Методологічні аспекти системи національних рахунків

Стратегическое планирование.

Стратегическое планирование – процесс разработки стратегии и основных методов их осуществления.

Стратегическое планирование – система всего многообразия видов плановой деятельности на предприятии. Оно может быть долгосрочным, среднесрочным, оперативным и функциональным.

Як зазначено вище, в сучасному макроекономічному рахі­вництві враховують результати не лише матеріального, а й не­матеріального виробництва. Таку можливість має так звана система національних рахунків (СНР). Ця система давно існує в розвинутих країнах із ринковою економікою, в Україні її по­чали застосовувати з 1988 р.

Основні аспекти СНР такі:

1) суспільний продукт поділяється на дві групи: товари і послуги. Останні поділяються на ринкові і неринкові. Ринкові - надаються комерційними структурами й передбачають пла­ту за них; неринкові — надаються державними органами, неко-мерційними структурами безплатно або з певними пільгами;

2) економіка поділяється на такі сектори:

— нефінансові корпорації (реальний, виробничий сектори);

— фінансові корпорації (комерційні підприємства, що спеціалізуються на фінансових операціях, страхові ком­панії тощо);

— сектор загального державного управління (органи дер­жавної, регіональної та місцевої влади). Послуги їх без­платні або пільгові;

-домашні господарства; - закордонний сектор.

Виділяють окремо сектор, що обслуговує домашні госпо­дарства (партії, релігійні організації тощо);

3) усі суб'єкти економіки поділяються на резидентів і нере­зидентів. Резиденти — громадяни даної країни, а також інших країн, які ведуть господарство в даній країні понад рік. Нере­зиденти - громадяни інших країн;

4) суб'єктів господарювання називають інституційними одиницями: вони ведуть діяльність самостійно, за власні кош­ти, мають свій баланс тощо;

5) угоди, що здійснюються між одиницями господарювання, називаютьопераціями, облік яких здійснюється на основі рахунків.

Основні показники національного рахівництва в системі національних рахунків (СНР)

Основними показниками, за допомогою яких визначаються результати функціонування національної економіки, є: валовий національний продукт — валовий внутрішній продукт (ВВП), чистий національний (внутрішній) продукт — ЧНП (ЧВП), вало­вий національний доход — ВИД, валовий національний доход наявний ВНДтаінші.

Детально розрахунки зазначених показників розглянуто в дисципліні «Макроекономіка». Тут же відмітимо лише окремі розбіжності щодо вказаних показників, які зустрічаються в різних підручниках та посібниках.

Одні вважають основним показником ВНП, інші — ВВП, треті не бачать між ними суттєвих відмінностей і тому розгля­дають їх разом ВНП (ВВП). Є розбіжності і в поглядах на на­ціональний доход: в одних НД розглядається як ВИД і ВНДн, які за обсягом можуть перевищувати ВВП, інші НД розгля­дають як частину ВВП за виключенням певних рахунків.

Оскільки вдисципліні «Макроекономіка» детально розгля­датимуться показники, що використовують статистичні орга­ни України: ВВП, ЧВП, ВНД, ВНДн, то тут розглядаємо по­казники на основі основного — ВНП.

Зазначимо, що саме таке рахівництво існує в США, тоді як рахівництво в Україні грунтується на методиці, що використо­вується в Західний Європі.

ВНП визначають як сукупну ринкову вартість усіх кінце­вих товарів і послуг, вироблених у країні за рік. Розраховують ВНП двома методами: за витратами на створену в країні про­дукцію (виробничий) та за доходами, отриманими в результаті виробництва продукції.

Згідно з першим методом:

ВНПв = С + І + Д + ЧЕ,

де С — витрати на споживання домогосподарств;

І — витрати на інвестиції;

Д — державні витрати

ЧЕ — чистий експорт, який дорівнює:

ЧЕ = Е - М

(Е — експорт, М — імпорт).

Згідно з другим методом:

ВНПд = ЗП + Р + Проц. + Приб. + А + Поб. под. н. б.,

де ЗП — заробітна плата найманих працівників та доходи

дрібних власників

Р - рента;

Проц.— проценти;

Приб. — прибуток корпорацій;

А—амортизація основного капіталу;

Поб. под. н. б. - побічні податки на бізнес (непрямі податки).

При цьому: ВНПв=ВНПд.

Якщо від ВНП відняти амортизацію, то одержимо чистий національний продукт:

ЧНП = ВНП - А.

Якщо від ЧНП відняти непрямі податки, то одержимо на­ціональний доход:

НД = ЧНП - НП (непрямі податки).

Таким чином, національний доход у країні складається з до­ходів у вигляді заробітної плати, рентних доходів, процентів на капітал та прибутків підприємств. Якщо від НД відняти прибут­ки підприємств, одержимо особистий доход (ОД), тобто, доходи домогосподарств. Доходи, що залишаються у розпорядженні на­селення, відрізняються від ОД тим, що до нього слід додати транс­фертні виплати держави населенню і відняти податки, якими обкладаються доходи населення.

ОДв = ОД + Тр - Податки.

1. Сущность и виды экономического воспроизводства

Умовою нормального життя людського суспільства є без­перервний процес виробництва, тобто відтворення. Для того, щоб виробництво повторювалось, необхідно вироблений про­дукт постійно реалізовувати, тобто доводити до споживача й тим самим давати новий поштовх для розвитку виробництва.

Доведення до споживача здійснюється завдяки розподілу та обміну. Тому під суспільним відтворенням розуміють єдність чотирьох фаз: власне виробництво, розподіл, обмін та спожи­вання.

Розглядають просте та розширене відтворення. Просте оз­начає, що виробництво з року в рік повторюється в незмінних масштабах. Це відбувається тоді, коли вся створена додаткова вартість використовуватиметься для задоволення особистих по­треб населення, тобто для споживання.

Якщо авансований капітал у суспільстві становить 1000 грн: К = 1000 грн, з яких 800 грн витрачено на постійний капітал (С), 200 грн - на змінний (V), а норма додаткової вартості, тоб­то відношення додаткової вартості до зміненого капіталу стано­витиме:

m' = m: V • 100 = 100%,

то обсяг суспільного продукту за вартістю становитиме:

W₀ = 800с + 200 V + 200 m' - 1200 грн.

Якщо вся додаткова вартість (200m) споживається, то на по­новлення виробництва використовуватимуться ті самі 1000 грн (1200 — 200 = 1000), які в тій самій пропорції розподіляються на постійний капітал 800с та змінний капітал 200с. Внаслідок їх використання при тій самій нормі додаткової вартості буде вироблено продукту на ті самі 1200 грн.

W₁ = 1000с + 200 V + 200 m' = 1200,

тобто обсяг виробництва не змінився.

Розширене відтворення означає, що виробництво з року в рік повторюється у зростаючих масштабах. Це можливо тоді, коли частина додаткової вартості використовуватиметься для зростання виробництва, тобто нагромадження.

Якщо ж у нашому попередньому прикладі 200т розподі­ляється на дві частини: одна - 100 грн на споживання (ФС), а решта 100 грн — на нагромадження (ФН), тоді картина змінюється.

Припустимо, що із 100 грн, що використовується на нагро­мадження, 80 грн спрямовано на придбання додаткових засобів виробництва (DС), а 20 грн - на залучення додаткової робочої сили (DV), тоді:

Авансований постійний капітал на початку другого року становитиме 880с (грн), змінний капітал – 220V (грн); при тій самій нормі додаткової вартості в 100 % у суспільстві буде створе­но додаткову вартість на суму 220 m.

Тому кінцевий продукт наприкінці другого року складатиме:

W₂ = 880с + 220 V + 220 m =1320 грн.

Таким чином, порівняно з першим роком, сукупний про­дукт зростає на 120 грн (1320 - 1200). Розширене відтворення називають економічним зростанням, яке буває двох типів: екстенсивним та інтенсивним.

Екстенсив­ний — зростання обсягу виробництва досягається за рахунок за­лучення до виробництва додаткових ресурсів при незмінній їх продуктивності.

Інтенсивний тип — коли обсяг виробництва нарощується за рахунок раціональнішого використання всіх видів ресурсів, тобто завдяки зростанню продуктивності суспільної праці.

У реальному житті існують одночасно елементи обох типів розширеного відтворення, тому мова може йти лише про пере­важно інтенсивний тип економічного зростання, або про пе­реважно екстенсивний тип економічного зростання.

Як відмічалось вище, найважливішою проблемою суспіль­ного відтворення є проблема реалізації. Уперше описав цю про­блему французький економіст Ф. Кене у своїй "Економічній таблиці".

Свій внесок у створення моделі реалізації при простому та розширеному відтворенні зробив К. Маркс.

Він поділив усе суспільне виробництво на два підрозділи: І — виробництво засобів виробництв та II — виробництво пред­метів споживання. Окрім того, він припустив, що:

- капіталістичне виробництво розглядається в чистому вигляді, в якому існують лише два агенти— підприємці та наймані працівники;

— усі товари продаються й купуються згідно з їхньою вартістю;

— не беруться до уваги операції із зовнішньої торгівлі.

Схема реалізації при простому відтворенні може бути представлена таким чином:

I. 4000с + 1000V + 1000m = 6000;

II. 2000с + 500у + 500т = 3000.

Під першим (І) розглядається структура сукупного продукту в першому підрозділі, під другим (II) — структура сукупного продукту другого підрозділу.

Якщо уважно придивитись до схеми, можна помітити, що

4000с(І) + 2000с(II) = 6000.

Тобто перший підрозділ виробляє стільки продукту, скільки його потрібно для відтворення спожитих у виробництві засобів виробництва в обох підрозділах.

Тобто: (c + v + m) (І) = c (І) + c (II)

Крім того, є ще дві рівності:

Одна - (1000v + 1000 m)(І) = 2000с(II).

Тобто, у першому підрозділі новостворений продукт має дорівнювати вартості спожитих засобів виробництва другого підрозділу:

(v + m)(І) = с(ІІ).

Друга - (1000v + 1000m)(1) + (500v + 500 m)(ІІ) = 3000.

Тобто, новостворений продукт в обох підрозділах має до­рівнювати вартості виробленої продукції у другому підрозділі:

(v + m)(І) + (v + m)(ІІ) = (с + v + m)(1І).

Отже, маємо такі умови реалізації при простому відтворенні:

(c + v + m) (І) = c (І) + c (II)

(v + m)(І) = с(ІІ)

(v + m)(І) + (v + m)(ІІ) = (с + v + m)(1І).

Визнчальною з них є друга: ліва частина — (v + m)(І) — за натуральним виразом є засоби виробництва, які вироблені в першому підрозділі, а за вартістю — це новостворений продукт першого підрозділу, що складається із змінного капіталу (заробіт­ної плати працівників першого підрозділу) та додаткової вартості, яку одержують підприємці першого підрозділу.

При простому відтворенні новостворена вартість має бути використана на споживання, тобто для купівлі предметів спо­живання.

Однак предмети споживання виробляє лише другий підрозділ. Таким чином, робітники і підприємці першого підрозділу повинні обміняти частину вироблених засобів ви­робництва в цьому підрозділі на предмети споживання, вироб­лені в другому підрозділі.

Права частина цієї рівності с (II) - в натуральній формі ви­ступає як предмети споживання, вироблені в другому підрозділі. Однак за вартістю вони дорівнюють вартості спо­житих у цьому підрозділі засобів виробництва.

Таким чином, робітники і підприємці першого підрозділу, створивши одночасно з засобами виробництва для свого підроз­ділу також засоби виробництва для другого підрозділу, обміню­ють останні на частину предметів споживання, які виробляють­ся в другому підрозділі і призначені для споживання робітни­ками і підприємцями першого підрозділу. Друга частина продукту другого підрозділу — (v + т)(П) використовується робітниками та підприємцями цього ж підрозділу. Засоби виробництва, ви­роблені першим підрозділом для виробників засобів виробницт­ва (тобто для першого підрозділу), залишаються (реалізуються) в першому підрозділі.

Схему для розширеного відтворення можна подати в такому вигляді:

I. 4000с + 1000v + 1000m = 6000;

II. 1500с + 750v + 750m = 3000.

З цієї схеми видно, що:

а) І (1000v + 1000m) > 1500сІІ; тобто (v + m) І > сІІ;

б) 6000 > 4000сІ + 1500vІІ; тобто (с + v + т)І > сІ + сІІ;

в) (1000v + 1000m) І + (750v + 750m)ІІ > 3000ІІ, тобто (v + m) І + (v + m) ІІ > (с + v + m)ІІ.

Як зазначалося вище, умовою розширеного відтворення є використання частини додаткової вартості для нагромад­ження.

У першому підрозділі: 1000m розподіляється на спожи­вання - 500т¹ і на нагромадження – 500m²; останні 500m² ви­користовуються в пропорції 4/1 для приросту постійного ка­піталу - 400с та приросту змінного капіталу – 100v. Тоді аван­сований капітал у першому підрозділі для другого року матиме вигляд:

І (4000 + 400)с + (1000 + 100)v.

Якщо із 750mІІ — додаткової вартості другого підрозділу 600m спрямовується до фонду споживання, тоді 150т - спря­мовується до фонду нагромадження. З них 100с — на приріст постійного капіталу у другому підрозділі, та 50v - на приріст змінного капіталу. Звідси: авансовий капітал у другому підрозділі на початку другого року матиме вигляд:

11(1500+ 100)с + (750 + 50)v.

Ураховуючи ту саму норму додаткової вартості (100 %), вдру-гому році вироблений продукт у кожному з підрозділів складати­ме:

I 4400с+1100v+1100m = 6600;

II 1600с+ 800v +800m = 3200.

Усього вироблений продукт у другому році становить 9800. Тоді як на початку він становив 9000. Таким чином, умовами реалізації при розширеному відтворенні є такі нерівності:

а)(v + m)І>сІІ.

Новостворений продукт першого підрозділу повинен бути більшим за постійний капітал (матеріальні витрати) другого підрозділу.

Продукт першого підрозділу повинен бути більшим за ма­теріальні витрати у першому та другому підрозділах. в) (v + m)І + (v + m)ІІ > (с + v + m)ІІ.

Національний доход (новостворений продукту першому та другому підрозділах) повинен бути більшим за продукт друго­го підрозділу.

В усіх трьох нерівностях різницею між правою і лівою час­тинами є одна і та ж сума — фонд нагромадження.

Тіньовий сектор в економічному відтворенні

Суттєво впливає на економічне відтворення тіньовий сек­тор. Тіньова економіка — це економічна діяльність суб'єктів господарювання (фізичних та юридичних осіб), яка не врахо­вується, не контролюється державою, не обкладається подат­ками та спрямована на одержання доходу шляхом порушення чинного законодавства. Усі види тіньової економічної діяль­ності можна поділити на три блоки:

1) легальне, але не регламентоване державою, виробницт­во і надання послуг ("неформальна економіка"). Сюди можна віднести: невраховане в оподаткуванні виробництво в домашніх господарствах, надання послуг на непостійній основі, надання в оренду квартир, гаражів тощо, незначні підробітки;

2) порушення в межах дозволеної економічної діяльності ("підпільна економіка"): нелегальне виробництво офіційно дозволених товарів (послуг), ухилення від сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів у межах офіційної еко­номіки;

3) здійснення заборонених видів діяльності ("незаконна економіка"): кримінальний промисел (наркотики, вогнепаль-на.зброя, проституція тощо), рекет, корупція торгівля людьми і тому подібне.

Тіньова економіка притаманна всім країнам незалежно від рівня і моделі економічного розвитку. У загальнеє Бітовому мас­штабі питома вага тіньової економіки оцінюється у 5 — 10 % у валовому внутрішньому продукті (ВВП). В Україні згідно з експертною оцінкою ця цифра становить 50 — 60 %. Показник у 40 - 50 % є вже критичним.

До основних причин, які сприяють посиленню і зростан­ню тіньового сектору економіки в Україні та інших країнах СН Д, можна віднести:

— відсутність стабільного і збалансованого законодавства;

- недосконалість (в окремих випадках - відсутність) систе­ми обліку і звітності;

- нестабільність податкової політики, суттєвий податковий прес;

- відсутність інвестицій, альтернативних тіньовому капі­талу;

- адміністративні бар'єри, правова незахищеність суб'єктів економічної діяльності;

— безконтрольне зростання числа кримінальних структур;

- втрата історичних традицій, моральних і етичних норм сто­совно до приватної власності, кодексу підприємницької і ро­бітничої честі тощо.

Тіньова економіка:

а) відволікає значну частину ресурсів країни з метою задо­волення не загальносуспільних потреб, а вузько корпоратив­них інтересів окремих осіб та груп людей;

б) суттєво зменшує податкові надходження, доходи бюдже­ту, а отже, джерела суспільного розширеного відтворення;

в) негативно впливає на пропорції відтворювальних процесів;

г) нерідко сприяє відпливу матеріальних та грошових ре­сурсів за кордон тощо.

Усе це веде до загострення суперечностей товарного вироб­ництва й обігу, зменшення темпів економічного зростання та інших негативних наслідків.

Коли підрив тіньовою економікою об'єктивних законів то­варного виробництва й обігу досягає певної критичної межі, ринкове господарство починає пробуксовувати, що впливає і на саму тіньову економіку, різко скорочуючи ЇЇ можливості. Звідси об'єктивною межею тіньової економіки є нормальне функціонування ринку. Одночасно для протидії тіньовій еко­номічній діяльності та її легалізації в Україні та інших країнах СНД необхідна спеціальна комплексна державна програма, в ос­нову якої повинна бути покладена лібералізація й оптимізація економічного режиму, створення умов для свободи підприєм­ницької діяльності, впровадження лише об'єктивно вимушених

обмежень і вимог з боку держави.

Національне багатство і його структура

Національне багатство - це сукупність матеріальних благ, духовних цінностей, нагромадження за всю історію країни. Мас­штаби, структура й якісний рівень національного багатства виз­начають економічну могутність нації, потенціал її подальшого соціально-економічного розвитку.

За структурою національне багатство складається з:

- духовних і культурних цінностей; — національного майна;

- природних ресурсів.

Національне майно - найсуттєвіша частина національного багатства, воно виступає як результат відтворення у матеріально­му виробництві. В ньому виявляється духовний елемент (освітній та інтелектуальний рівень) нації та природні ресурси. Завдяки першому природні ресурси переробляють і створюють майновий елемент національного багатства.

Національне майно має складну структуру:

1. Основний капітал фірм (основні виробничі фонди).

2. Оборотний капітал фірм (оборотні виробничі фонди, що нагромаджуються у незначній кількості, насамперед, у запасах сировини, матеріалів).

3. Невиробничі фонди, або фонди нематеріального виробниц­тва (школи, лікарні, житло, громадський транспорт, обладнання наукових установ тощо).

4. Резерви капітальних благ (законсервовані запаси основних фондів і основних засобів нематеріального виробництва).

5. Майно домашніх господарств.

6. Запаси і резерви споживчих благ.

До складу національного багатства відносять і природні ре­сурси країни, котрі залучені до господарського вжитку (земля, надра, вода, ліси, атмосфера).

У широкому розумінні до національного багатства відносять також нематеріальні багатства — духовні і культурні цінності (на­громаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досяг- нення наукової думки, витвори культури і мистецтва, інтелек­туальний рівень, навіть національні звичаї, традиції, мораль, етичні норми тощо).

Структура і якість елементів національного багатства - сут­тєвий чинник розвитку національного виробництва, зростан­ня ВВП, поліпшення умов життя людей.

Великого значення набуває раціональне використання при­родних багатств нації, захист довкілля. Національне багатство тісно пов'язане із доходом нації, адже нагромаджувана части­на останнього поповнює багатство нації; саме ж багатство є підґрунтям зростання національного доходу: чим більше націо­нальне багатство, тим більші можливості нарощування доходу нації, а отже її споживання та нагромадження продукту.

Національне багатство не лише зростає кількісно, а й по­стійно безперервно оновлюється, що є передумовою і змістом економічного і соціального прогресу. Залежно від реальної ролі у процесі відтворення у складі національного багатства виділяють:

• Виробничий фонд.

• Невиробничий фонд.

Виробничий фонд служить могутнім чинником зростання національного доходу, а також визначає економічний потен­ціал нації (виробничий фонд разом із кадрами працівників, спеціалістів, вчених). Економічний потенціал відбиває здатність нації забезпечити той чи інший рівень виробництва і добробуту людей. Всебічне використання економічного потен­ціалу, його постійне нарощування і вдосконалення — один із магістральних напрямів економічного і соціального прогресу.

1. Распределение национального дохода и формирование доходов населения

Як відомо, сукупний суспільний продукт за вирахуванням матеріальних витрат (проміжний продукт) становить націо­нальний доход. Національний доход створюється в формі не­обхідного продукту та додаткового продукту. У результаті роз­поділу і перерозподілу національний доход використовується на споживання і нагромадження.

У цілому, завдяки розподілу національного доходу за­безпечується існування та розвиток суспільства. Пропорції поділу національного доходу безпосередньо впливають на особисті і сімейні доходи, зумовлюючи матеріальний та соціальний статус окремих людей та соціальних груп. Від пропорцій розподілу національного доходу залежать і тем­пи економічного розвитку країни.

Розподіл національного доходу виступає як сукупність відносин, що виникають з приводу поділу новоствореної вартості між безпосередніми учасниками ЇЇ виробництва — власниками чинників виробництва (капіталу, праці, землі, інтелекту).

Створений національний доход: v + т розподіляється на v — заробітну плату і m — додаткову вартість. Додаткова ж вартість поділяється на прибуток, позичковий процент, ренту

і дивіденди.

Потім національний доход перерозподіляється. У резуль­таті перерозподілу одержують доходи не лише власники ре­сурсів, а й суб'єкти нематеріального виробництва.

Завдяки перерозподілу формуються вторинні, або похідні доходи. Механізм перерозподілу національного доходу вклю­чає в себе: державний бюджет, ціноутворення, кредитні відно­сини, державні позики та ін. Саме в результаті перерозподілу формуються фонди споживання і нагромадження.

Фонд споживання включає в себе:

— особисте споживання населення;

— матеріальні витрати в закладах, що обслуговують населення;

- матеріальні витрати в закладах науки, культури, освіти та ін.

У результаті перерозподілу формуються доходи домогос-подарств. які є основою особистого споживання населення.

Доходи населення поділяють на економічні та соціальні. Економічні - такі, які отримуються на основі права власності на певний чинник виробництва: робочу силу, засоби виробниц­тва, землю, грошовий капітал, інтелект. Ці доходи виступають як форма реалізації права власності на капітал для своїх влас­ників. Згідно з теорією Ж. Б. Сея — трьох чинників виробниц­тва — (праця, земля, капітал), кожному з названих чинників відповідає своя форма доходу: праці - заробітна плата, капі­талу — прибуток, землі — рента.

Соціальні доходи — такі, що надходять від держави через суспільні фонди споживання, трансфертні платежі тощо, не­залежно від трудового внеску або участі у підприємницькій діяльності. Джерелами таких доходів можуть бути: компенсації по безробіттю, виплати по соціальному страхуванню, допомо­ги малозабезпеченим, багатодітним, пенсії тощо.

Також доходи поділяють на: трудові - одержані від участі в праці та підприємницькій діяльності; нетрудові — які не зале­жать від трудових зусиль (дивіденди, проценти, доходи від влас­ності та ін.).

В Україні існують такі доходи і заробітна плата, доходи від підприємництва, суспільні фонди споживання, доходи від осо­бистого підсібного господарства, доходи від індивідуальної тру­дової діяльності тощо. Про заробітну плату та доходи від підприємництва йшлося в попередніх темах. Зупинимось тут лише на суспільних фон­дах споживання. Ця форма розподілу зумовлена, по-перше, не­обхідністю соціального захисту населення, особливо малоза­безпечених верств, по-друге, необхідністю задоволення тих потреб, які суспільство розглядає як найбільш суспільне зна­чимі й тому прагне забезпечити відносно однаковий доступало них усіх його членів. Це — освіта, охорона здоров'я, культура тощо. Суспільні фонди споживання засвоїм функціональним призначенням поділяють на дві групи: а) фонди суспільного задоволення потреб (безоплатні послуги); б) фонди непраце­здатних.

До першої групи відносять: освіту, службу охорони здоро­в'я, житлово-комунальне господарство, культурно-освітні заклади. Завдяки їм передбачається створення приблизно рівних умов для всіх членів суспільства в задоволенні особли­во значущих потреб, їх задоволення не ставиться в залежність від рівня оплати праці й має не адресний, а, як правило, ко­лективний характер.

Друга група - фонди непрацездатних - це пенсійне забез­печення, допомога тимчасово непрацюючим, допомога безро­бітним, допомога на дітей, інвалідам, малозабезпеченим. Ці фонди розподіляються в грошовій формі, значною мірою зале­жать від трудового внеску громадян (трудовий стаж та зарплата при нарахуванні пенсій) і переходять в особисту власність.

У розвинутих країнах Заходу суспільні фонди споживання існують у вигляді таких блоків, як: а) соціальне страхування; б) державна допомога; в) система "універсального" забезпечен­ня. Вони функціонують, головним чином, за рахунок різного роду податків і виплат із заробітної плати (самі робітники через податки сплачують певну частину страхових внесків). Частину цих коштів вносять підприємці, включаючи їх до витрат вироб­ництва.

За системою соціального страхування страхові внески обов'язково утримуються із заробітної плати працівників. Соціальне страхування передбачає: а) виплату пенсій за віком та інвалідністю; б) допомогу в разі безробіття, хвороби, тру­дового каліцтва й професійного захворювання; в) надання медичних послуг (так звана страхова медицина). Державна допомога надається малозабезпеченим сім'ям або одиноким громадянам, якщо рівень доходів сім'ї тих, хто звер­тається за допомогою, не перевищує певної суми.

«Універсальна» система соціального забезпечення (най­поширеніша в Швеції, Фінляндії, Норвегії, Канаді, Ісландії) передбачає, наприклад, право на пенсію всіх громадян, які досягли пенсійного віку, стали інвалідами або такі, які втра­тили годувальника. Пенсії виплачують в однаково для всіх твердо фіксованих розмірах. Кошти для цих виплат одержу­ються в результаті стягнення спеціального податку з усіх гро­мадян з 16 — 18 років до пенсійного віку.

Доходи населення також поділяють на грошові, натуральні та сукупні. Грошові - у формі грошей, натуральні — у вигляді продуктів, сукупні — в грошовій та натуральній, а також у виг­ляді пільг із суспільних фондів.

Також розрізняють номінальні і реальні доходи. Номі­нальні — вся сума доходів у грошовій формі, одержаних з різних джерел. Реальні — кількість матеріальних і духовних благ та по­слуг, яку реально можна придбати за отримані грошові доходи. Розміри (рівень) реальних доходів населення залежать від рівня оплати праці, роздрібних цін на товари народного споживан­ня й тарифів на послуги, насичення ними ринку, можливості їх придбати, а також від податків і обов'язкових платежів.

1. Потребление и сбережение

Доходи населення після сплати податків використовують­ся на споживання і заощадження. Під споживанням розуміють витрати населення на купівлю предметів особистого споживан­ня та оплату особистих послуг. Під заощадженням, відповідно, ту частину доходу населення, яка не споживається.

Особисте споживання здійснюється в домашньому госпо­дарстві (сім'ї). Частку доходів громадян, яку використовують на споживання, називають потребою у споживанні: частка доходів, яку використовують на заощадження, — потреб у заощадженні. В економічній теорії розрізняють середню і граничну схильність до споживання та середню і граничну схильність до заощадження. При цьому сума потреб у споживанні та потреб у заощадження дорівнює 1. Наприклад: якщо із доходу в 400 грн споживається 300 грн, а заощаджуються 100 грн, то потреба у споживанні стано­вить 0,75 (300:400 = 0,75), потреба у заощадженні - 0,25 (100: 400 = 0,25) і тому 0,75 + 0,25 - 1.

У більшості підручників гранична потреба у споживанні по­значається як МРС, гранична потреба у заощадженні — МР5. Тоді:

МРС+МР5 = 1.

Поведінку населення щодо споживання і заощадження їхнього доходу досліджували такі вчені, як: Д. М. Кейнс, Н. Фішер, Ф. Модільяніта М. Фрідмен.

Д. М. Кейнс вважав споживання лінійною функцією доходу, найпростіша з них виглядала як:

С = С' + МРСУ.

Тут С' — величина споживання, яка не залежить від доходу, V — величина доходу. Однак пряма залежність споживання від доходу на практиці супроводжувалась в основному лише в ко­роткостроковий періоді. У довгостроковий період висновки Кейнса щодо залежності споживання від доходу не отримува­ли підтвердження. Н. Фішер аналізував проблеми з точки зору відношення інте­ресів сьогоднішнього дня і до майбутніх інтересів. Чим більше споживання сьогодні, тим меншим воно буде завтра. Він розро­бив модель так званого міжчасового вибору, тобто вибору між споживанням і заощадженням.

Час життя споживача поділено на два періоди: перший — його молодість, другий - старість. При цьому враховується, що частина доходу, одержана в молодості, заощаджується і потім споживається в старості. При цьому суттєву роль відіграє ставка процента, яка стимулює населення до заощадження. Тому споживання визначається не лише рівнем поточного доходу, а й тим, скільки споживач очікує одержати доходів протягом усьо­го свого життя.

Ф. Модільяні звернув увагу на те, що рівень доходу варіює протягом життя людини і що заощадження дають змогу спо­живачам перерозподіляти доход з періоду, коли він високий, на період, коли він низький. Таке тлумачення поведінки спо­живачів заклало основу гіпотези життєвого циклу. Згідно з нею, сукупне споживання залежить не лише від доходу, а й від багатства. Тоді функція споживання для економіки має вигляд:

С = aW + bv,

де а - гранична схильність до споживання за нагромадже­ним багатством W;

b — гранична схильність до споживання за доходом У.

М. Фрідмену 1957р.для пояснення поведінки споживачі в висунув гіпотезу постійного доходу. Згідно з цією гіпотезою, загальний доход складається з постійного доходу та тимчасового доходу. Постійний доход — та частина доходу, яка згідно з очі­куванням людей, зберігається і в майбутньому (наприклад, до­ход, пов'язаний з освітою).

Тимчасовий доход — це випадковий доход, якого в май­бутньому може й не бути (доход, пов'язаний з виграшем у ло­терею). Фрідмен висунув ідею, що споживання в основному має залежати від постійного доходу.

6. Державне регулювання розподілу доходів

Необхідність державного регулювання розподілу доходів випливає з ролі держави в ринковій економіці. Вона, вип­равляючи недоліки ринку, або хоча б зменшуючи їх негативні наслідки, сприяє раціональнішому розподілу ресурсів у суспільстві з метою "переливу" їх у галузі, які виробляють суспільні блага, а також сприяє зменшенню згубної для су­спільства суттєвої диференціації доходів серед членів суспіль­ства.

Раціональний розподіл ресурсів досягається державою за допомогою відповідних витрат із бюджету, зокрема виділення коштів на соціальну сферу, збереження навколишнього середо­вища, підтримка регіонального розвитку та розвитку пріоритет­них галузей економіки, в тому числі будівництва, транспорту, сільського господарства, зв'язку, телекомунікацій, та державні інвестиційні проекти тощо.

Зменшення диференціації доходів досягається завдяки опо­даткуванню доходів багатих і соціальних допомог найбіднішим, соціального захисту та соціального забезпечення. При цьому держава встановлює в законодавчому плані такі соціальні норма­тиви, як мінімальна заробітна плата, мінімальна пенсія, мінімаль­на допомога по безробіттю тощо.

7. Прожитковий мінімум і соціальний захист населення

Величина доходів і обсяг споживання — основний чинник ви­значення рівня добробуту і рівня бідності населення. Під рівнем життя розуміють сукупність умов життя, праці та побуту людей, досягнутий у даному суспільстві, ступінь задоволення різноманіт­них потреб - фізичних, соціальних, інтелектуальних. Для оцінки реального стану життєспроможності людей у кожній розвинутій країні визначається так звана межа бідності. Бідною вважається сім'я, доходи якої не дають змогу її членам задовольнити фунда­ментальні економічні потреби. Критерієм визначення межі бідності служить також структура споживання сім'ї.

Як вказувалось вище, рівень життя — показник, який ха­рактеризує середні умови життя людей. Водночас існують як малозабезпечені, так і високозабезпечені верстви населення. Для визначення структури населення згідно з його майновим статусом (доходом) розраховується прожитковий мінімум, або бюджет прожиткового мінімуму.

Прожитковий мінімум відображає мінімально допусти­му межу споживача. Він включає набір матеріальних благ та послуг, які дають змогу задовольняти лише найміні-мальніші потреби сім'ї (людини). Грошова оцінка цього мінімального набору засобів існування є величиною про­житкового мінімуму, яка встановлюється в законодавчому порядку. Так, в Україні на 2000 р. було затверджено прожит­ковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць в розмірі 270,1 грн, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років — 240,71 грн, дітей віком від 6 до 18 років - 297,29 грн, працездатних осіб — 287,63 грн, осіб, що втратили працездатність - 216,56 грн (Урядовий кур'єр, 1 листопада 2000 р.). На 2001 р. прожитковий мінімум було встановлено в розмірі 311грн.

Прожитковий мінімум встановлюється для загальної оцін­ки рівня життя, а також для визначення певних соціальних нормативів, таких як межа малозабезпеченості, мінімальна за­робітна плата тощо. Про зв'язок мінімальної плати із межею малозабезпеченості можна судити за таблицею даних по Ук­раїні.

Строки	Межа малозабезпеченості	Мінім, зароб. плата
31.01.1998	73,7
31.06.1998	—
31.01.1999	90,7
31.10.1999	118,3

Таким чином, мінімальна заробітна плата наближається до межі малозабезпеченості, хоча вона залишається поки що май­же у два рази нижчою від прожиткового мінімуму. Наприк­лад, на 2003 р. мінімальна заробітна плата встановлена на рівні 175 грн, а прожитковий мінімум — 342 грн.

Прожитковий мінімум, межа малозабезпеченості, мінімаль­на заробітна плата, мінімальна пенсія тощо це соціальні нор­мативи, які беруться до уваги при здійснені заходів щодо політи­ки соціального захисту населення.

Дата добавления: 2013-12-13