри, оскільки в останніх лише встановлюється намір сторін у майбутньому вступити у договірні відносини, без обов'язку укласти договір у майбутньому.

Г) Залежно від осіб, які мають право вимагати виконання договору слід відмежовувати договори на користь контрагентів і договори на користь третіх осіб. Переважна більшість договорів укладається їх учасниками (контрагентами) та виконуються їх на користь. Однак в окремих випадках, законодавець передбачає можливість укладення договорів на користь третьої особи. В цьому випадку, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі (ч.1 ст.636 ЦК України). При цьому, виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

Д) Залежно від наявності волі осіб на укладення договору відмежовують договори, що укладаються з волі контрагентів та договори, що укладаються незалежно від волі контрагентів. Переважна більшість договорів укладається залежно від волі контрагентів, про що свідчить виокремлення принципу свободи договору, який розглядався нами вище. Однак, в окремих випадках укладення договорів може не залежати від волі сторін, що домовляються. Переважна більшість таких договорів носять характер публічного договору, тобто такого договору, за яким, відповідно до ч.1 ст. 633 ЦК України, одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Обов'язковість щодо укладення цього договору полягає в тому, що:

- підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом (ч.3 ст.633 ЦК України);

- підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

Е) Залежно від способу укладення договору можна виділити взаємопогоджені договори та договори приєднання. Знову ж таки, за загальним правилом, договір це є система компромісів, які вибудовуються усіма сторонами задля задоволення власних інтересів, шляхом врахуванням волі обох контрагентів майбутнього договору. Однак, існують і договори приєднання, в яких при формулюванні умов договору приймає участь тільки одна сторона, а інша може або прийняти ці умови в цілому, або ні. Сформульовані цією однією стороною умови віднаходять своє місце у формулярах або інших стандартних формах.

Є) Залежно від того, чи передбачена можливість укладення даного договору у актах цивільного законодавства, договори поділяються на поіменовані та непоіменовані. До поіменованих договорів слід відносити ті, з них, можливість укладення яких прямо передбачена в ЦК України та інших актах цивільного законодавства, наприклад, договір купівлі-продажу, поставки, міни, підряду тощо. До непоіменованих відносять договори, можливість укладення яких прямо не передбачена у актах цивільного законодавства (наприклад, договори про надання медичних, освітянських, аудиторських, маркетингових, рекламних, ритуальних та інших послуг). Для даного виду договорів слід застосовувати правила аналогії закону чи аналогії права. Однак учасники цивільних правовідносин можуть укладати як поіменовані, так і непоіменовані договори, основне, щоб вони відповідали загальним засадам цивільного законодавства (ч.1 ст.6 ЦК України). Також слід було б відрізнити непоіменовані договори від змішаних, тобто договорів, які містять в собі елементи різних договорів (ч.2 ст.628 ЦК України).

Зміст цивільно-правового договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. До змісту договору відносяться також і умови (пункти), які містяться в складових частинах договору, якщо їх наявність обумовлена в основному тексті договору (додатки, плани, схеми, кошторис, малюнки тощо).

Залежно від юридичного значення, в змісті слід вирізняти істотні, типові, звичайні та випадкові умови. До істотних відносять умови про предмет договору та умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч.1 ст.638 ЦК України). Важливість істотних умов полягає в тому, що тільки з моменту досягнення домовленості по істотних умовах договору в належній формі, договір може бути визнаний укладеним (ч.1 ст. 638 ЦК України).

До типових умов слід відносити умови, які оприлюднені у встановленому порядку як типові для договорів певного виду (ч.1 ст.630 ЦК України). При цьому, типові умови можуть міститись, як в типових формах цивільно-правових договорів, що прийняті відповідними органами державної влади, так і окремим переліком для конкретного договору. Якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту. Значення типових умов полягає в тому, що у випадку тлумачення змісту договору можуть враховуватися також типові умови, навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови (ч.2 ст.637 ЦК України).

Звичайними є такі умови договору, які не узгоджуються сторонами, проте входять до їх договірного зобов’язання. Такими, здебільшого можуть бути умови про строк договору та його ціну. Так, наприклад, відповідно до ч.4 ст.632 ЦК України, якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Однак, для окремих видів договорів дані умови можуть вважатись істотними, і тому повинні бути узгоджені між сторонами.

До випадкових слід відносити умови, які є нетиповими для договорів певного виду, проте включаються до них за бажанням сторін. Так, наприклад, коли в договорі купівлі-продажу включається вимога доставити придбаний товар до місця постійного проживання покупця, то ця умова не є типовою для договорів купівлі-продажу, однак може бути включена до змісту договору за узгодженням сторін.

Важливу роль при визначені змісту договору відіграє тлумачення його умов (пунктів, положень). Тлумачення договору здійснюється відповідно до правил тлумачення правочину, що викладені у Главі 10 посібника.

Оскільки договір є співпадаючим волевиявленням осіб, то і для його виникнення потрібно, принаймні, пропозиція (ініціатива) однієї сторони та погодження з цією пропозицією іншої сторони. І саме за таких умов слід говорити про укладення цивільно-правового договору. Законодавець у ст.638 ЦК України визначає, що під поняттям укладення договору слід розуміти досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору. При цьому, договір вважається укладеним за умови співпадання цих двох волевиявлень, яке опосередковується поняттям згода.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (ч.2 ст.638 ЦК України). Як видно з цього, укладення договору проходить дві основні стадії:

1. Оферта – пропозиція однієї сторони (оферента) укласти договір. Характерними ознаками оферти є: а) її може зробити кожна із сторін майбутнього договору; б) вона має містити істотні умови договору; в) вона повинна бути адресована конкретній особі, оскільки, реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях; г) вона має виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.

За загальним правилом, надіслання оферти зв’язує особу, яка її надіслала. Це означає, що у випадку безумовного акцептування її іншою стороною, оферент стає стороною в договірному зобов’язанні. Однак, оферта може бути відкликана до моменту або в момент її одержання адресатом. Після цього оферент позбавляється права відкликати оферту протягом строку для відповіді, якщо інше не вказане у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона була зроблена.

2) Акцепт – прийняття цієї пропозиції іншою стороною (акцептантом). Акцепт повинен бути повним і безумовним. Акцепт може бути вчинений лише у формі дії, якщо інше не передбачене законом. При цьому, особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, то ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. З моменту отримання акцепту договір вважається таким, що укладений і відмова від нього в односторонньому порядку заборонена. Акцепт може бути відкликаний лише у випадку, коли повідомлення про це одержане особою, яка подала пропозицію укласти договір до моменту або в момент одержання відповіді про її прийняття.

Важливе значення для укладення договору має також і наявність у оферті строку на акцепт. При цьому:

1) якщо в оферті вказаний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку;

2) якщо в оферті не вказано строк для акцепту, то:

а) коли вона була зроблена усно, то договір вважається укладеним, коли вона була акцептованою негайно;

б) коли вона була письмова, то тоді, коли оферент одержав відповідь протягом строку, встановленого актами цивільного законодавства, а якщо він не встановлений - протягом нормально необхідного для цього часу.

При цьому бувають випадки, коли за тих чи інших причин акцепт приходить після строку, який встановлений для нього. В такому випадку:

1) якщо згода на укладення договору була одержана із запізненням, оферент, звільняється від відповідних зобов'язань;

2) якщо згода на укладення договору була відправлена своєчасно, але одержана із запізненням, оферент, звільняється від відповідних зобов'язань, якщо він негайно повідомить акцептанта, про одержання відповіді із запізненням. При цьому відповідь, яка отримана із запізненням, є новою пропозицією.

Проте, за згодою оферента, договір може вважатись укладеним незалежно від того, що відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено та (або) одержано із запізненням.

Як вже зазначалось, акцепт повинен бути сприйнятий повністю та безумовно. В іншому випадку (бажанні укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах) дана відповідь є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією для особи, яка зробила попередню пропозицію.

Певними особливостями наділено укладення окремих різновидів договорів. Так, наприклад, при укладені обов'язкового для сторін (сторони) договору, на підставі правового акта органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, він має відповідати цьому акту (ст.648 ЦК України). Розбіжності, що виникли при укладенні цього договору, вирішуються судом. Окремими особливостями наділені також і договори, що укладаються на біржах, аукціонах, конкурсах тощо, оскільки умови та порядок їх укладення регулюється відповідними актами цивільного законодавства.

Важливе значення для укладення договорів має їх форма. За загальним правилом, договір може укладатись у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Однак, якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

Однак, права та обов'язки за договором виникають у сторін лише з моменту його укладення. За загальним правилом, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Це означає, що усний договір – з моменту досягнення усних домовленостей, письмовий – підписання його сторонами, нотаріальний – моменту нотаріального посвідчення, державно зареєстрований – моменту державної реєстрації. Однак, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Місцем укладення договору, за загальним правилом, визначається місце проживання фізичної особи або за місцезнаходження юридичної особи оферента.

З моменту укладення договору сторони вважають зобов'язаними за даним договором щодо виконання його умов, що визначається загальним принципом: договори повинні виконуватись (pacta sunt servanda). Виконання договорів здійснюється за загальними вимогами щодо виконання зобов'язань, які викладені у попередній главі.

Важливими етапами в період існування договору є його зміна, розірвання та припинення. Підстави припинення договору ідентичні підставам припинення цивільних зобов'язань. Основними підставами розірвання та зміни укладеного та дійсного договору є:

1) домовленість сторін, яка можлива лише у випадку, коли інше не передбачене у договорі чи законі. Домовленість про зміну чи припинення договору здійснюється в тій же формі, що й договір, якщо інше не передбачено законом. В окремих випадках зміна чи припинення зобов’язань за згодою сторін може обмежуватись інтересами інших осіб;

2) істотне порушення іншою стороною умов договору, тобто таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Така зміна та припинення укладеного договору можлива лише за рішенням суду на вимогу однієї із сторін за договором;

3) одностороння відмова від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом. Так, наприклад, ЦК України вказує, що в односторонньому порядку можуть змінюватись чи припинятись за певних умов договори поставки, дарування, з обов'язком передати подарунок в майбутньому, надання послуг, комісії тощо. У випадку односторонньої відмови необхідним є письмове повідомлення іншої сторони;

4) у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. При цьому, зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність із обставинами, що істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, або змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

а) в момент укладення договору сторони виходили з того, що такі зміни обставин не настануть;

б) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, яка від неї вимагалася;

в) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що могла розраховувати при укладенні договору;

г) із звичаїв ділового обороту або суті договору не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

При розірванні договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням цього договору.

Зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виключних випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

5) інші умови, які прямо передбачені в законі.

Наслідки зміни та припинення договору полягають в тому, що:

а) між сторонами припиняються чи змінюються зобов’язання відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо, з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору або з моменту набрання рішенням суду, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни;

б) визначається доля того, що виконано за договором до моменту його припинення чи зміни. За загальним правилом, сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору;

в) вирішується питання про вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору винною стороною.

1. Цивільно-правові системи світу.
2. Тенденції розвитку приватного (цивільного) права на сучасному етапі.

Література:

1. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України: Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К.: Істина, 2007. — 816 с.

2. Ромовська З. Українське цивільне право: Загальна частина. Академіч­ний курс. Підручник,- К.: Атіка, 2005.- 560 с.

3. Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навч. посіб. — К. Істина, 2005. — 312 с.

4. Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2005. — 583 с.

5. Цивільне право: навчальний посібник / За заг. ред. Р.О. Стефанчука. – К.: Наукова думка, 2004.

Під поняттям цивільно-правової системи слід розуміти сукупність правопорядків різних держав, які мають подібні основні закономірності цивільно-правового регулювання та охорони суспільних відносин.

Основними критеріями виокремлення тієї чи іншої цивільно-правової системи та віднесення до її складу будь-якої національної правової системи є:

а) історичне походження та розвиток правової системи;

б) пануюча юридична доктрина та її специфіка;

в) специфіка існуючих правових інститутів та їх система;

г) правові джерела, методи їх тлумачення та практика застосування; д) ідеологічні чинники.

З огляду на це, слід виділяти такі цивільно-правові системи:

1) континентальна (романо-германська);

2) система звичаєвого права (англо-американська);

3) мусульманська;

4) патріархальна;

5) північна (скандинавська);

6) далекосхідна;

7) індуїська.

Континентальна (романо-германська) система цивільного права на сьогодні є пануючою у Франції, Німеччині, Бельгії, Люксембургу, Іспанії, Італії, Португалії, Австрії, Швейцарії, багатьох країнах Латинської Америки, тощо. В основі цієї системи цивільного права лежить рецепція римського права та його гармонізація з урахуванням національної специфіки.

Характерними ознаками цієї правової системи є розподіл права на публічне та приватне. Ще однією суттєвою специфікою континентальної системи цивільного права є її галузевий підхід та чітка ієрархія всередині системи. В континентальній системі цивільного права з огляду на специфіку нормативно-правового регулювання та охорони суспільних відносин чітко виділяються дві підсистеми: романська та германська.

Романська підсистема цивільного права започаткована французькими вченими, результати досліджень яких знайшли своє втілення в Цивільному кодексі Франції 1804 р. (Кодексі Наполеона). Даний кодекс побудований за інституціональною системою в основу якої лягла рецепція Інституцій Гая (Corpus Iuris Civilis), яка складається з трьох основних розділів: “Особи” (правове становище суб'єктів), “Речі” (об'єкти права та відповідні їм права) і “Позови” (способи реалізації та захисту прав). За цією ж підсистемою побудовані також і цивільні кодекси Італії, Іспанії, Португалії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, штату Луїзіана (США), провінції Квебек (Канада), більшість країн Латинської Америки, південно-східної Азії тощо.

Натомість германська підсистема цивільного права започаткована німецькими вченими, результати наукових досліджень яких знайшли своє втілення в Німецькому цивільному уложені (BGB) 1896 р. Цей кодекс ґрунтувався на пандектній системі, що була реципійована з Дігестів (Пандектів) Юстиніана. Її характерною ознакою було виділення Загальної частини – сукупності норм права, які стосувались будь-яких інститутів цивільного права та включали в себе загальні положення цивільного права, норми про суб'єктів та об'єкти цивільного права, самі цивільні права, їх реалізація та захист. Решта ж правових норм складали Особливу частину, до якої входили інститути зобов'язального, речевого, сімейного та спадкового права. Окрім того, дана система розмежовувала матеріальні та процесуальні норми. Пандектна система лягла також в основу цивільних кодексів Швейцарії, Австрії, Російської Федерації, Бразилії тощо.

Основним джерелом континентальної системи цивільного права є нормативно-правовий акт, який за своєю сутністю є виробленим цивілістичною доктриною загальнообов'язковим правилом поведінки, тобто певною конструкцією, що покликана регулювати певні суспільні відносини. Певне значення в континентальній системі відіграє і звичай. Проте застосування його порівняно з нормативно-правовим актом є набагато вужчим і опосередковується переважно у формі звичаю ділового обороту. Значення судової практики в континентальній системі цивільного права або носить субсидіарний (доповнюваний) характер і застосовується для усунення прогалин нормативно-правовому регулюванню або ж взагалі не є джерелом права.

В континентальній системі цивільного права особи поділяються, як правило, на дві основні категорії: фізичні особи та юридичні особи. Для можливості прийняття участі у цивільних правовідносинах вказані особи наділяються універсальною правоздатністю та дієздатністю. Окрім цього дієздатність осіб може здійснюватись і в порядку представництва. Досить детально розроблене в континентальній системі цивільного права вчення про юридичну особу, яка визнається певним фіктивним утворенням. Особлива увага при цьому приділяється класифікації юридичних осіб. Виділяється два основних види юридичних осіб: публічного та приватного права. В свою чергу юридичні особи приватного права поділяються на: товариства (союзи) та асоціації (установи).

Товариства (союзи) включають в себе всі види об'єднання фізичних осіб, які, в залежності від підстав об'єднання (чи це об'єднання капіталів, чи об'єднання осіб (інтересів)), поділяються на підвиди. Повні та командитні товариства є об'єднаннями інтересів, а акціонерне товариство та товариство з обмеженою відповідальністю є об'єднаннями капіталів (відповідно акцій чи внесків). Управління товариством (союзом) здійснюється загальними зборами учасників та правлінням.

Установи як юридичні особи створюються на основі відособлення чужого майна, яке передане в управління для досягнення визначеної мети існування установи. Установи не мають членства та діють в інтересах суспільства або конкретних осіб (дестинаторів), які не є власниками їх майна чи його розпорядниками. У формі установи існують скарбниця, державні підприємства, релігійні організації, благодійницькі фонди тощо.

Дата добавления: 2013-12-13